ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.02
11:03
Четвер Великий. Таїнство вечері.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.
І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.
І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
2024.05.02
10:26
Літери
Я отримав букву R,
відтепер я - Шарль Бодлер!
Літера казкова:
раз! - і все готово.
Я отримав букву R,
відтепер я - Шарль Бодлер!
Літера казкова:
раз! - і все готово.
2024.05.02
10:19
Нотатки дружини письменника
Скажу відверто: мені особисто подобаються оповідання мого чоловіка - короткі, але дуже зворушливі. І нехай він досі не лауреат премій, як дехто з його однокурсників, не входить до правління творчих спілок, не видає щорічно ч
2024.05.02
08:59
Не розказуй мені про любов —
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!
Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!
Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
2024.05.02
08:05
Голубі троянди
Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.
Той куточок наснився мені: із тканини м'якої
Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.
Той куточок наснився мені: із тканини м'якої
2024.05.02
05:59
У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
2024.05.02
04:40
На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олена Осінь (1979) /
Проза
Жито
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Жито
Сонце зависло на самій маківці неба. Палюче, отруйне. Випікає на сивій, мертвій землі довгими і глибокими тріщинами чудернацькі, язичницькі візерунки. Знічує ледве живе листя дерев, фарбує його в згаслий білий колір і намагається розтерти в порох. Всім своїм тілом, всією своєю енергією падає на високий колос, по остюках стікає в його серце, сповнює собою вузеньке, довге, сіре житнє зерно, та там і залишається. На всю зиму. До наступного врожаю.
Світ чи заснув, чи завмер. Ні вітерцю, ні легенького погойдування високих хлібів, ні пташиного голосу, ні комашиного шурхоту. Все принишкло, зменшилось і зіщулилось так, щоб якомога менше болючих доторків отримати від могутнього Ярила. Полудень.
Я в полі. Хоча поле – голосно сказано, так, з пів гектару землі, що раніше слугувала городом, коли моя бабуся була молодшою і мала сили обробляти всі свої наділи. Та вже кілька років раз-поз-раз на цьому шматку, що далеченько від хати, та ще й на горі, де найбільше завдає шкоди спека, сіє вона озиме жито. Бо не важко обробляти, не потребує зусиль в догляді. А жнивувати приїжджаю я. Ось так, по древньому, з серпом, в старенькому, ще маминому, сарафані, в білій хустині на голові, з пересохлими губами. Береш долонею сухі пагінці низенько біля землі, стискаєш їх міцно, і мах – майже без зусилля відрізаєш серпом від коріння, складаєш в невеликі рівненькі снопи. Тільки стерня золотиться. А піт біжить річечкою між грудей, падає вниз, і під сарафаном в подолі збирається темною важкою плямою, ось тільки сюди сонце й не досягає. Піднімаюсь, випростуюсь, витираю своєю хусткою зрошене чоло, шию. Відчуваю, як у спині випрямляються струджені м’язи. Задоволено оглядаю вже майже зжате поле, рівненькі ряди снопів, широкий краєвид, що звільнився від високого житнього колосу. До межі недалеко, ще може з пів години роботи, останній день, і все, і край. А потім наносимо на гору зі ставу води, змочимо і втопчемо землю, зробимо власноруч тік і ціпом будемо молотити зерно. Сіре, сухе зерно, в якому я з трепетом буду тонути руками, а бабуся з посмішкою говоритиме: «Буде жито – будемо жити». А потім зберем врожай в лантухи і складемо в сінях на лаві один на один величезною купою, аж до стелі. І коли я приїду взимку погостювати, в сінях буде теплó, буде збережене мною сонячне літо, і комашиний гомін, і солов’їний щебет, і васильки з волошками.
І хто б міг подумати, повірити, що ота модна вертихвістка, що приїздить до баби Катерини з міста і задирає носа вище голови, коли йде по вулиці на своїх височенних блискучих підборах, стоїть зараз обличчям до неба і дякує. За хліби, за врожай, за те, що кожного року бабуся сіє жито, за цей полудень, за сколені ноги і згорілі плечі. За тверду стежку, яку на шостий день своєї праці протоптав сам Господь, коли творив світ. За те, що стоїть на цій глинистій стражденній землі, де ще прадід, закрутивши довгі геройські вуса в русяво-сиві бублики, саджав і збирав свої жита-картоплі. За те, що існує це, здавалося б і не маленьке, та наче забуте і загублене між ставків, сосен і ковили село. За тихі зорі, що впадуть увечері в стерню і не загубляться вже там, і можна їх буде збирати руками. Дякує палко, дякує щиро. Молиться своїми словами і малює в повітрі оберіг над рідною старенькою хатиною, над ґанком зі східцями, над височезними, вищими за хмари акаціями. Над землею.
Беру в руки довгі житні стебла і в’яжу кручені перевесла, вплітаю в них свою любов до степу, до поля, до села, до бабусі, вплітаю пісню… «…Там Василько сіно косить, там Василько сіно ко-о-осить, тонкий голос перено-о-осить…». Знову згинаюся, риплять зморені м’язи. Я перемагаю спеку. Ще трішки…, а потім будуть обжинки. Вже і не помічаю сонця. І вже чую, як за межею починає ворушитися ковила, шумить, підспівує: «…Там Василько сіно косить …».
А з ганку гукає бабуся, дзвінко гукає, голосно, своїм високим, незвично дівочим голосом, хоч і далеченько, та я чую: «Оленко, доню!»
Бабусенько, я завжди вас чую. І обов’язково, кожного літа, стаю серед українських полів, щоб сколихнути пам'ять, торкнутись лагідного зеленого, чи жорсткого жовтого сухого колосу, вдихнути на повні груди полуденної спеки і розжарених хлібів, заспівати і прошепотіти – буде жито – будемо жити.
Світ чи заснув, чи завмер. Ні вітерцю, ні легенького погойдування високих хлібів, ні пташиного голосу, ні комашиного шурхоту. Все принишкло, зменшилось і зіщулилось так, щоб якомога менше болючих доторків отримати від могутнього Ярила. Полудень.
Я в полі. Хоча поле – голосно сказано, так, з пів гектару землі, що раніше слугувала городом, коли моя бабуся була молодшою і мала сили обробляти всі свої наділи. Та вже кілька років раз-поз-раз на цьому шматку, що далеченько від хати, та ще й на горі, де найбільше завдає шкоди спека, сіє вона озиме жито. Бо не важко обробляти, не потребує зусиль в догляді. А жнивувати приїжджаю я. Ось так, по древньому, з серпом, в старенькому, ще маминому, сарафані, в білій хустині на голові, з пересохлими губами. Береш долонею сухі пагінці низенько біля землі, стискаєш їх міцно, і мах – майже без зусилля відрізаєш серпом від коріння, складаєш в невеликі рівненькі снопи. Тільки стерня золотиться. А піт біжить річечкою між грудей, падає вниз, і під сарафаном в подолі збирається темною важкою плямою, ось тільки сюди сонце й не досягає. Піднімаюсь, випростуюсь, витираю своєю хусткою зрошене чоло, шию. Відчуваю, як у спині випрямляються струджені м’язи. Задоволено оглядаю вже майже зжате поле, рівненькі ряди снопів, широкий краєвид, що звільнився від високого житнього колосу. До межі недалеко, ще може з пів години роботи, останній день, і все, і край. А потім наносимо на гору зі ставу води, змочимо і втопчемо землю, зробимо власноруч тік і ціпом будемо молотити зерно. Сіре, сухе зерно, в якому я з трепетом буду тонути руками, а бабуся з посмішкою говоритиме: «Буде жито – будемо жити». А потім зберем врожай в лантухи і складемо в сінях на лаві один на один величезною купою, аж до стелі. І коли я приїду взимку погостювати, в сінях буде теплó, буде збережене мною сонячне літо, і комашиний гомін, і солов’їний щебет, і васильки з волошками.
І хто б міг подумати, повірити, що ота модна вертихвістка, що приїздить до баби Катерини з міста і задирає носа вище голови, коли йде по вулиці на своїх височенних блискучих підборах, стоїть зараз обличчям до неба і дякує. За хліби, за врожай, за те, що кожного року бабуся сіє жито, за цей полудень, за сколені ноги і згорілі плечі. За тверду стежку, яку на шостий день своєї праці протоптав сам Господь, коли творив світ. За те, що стоїть на цій глинистій стражденній землі, де ще прадід, закрутивши довгі геройські вуса в русяво-сиві бублики, саджав і збирав свої жита-картоплі. За те, що існує це, здавалося б і не маленьке, та наче забуте і загублене між ставків, сосен і ковили село. За тихі зорі, що впадуть увечері в стерню і не загубляться вже там, і можна їх буде збирати руками. Дякує палко, дякує щиро. Молиться своїми словами і малює в повітрі оберіг над рідною старенькою хатиною, над ґанком зі східцями, над височезними, вищими за хмари акаціями. Над землею.
Беру в руки довгі житні стебла і в’яжу кручені перевесла, вплітаю в них свою любов до степу, до поля, до села, до бабусі, вплітаю пісню… «…Там Василько сіно косить, там Василько сіно ко-о-осить, тонкий голос перено-о-осить…». Знову згинаюся, риплять зморені м’язи. Я перемагаю спеку. Ще трішки…, а потім будуть обжинки. Вже і не помічаю сонця. І вже чую, як за межею починає ворушитися ковила, шумить, підспівує: «…Там Василько сіно косить …».
А з ганку гукає бабуся, дзвінко гукає, голосно, своїм високим, незвично дівочим голосом, хоч і далеченько, та я чую: «Оленко, доню!»
Бабусенько, я завжди вас чую. І обов’язково, кожного літа, стаю серед українських полів, щоб сколихнути пам'ять, торкнутись лагідного зеленого, чи жорсткого жовтого сухого колосу, вдихнути на повні груди полуденної спеки і розжарених хлібів, заспівати і прошепотіти – буде жито – будемо жити.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію