ЗАСЛУЖЕНИЙ УЧИТЕЛЬ.
(оповідання)

Теплого літнього вечора ватага хлопців віком від 8 до 14 років суне селом... Вони голосно говорять, перебиваючи один одного. Кожен з хлопців намагається показати себе авторитетом з того чи іншого питання.
– Ну шо ти бре-ешеш, – кричить Ігор до Васьки, – ніяких чортів немає на світі, і не можуть вони водити людину!
– Сам ти брешеш! – відповідає Васька, – мені батько сам розказував. От як людина ніччю залишиться сама в полі, тут її чорт і починає водити і людина не може нікуди вийти, чи до села , чи на дорогу, а все ходить весь час по колу, а взимку так і замерзають люди.
– Ой, не можу, ну заливає..
– Це правда, – говорить поважно грамотій і відмінник Павло.
– Шо правда, шо правда? – гарячиться Ігор.
– Правда, що люди в темноті ходять по колу. Тільки чорти тут не винуваті. Я сам читав про це в журналі “ Юний технік”. Просто в людини завжди довжина кроку лівою і правою ногою різні От воно й забирає з кожним кроком трішечки вліво або вправо, залежно від того, який крок довший. Хоч і здається, що йдеш точно прямо, а приходиш знов на те саме місце, бо в полі немає ніяких орієнтирів і сонце вночі не світить.
– Чого-чого немає?
– О-рі-єн-тирів, балбес, орієнтирів.
– А-а-а, а я думав чортів...
– А давайте зробимо чорта з гарбуза і підемо дівчат лякати, – запропонував Колька.
Як робити чорта з великого гарбуза всі добре знали. Беруть гарбуз, вичищають насіння через невелику дірку, прорізають спереду очі, ніздрі та рота, вставляють в рота білі ікла і зуби з гусячого пера, зверху на лобі встромляють роги, а щоб все оце світилось в темряві – вставляли всередину запалену свічку. Потім оцю чортячу голову з палаючими очима надягали на саморобний хрест, одягнений в стару білу сорочку і ходили кого-небудь лякати. Наприклад, зачаївшись в кущах коло стежки чекали дівчат, що йшли з клубу додому після кіно і раптом цей привид з’являвся перед ними на стежці... Або можна було показати його у вікно чиєїсь хати, коли вся сім’я вечеряла за одним столом....
– Краще давайте зробимо стукалку, – сказав Вітька, – у мене якраз є катушка з чорними нитками.
– О, давайте! А кому? – загомоніла ватага.
Тут треба пояснити читачам , що таке стукалка, бо, очевидно, що не всі цим займались в дитячі та юнацькі роки.
Стукалка – це пристрій для дистанційного стукання в шибку вікна. Уявіть собі: ви сидите десь у кущах, у вашій руці нитка, яка тягнеться до вікна. Нитка прив’язана до невеликої металевої гайки. Сама ж гайка підвішується на рівні шибки вікна. Щоб так підвісити гайку, потрібно прив’язати її на короткій, десь сантиметрів з п’ятнадцять, ниточці, до гострої голки або шпильки і непомітно увіткнути ту шпильку в раму того вікна, в яке ви хочете стукати. Для чого стукати, питаєти ви? Ну-у, розумієте, це така розвага.Ну от, наприклад, сидите ви з хлопцями в кущах, тримаєте в руках нитку і смикаєте її легенько. Гайка стукає в темне вікно і ви бачите, як включається світло, чоловік або жінка підходить до вікна, відсуває фіранку і вдивляючись у темряву питає: – Хто там? А там нікого, бо ви натягуєте нитку і гайки вашої не видно. Він знову: – Хто там? Тиша... Чоловік засовує фіранку, виключає світло і лягає спати. Вже смішно, правда? Але головне попереду, бо ви знову: тук, тук-тук-тук ... тук,тук-тук-тук... Світло вмикається, чоловік знову підходить до вікна і так декілька разів... Подальша реакція господаря хати буває самою різноманітною, залежно від його характеру, сміливості, темпераменту і вихованості, Часто розлючений хозяїн бігає навкруги хати і готовій розірвати жартівника на шматки. Так що тут є певний риск і це лоскоче хлопцям нерви. Але завжди цікаво дізнатися, як
та чи інша відома в селі людина буде себе вести в такій ситуації.
Але повернемось до наших хлопців, які саме вирішують, кому ставити стукалку.
– О, а давайте поставимо стукалку Штарόму, – запропонував Ігор, – он його хата, а отамечки в кущах над дорогою можна сховатись.
– Давайте, давайте, – загомоніли наперебій хлопці і робота почалася.
Штарий – отаке було шкільне прізвисько завуча школи і вчителя математики Івана Тихоновича, і походило воно від того, що він був, мабуть, найстарішим учителем у школі, а через відсутність деяких передніх зубів замість звуків„с” і „з” вимовляв „ш” і „ж”. Наприклад, на уроках математики замість слів „плюс”, або „ мінус” у нього виходило „плюш” і „мінуш”, „гіпотенужа”, „шінуш”, „кошінуш” і тому подібне. Та не тільки учні – більшість дорослих жителів села поза очі називали Івана Тихоновича не інакше, як Штарий. Однак, його дуже поважали і він на той час єдиний у школі мав почесне звання Заслуженого вчителя.
Штарий мав дійсно учительський вигляд: худий, в окулярах з масивною оправою, завжди одягнений у піджак і сіру сорочку з таким же сірим засмальцьованим галстуком, завжди з палицею в руках, він був ніби з минулого століття і нагадував якогось героя оповідань А.П.Чехова. Він мав глибокі і всебічні знання з математики, викладав цікаво і незвично, мав велику бібліотеку старовинних підручників і збірників задач з математики, мабуть виданих ще у дев’ятнадцятому столітті.
Учнів Штарий завжди ділив на декілька категорій. Наприклад, коли він проводив у класі контрольну роботу, то всіх дівчат пересаджував у один куток класу і давав найлегші задачі. А при цьому говорив, приблизно, таке: „ Нашшо вам та математика? Пішля школи – жражу жамуж і мотайте від колишки до плити, від плити до колишки... Оче і вшя ваша наука”.
Кращих учнів також садив окремо, завдання давав підвищеної складності, підбирав кожному індивідуально, і при цьому примовляв: „Конай чі дії”. „Конати” або „доконувати” в його розумінні означало вперто працювати над вирішенням складних задач.
Штарий часто у розмові з учнями, або при поясненні математичних премудостей, любив застосовувати нелітературні словечки і діалектизми, які почув від самих учнів. Він казав: „Щоб ви краще мене розуміли, я буду говорити на вашій мові”. І уявіть собі, стоїть біля дошки з крейдою в руках який-небуть Мітька, весь червоний і спітнілий від потуг і ніяк не може визначитись, який же поставити знак перед членом рівняння.
– Ну ш-шо, – тримаючи руки за спиною і похитючись перед Мітькою з каблука на носок, грізно запитує Штарий, – плюш, чи мінуш?
– П-п-плю-ю-ю-с, – тремтячим голосом навмання ліпить Мітька.
– Шра-ака, плюш! Мі-і-нуш!– уїдливим тоном відповідає „на учнівській мові” Штарий.
На урок він завжди приносив широку і довгу дерев’яну лінійку, яку часом використовував для того, щоб малювати крейдою на дошці геометричні фігури. Але головне призначення лінійки було інше. Часом на його уроках учні починали тихенько гомоніти між собою і цей шум поступово збільшувався. Тоді Штарий використовував досить оригінальний спосіб наведення порядку: він несподівано для учнів з усієї сили ляскав отою лінійкою по фанерній поверхні учительського столу. Звук був таким сильним і різким, що всі підскакували, і тоді Штарий у повній тиші спокійним голосом продовжував урок.
Та повернемось до хлопців, які за цей час уже встигли підготувати все необхідне для стукалки і тихенько підкралися до одного з вікон його хати.
– На, увіткни, – прошепотів Вітька і простягнув голку з прив’язаною до неї гайкою Павлові, який стояв найближче до вікна. Всі дивились на Павла і на Вітькову простягнуту руку. Павло був відмінником, сином сільських інтелігентів і дуже не хотів бути причетним до хуліганських витівок. Він зовсім випадково опинився найближче до вікна. Але відмовитись перед лицем усієї ватаги, це означало показати своє боягузство і, трохи повагавшись, він взяв голку і швидко увіткнув її в поперечину рами вікна.
– Тихенько, пішли, – і Вітька попрямував до кущів, що росли на пагорбі якраз навпроти хати через дорогу, розмотуючи при цьому катушку і стараючись не натягувати нитку.
Вся ватага засіла в кущах.
– Ну все, сидіть тихо! – зашипів Вітька і почав тихенько натягувати нитку. Хлопці затаїли подих.
Пізнім вечором у селі стоїть майже повна тиша. Можна прислухатись і почути як в сусідньому хліві корова жуйку жує. Тому оте „ тук-тук-тук”, здавалося, гриміло на всю вулицю. Після третього стукання за вікном загорілося світло, фіранка одсунулась і хлопці побачили силует голови Штарого, який вдивлявся у темряву. Він повертав голову вліво, вправо, але нікого не було під його вікном. Хлопців це дуже смішило і дехто вже почав похихикувати.
– Цитьте! – гримнув на них Вітька.
Постоявши трохи, Штарий засунув фіранку і погасив світло. Хлопці вирішили трохи зачекати, нехай, мовляв, Штарий задрімає. Через хвилин п’ять Вітька знову посмикав нитку: „тук-тук-тук”, а потім так наполегливо постукав ще два рази, щоб не було ніяких сумнівів, що це не марення крізь сон, а хтось таки стукає. Через якусь хвилину хлопці помітили, що фіранка трошки відсунулась і Вітька одразу натягнув нитку, щоб гайки не було видно. Очевидно, цього разу Штарий вирішив світло не включати, а подивитись обережно з темної кімнати, бо розумів, що з темної кімнати на вулицю видно краще. Декілька хвилин він вдивлявся в кущі за вікном на залиту місячним сяйвом вулицю. Нікого. І Штарий знову зник в глибині кімнати.
Пройшло декілька хвилин. Тиша.
– Давай, давай ще, – підштовхували Вітьку хлопці, і він знову постукав декілька разів.
Раптом хлопці побачили Штарого, який обережно і тихо ступаючи, вийшов з-за будинку. Він крався вздовж причільної стіни. Для того, щоб підійти до вікна, йому потрібно було обігнути ще один ріг будинку, але хлопці його бачили добре, оскільки сиділи трохи навскоси. В руках у Штарого було коромисло, яке він тримав витягнувши вперед, так, ніби-то у нього в руках була рушниця. Місячне сяйво заливало фігуру Штарого і відкидало на стіну видовжену тінь в напруженій позі мисливця, що висліжує здобич.
Сміх душив уже всіх до неможл ивості, але хлопці тримались, затиснувши роти руками і беззвучно трусячись в конвульсіях .
Штарий обережно виглянув із-за рогу і завмер, стискаючи в руках коромисло і обережно озираючись на всі боки. Хлопці були зовсім недалеко від нього і з усієї сили стримували сміх.
– Штой, штрілять буду!, – раптом голосно вигукнув Штарий. І тут хлопці не витримали і зареготали.
– А-а-а! Чорти полошаті! – заволав штарий і хлопці гуртом чкурнули з усіх ніг вулицею.
Вулиця піднімалась трохи вгору і один з хлопців на ім’я Адам Марцинюк жив якраз на горі. У світлі місяця Штарому добре було видно, як один силует відділився від гурту і чкурнув саме в подвір’я Марцинюків.
„Ага-а, попався”, – злорадно потер руки Штарий, – „ Ну, я вам покаж-у-у!, – аж тремтів від люті. Штарий, повернувся і пішов додому, але перед тим підійшов до вікна, зірвав з рами речові докази – голку з гайкой і обривками ниток – і забрав з собою.
Наступного дня у школі Штарий прямо зранку розпочав каральні дії. Спочатку він вирішив встановити повний список учасників акції і затіяв справжне слідство. Для проведення допитів Штарий вирішив використати кабінет директора. Першим до кабінету директора школи він привів уже відомого йому учасника злочину Адама Марцинюка.
Адам був ще малим і страшенно перелякався, коли грізна фігура Штарого з’явилася під час першого уроку на порозі класу. За шкільними правилами увесь клас піднявся, вітаючи завуча.
– Шідайте, – клас сів, грюкаючи кришками парт. Суха рука Штарого піднялася і вузлуватий вказівний палець націлився в Адама. Адамове серце ледь не вискочило йому в горло.
– Марчинюк піде жі мною, – грізно наказав Штарий, відкрив двері класу і поманив Адама вказівним пальцем, повільно згинаючи і розгинаючи його. Адам на тремтячих ногах приречено вийшов у коридор.
– Продовжуйте, будь лашка, урок, – сказав Штарий учительці і закрив двері.
– Не ждумай тікати, – і Штарий показав Адаму свою дебелу палицю, з якою він завжди ходив, – „брат Іванушка” дожене!
Адам був повністю деморалізований і зовсім не думав тікати. Штарий завів його до кабінету директора, замкнув двері на ключ а сам сів на директорське крісло.
Адам все своє недовге хиття прожив у старій сільській хаті, збудованій, мабуть, ще у шевченківські часи. Він ніколи в житті не був у кабінеті директора школи і розкіш цього приміщення, красиві штори на вікнах, килим на підлозі і сяючий бронзою письмовий прилад на столі зовсім приголомшили його. Перед приладом лежали речові докази – гайка з ниткою та голкою.
– Ну, рожповідай! – мутносірі очі Штарого, збільшені лінзами його великих окулярів, непорушно дивилися на Адама.
– Я не зна-а-аю, що роз-розповіда-а-ати, – заплакав Адам.
– Ти вше до-обре жнаєш! Я бачив тебе учора ж хлопцями!
– Я..., я..., я нічого не робив, я тільки збоку стояв.
– Шлухай, Марчинюк, я тобі вірю. Якщо ти рожкажеш мені, хто там ще був, хто чіпляв гайку, хто штукав, я тебе жараж відпущу і тобі нічого не буде .
І Адам почав розповідати. Штарий записував прізвища учнів на окремому листку. Те, що стукалку робив і стукав у вікно Вітька, не здивувало строго вчителя. Вітька був безбатьченком, відомим хуліганом і двійочником. Але його дуже неприємно вразило, коли Адам розповів, що стукалку поставивив на вікно Павло.
„ Як же так,” – відпустивши з миром зрадника Адама і схвильовано ходячи по директорському килимі взад-вперед, думав Штарий, – „ кращий мій учень, син таких гарних людей, завжди радував мене на уроках, і раптом - така неповага! А я ж збирався спеціально готувати його до вступу в інститут, задачки підбирав. Що заставило його втикати ту голку в моє вікно? Не розумію, не ро-зу-мі-ю!” .
Подумавши ще трохи, він пішов за Павлом , і мовчки привів його до кабінету
– Я жнаю вшé, – дивлячись на учня 9-го класу важким поглядом сказав Штарий, – Че правда, що ти причепив чю гайку до вікна? – і він взяв у руки гайку зі столу і тицьнув її під ніс Павлові.
Павло опустив голову:
– Я.
– Шам рішив чіпляти?
– Ні.
– А-г-а а, – здогадався старий учитель, – шкажали „чіпляй” , і ти не жміг піти проти вші-і-х...
Павлова голова опустилася ще нижче.
– Т-а-а-к, – Штарий пожував старечими губами, – та-а-к.
На деякий час запала тиша. Штарий дивився у вікно і ніби згадував про щось. А потім заговорив, повільно і важко вимовляючи слова:
– В житті, хлопче, бувають моменти, коли треба йти проти вшіх. Рожтоптати швою шовість набагото штрашніше, ніж втратити шумнівний авторитет. Шовість нашильштва не прощає.
Він помовчав ще трохи і продовжив:
– Швоїм батькам шам рожкажеш уше. Не думаю, що вони тебе жрожуміють. І шкажеш матері, нехай прийде у школу. Іди, іди додому, я виключаю тебе зі школи.
І Штарий зайнявся іншими учасниками вчорашніх подій. Всі, крім Вітьки, тремтіли від страху і розказували, як воно було насправді, хто був, що робив, валили все на Вітьку й Павла і кожен намагався применьшити свою участь, мовляв, стов збоку і тільки мовчки дивився.
Один Вітька затято мовчав. Як тільки Штарий не залякував його, обіцяв навіть у тюрму посадити – Вітька тільки зиркав з-під лоба і не зронив жодного слова. Не добившися нічого, Штарий заявив, що Вітьку виключено зі школи і відправив його додому.
Павло ж на тремтячих ногах брів додому, потерпаючи неймовірні душевні муки і страх перед майбутньою розмовою з батьками. Йому прийшлось вивернути самого себе навиворіт, раніше, ніж він наважився сказати матері:
– Мене виключили зі школи.
Настала німа сцена. Мати зблідла.
– Що ти накоїв?
Павло забурмотів щось про вчорашній вечір, про Штарого і про стукалку.
Мати скипіла:
– Стукалка?! Я тобі покажу стукалку!
І вона відстебнула від металевого бильця ліжка батьків ремінь, об який він щоранку гострив свою бритву. Спочатку мати намагалася бити по сідницях, але Павло захищався руками. Тоді ремінь почав гепати по інших частина тіла. Павло мовчки терпів, розуміючи справедливість покарання. Нарешті втрутився батько:
– Досить, досить з нього. Як же ти міг, сину, приймати участь у такому неподобстві ?! Це ж усе село буде знати. Як же нам людям у очі дивитись?
Павло помовчав, потім видавив:
– Штарий сказав, щоб ви прийшли до школи.
– Ох-хо-хо-хо-хо! Уяваляю, що ми там почуємо!
Штарий, звичайно, ніякого наказу про виключення учнів зі школи не видавав, лякав тільки. Але розмовляв з батьками дуже строго, вимагав для хуліганів сурового покарання.
Кожен батько має свої погляди на виховання дітей. Тому й покарання були різні – когось лупили лозиною, когось металевим складним метром, а іншим ледь вуха не повідкручували. Тільки Вітька фізично не постраждав – бити було нікому. Хвора матуся тільки побідкалась, мовляв, „що мені з тобою робити!”, а потім спитала:
– Може б ти кинув ту школу. та пристав би до якоїсь роботи?
Вітька так і зробив. Кинув школу, не домучивши девятого класу і поїхав у райцентр вчитися на шофера. Павло ж продовжував ходити до школи і деякий час, зустрічаючи Штарого, червонів і опускав очі.
Дні йшли за днями, і згодом ця історія ніби забулася. І коли Павлові настав час готуватися до вступу в інститут, Штарий спитав його:
– Ну, куди думаєш поштупати?
– В політехнічний, на „ автоматику і телемеханіку”.
Штарий поліз до свого витертого до сивини портфеля і дістав старезний збірник задач з математики.
– На. Якщо чі задачки доконаєш, то поштупиш і в Мошковшький універшитет, – і він поклав книгу Павлові на парту.
– Спасибі, – ледве чутно віповів Павло.
Він цілий місяць вперто штурмував задачник. І вже навчаючись в інституті, та й пізніше, на протязі всього життя, Павло не раз пригадував старого вчителя , його задачник, і особливо його слова про те, що „совість насильства не прощає”.