«сьогодні ти мій. я твоя королева. не тому королева, що твоя, а тому твоя, бо королева», а завтра будуть скинули з престолу, будуть били корону, змішають з болотом роками набуту репутацію, і вже, навіть не проста селянка, розбита панянка буде озиратись, шукаючи тебе, зниклого безвісти разом із її фортуною.
буде наступило.
нещасна
розбита жінка
з надією
в сьозах
бродить по сцені з
недопалком свічі талану,
шукає в темряві життя,
не може зрозуміти прикрого буття,
бо щойно втратила сенс існування, сповненого чаром слави,
реальної примари власне щирого життя.
ну як так могло статись? хто б подумав, коли життя, пророчене наперед, так легко збувалось в тяжких трудах і квітах долі. повітря було забагато.
тепер же дихать нічим стало.
а що казати за життя? нема й того
усе пропало,
тож думать треба було стало...
за плату вірності мистецтву...
ця жінка витратилась зовсім,
сповна задовільнила всіх артжерців,
коханню місця тут не стало
самотніше нікому не бувало...
а з неї вилися вірші
на щастя-жаль не у мої пісні.