ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Рецензії
Юрій Лазірко: лірично-драматичний епос свободи
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Юрій Лазірко: лірично-драматичний епос свободи
Плюскіт... і вічність гойдається кволими колами –
брижами дихають сутінки, мліє у тремі ріка.
Хлипає тиша - розхлюпана, вкрай невдоволена...
Плином торочиться місяця, витканий сріблом, рукав.
Всесвіт хвилюється, крається, гусне настояно –
оку не випити стільки, цей трунок хмільніший за сон.
Видно до голки, збирай що на килимі зорянім...
Спокій, здогадкою зораний, серце бере у полон.
(«Плюскіт», 29 Листопада 2007)
...Так, чорно-червоно, тонко вишиває словом Юрій Лазірко.
Українськомовний поет, який живе в околицях Нью-Йорка.
Особисто ми незнайомі: подати один одному руки не було нагоди. Заочно познайомила нас Леся Романчук, яка має смак у житті і в літературі. Випадково (?) зустрічав його фото- і текстографію на літературних Інтернет-сайтах, де він, до речі, доволі активно спілкується і з творчими побратимами, і з не менш креативними читачами.
Що ж, поезія у наш час із площ та барикад загнана у віртуальну реальність. Наелектризовується від суспільних гроз, як шерсть заповідних вовків від оголених електричних сторожів із червоними прапорцями. Вірніше, кольорова гама прапорців та прапорів, яких не так то просто переступити поету, при тому зоставшись поетом, значно барвистіша.
У різні часи під прапорами інших країн творили справжню українську літературу Тарас Шевченко, Євген Маланюк, Іван Багряний, Василь Барка...
І все ж мені важко зрозуміти (легше відчути) життєвий вибір Юрія, хоч я сам майже рік прожив і пропрацював у тій же Америці. Зостатися не хотів, бо не міг... Навіть образився на одного колишнього поета (тепер, наскільки знаю, він успішний бізнесмен), який покинув Україну і запитав мене: «Як ти там живеш?!. Там же неможливо!».
Врешті, не знаю, як і де має жити поет.
«У кожного своя доля і свій шлях широкий»...
Тому й хочу зрозуміти, відчути Юрія Лазірка, який живе в Америці вже 18 років. «Приїхав – працював з 5-ї ранку до 5-ї вечора на будові, а вечорами вчився в університеті – на комп’ютерника-програміста. Так було 6 років. Потім довго працював, щоб якось стати на ноги. Довго нічого не писав – не до того було», – пише він про себе.
Ще мене із Юрком єднає сирітство – смерть мами. У мене дуже раннє, у нього пізніше...
Він за освітою технар, я також навчався в інженерному військовому вузі.
Така от доленосна вища математика, яка, прийнято вважати, – також поезія: музика, тільки писана цифрами, а не словами.
Нею (поезією) він, західноукраїнський міський хлопець, не захищається від долі. Він нею захищає саму свою (як знаємо, не завжди прихильну) долю: книжку ось назвав: «Дощовик для долі».
Що ж, це багато дає для розуміння філософсько-психологічної системи координат автора, для прослуховування «звукової картини нутра», зовнішньої суєти і болотних вогнів капіталістичного реалізму, в якому, як я розумію, кожен справжній поет рано чи пізно абсолютно самотній.
Виїхавши іще з радянського минулого, яке, на жаль, зостається українським сьогоденням, Юрій Лазірко, завдяки поезії («дощовику для долі») душевно не обамериканізувався. Його лірика по-плужниківськи пронизлива, місцями навіть немодно сентиментальна (вірш «Сирітка») і формозмістовно українська.
Зупинімось, наприклад, на строфах:
А планета летить, мов направлений постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.
(«Недоношені ягідки»),
Час відбув
і проник
потаємно
у крок перехожих –
через поспіхи ніг,
під падіння
перевтомлених вій.
І за безцінь пішли...
безпритульного сни
та вельможі
за словами,
де шпальти,
роздиралися
вітром подій.
(«Урбаністична Рефлексія»),
Або ж перша і остання строфи з вірша «Відхід»:
Загнеться час – загасну сам не свій,
По мідяку на око ляже спокій.
Не чутиму я дзвонів перебій
І стане лунко, де було глибоко.
––––––––––––––––––––––––––––––
Зацвяхне серце стуком молотка,
Вінки, два метри, яма і лопата.
І буде сипатись життя в грудках...
Так пригортають лиш земля та мати.
Така от сумно-легка і глибока сучасна українська поезія в Америці – про вічне, архетипове, а значить – нетипове.
Вона не дає відповіді на практичні та й філософські питання заморського і вселюдського буття, бо ніщо так не псує ціль, як попадання… Вона просто пульсує і маячить, маячить для пілігримів серед громів і тиш.
Матеріально забезпечене життя, якого він відносно досяг поза батьківщиною, як бачимо, не гарантує душевної рівноваги, яку дає поезія, релігія, поезія релігії і поезія як релігія. Не знаю, що первинне для Юрія, але що не матеріальні цінності – то однозначно.
Як і у всіх вроджених поетів, основні теми його віршів (хоча, до речі, Ю. Лазірко пише і цікаву іронічну прозу (див. на сайті «Поетичні майстерні») – кохання, космос і батьківщина... дитинства.
Дивно (хоча, мабуть, для чоловіків закономірно: вірші мінорні (така печаль очищує кров), а проза – мажорна (така іронія здоровить душу).
Складається враження, що зовнішні (та й внутрішні) символи, знаки, коди, атрибути, міфи американізованої цивілізації не проникли в ядро авторового музикально-слов’янського слова, яке зберігає наші кольори, звуки, запахи. Досі пахне полином, львівським високозамковим туманом, храмовим ладаном і зовсім трохи – технічним димком короткого замикання бездротової комп’ютерної «мишки». Може, саме в цю закономірно нервову мить американського комп’ютерного програміста українського походження Юрія Лазірка пробиває на вічнодорожнє, одкровенне, як-от:
Не шукай у дорозі щастя,
Бо тим щастям дорога є.
У розлуці, чи на причасті
Хай душа молитовність п’є.
Хто не жив – той не чув насправді,
Бо глухим видавався кут.
A по два береги – дві правди,
І на кожному боці бруд.
І не ангел, не біс, а люди
Переходять, мовчать, плюють.
То від них розтискає груди,
Через них розриває лють.
День за днем відлягає вічність,
Не терпиться i небесам –
Вітре путній та вітре стрічний,
Проведіть у Господній храм.
Не віщуй нам біди, тривого, –
Хай терновий вінок сплетуть.
Серцем вишито цю дорогу –
Щастя вкладене стуком тут.
(«Дорога», 18 Жовтня 2007)
Чимось генотипно нашим, василевосимоненківським віддає ця неекспериментальна, чесна поезія, якій направду не загрожують «ні Америки, ні Росії».
Тобто Україна в Америці завжди з Юрієм Лазірком. У ньому. У його, захищеній Поезією, від кислотних дощів глобального потепління клімату і похолодання душ, чужих зірок, долі. Такою, формально традиційною, як наша народна пісня, а змістовно несподіваною (як усе органічно справжнє), вона зостанеться і в космосі часу і простору.
Вона прасвідомо кличе ніжно-ножове людське серце до суворої боротьби за свободу від усього, крім долі, трансформуючись на шляху в епос свободи.
Адже свобода, як і доля, щастя, поважно люблять сильних.
Де-де, а в Америці це знають і відчувають історично...
Юрій Лазірко, судячи з усього, завоював Америку, не втративши Україну.
Це гідне загальнолюдської і родової поваги.
Добре було би широко розповсюдити цей «Дощовик для долі» серед усього світового українства, як один із символів стійкості сучасного українського поетичного слова в ноосфері, обов’язково додавши на другій сторінці деталізовану біографію автора, з якої постає доля і справжні вірші.
Ігор Павлюк.
брижами дихають сутінки, мліє у тремі ріка.
Хлипає тиша - розхлюпана, вкрай невдоволена...
Плином торочиться місяця, витканий сріблом, рукав.
Всесвіт хвилюється, крається, гусне настояно –
оку не випити стільки, цей трунок хмільніший за сон.
Видно до голки, збирай що на килимі зорянім...
Спокій, здогадкою зораний, серце бере у полон.
(«Плюскіт», 29 Листопада 2007)
...Так, чорно-червоно, тонко вишиває словом Юрій Лазірко.
Українськомовний поет, який живе в околицях Нью-Йорка.
Особисто ми незнайомі: подати один одному руки не було нагоди. Заочно познайомила нас Леся Романчук, яка має смак у житті і в літературі. Випадково (?) зустрічав його фото- і текстографію на літературних Інтернет-сайтах, де він, до речі, доволі активно спілкується і з творчими побратимами, і з не менш креативними читачами.
Що ж, поезія у наш час із площ та барикад загнана у віртуальну реальність. Наелектризовується від суспільних гроз, як шерсть заповідних вовків від оголених електричних сторожів із червоними прапорцями. Вірніше, кольорова гама прапорців та прапорів, яких не так то просто переступити поету, при тому зоставшись поетом, значно барвистіша.
У різні часи під прапорами інших країн творили справжню українську літературу Тарас Шевченко, Євген Маланюк, Іван Багряний, Василь Барка...
І все ж мені важко зрозуміти (легше відчути) життєвий вибір Юрія, хоч я сам майже рік прожив і пропрацював у тій же Америці. Зостатися не хотів, бо не міг... Навіть образився на одного колишнього поета (тепер, наскільки знаю, він успішний бізнесмен), який покинув Україну і запитав мене: «Як ти там живеш?!. Там же неможливо!».
Врешті, не знаю, як і де має жити поет.
«У кожного своя доля і свій шлях широкий»...
Тому й хочу зрозуміти, відчути Юрія Лазірка, який живе в Америці вже 18 років. «Приїхав – працював з 5-ї ранку до 5-ї вечора на будові, а вечорами вчився в університеті – на комп’ютерника-програміста. Так було 6 років. Потім довго працював, щоб якось стати на ноги. Довго нічого не писав – не до того було», – пише він про себе.
Ще мене із Юрком єднає сирітство – смерть мами. У мене дуже раннє, у нього пізніше...
Він за освітою технар, я також навчався в інженерному військовому вузі.
Така от доленосна вища математика, яка, прийнято вважати, – також поезія: музика, тільки писана цифрами, а не словами.
Нею (поезією) він, західноукраїнський міський хлопець, не захищається від долі. Він нею захищає саму свою (як знаємо, не завжди прихильну) долю: книжку ось назвав: «Дощовик для долі».
Що ж, це багато дає для розуміння філософсько-психологічної системи координат автора, для прослуховування «звукової картини нутра», зовнішньої суєти і болотних вогнів капіталістичного реалізму, в якому, як я розумію, кожен справжній поет рано чи пізно абсолютно самотній.
Виїхавши іще з радянського минулого, яке, на жаль, зостається українським сьогоденням, Юрій Лазірко, завдяки поезії («дощовику для долі») душевно не обамериканізувався. Його лірика по-плужниківськи пронизлива, місцями навіть немодно сентиментальна (вірш «Сирітка») і формозмістовно українська.
Зупинімось, наприклад, на строфах:
А планета летить, мов направлений постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.
(«Недоношені ягідки»),
Час відбув
і проник
потаємно
у крок перехожих –
через поспіхи ніг,
під падіння
перевтомлених вій.
І за безцінь пішли...
безпритульного сни
та вельможі
за словами,
де шпальти,
роздиралися
вітром подій.
(«Урбаністична Рефлексія»),
Або ж перша і остання строфи з вірша «Відхід»:
Загнеться час – загасну сам не свій,
По мідяку на око ляже спокій.
Не чутиму я дзвонів перебій
І стане лунко, де було глибоко.
––––––––––––––––––––––––––––––
Зацвяхне серце стуком молотка,
Вінки, два метри, яма і лопата.
І буде сипатись життя в грудках...
Так пригортають лиш земля та мати.
Така от сумно-легка і глибока сучасна українська поезія в Америці – про вічне, архетипове, а значить – нетипове.
Вона не дає відповіді на практичні та й філософські питання заморського і вселюдського буття, бо ніщо так не псує ціль, як попадання… Вона просто пульсує і маячить, маячить для пілігримів серед громів і тиш.
Матеріально забезпечене життя, якого він відносно досяг поза батьківщиною, як бачимо, не гарантує душевної рівноваги, яку дає поезія, релігія, поезія релігії і поезія як релігія. Не знаю, що первинне для Юрія, але що не матеріальні цінності – то однозначно.
Як і у всіх вроджених поетів, основні теми його віршів (хоча, до речі, Ю. Лазірко пише і цікаву іронічну прозу (див. на сайті «Поетичні майстерні») – кохання, космос і батьківщина... дитинства.
Дивно (хоча, мабуть, для чоловіків закономірно: вірші мінорні (така печаль очищує кров), а проза – мажорна (така іронія здоровить душу).
Складається враження, що зовнішні (та й внутрішні) символи, знаки, коди, атрибути, міфи американізованої цивілізації не проникли в ядро авторового музикально-слов’янського слова, яке зберігає наші кольори, звуки, запахи. Досі пахне полином, львівським високозамковим туманом, храмовим ладаном і зовсім трохи – технічним димком короткого замикання бездротової комп’ютерної «мишки». Може, саме в цю закономірно нервову мить американського комп’ютерного програміста українського походження Юрія Лазірка пробиває на вічнодорожнє, одкровенне, як-от:
Не шукай у дорозі щастя,
Бо тим щастям дорога є.
У розлуці, чи на причасті
Хай душа молитовність п’є.
Хто не жив – той не чув насправді,
Бо глухим видавався кут.
A по два береги – дві правди,
І на кожному боці бруд.
І не ангел, не біс, а люди
Переходять, мовчать, плюють.
То від них розтискає груди,
Через них розриває лють.
День за днем відлягає вічність,
Не терпиться i небесам –
Вітре путній та вітре стрічний,
Проведіть у Господній храм.
Не віщуй нам біди, тривого, –
Хай терновий вінок сплетуть.
Серцем вишито цю дорогу –
Щастя вкладене стуком тут.
(«Дорога», 18 Жовтня 2007)
Чимось генотипно нашим, василевосимоненківським віддає ця неекспериментальна, чесна поезія, якій направду не загрожують «ні Америки, ні Росії».
Тобто Україна в Америці завжди з Юрієм Лазірком. У ньому. У його, захищеній Поезією, від кислотних дощів глобального потепління клімату і похолодання душ, чужих зірок, долі. Такою, формально традиційною, як наша народна пісня, а змістовно несподіваною (як усе органічно справжнє), вона зостанеться і в космосі часу і простору.
Вона прасвідомо кличе ніжно-ножове людське серце до суворої боротьби за свободу від усього, крім долі, трансформуючись на шляху в епос свободи.
Адже свобода, як і доля, щастя, поважно люблять сильних.
Де-де, а в Америці це знають і відчувають історично...
Юрій Лазірко, судячи з усього, завоював Америку, не втративши Україну.
Це гідне загальнолюдської і родової поваги.
Добре було би широко розповсюдити цей «Дощовик для долі» серед усього світового українства, як один із символів стійкості сучасного українського поетичного слова в ноосфері, обов’язково додавши на другій сторінці деталізовану біографію автора, з якої постає доля і справжні вірші.
Ігор Павлюк.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію