ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2024.04.15
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Поеми
CTЕП
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
CTЕП
1.
Чи ж ми іще достойні тих степів –
Важких – як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:
Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.
Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там – сльоза між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем –
Як не співай, куди не подивися.
Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось – минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...
І наші вени – тінь підземних рік –
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність – степ, і горе, і вгорі –
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить,
Прийде Мамай. Помістить на струні
Увесь той степ разом з душею готів.
Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани,
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.
Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння – підемо куди ми.
2.
В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, –
В яку глибінь, в які вітри не кинься.
Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній –
Воскову нірвану.
“Не те, не те, не те то все, не те...” –
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...
Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.
Що буде там?..
Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут – обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.
Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається”.
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б’ється?".
Мамай заграв, зв’язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поруч, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану – більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." –
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...
"А я ж іще лише на півпуті, –
Затявсь Мамай. – Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.
Я не Голота: золото й парчу
Візьму не в турка –
В осені з рікою.
Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...”,
Люблю, що є! Над битвами – ворони…"
3.
Парує кров.
Туман кругом, туман.
Так на душі – цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то – душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.
Ото, як млин, – зупинишся – і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе –
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.
Тебе забудуть...
Все забудуть всі.
Сльоза із кров’ю – то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом – аж скриплять окови,
Коли свободу вріжуть по кістки –
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, –
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. –
А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я. –
А чайка знов над травами "киги",
А совість – сагайдак до узголів’я. –
Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла –
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір’ям з білого крила
Хіба її висмикують татари..
Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а муки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.
А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.
Оце і є релігія – любов
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов – і загубив під час повстання".
4.
"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванí...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.
І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".
"А як гріхи?.."
"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап’єш
В бою за волю вбитої людини.
Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич.
Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...
Чи ще прийду, чи більше не вернусь –
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,
Зв’яжи її і бренькай до обіду.
Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться – як серце вже не б’ється".
5.
Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...
Вони скриплять.
Живи собі і слухай.
6.
Постане Баба.
Добра. Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт, як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
Чи ж ми іще достойні тих степів –
Важких – як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:
Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.
Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там – сльоза між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем –
Як не співай, куди не подивися.
Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось – минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...
І наші вени – тінь підземних рік –
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність – степ, і горе, і вгорі –
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить,
Прийде Мамай. Помістить на струні
Увесь той степ разом з душею готів.
Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани,
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.
Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння – підемо куди ми.
2.
В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, –
В яку глибінь, в які вітри не кинься.
Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній –
Воскову нірвану.
“Не те, не те, не те то все, не те...” –
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...
Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.
Що буде там?..
Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут – обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.
Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається”.
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б’ється?".
Мамай заграв, зв’язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поруч, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану – більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." –
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...
"А я ж іще лише на півпуті, –
Затявсь Мамай. – Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.
Я не Голота: золото й парчу
Візьму не в турка –
В осені з рікою.
Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...”,
Люблю, що є! Над битвами – ворони…"
3.
Парує кров.
Туман кругом, туман.
Так на душі – цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то – душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.
Ото, як млин, – зупинишся – і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе –
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.
Тебе забудуть...
Все забудуть всі.
Сльоза із кров’ю – то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом – аж скриплять окови,
Коли свободу вріжуть по кістки –
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, –
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. –
А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я. –
А чайка знов над травами "киги",
А совість – сагайдак до узголів’я. –
Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла –
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір’ям з білого крила
Хіба її висмикують татари..
Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а муки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.
А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.
Оце і є релігія – любов
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов – і загубив під час повстання".
4.
"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванí...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.
І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".
"А як гріхи?.."
"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап’єш
В бою за волю вбитої людини.
Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич.
Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...
Чи ще прийду, чи більше не вернусь –
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,
Зв’яжи її і бренькай до обіду.
Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться – як серце вже не б’ється".
5.
Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...
Вони скриплять.
Живи собі і слухай.
6.
Постане Баба.
Добра. Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт, як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію