Які речовини плавляться в мартенах творчості? З яких таємниць складається поезія? Не будемо дошукуватися остаточної відповіді, та й упевнений, що не знайдемо, — людська мова дуже недосконала, щоб зрозуміти образний світ та процеси сприйняття цих образів нашою свідомістю.
Ось тому писати про поетів важко. Пишучи, намагаємося дати раціональне пояснення метафізиці, каталоґізувати стихії, дати логічну інтерпретацію загадковим сигналам з підсвідомості, що ретранслюють нам таємні коди космічного життя... Одне слово, прагнемо приборкати “неприборкані слова”, в той час, як поет знає інше, знає, що насправді це –

... Хтось диктує з понад-світу
Непередбачені слова.

Тому часто й самі поети – маю на увазі ПОЕТІВ! – не погоджуються з тим, що поетичну творчість можна розкласти на фраґменти в шухлядах літературознавчого пізнання. Літературний твір може жити самодостатнім життям і без наукового супроводу, попри всі тлумачення і перетлумачення. Тож навіщо науковці невпинно вписують творчість у канонічні парадиґми, вивчають і аналізують, вишукують засоби розуміння творчих загадок, елементи стилю, гри з читачем — від Івана Величковського до Михайля Семенка, від Павла Русина з Кросна до Миколи Вінграновського, якщо сам поет є свідомим недосяжності Слова в його біблійному розумінні?

Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Природа пошуку Слова — це вища алхімія візіонера, неприступна для “сліпців”:

Я – алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров’ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі –
і тільки жменька попелу в руці.

Світ рятувало Слово. У Великобританії вже більше 50 років у шпиталях лікують поетичними текстами, поетичними записами. У стародавніх цивілізаціях поезія супроводжувала всі сакральні і взагалі значимі для історії народу процеси: народження і смерть, війни і мир, ритуальні свята і наукові відкриття. Це є розуміння мови як складової здоров’я людини, а відтак і здоров’я нації. Жанна Безп’ятчук, студентка Києво-Могилянської академії, у статті “Дорога від Лубен до Києва, або шлях національної солідаризації” зазначає, що, “як не парадоксально це звучить, але один роман Ліни Костенко (йдеться про роман “Маруся Чурай” — прим. Д. Д.) здатен зробити для справи національної міфотворчості більше, ніж весь Інститут етнонаціональних досліджень...” .
Потреба слова – “потреба слова як молитви” – це те життєдайне джерело, що наповнює спраглі душі сенсом існування, оскільки “перекладає” щоденне буття людини на мову космосу, природи, позачасового виміру. В нашій пострадянській дійсності внаслідок ідеологічної блокади свідомості та інфляції естетики суспільство втратило почуття естетичної спраги та етичних імперативів, а література втратила зв’язок зі свідомістю. Наразі можна зневажати слово, адже цілковито розруйновані параметри його етичної та естетичної ролі в житті як окремої людини, так і суспільства в його історичній та онтологічній цілісності. Тому девальвувалося і поняття відповідальності. Оточена віртуальними реаліями інформації, знання, естетики, політики, людина створює штучний простір навколо себе, забуваючи про коріння, природу, автентичний зміст людського буття в його внутрішній іпостасі. Витворений штучний світ, навіть продукуючи мегатонни інформації, не може сформувати екоінформаційної свідомості без розуміння природи, без естетики і філософії Краси. Але маємо визнати: XX сторіччя — це епоха підробок, ерзаців, механізованих систем і технолоґій у вирі антиестетики. Онтологію краси втрачено, розпродано, – її наразі шукають в інтернеті, в ерзацах, а не в людській присутності-у-світі. Настала ера фальсифікації краси. Світ біґ-маків шириться і множиться коштом фастфудівських дивідендів.
Але тільки не в Ліни Костенко:

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

Збірки поезій “Сад нетанучих скульптур”, “Над берегами вічної ріки”, книга “Вибраного” — поезія, здатна бачити мудру Красу Всесвіту й інтеґрувати її в щодення – без страху перед цією Красою, без намагання загнати її сліпучу ясність в похмуру резервацію реальних, або й вигаданих патологій. Це поетичний простір витонченої мови — знакової, символічної, неповторної, насиченої “старими” і “новими”, “своїми” і “чужими” елементами: архаїчними зворотами, ідіомами і неолоґізмами, еспанськими та італійськими концептами, багатовимірними культурними ремінісценціями – впізнаваними та закодованими. Не мова — інструмент поета, а навпаки: поет – інструмент мови. Поетичний вимір сприйняття світу модифікує сенсорні системи, формує їхню чутливість до камертонного рівня сприйняття світу. Втрата цього камертону, – це втрата поезії (“бутафорські строфи”!), а з нею – сенсу буття і зв’язку поколінь:

Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.

Драматизм внутрішньої діалектики — основний нерв Ліни Костенко. Протилежності можуть зберігати власну суверенність і навіть співтворити із правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу згори як апріорно прийняту тезу, що завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психологічну фальш. Полярність поезії Ліни Костенко — це cоnsidentia oppositorum, синтез протилежностей. Напруга — суть буття. Маємо погодитися із Миколою Ільницьким, що співвідношення між збірками “Над берегами вічної ріки” і “Неповторність” має принцип “теза-антитеза”. “Вибране” в цій системі — синтез і перетин найважливішого, плинності з непроминальністю, любові зі смертю, тексту з живою пам’яттю.
Поетична творчість — це код до розуміння світової інформації, адже поезія живе заради внутрішньої самості, – як та птаха, що летить заради самого польоту. І в цьому поетичному вирі слово — самотній лебідь, а не солодкоспівець нахтіґаль чи ворони “звалищ приміських”, що шукають творчої мертвечини. Птах творчого слова Ліни Костенко – дуже давній, я би навіть сказав, архаїчний і мудрий у своєму підсвідомому вирії поетичних шквалів магми та вулканічної енергії: він бачить увесь світ, від античності до сьогодення — від Pax Romana до Millenium 2000.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
....................................................
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим
Ще слів нема. Поезія вже є.

Якщо спробувати вибудувати вербальну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний вимір іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до надчуттєвої суті: магія, чудо, казка, мрія, марення, уява, вигадка, загадка, спогад, пам’ять. Реальність крізь поетичну призму сприймається у двох вимірах – у фізичній даності та “розгорнутій” уявою (пам’яттю, почуттям) підсвідомості:

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.
Чи, наприклад:
Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.

І особливо:
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.

Отже, незмінним лишається дуалізм пізнання світу, а через це пізнання – і два шляхи осягнення Істини: інтуїтивний та раціональний (“свободи предтеча – розхристана втеча / з мудрованих дум у мандруючий дим”).

І десь над гранями свідомості
є те, чого іще нема.

Або ж, коли “душа прозріє всесвітом очей”:

І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.

Інтелектуальний центр поетичного виміру Ліни Костенко складається з різноплощинних предметних циклів, об’єднаних потужним внутрішнім струмом, що вдаряє читача, стомленого від “шабашів фікцій”, сатурналій фальші та поточної омани. Але то не змій-спокусник, то енергія високовольтної дуги, енергія з космічних музичних капел — жива, відкрита, сприйнятлива до найменших порухів душі. Поезія – це плач і сміх, зойк і іронія, безвихідне страждання і переможна радість, але всередині б’ється годинникове серце внутрішнього такту, внутрішнього камертону.
Чи не в цьому поєднанні інтуїтивного та раціонального криється зміст і суть поезії, якої вочевидь не можна збагнути до кінця за допомогою інструментів нашого недосконалого мислення? Можливо, як далі й далі робляться наукові відкриття у фізиці, хімії, інших природничих науках, розуміння поезії поглиблюватиметься з проникненням науки в таємниці діяльності людського мозку. Адже й досі літературознавці та лінґвісти не розшифрували механізмів сприйняття символів, механізмів образної системи нашого сприйняття. Але ж поезія була завжди, в усі епохи, в нечасті періоди історичного супокою, а особливо – у значно частіші періоди криз, катаклізмів, на зламах століть і тисячоліть. Поезія має слугувати матерії істини і добра, має сублімувати начало краси з началом правди. Краса – в античній і ренесансній інтерпретації – сама по собі перебуває в належному співвідношенні з істиною і добром, — це, власне, естетичний камертон Істини. Краса повертає буття до життєтворчої Гармонії-Еросу, вириваючи його з Хаосу-Танатосу, що породжує смерть. В тому й полягає самодостатність поезії:

Краса — і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Поет — заручник творчості. Перша естетична аксіома. Свобода творчості не має нічого спільного зі свободою волі. Творчість вільна не тому, що розум поета може на власне бажання створювати поетичні твори та образи. Такі твори можуть бути тільки підробками. Справжній поет, коли і схоче підкорити свою музу, виявити власну свободу волі і творчості, не може цього зробити. Поетичний геній не залежить від самодіяльності розуму. Він має вимір самосвідомості та авторефлексії. Поет знає про імперативний характер творчості, про її безальтернативну основу. Поет каже своїй “печальній музі”: “Спасибі, що ти вибрала мене”. Сама поезія свідчить про себе крізь свідомість свого експерта — поета. Адже і в найточнішій науковій експертизі голос науки не є тотальним, — маємо й суб’єктивний елемент; та мудрий суддя помітить цю домішку. Тим більше наявна вона в поетичній сповіді про те, що складає суть її форми та змісту, що якнайтоншими єдвабними нитками переплітається з буттям поетової душі.
Тож маємо катеґорію: “Вірші пишуть мене!”, як каже сам автор2. Тому справжня свобода Поета – в творчій “еміґрації” в глибини свого “Я”, у відділенні себе від світу:

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Основна катеґорія справжньої свободи творчості — в потенційності розуму і волі, — свобода належить, перш за все, тим поетичним образам, думкам і звукам, що самі вільно “залітають” у душу, готову їх прийняти. І сама поетична душа вільна тому, що у хвилину натхнення її не зв’язує щось чужорідне, імплантат ерзацу, а вона підкорюється лише тому, що надходить із несвідомого, космічного. У світі поезії душа не тільки первень діяльного самовизначення. “Якби поет міг сам писати свої твори, або хоча б передбачати, що і коли йому подарує натхнення, то він не брався б за перо, щоби гризти його в герці з Часом”3. Історія майбутнього ретранслює себе в Поеті: “Поет – це медіум історії”, – пише Ліна Костенко.
Поет — це передусім індивідуальність, емблема індивідуалізму, перетин світів і перетворення їх у космос індивідуального пізнання. Поети — конденсатори макросвідомості, що транслюється нам через неповторність мікросвідомості. Їхнє знаряддя — слово-образ. Що ж таке це “слово-образ”? Це коменсалізм значень, сполучених в одне метазначення, при чому кожне поєднує в собі безліч думок. У слово-образі ширяють нескінченні струмені розумового життя. Поети штибу Ґете, Дікінсон, Блока, Вінграновського бачать світ власної фантазії як розумовий організм, як мислення вищого типу, як органіку думки. Кожна поетична матерія містить у своїй нейроглії пам’ять про об’єкт реального світу. А ми, читачі, маємо відчути серце поетичного організму і пережити ритм у такті особистого життя. Поезія — це філософія розуму, який шукає своєї самореалізації крізь естетичний вимір.
Поезія, на думку Ґете, — це зріла природа: не поняття про природу, а природа понять у природі свідомості... вулкан становлень і звершень, вулкан природи — наша свідомість. А чи маємо право сказати, що Дух поезії — це Атман, істота вищого розуміння і значення? B такому разі поетичне знання, по-перше, духовне, а по-друге, відповідно до індійської філософії, має трьохярусну формулу: Атман – Будхі – Манас, в якій Атман — це самість, Будхі – линва, зв’язок між почуттям та знанням, а Манас — акт розумного знання окремого індивіда. Вважають, коли людина наближається до дуже важливої події внутрішнього життя, до “перманентної прірви”, вона переживає одночасно щось янгольське і щось смертне: має в якийсь спосіб внутрішньо за життя познайомитися зі смертю, переживши щось і смертне, і катарсисно просвітлювальне.
Володимир Панченко, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, у своїй книжці “Народу гілочка тернова” зазначає: “Центральний мотив поезії Ліни Костенко — вибір долі, естетичне і моральне самовизначення. Все, що з цього приводу тоді написала Ліна Костенко, — то її максими. Поезія — це Доля, за яку «треба платити життям». Звідси — апологія самодостатності поета, різке протиставлення себе «лицарям кон’юнктури», «дріб’язку строкатому, який міняє шерсть залежно від погоди», «тлінним речам», себто славолюбству і вигоді”4.
Перенизаний позивними з космосу і “флюїдами” профанності, поет – це стражденний алхімік, що шукає золото “страченої суті” коштом власного життя:

Душа моя обпалена,
і як ти ще жива?
Шукаєш, мов копалини, –
слова, слова, слова!

Оголеними нервами
угадуєш словам
нестачу мікровольта
і зайвий міліграм.

Душа з очима снайпера
в трагічній німоті,
здається, що вже знайдено.
І знову – ні, не ті!

У легкості вітрила
і в попелі згорань
ти знаєш слово-брилу
і слово-філігрань.

Ти дома – тільки в невідомості.
Ще кожен вірш, як перше “ма”.
І десь над гранями свідомості
є те, чого іще нема.

Лише в такий спосіб поезія є “неповторністю”, “безсмертним дотиком до душі”.
І лише так слова стають Словом:

О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
Хоч кілька людям необхідних слів.

Маємо визнати, що дослідження поезії Ліни Костенко перебуває ще тільки на початках свого становлення. На нас чекають нові відкриття і нові прочитання Слова Ліни Костенко у проекції на ХХІ століття.