ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.20
05:12
Віком ослаблена пам'ять
Зраджує нині мені, -
Плутаю дати з місцями,
Змішую ночі та дні.
Вже пригадати несила
Часу подій і розмов, -
Стан - мов позбавивсь вудила
В товщі води риболов.
Зраджує нині мені, -
Плутаю дати з місцями,
Змішую ночі та дні.
Вже пригадати несила
Часу подій і розмов, -
Стан - мов позбавивсь вудила
В товщі води риболов.
2024.05.20
01:53
Московська зараза гидка і брутальна,
Страшна і живуча, мов курва вокзальна,
Затьмарює мізки, засмічує душі
І смородом трупним, мов зашморгом душить.
Немає рятунку, не буде пощади,
Допоки болотні біснуються гади,
Допоки не знищені свинособаки,
Страшна і живуча, мов курва вокзальна,
Затьмарює мізки, засмічує душі
І смородом трупним, мов зашморгом душить.
Немає рятунку, не буде пощади,
Допоки болотні біснуються гади,
Допоки не знищені свинособаки,
2024.05.20
00:49
Сидить смердючий малорос
І вкрився клятим триколором.
Своїм римованим набором
Виконує словесний крос.
Рядочки пише кровосос
Та радість називає горем.
Сидить смердючий малорос
І вкрився клятим триколором.
Своїм римованим набором
Виконує словесний крос.
Рядочки пише кровосос
Та радість називає горем.
Сидить смердючий малорос
2024.05.20
00:04
биті жаки й калачики терті
впалі ангели ой не святі
ти мені не сестра милосердя
і тобі я не брат у Христі
для такого занадто вже палко
дуже гаряче все це - ще б пак
далебі, ти не скромна фіалка
впалі ангели ой не святі
ти мені не сестра милосердя
і тобі я не брат у Христі
для такого занадто вже палко
дуже гаряче все це - ще б пак
далебі, ти не скромна фіалка
2024.05.19
21:12
Місто зустрічей, місто небажаних втрат.
Місто гарних жінок і славетних мелодій...
Діамант - 800 чи років, чи карат.
І шукати подібної цінності годі.
Філіжаночка щастя - чого треба ще
В місті дивних легенд і веселих кав'ярень?
Місто, де всі надії
Місто гарних жінок і славетних мелодій...
Діамант - 800 чи років, чи карат.
І шукати подібної цінності годі.
Філіжаночка щастя - чого треба ще
В місті дивних легенд і веселих кав'ярень?
Місто, де всі надії
2024.05.19
18:28
Вже сердитий зранку Толя,
На дружину знов кричить.
Не зварила їсти Оля,
Як змія тепер сичить.
В хаті бруду по коліна,
Не помиті тарілки.
Що це в нього за дружина,
На дружину знов кричить.
Не зварила їсти Оля,
Як змія тепер сичить.
В хаті бруду по коліна,
Не помиті тарілки.
Що це в нього за дружина,
2024.05.19
15:01
Травень місяць на порозі. Сонце в небі світить
Та так світить, що, неначе, справжнісіньке літо.
Сидять діди на лавочці, вже їх розморило.
Видається, все, що можна вже обговорили.
Отож, сидять, подрімують, кості вигрівають,
Про що б ще поговорити, под
Та так світить, що, неначе, справжнісіньке літо.
Сидять діди на лавочці, вже їх розморило.
Видається, все, що можна вже обговорили.
Отож, сидять, подрімують, кості вигрівають,
Про що б ще поговорити, под
2024.05.19
13:59
Одного погожого ранку, у перші дні березня, велика ватага любителів підлідного лову зібралася за околицею села Новокиївка, на самому березі Дніпра. Оскільки сьогоднішній день був вихідним, багато мешканців вирішили спробувати свого щастя – змістовно прове
2024.05.19
12:13
Потвори видають свою потворність за неповторність.
Росіяни поважають тільки підкорені народи, усіх інших ненавидять або бояться.
Ті, що прикидаються носіями абсолютної істини, найчастіше і є абсолютними брехунами.
Правду можна скомпілювати так,
2024.05.19
11:36
Сусідка укотре прийшла зарюмсаною. Це й не дивно, бо власне чадо щоденно мордує власну неню.
З виду - хлопець як хлопець: повнощокий, сідниці ледь улазять у штани, пузо звисає аж до колін. І це при тому, що йому всього лишень 25 годочків і ніякі хвороб
2024.05.19
09:09
Кажеш, з Чорноволом за столом
у буфеті Ради сьорбав зупу?
В'ячеславе, що ж Ви це лайно
не втопили в тій тарілці супу?!
19.05.24р.
у буфеті Ради сьорбав зупу?
В'ячеславе, що ж Ви це лайно
не втопили в тій тарілці супу?!
19.05.24р.
2024.05.19
06:04
Зігріває сонечко повіки
І обличчя обдає вогнем, -
Цілий день, немов сумлінний лікар,
Сяянням обстежує мене.
Усього пронизує промінням,
Щоб я радо стверджував затим:
Сонце залишається незмінно
Неутомним, милим, дорогим…
І обличчя обдає вогнем, -
Цілий день, немов сумлінний лікар,
Сяянням обстежує мене.
Усього пронизує промінням,
Щоб я радо стверджував затим:
Сонце залишається незмінно
Неутомним, милим, дорогим…
2024.05.19
04:20
Открытое письмо Артуру Курдиновскому
Артур Дмитриевич,
меня смутили и даже весьма огорчили Ваши последние по времени публикации.
Несколько цитат.
О русском языке - «свинособача мова» («Народу, отрезающему головы»).
Однако в миру, как говорится, Вы об
2024.05.19
02:31
У колгоспі "Червоне дишло"
Вся свідома громадськість вийшла.
Уперед понесли їх ноги,
Перекрили усі дороги.
Транспорант несе дядя Юра,
Визначна й відома фігура.
І кричить він, хоча й не хлопчик:
Вся свідома громадськість вийшла.
Уперед понесли їх ноги,
Перекрили усі дороги.
Транспорант несе дядя Юра,
Визначна й відома фігура.
І кричить він, хоча й не хлопчик:
2024.05.18
20:22
Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток,
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантом
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантом
2024.05.18
18:30
Я виходжу зі гри, бо кохання не гра,
а святе почуття незбагненне.
Це блаженство душі, світло вічного Ра,
на солоних губах рідне ймення.
Не гравець запасний, що на лаві вузькій
жде на зоряний час з нетерпінням.
Заздрість чорна і біла — пристрітом
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а святе почуття незбагненне.
Це блаженство душі, світло вічного Ра,
на солоних губах рідне ймення.
Не гравець запасний, що на лаві вузькій
жде на зоряний час з нетерпінням.
Заздрість чорна і біла — пристрітом
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Меланія Дереза (1978) /
Проза
Потворка
"Ось і все... Ось і все... Ось і все" - настукують мені колеса трамваю, яким я того ранку їду в абсолютну невідомість. На поворотах старенький трамвай кряхтить і стогне. І - якщо чесно - я не проти, щоб на одному з них він перекинувся, аби все закінчилось в одну мить.
"Чудовий настрій для першого дня на новій роботі" - кажу сама собі і гірко, палко, нестерпно хочу, щоб мобільний у кишені звично ожив, перекидаючи мені через час та простір Антонове "Мала,не забувай ти крута! Лю!"
Але Антон більше не напише.
Антон - моя любов, мій сенс, моє плече, моя гордість, моя мука, мої сто ненамальованих картин, моїх сто підгорілих котлет, наших вісімсотдванадцять днів спільного життя. Яке вчора закінчилось. Десь о 18.30. Його сухим
- Я втомився, Владо. Давай розбігаємось.
Титри.
Темрява.
Нагадування: вантажне таксі на 19.00.
Сьогодні.
Вантажне таксі, яке перевезе мене, мов міфічний Харон через останню річку Стікс, із успішного подружнього життя у вогку темряву небуття у порожній орендованій квартирі. І найбільше зараз я боюсь тієї тиші, яка настане, коли вантажники завантажать мій нехитрий скарб і підуть, причинивши двері.
Де я залишусь сам на сам із своїм розтрощеним життям. У повній тиші.
Але це потім.
Спочатку мені потрібно пережити перший день на новій роботі.
Куди мене зараз везе трамвай, нагадуючи:
- Ось і все... Ось і все... Ось і все...
- Ну, загалом, ви все зрозуміли, чи не так? - огрядна завідувачка веде мене лункими коридорами до класу.
Коридорів багато, вони довгі, як змії. Повз нас щоразу пробігають туди-сюди дітлахи. На одному з поворотів жіночка в уніформі завзято махає шваброю. Вікна височенні. Я вже розумію, що абсолютно не пам'ятаю, скільки разів ми повернули і де знаходиться вихід. Нарешті ми підіймаємось великими, старовинними, дерев'яними сходами - третій поверх. Знову коридор. В кінці його, поряд з високим вікном, в самому куточку - двері. "3-В клас" написано на красивій табличці із зайчиками та бегемотиками.
Моя супутниця і віднині керівниця відчиняє ці двері і ми опиняємось на моєму робочому місці.
- Знайомтесь, дітки, це ваш новий вихователь, Владислава Олександрівна!
Та говорить вона це, швидше, для вчительки, яка зараз сидить за вчительським столом. Вона єдина проявляє до мене цікавість, бо видно, що діткам - по барабану.
Діток шестеро. Вони сидять за партами, які розташовані півколом. На стінах безліч навчальних таблиць, плакатів, абеток, цифр, підлога вкрита зеленим килимком, в кутку під вікном полиця з іграшками, навпроти мерехтить чимось різнобарвно-повчальним великий білий екран.
- Владиславо Олександрівно, ну нарешті! - це вчителька, яка навчає цих малих у першій половині дня.
(Наступна половина дня - аж до вечора - виховательська. Тобто - моя)
О де ти, славний друже Макаренко, озвись із глибин моєї ще студентської пам'яті, підкинь мені якусь шпаргалку - що мені робити далі?
Вчителька - та, що до обіду - поспіхом збирає свої речі і паралельно говорить:
- Пам'ятайте, дітей без нагляду не залишайте! Це вони зараз такі спокійні, доки я є - я їх видресирувала.
Вас вони не знають - то не сюсюкайте з ними, тут треба строго і чітко! Вони ж як звірята у зоопарку - слухають лише тих, хто сильніший і авторитетніший. Не кричіть, але й на голову собі сісти не давайте!
Стасе, ану на місце!!!
Поки я уважно слухала імпровізований інструктаж, крайня зліва дитина - це, здається, хлопчик - поволеньки спустився під парту і хробачком повзе в напрямку вікна.
Почувши команду, зупиняється і повертається за парту.
Розглядаю його. Велика голова на тонесенькій шийці, цупке рідке волоссячко, криві рахітичні ніжки.
Одягнутий у махровий сірий костюм, взутий у теплі вовняні капці.
Обличчя характерне. Синдром Дауна - його ні з чим не сплутаєш, вуха причеплені якось криво - одне вище, друге нижче, під носом натерто - видно, хтось активно витирав йому шмарклі... Він раптом починає гудіти і потріскувати, як комаха - і ще одна зелена крапля викочується з його широкого короткого носа просто в рот.
Огидна Потворка.
У Макаренка про це нічого не було.
- Стасе, не гуди! - голосно каже моя віднині колега - вчителька-що-до-обіду. Раптом чується якесь булькання-хлюпання у Потворкіних штанцях і приміщення наповнюється смородом.
- О, ну звісно! Як без цього!
Вчителька-що-до-обіду відкриває нижню шухляду вчительського стола, дістає памперс і великі гумові рукавиці, бере Потворку за маленьку павукоподібну долоньку і веде до виходу.
- Владиславо, сьогодні я його ще помию, а від завтра це вже ваша робота. Душові - у спальному корпусі.
Вчителька-що-до-обіду з Потворкою за руку виходять за двері.
Сморід залишається. Залишається до вечора. Бо вікна відчиняти, доки є діти, не можна - третій поверх.
Перший тиждень мого нового не-життя схожий на страшний сон.
Темрява змінює світло, мерехтять знайомі і не дуже обличчя, нічні супермаркети щедро пропонують алкогольні напої, а цілодобові аптеки таблетки від головного болю. Мої вихованці не розмовляють - лише видають якісь тваринні звуки. І я увесь робочий день старанно намагаюсь вловити і зрозуміти їх зміст. Безрезультатно.
В усіх моїх вихованців є батьки. Усіх забирають наніч додому. До завершення робочого дня ми залишаємось із Потворкою удвох - його забирають лише на вихідні.
Долоні у нього завжди холодні, вологі і слизькі - тримати його за ручку неприємно, мов яку жабу чи плазуна... Він весь час тягне мене до вікна. Спочатку я боролася із цим його бажанням. А потім здалася.
Ми беремо маленькі кріселка і сідаємо край вікна.
Потворка дивиться у вікно, розгойдується і скрегоче, як комаха. Що робиться у його голові - хтозна.
- Такі довго не живуть - сказала мені якось медсестра, спостерігаючи одного вечора як я веду блідого і вкотре смердючого Потворку до душової повз медпункт.
- У нього ж... Далі йде перелік діагнозів кучерявою медичною мовою і мимоволі думається:
- Та для чого він живе взагалі? Який сенс?
А потім наступає пекельна тиша, де у напівтемряві хододної квартири, у візерунках старих шпалер на стіні мені щоночі ввижається Антонове обличчя.
Вечір п'ятниці. Ми з Потворкою як завжди сидимо коло вікна. Ось-ось прибудуть Потворчині батьки: спочатку на подвір'я школи заїде чорна дорога іномарка, тоді з неї непоспіхом вийде елегантно одягнута статечна жінка середнього віку. Батько залишиться чекати в машині.
Потворка байдуже колупатиме пальцем в носі, і лише коли обережний стук у двері примусить мене встати, він тривожно зіщулиться.
Цього разу батьки заходять разом.
- Владиславо Олександрівно, у нас до вас делікатна справа...
Мати Потворки вмовкає. Батько - сивий пещений чоловік - виразно кахикає і вона продовжує.
- Можливо, Ви нам підкажете - чи знаєте Ви якийсь спеціальний заклад... Ну, на кшталт цього... Тільки щоб не потрібно було Станіслава забирати з нього... Щоб лише провідувати... Ну, у нас складна робота ( обоє чиновники із захмарними зарплатами) та й умови для утримання такої дитини так собі ( чотирикімнатні апартаменти в центрі міста) - ми б Вам віддячили...
В цей момент Потворка боязко бере маму за руку і я бачу погано тамовану відразу на її доглянутому обличчі.
- Станіславе, зачекай, поки дорослі розмовляють!
- Нічим не можу допомогти, на жаль - кажу я, хоча в голові моїй крутиться "Стара *** Це ж ТВОЯ ДИТИНА! Візьми його за руку... Обійми хоч раз!"
А потім спостерігаю через вікно, як вони усі втрьох виходять зі школи і прямують до машини. Батько попереду, за ним мама. А на відстані трьох кроків теліпається Потворка у своїх вовняних капцях - вони забули його перевзути.
Того вечора по дорозі до квартири я вирішую зайти до кафе. Вперше за довгий час. Сідаю за столика і доки офіціант несе мені мій коктейль, оглядаю відвідувачів... Через чотири столика від мого сидить Антон. З кралею. Вона - ефектна блондинка. Ідеальний макіяж. Наманікюреними пальцями вона вставляє кінчик пластикової трубочки у ідеальної форми нафарбований рот.
За секунду я виходжу з кафе, завертаю за ріг і у найближчому супермаркеті купую пляшку дешевого коньяку.
Потім - вже вдома - я вмикаю світло і довго розглядаю своє відображення.
Сіра невиразна пляма. Ніхто і ніщо.
"ВАВА Олександрівна" - так називають мене діти, яким важко вимовити ВЛАДИСЛАВА.
ВАВА. Потвора.
Тієї ночі в мені щось зламалося.
Наступного ранку я вдягнула найкрасивішу сукню - ну і байдуже, що до вечора на ній будуть усі види аналізів Потворки і компанії. А потім вперше за довгий час нафарбувалася.
А коли переступила поріг школи, фізкультурник-бабій, який ніколи не помічав мене, прицмокнув губами і солоденько процідив:
- Оу, яка краса осяяла цей день! Ви до кого?
- Я тут працюю. Третій місяць. Білик Владислава Олександрівна, вихователь у "3-В"
- О... Ехм, дозвольте Вас сьогодні підвезти додому?
Від'єбись, старий козел, я більше не по цих справах! - але вголос кажу:
- Дякую, приємно) Втім, сьогодні мене вже підвозить Іларіон Степанович.
Пробачте, Іларіоне Степановичу, за майбутню хвилю перешіптувань та хихотінь за вашою невинною спиноюч. Іларіон Степанович - вчитель музики пенсійного віку, власник старенького, як він сам, "жигуля", що вічно ламається.
День минув без пригод, а все пообіддя я вчила Потворку складати з кубиків вежу. У нього нічого не виходило. Але це вперше не дратувало мене. І його вогка ручка перестала викликати огиду.
Весна нарешті перемогла холод. Весь світ сповнився щебетом птахів і запахами нового життя.
Того дня усіх моїх вихованців забрали несподівано швидко.
Потворка длубався у кубиках і звично скреготів, мов велика цикада.
Весняне сонце щедро лилося крізь вікно і я подумки вперше потихеньку намріювала літо. Літо на самоті.
Без нікого поруч.
Раптом дзенькнув телефон. Мрії мої були невагомі, Потворка сидів на килимку, і мені зовсім не хотілося зазирати до телефона.
А коли я нарешті таки глянула у повідомлення, в моїй душі вдарили усі Великодні дзвони!
АНТОН!
Тремтячими руками я торкнулася екрану і заплющила очі... Щоб хоч на секунду ЩЕ НЕ ЗНАТИ і...
- Мала... Я не можу без тебе... Давай почнемо спочатку?
Серце моє гарцювало, наче молоде лоша, веселки вставали над світами і небокраями, солодко чесалася спина, де відростали колись відломані крила...
Він написав!!!
Почнемо все спочатку!!!
Так!!! Так!!! ТАК!!!
Я нарешті розплющила очі, наче винирнула із темної, густої, мертвої води...
На підлозі височіла складена з кубиків вежа. Кривенька, вона як-не-як, а трималася.
Вікно було відчинене навстіж ( як?!!),
один вовняний капець злетів із кривої ніжки, а другий був на нозі Потворки, який балансував на підвіконні.
Він посміхався. Вперше. І очі його - неймовірно блакитні сьогодні - були схожі на людські.
А тоді він зробив крок.
За секунду всі звуки стихли - щебіт птахів, передзвін трамваїв, дитячі вигуки на вулицях... Залишився лише один - високий і пронизливий.
Це був мій власний крик.
Який розітнув моє життя на "до" і "після".
Назавжди.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Потворка
"Ось і все... Ось і все... Ось і все" - настукують мені колеса трамваю, яким я того ранку їду в абсолютну невідомість. На поворотах старенький трамвай кряхтить і стогне. І - якщо чесно - я не проти, щоб на одному з них він перекинувся, аби все закінчилось в одну мить.
"Чудовий настрій для першого дня на новій роботі" - кажу сама собі і гірко, палко, нестерпно хочу, щоб мобільний у кишені звично ожив, перекидаючи мені через час та простір Антонове "Мала,не забувай ти крута! Лю!"
Але Антон більше не напише.
Антон - моя любов, мій сенс, моє плече, моя гордість, моя мука, мої сто ненамальованих картин, моїх сто підгорілих котлет, наших вісімсотдванадцять днів спільного життя. Яке вчора закінчилось. Десь о 18.30. Його сухим
- Я втомився, Владо. Давай розбігаємось.
Титри.
Темрява.
Нагадування: вантажне таксі на 19.00.
Сьогодні.
Вантажне таксі, яке перевезе мене, мов міфічний Харон через останню річку Стікс, із успішного подружнього життя у вогку темряву небуття у порожній орендованій квартирі. І найбільше зараз я боюсь тієї тиші, яка настане, коли вантажники завантажать мій нехитрий скарб і підуть, причинивши двері.
Де я залишусь сам на сам із своїм розтрощеним життям. У повній тиші.
Але це потім.
Спочатку мені потрібно пережити перший день на новій роботі.
Куди мене зараз везе трамвай, нагадуючи:
- Ось і все... Ось і все... Ось і все...
- Ну, загалом, ви все зрозуміли, чи не так? - огрядна завідувачка веде мене лункими коридорами до класу.
Коридорів багато, вони довгі, як змії. Повз нас щоразу пробігають туди-сюди дітлахи. На одному з поворотів жіночка в уніформі завзято махає шваброю. Вікна височенні. Я вже розумію, що абсолютно не пам'ятаю, скільки разів ми повернули і де знаходиться вихід. Нарешті ми підіймаємось великими, старовинними, дерев'яними сходами - третій поверх. Знову коридор. В кінці його, поряд з високим вікном, в самому куточку - двері. "3-В клас" написано на красивій табличці із зайчиками та бегемотиками.
Моя супутниця і віднині керівниця відчиняє ці двері і ми опиняємось на моєму робочому місці.
- Знайомтесь, дітки, це ваш новий вихователь, Владислава Олександрівна!
Та говорить вона це, швидше, для вчительки, яка зараз сидить за вчительським столом. Вона єдина проявляє до мене цікавість, бо видно, що діткам - по барабану.
Діток шестеро. Вони сидять за партами, які розташовані півколом. На стінах безліч навчальних таблиць, плакатів, абеток, цифр, підлога вкрита зеленим килимком, в кутку під вікном полиця з іграшками, навпроти мерехтить чимось різнобарвно-повчальним великий білий екран.
- Владиславо Олександрівно, ну нарешті! - це вчителька, яка навчає цих малих у першій половині дня.
(Наступна половина дня - аж до вечора - виховательська. Тобто - моя)
О де ти, славний друже Макаренко, озвись із глибин моєї ще студентської пам'яті, підкинь мені якусь шпаргалку - що мені робити далі?
Вчителька - та, що до обіду - поспіхом збирає свої речі і паралельно говорить:
- Пам'ятайте, дітей без нагляду не залишайте! Це вони зараз такі спокійні, доки я є - я їх видресирувала.
Вас вони не знають - то не сюсюкайте з ними, тут треба строго і чітко! Вони ж як звірята у зоопарку - слухають лише тих, хто сильніший і авторитетніший. Не кричіть, але й на голову собі сісти не давайте!
Стасе, ану на місце!!!
Поки я уважно слухала імпровізований інструктаж, крайня зліва дитина - це, здається, хлопчик - поволеньки спустився під парту і хробачком повзе в напрямку вікна.
Почувши команду, зупиняється і повертається за парту.
Розглядаю його. Велика голова на тонесенькій шийці, цупке рідке волоссячко, криві рахітичні ніжки.
Одягнутий у махровий сірий костюм, взутий у теплі вовняні капці.
Обличчя характерне. Синдром Дауна - його ні з чим не сплутаєш, вуха причеплені якось криво - одне вище, друге нижче, під носом натерто - видно, хтось активно витирав йому шмарклі... Він раптом починає гудіти і потріскувати, як комаха - і ще одна зелена крапля викочується з його широкого короткого носа просто в рот.
Огидна Потворка.
У Макаренка про це нічого не було.
- Стасе, не гуди! - голосно каже моя віднині колега - вчителька-що-до-обіду. Раптом чується якесь булькання-хлюпання у Потворкіних штанцях і приміщення наповнюється смородом.
- О, ну звісно! Як без цього!
Вчителька-що-до-обіду відкриває нижню шухляду вчительського стола, дістає памперс і великі гумові рукавиці, бере Потворку за маленьку павукоподібну долоньку і веде до виходу.
- Владиславо, сьогодні я його ще помию, а від завтра це вже ваша робота. Душові - у спальному корпусі.
Вчителька-що-до-обіду з Потворкою за руку виходять за двері.
Сморід залишається. Залишається до вечора. Бо вікна відчиняти, доки є діти, не можна - третій поверх.
Перший тиждень мого нового не-життя схожий на страшний сон.
Темрява змінює світло, мерехтять знайомі і не дуже обличчя, нічні супермаркети щедро пропонують алкогольні напої, а цілодобові аптеки таблетки від головного болю. Мої вихованці не розмовляють - лише видають якісь тваринні звуки. І я увесь робочий день старанно намагаюсь вловити і зрозуміти їх зміст. Безрезультатно.
В усіх моїх вихованців є батьки. Усіх забирають наніч додому. До завершення робочого дня ми залишаємось із Потворкою удвох - його забирають лише на вихідні.
Долоні у нього завжди холодні, вологі і слизькі - тримати його за ручку неприємно, мов яку жабу чи плазуна... Він весь час тягне мене до вікна. Спочатку я боролася із цим його бажанням. А потім здалася.
Ми беремо маленькі кріселка і сідаємо край вікна.
Потворка дивиться у вікно, розгойдується і скрегоче, як комаха. Що робиться у його голові - хтозна.
- Такі довго не живуть - сказала мені якось медсестра, спостерігаючи одного вечора як я веду блідого і вкотре смердючого Потворку до душової повз медпункт.
- У нього ж... Далі йде перелік діагнозів кучерявою медичною мовою і мимоволі думається:
- Та для чого він живе взагалі? Який сенс?
А потім наступає пекельна тиша, де у напівтемряві хододної квартири, у візерунках старих шпалер на стіні мені щоночі ввижається Антонове обличчя.
Вечір п'ятниці. Ми з Потворкою як завжди сидимо коло вікна. Ось-ось прибудуть Потворчині батьки: спочатку на подвір'я школи заїде чорна дорога іномарка, тоді з неї непоспіхом вийде елегантно одягнута статечна жінка середнього віку. Батько залишиться чекати в машині.
Потворка байдуже колупатиме пальцем в носі, і лише коли обережний стук у двері примусить мене встати, він тривожно зіщулиться.
Цього разу батьки заходять разом.
- Владиславо Олександрівно, у нас до вас делікатна справа...
Мати Потворки вмовкає. Батько - сивий пещений чоловік - виразно кахикає і вона продовжує.
- Можливо, Ви нам підкажете - чи знаєте Ви якийсь спеціальний заклад... Ну, на кшталт цього... Тільки щоб не потрібно було Станіслава забирати з нього... Щоб лише провідувати... Ну, у нас складна робота ( обоє чиновники із захмарними зарплатами) та й умови для утримання такої дитини так собі ( чотирикімнатні апартаменти в центрі міста) - ми б Вам віддячили...
В цей момент Потворка боязко бере маму за руку і я бачу погано тамовану відразу на її доглянутому обличчі.
- Станіславе, зачекай, поки дорослі розмовляють!
- Нічим не можу допомогти, на жаль - кажу я, хоча в голові моїй крутиться "Стара *** Це ж ТВОЯ ДИТИНА! Візьми його за руку... Обійми хоч раз!"
А потім спостерігаю через вікно, як вони усі втрьох виходять зі школи і прямують до машини. Батько попереду, за ним мама. А на відстані трьох кроків теліпається Потворка у своїх вовняних капцях - вони забули його перевзути.
Того вечора по дорозі до квартири я вирішую зайти до кафе. Вперше за довгий час. Сідаю за столика і доки офіціант несе мені мій коктейль, оглядаю відвідувачів... Через чотири столика від мого сидить Антон. З кралею. Вона - ефектна блондинка. Ідеальний макіяж. Наманікюреними пальцями вона вставляє кінчик пластикової трубочки у ідеальної форми нафарбований рот.
За секунду я виходжу з кафе, завертаю за ріг і у найближчому супермаркеті купую пляшку дешевого коньяку.
Потім - вже вдома - я вмикаю світло і довго розглядаю своє відображення.
Сіра невиразна пляма. Ніхто і ніщо.
"ВАВА Олександрівна" - так називають мене діти, яким важко вимовити ВЛАДИСЛАВА.
ВАВА. Потвора.
Тієї ночі в мені щось зламалося.
Наступного ранку я вдягнула найкрасивішу сукню - ну і байдуже, що до вечора на ній будуть усі види аналізів Потворки і компанії. А потім вперше за довгий час нафарбувалася.
А коли переступила поріг школи, фізкультурник-бабій, який ніколи не помічав мене, прицмокнув губами і солоденько процідив:
- Оу, яка краса осяяла цей день! Ви до кого?
- Я тут працюю. Третій місяць. Білик Владислава Олександрівна, вихователь у "3-В"
- О... Ехм, дозвольте Вас сьогодні підвезти додому?
Від'єбись, старий козел, я більше не по цих справах! - але вголос кажу:
- Дякую, приємно) Втім, сьогодні мене вже підвозить Іларіон Степанович.
Пробачте, Іларіоне Степановичу, за майбутню хвилю перешіптувань та хихотінь за вашою невинною спиноюч. Іларіон Степанович - вчитель музики пенсійного віку, власник старенького, як він сам, "жигуля", що вічно ламається.
День минув без пригод, а все пообіддя я вчила Потворку складати з кубиків вежу. У нього нічого не виходило. Але це вперше не дратувало мене. І його вогка ручка перестала викликати огиду.
Весна нарешті перемогла холод. Весь світ сповнився щебетом птахів і запахами нового життя.
Того дня усіх моїх вихованців забрали несподівано швидко.
Потворка длубався у кубиках і звично скреготів, мов велика цикада.
Весняне сонце щедро лилося крізь вікно і я подумки вперше потихеньку намріювала літо. Літо на самоті.
Без нікого поруч.
Раптом дзенькнув телефон. Мрії мої були невагомі, Потворка сидів на килимку, і мені зовсім не хотілося зазирати до телефона.
А коли я нарешті таки глянула у повідомлення, в моїй душі вдарили усі Великодні дзвони!
АНТОН!
Тремтячими руками я торкнулася екрану і заплющила очі... Щоб хоч на секунду ЩЕ НЕ ЗНАТИ і...
- Мала... Я не можу без тебе... Давай почнемо спочатку?
Серце моє гарцювало, наче молоде лоша, веселки вставали над світами і небокраями, солодко чесалася спина, де відростали колись відломані крила...
Він написав!!!
Почнемо все спочатку!!!
Так!!! Так!!! ТАК!!!
Я нарешті розплющила очі, наче винирнула із темної, густої, мертвої води...
На підлозі височіла складена з кубиків вежа. Кривенька, вона як-не-як, а трималася.
Вікно було відчинене навстіж ( як?!!),
один вовняний капець злетів із кривої ніжки, а другий був на нозі Потворки, який балансував на підвіконні.
Він посміхався. Вперше. І очі його - неймовірно блакитні сьогодні - були схожі на людські.
А тоді він зробив крок.
За секунду всі звуки стихли - щебіт птахів, передзвін трамваїв, дитячі вигуки на вулицях... Залишився лише один - високий і пронизливий.
Це був мій власний крик.
Який розітнув моє життя на "до" і "після".
Назавжди.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію