Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Що є Буенос-Айрес?
Це Пласа де Майо, куди втомлені й щасливі вони повернулися, відвоювавши своє.
Це лабіринт вогнів, коли підлітаємо до міста, а всередині: це вулиця, поворот, останнє подвір’я, це спокійні речі.
Це Реколетський мур [1], біля якого було страчено одного з моїх пращурів.
Це велике дерево на вулиці Хунін, яке, не знаючи того, дає нам прохолоду і тінь.
Це довга вулиця хатин, де ломиться і назавше пропадає західний вітер.
Це південний причал, за який тримаються Сатурн і Космос.
Це Кінтанський хідник, на якому мій батько, осліплий, плакав, бо раніше бачив стародавні зорі.
Це двері з якимось номером, де я провів десять днів і ночей, нерухомий. Згадую їх немов цілу вічність.
Це бронзовий вершник, який кинув тінь на землю. Тінь повзе по землі, роблячи коло на день.
Це той самий пам’ятник під дощем.
Це ріг вулиці Перу, де Хуліо-Сесар Дабове [2] каже, що зачати дитину, дати їй вийти в життя, у страшне життя, – злочин.
Це Ельвіра де Альвеар [3], яка пише свій нескінченний роман, що його розпочато словами з чистого зошита, а далі – нерозбірливо.
Це рука Нори [4], яка окреслює обличчя своєї подруги, теж янгола.
Це шпага, яка раніше слугувала війнам, а сьогодні – не так шпага, як спогад.
Це і злинялі гроші, і збляклий дагеротип – власність часу.
Це день, коли ми залишаємо жінку, і день, коли жінка залишає нас.
Це арка на вулиці Болівара, за якою стоїть Бібліотека.
Це приміщення Бібліотеки, у якому від 1957 року відкриваємо мову жорстких саксів, мову мужності й смутку.
Це вічна п’єса, де помер Поль Ґруссак [5].
Це останнє дзеркало, яке відбило образ мого батька.
Це обличчя Христа, яке я побачив розбитим, запилюженим на одному з кораблів Співчуття.
Це високий південний будинок, де я і моя дружина перекладали Вітмена, чий вплив, їй-богу, відлунює на цій сторінці.
Це Луґонес, який дивиться у вікно купе, на те, як предмети втрачають форму, і думає: більше їх непотрібно називати словами, адже це остання дорога.
Це безлюдна ніч, замкнена кав’ярня у провулку Одинадцяти, де покійний Маседоніо Фернандес [6] казав мені, що смерті немає.
Не хочу продовжувати, ці речі надто індивідуальні, надто самостійні, аби з них теж ліпити місто.
Буенос-Айрес – це інша вулиця, якою ніхто не ходить, це серцевина яблука, це останнє подвір’я, яке затулили будівлі, це мій ворог, якщо він взагалі є, йому (втім, як і тобі) присвячую вірші, це стара книгарня, яку знаходимо знову, це те, що зникло і що буде, це там, попереду – невідомість. Це середмістя, околиця, передмістя, ніколи не моє і не твоє, його не помічаємо і любимо.



1. Мур на цвинтарі Реколета – місці поховання багатьох відомих арґентинців – розташованому в однойменному фешенебельному районі на півночі Буенос-Айреса.
2. Лікар і письменник, брат Сантьяґо Дабове – провідного арґентинського письменника-фантаста.
3. Ельвіра де Альвеар (1907–1959) – багаторічна муза Борхеса, яку він художньо змалював у кількох своїх творах. Була письменницею і справді компонувала роман, якого не змогла скінчити.
4. Нора Борхес (спр. – Леонор-Фанні Борхес-Асеведо) (1901–1998) – арґентинська художниця і мистецька критикиня. Рідна сестра Х.-Л. Борхеса.
5. Поль-Франсуа Ґруссак (1848–1929) – арґентинський письменник, критик, історик, бібліотекар французького походження. Тривалий час очолював Національну бібліотеку в Буенос-Айресі, якою пізніше також керував Борхес.
6. Маседоніо Фернандес (1874–1952) – арґентинський письменник і філософ. Учитель Борхеса і цілої низки літераторів авангарду.