ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Пабло Неруда. Три нариси
Марно ворогувати з птахами. Вони не зважають на тебе. Ліпше терпіти їх, а ще ліпше – любити. Треба дати їм співати. Треба співати їх.
Мешкаю на краю світу, далеко-далеко. Ані будинку, ані труби, які б могли завадити побачити хмари. Увесь день перед моїми очима велике море. І більше нічого. Більше нікого.
Неправда. Маю птахів. Птахів Чилі. Вони – гості зими, товариші весни, друзі осені, мандрівці літа. Прибувають з моря, з неба, з дерев. Спускаються на землю, аби шукати зерно, поговорити, почути, як під землею працює хробачок. Яке ж мають око! Мить, удар дзьоба – і хробачок нагорі.
Люблю птахів. Вибачте, що співаю їх. Часом мій вірш незрозумілий. А спів птахів зрозумілий? Він – римований?
Інколи вони спускаються з берегів Перу на Півночі до полярної прохолоди Півдня Чилі. Пролітають і пролітають перед моїм вікном. Їх без ліку.
Інколи чужоземний птах обережно приземляється обіч мене. Звідки він, самотній? Дивиться то в той бік, то в той. Угору не дивиться. Там мешкають птахи. Недовірливо дивиться лише туди, де мешкають люди.
Він знає, що люди хочуть його вбити. Знає, що люди оголошують війну птахам.
Птахи не розуміють війни. На щастя, вони мають крила.
Тут, поруч мене, вони купаються і стрибають. Можливо, вони знають, що я люблю їх, що милуюся ними. Знаю їхні імена. А вони не знають, що мають імена.
Коли холод проганяє птахів з Ісла-Неґра і жодний з них не залишається на чорному гіллі зими, тоді я вигадую птахів. Називаю їх «птахоподібні». «Як безглуздо!» – скаже хтось. Але мені бракує їх. Хочу, аби їх було більше. І оскільки багато з них чудернацькі своїм оперенням, навіжені своїми звичками, примхливі в їжі, то мої ірреальні птахи намагаються перевершити їх своїми якостями, могутністю крил, несподіваними ритмами.
Отже, ці скромні вірші присвячую моїм друзям, яких мало хто знає, – птахам землі й моря, що живуть на терені Чилі, біля вічних вулканів на березі грізного океану. А птахи, навпаки, тендітні й недовговічні. Ось і немає вже їх на гілці, біля води, коло зернятка. Зникли.
Відходжу.
Передмова, яку навесні 1965 р. Неруда написав до своєї книжки «Птахи Чилі», опублікованої в російському перекладі у видавництві «Прогрес» (1967).
2. Народні поети
Південна Америка завжди була землею ювелірів. Материком співаків. Співаків завжди створював народ. Він ліпив їх із глини. Різьбив з каменю. Карбував зі срібла.
Мені завше хотілося, аби в поезії були відчутні руки творця. Я завше бажав бачити поезію зі слідами пальців. Поезію, необхідну, як хліб, і спроможну наситити увесь світ. Лише народна поезія живиться цією пам’яттю рук. Тоді як поети зачинилися в лабораторіях, народ і далі творить пісні – з глини, землі, річок, мармуру. Він створив дивовижні квіти, приголомшливі епопеї, надав гостроти газетним статтям і розповів про катастрофи. Уславив героїв, оплакав мертвих.
І все це зробив він руками. Його руки завжди були і грубуваті, і мудрі. Вони були сліпі, але підривали каміння. Вони були маленькі, але вудили рибу з морів. Вони були темні, але тяглися до світла.
Ось чому ця поезія підкорює чарівністю речі, яку створила природа. Народна поезія містить відбиток того, що повинно служити, долаючи негоду, дощ, сонце, сніг, бурю. Цю поезію потрібно передавати з рук у руки. Вона повинна знаменом розвіватися на вітрі. Цю поезію спотворювали, тому вона не має класичної симетрії грецьких статуй. Її життєрадісне і скорботне обличчя понівечено шрамами.
Я не увінчую лаврами народних поетів. Це вони дарують мені силу і чистоту, якими мусить вирізнятися будь-яка поезія. Це вони дають мені відчути своє земне благородство, своє вбрання зі шкіри, зеленого листя, радості.
Це вони, поети народу, незнані поети, дарують мені світло.
Передмова до збірника чилійських пісень «Народна ліра», виданого в Мюнхені 1968 р.
3. Ерсілья – творець Чилі
Усім, окрім мене, звісно, було відомо, що в «Чистилищі» (Пісня І, 22–24) Данте Аліг’єрі мовив:
I’ mi volsi a man destra, e puosi mente
a l’altro polo, e vidi quattro stelle
non viste mai fuor ch’a la prima gente [1].
Це означає, що за сотні років до відкриття Америки Данте, мешкаючи в Равенні, передбачив і передчув чотири зірки Південного Хреста.
Гадаю, більше ніхто не замислювався про ці зорі, за винятком географів і картографів.
Перша людина, яка прийшла з Європи – з Європи далеких часів – і яка побачила їх на власні очі, був посланець Данте – дон Алонсо де Ерсілья.
Йому завдячуємо нашими сузір’ями. Інші американські країни здобули в ньому відкривача і конкістадора. А ми здобули в Ерсільї творця і визволителя. На території Америки іспанські солдати побачили безмежні простори: річки, вулкани, гори й людей, які для них не відрізнялися од комах, людей, чиє призначення було добувати їм золото.
Ерсілья побачив не лише зірки, гори й води; він відкрив, зрозумів і назвав людей. І, назвавши їх, подарував їм життя. Мовчання народів було порушено. Земля отримала мову богів.
Найбільш людяного серед цих богів звали Алонсо де Ерсілья.
[1] Чотири одесную зрів світила
над другим полюсом, перед віками
було їх людям бачити несила.
(Переклав Максим Стріха.)
Першодрук – у виданні «Дон Алонсо де Ерсілья, творець Чилі», яке вийшло в Барселоні 1971 р.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пабло Неруда. Три нариси
Переклав Василь Білоцерківський
1. Представляю чилійських птахів моїм радянським друзям
Марно ворогувати з птахами. Вони не зважають на тебе. Ліпше терпіти їх, а ще ліпше – любити. Треба дати їм співати. Треба співати їх.
Мешкаю на краю світу, далеко-далеко. Ані будинку, ані труби, які б могли завадити побачити хмари. Увесь день перед моїми очима велике море. І більше нічого. Більше нікого.
Неправда. Маю птахів. Птахів Чилі. Вони – гості зими, товариші весни, друзі осені, мандрівці літа. Прибувають з моря, з неба, з дерев. Спускаються на землю, аби шукати зерно, поговорити, почути, як під землею працює хробачок. Яке ж мають око! Мить, удар дзьоба – і хробачок нагорі.
Люблю птахів. Вибачте, що співаю їх. Часом мій вірш незрозумілий. А спів птахів зрозумілий? Він – римований?
Інколи вони спускаються з берегів Перу на Півночі до полярної прохолоди Півдня Чилі. Пролітають і пролітають перед моїм вікном. Їх без ліку.
Інколи чужоземний птах обережно приземляється обіч мене. Звідки він, самотній? Дивиться то в той бік, то в той. Угору не дивиться. Там мешкають птахи. Недовірливо дивиться лише туди, де мешкають люди.
Він знає, що люди хочуть його вбити. Знає, що люди оголошують війну птахам.
Птахи не розуміють війни. На щастя, вони мають крила.
Тут, поруч мене, вони купаються і стрибають. Можливо, вони знають, що я люблю їх, що милуюся ними. Знаю їхні імена. А вони не знають, що мають імена.
Коли холод проганяє птахів з Ісла-Неґра і жодний з них не залишається на чорному гіллі зими, тоді я вигадую птахів. Називаю їх «птахоподібні». «Як безглуздо!» – скаже хтось. Але мені бракує їх. Хочу, аби їх було більше. І оскільки багато з них чудернацькі своїм оперенням, навіжені своїми звичками, примхливі в їжі, то мої ірреальні птахи намагаються перевершити їх своїми якостями, могутністю крил, несподіваними ритмами.
Отже, ці скромні вірші присвячую моїм друзям, яких мало хто знає, – птахам землі й моря, що живуть на терені Чилі, біля вічних вулканів на березі грізного океану. А птахи, навпаки, тендітні й недовговічні. Ось і немає вже їх на гілці, біля води, коло зернятка. Зникли.
Відходжу.
Передмова, яку навесні 1965 р. Неруда написав до своєї книжки «Птахи Чилі», опублікованої в російському перекладі у видавництві «Прогрес» (1967).
2. Народні поети
Південна Америка завжди була землею ювелірів. Материком співаків. Співаків завжди створював народ. Він ліпив їх із глини. Різьбив з каменю. Карбував зі срібла.
Мені завше хотілося, аби в поезії були відчутні руки творця. Я завше бажав бачити поезію зі слідами пальців. Поезію, необхідну, як хліб, і спроможну наситити увесь світ. Лише народна поезія живиться цією пам’яттю рук. Тоді як поети зачинилися в лабораторіях, народ і далі творить пісні – з глини, землі, річок, мармуру. Він створив дивовижні квіти, приголомшливі епопеї, надав гостроти газетним статтям і розповів про катастрофи. Уславив героїв, оплакав мертвих.
І все це зробив він руками. Його руки завжди були і грубуваті, і мудрі. Вони були сліпі, але підривали каміння. Вони були маленькі, але вудили рибу з морів. Вони були темні, але тяглися до світла.
Ось чому ця поезія підкорює чарівністю речі, яку створила природа. Народна поезія містить відбиток того, що повинно служити, долаючи негоду, дощ, сонце, сніг, бурю. Цю поезію потрібно передавати з рук у руки. Вона повинна знаменом розвіватися на вітрі. Цю поезію спотворювали, тому вона не має класичної симетрії грецьких статуй. Її життєрадісне і скорботне обличчя понівечено шрамами.
Я не увінчую лаврами народних поетів. Це вони дарують мені силу і чистоту, якими мусить вирізнятися будь-яка поезія. Це вони дають мені відчути своє земне благородство, своє вбрання зі шкіри, зеленого листя, радості.
Це вони, поети народу, незнані поети, дарують мені світло.
Передмова до збірника чилійських пісень «Народна ліра», виданого в Мюнхені 1968 р.
3. Ерсілья – творець Чилі
Усім, окрім мене, звісно, було відомо, що в «Чистилищі» (Пісня І, 22–24) Данте Аліг’єрі мовив:
I’ mi volsi a man destra, e puosi mente
a l’altro polo, e vidi quattro stelle
non viste mai fuor ch’a la prima gente [1].
Це означає, що за сотні років до відкриття Америки Данте, мешкаючи в Равенні, передбачив і передчув чотири зірки Південного Хреста.
Гадаю, більше ніхто не замислювався про ці зорі, за винятком географів і картографів.
Перша людина, яка прийшла з Європи – з Європи далеких часів – і яка побачила їх на власні очі, був посланець Данте – дон Алонсо де Ерсілья.
Йому завдячуємо нашими сузір’ями. Інші американські країни здобули в ньому відкривача і конкістадора. А ми здобули в Ерсільї творця і визволителя. На території Америки іспанські солдати побачили безмежні простори: річки, вулкани, гори й людей, які для них не відрізнялися од комах, людей, чиє призначення було добувати їм золото.
Ерсілья побачив не лише зірки, гори й води; він відкрив, зрозумів і назвав людей. І, назвавши їх, подарував їм життя. Мовчання народів було порушено. Земля отримала мову богів.
Найбільш людяного серед цих богів звали Алонсо де Ерсілья.
[1] Чотири одесную зрів світила
над другим полюсом, перед віками
було їх людям бачити несила.
(Переклав Максим Стріха.)
Першодрук – у виданні «Дон Алонсо де Ерсілья, творець Чилі», яке вийшло в Барселоні 1971 р.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Пабло Неруда. До чудового міста. Нобелівська промова"
• Перейти на сторінку •
"Октавіо Пас. Вітмен – поет Америки"
• Перейти на сторінку •
"Октавіо Пас. Вітмен – поет Америки"
Про публікацію