Переклав Василь Білоцерківський

Сто років тому, 28 січня 1881-го, помер Федір Достоєвський. За минулі сто років значення його творчості не лише не ослабнуло, навпаки, неухильно посилювалося: спочатку – у його власній країні, де вже за життя він здобув популярність, а тоді – у Європі, Америці, Азії. Його вплив був не тільки літературним, але й духовним, а окрім того, він теж зачіпав суто практичні сторони життя. Багато поколінь читало його романи не як художні твори, але як дослідження людської душі, і сотні тисяч читачів в усьому світі подумки розмовляли й сперечалися з його персонажами, як зі своїми близькими знайомими. Уплив Достоєвського можна виявити в духовному розвитку таких несхожих одне на одного письменників, як Ніцше і Жід, Фолкнер і Камю; серед його шанувальників у Мексиці особливо належить виокремити двох авторів, які надзвичайно гостро відчували свою інтелектуальну близькість до нього, знаходили в нього свої думки й нахили: маю на увазі Васконселоса і Ревуельтаса. Достоєвський був і залишається улюбленим письменником молоді: досі згадую нескінченні розмови, які ми, кілька друзів, що навчалися у старших класах школи, провадили вечорами в Сан-Ільдефонсо і закінчували далеко за північ у Санта-Марії або на проспекті Інсургентів, де очікували останнього трамвая. У кожному з нас боролися Іван і Дмитро Карамазови.
У потягу до Достоєвського немає нічого незвичайного; хоча нас розділяє ціле сторіччя, він залишається нашим великим сучасником. Мало хто з письменників минулого зберіг таку актуальність: читати його романи – однаково що читати історію ХХ сторіччя. Проте актуальність Достоєвського не зводиться до самих лише інтелектуальних і літературних новацій. За своїми смаками й пристрастями Достоєвський належав іншій, не нашій добі: він занадто велемовний, і, якби не його незбагненно сучасне світовідчуття, часом би здавався просто нудним. Його історичний світ відмінний од нашого. У «Щоденнику письменника» є сторінки, які викликають у мені відразу своїм слов’янофільством і антисемітизмом. Його антиєвропейські ескапади нагадують – ні більше ні менше – писання мексиканських та іспанських націоналістів, щоправда, не такі розгнуздані й озлоблені, але й не такі натхненні. Його бачення історії подеколи вирізняється надзвичайною глибиною, але заразом воно навдивовижу плутане: йому бракує того швидкого й адекватного охоплення подій, яке захоплює нас у Стендалі. Не має він і такого погляду на історичний процес, який ковзає по поверхні епох і суспільств і який був притаманний Токвілеві. Не володів він, на відміну од Толстого, також епічним історизмом. Він оповідає нам не те, що відбувається, а змушує нас спуститися в підпілля і побачити, що насправді приховане за тим, що відбувається: він змушує нас побачити самих себе. Достоєвський – наш сучасник, бо він передбачив конфлікти й драми нашої доби. Він угадав їх не тому, що мав дар подвійного бачення чи здібність пророчити майбутні події, а тому, що зумів проникнути в потаємні глибини душі.
Він був перший серед перших, – коли не найперший, – хто розгледів сучасний нігілізм. Він залишив нам неповторні описи цього духовного феномена, які й сьогодні вражають своєю глибиною і точністю. Античний нігілізм був споріднений скептицизмові й епікуреїзму, його ідеал – благородний спокій, уміння безпристрасно приймати мінливості долі. Нігілізм Давньої Індії, що, за свідченням Плутарха, так вразив Олександра і його сподвижників, був, по суті, філософським світоглядом, близьким до пірронізму, ідеал якого врешті зводився до споглядання порожнечі. Для Нагарджуни та його послідовників нігілізм – поріг релігії. Сучасний нігілізм також є породженням розуму, одначе він не піднімається ні до філософської безпристрасності, ні до блаженної атараксії. Радше це нездатність споглядати або утвердити що-небудь, духовна вада, а не філософія.
Ніцше змалював нам прихід викінченого нігіліста, утіленого в особистості надлюдини. Надлюдина грає, танцює і сміється на колах Вічного Повернення. Танець надлюдини – знак мізерності всього сущого, зникнення сенсу і втрати всіх цінностей. Але достеменний нігіліст, яким його побачив і з максимальним реалізмом зобразив Достоєвський, не танцює і не радіє: він мається, кружляє навколо своєї домівки або – що для нього те саме – по всьому світу, неспроможний спинитися і перевести подих, але й неспроможний щось здійснити. Він приречений на вічне колообертання, вічну розмову зі своїми привидами. Його охоплює зло, як розпуста охоплювала де Сада чи лінощі – середньовічних ченців, обложених полуденним дияволом; зло постійної невдоволеності, нездатності любити нікого і нічого, зло постійного збудження, невдоволення самим собою і любові до самих себе. Сучасний нігіліст – нещасний Нарцис, він вдивляється у воду і бачить там своє подрібнене, розбите на шматки зображення. Картина саморозпаду зачаровує його: він відчуває відразу до самого себе й одночасно не може відірвати очей од себе. Кеведо точно окреслив такий стан у двох незабутніх рядках:
вóди безодні,
де я закохувався сам у себе.
Ставрогін, герой «Бісоти» (давній переклад назви роману іспанською – «Одержимі» – хоча менш точний формально, набагато правильніший за смислом), пише закоханій у нього Дарії Павлівні: «Я пробував усюди мою силу… На пробах для себе і для показу, як і раніше все моє життя, вона виявлялася безмежною… Але до чого прикласти цю силу – ось чого ніколи не бачив, не бачу й тепер, попри ваші схвалення… Я все так само, як і завжди раніше, можу забажати зробити добру справу і відчуваю од того задоволення; обіч бажаю й злого і теж відчуваю задоволення. Але і те і те почуття так само завжди надто дрібні, а дуже ніколи не буває. Мої бажання занадто несильні… Я пробував велику розпусту… Але не люблю і не хотів розпусти… Можливо, ви мрієте дати мені стільки кохання і вилити на мене стільки прекрасного з прекрасної вашої душі, що сподіваєтеся тим самим поставити переді мною врешті й мету? Ні, ліпше вам бути обережнішою: моє кохання буде таке ж дрібне, як і я сам… Ваш брат казав мені, що хто втрачає зв’язки зі своєю землею, той втрачає і своїх богів, себто всі свої цілі. Про все можна сперечатися нескінченно, але з мене вилилося одне заперечення, без усілякої великодушності й без усілякої сили. Навіть заперечення не вилилося. Усе завше дрібне і в’яле. Великодушний Кирилов не зніс ідеї й – застрелився… Я ніколи не зможу втратити глузду і ніколи не зможу повірити ідеї тією мірою, як він… Ніколи, ніколи я не зможу застрелитися». Як оцінити це? Байдужість, малодушність? Ставрогін – бездушний.
Але, написавши листа, він вішається на горищі. І останній парадокс: міцна шовкова мотузка, на якій повісився Микола Всеволодович, масно намилена. Судячи з усього, її було припасено і вибрано заздалегідь. В усьому вгадуємо зачарованість смертю і страх болю. Але велич цього нігіліста полягає не в учинках і не в ідеях, а в ясності його розуму. Ясність розуму спокутує його мізерність і ту дрібність почуттів, про яку каже Ставрогін. Але що як самогубство не спростовує цієї дрібності, а, навпаки, є ще одним доказом? Тоді це непереконливий доказ. Адже хай там як, нігіліст – інтелектуальний герой: він насмілився зазирнути в саму глибину своєї подрібненої душі, наперед знаючи, що пошуки безнадійні. Ніцше назвав би Ставрогіна «незакінченим нігілістом», адже він не знає Вічного Повернення. Одначе, можливо, правильніше сказати, що образ, який створив Достоєвський, подібно до багатьох наших сучасників, – «незакінчений християнин». Він відкинув віру, але не зумів ані замінити старих переконань новими, ані жити в порожнечі – без ідей, які б виправдовували його існування, надавали б йому сенсу. Зник Бог, а зло не зникло. Усунення позаземної причетності не зживає гріха, але, навпаки, лише увічнює його. Нігілізм набагато ближчий до гностичного песимізму, аніж до християнського оптимізму з його вірою в спасіння. Якщо немає Бога, немає спокутування гріхів, але немає також позбуття зла: гріх перестає бути випадковістю, тимчасовим станом і перетворюється на постійну умову людського існування. Це мовби перевернуте вчення Св. Августина: усе суще – зло. Утопіст хотів би перенести небо на землю, зробити нас богами; нігіліст від початку приречений знати, що земля вже стала пеклом.
Цей портрет нігіліста – чи він не є автопортретом? І так, і ні: Достоєвський хоче звільнитися від нігілізму не через його самогубну природу і негативізм, але задля радості, задля утвердження. Нігілізмові, цій хворобі інтелігентів, протистоять життєва простота Дмитра Карамазова і надприродна веселість Альоші. І в тому, і в тому випадку відповідь нігілізмові – не філософія, не ідеї, а саме життя. Простодушність малих сил спростовує нігілізм. Світ Достоєвського населений чоловіками, жінками, дітьми – звичайнісінькими й одночасно незвичайними людьми. Одні з них пригнічені горем, інші охоплені чуттєвістю, одні не втрачають духу в злиднях, інші, навіть купаючись у розкоші, впадають у відчай. Серед них – святі й злочинці, ідіоти й генії, жінки, чисті, мов склянка води, і діти-янголи, з яких знущаються їхні власні батьки. (Як відрізняються погляди на дитинство у Достоєвського й у Фройда!) Світ злочинців і праведників. Але і тим, і тим відчинено двері в Царство Небесне. Кожний може спастися чи погубити себе. Від трупа отця Зосими йде запах тління – свідчення того, що, попри все своє благочестя, він помер зовсім не в ореолі святості; з другого боку, згадуючи злодіїв і розбійників, укупі з якими відбував покарання в Сибіру, Достоєвський пише, якими неоднозначними виявлялися ці люди, що не входять у єдине мірило. Людина, це неймовірне створіння, завжди має змогу спастися. У цьому плані релігійне почуття Достоєвського співзвучне ідеям Кальдерона, Тірсо де Моліна і Міри де Амескуа про свободу і прощення.
Герої Достоєвського – святі й повії, злочинці й праведники – мають якусь майже надприродну реальність, але ці дивні істоти – породження іншого часу. Часу, який вже вмирає, – доіндустріальної доби. Тут Маркс виявився воістину блискучим провидцем: він передбачив розпад традиційних зв’язків, руйнування старих форм життя під подвійним впливом капіталістичного ринку і промисловості. Але Маркс не передбачив появи людей нового типу, які, хоча й називали себе спадкоємцями соціалістів, залишили у ХХ сторіччі самі лише уламки соціалістичних сподівань і мрій. Достоєвський був перший, хто описав цю категорію людей. Ми ж бо їх дуже добре знаємо, оскільки в наш час їх є сила-силенна: це сектанти й фанатики ідеологічних учень, прозеліти Ставрогіних та Іванів. Усі вони так чи інакше походять від Смердякова – убивці, Іванового учня, попередника Сталіна. Сектанти успадкували від нігілістів не ясність їхнього розуму, але їхню невіру. Точніше сказати, вони перетворили невіру на новий і вельми вульгарний забобон. Достоєвський називає їх одержимими, хоча самі вони, на відміну од Івана і Ставрогіна, не усвідомлюють, що одержимі бісотою. Ось чому він порівнює їх з євангельськими свинями (Євангеліє від Луки, 7:32–36). Утративши колишню віру, вони поклоняються фальшивим ідолам раціоналізму: поступові, соціальним і революційним утопіям. Вони зреклися релігії пращурів, але не релігії як такої: замість Христа і Святої Діви вони вшановують дві-три примітивні істини. Вони – предтечі наших терористів. Світ Достоєвського – це хворе суспільство: його релігію поїдає хвороба, звана ідеологією. Цей світ визначає наперед нашу реальність.
Достоєвський був революціонером замолоду. За революційну діяльність його арештували, засудили до смерті, а тоді помилували. Він провів кілька років у Сибіру (сучасні концентраційні табори в Росії – не щось інше, а розширення і вдосконалення системи репресій, яка існувала ще за царів) і, повернувшись, порвав зі своїм радикальним минулим. Став консерватором, християнином, монархістом і націоналістом. Але було б помилкою зводити всю його творчість до якоїсь певної ідеологічної концепції. Хоча ідеї відіграють у його творах якнайважливішу роль, тим не менше він не ідеолог, а романіст. Дмитро Карамазов зауважив раз, що життя треба любити більше за його сенс. Дмитра протиставлено Іванові, але це не конкретне протиставлення: Достоєвський не зіштовхує одну ідею з іншою, він порівнює одну людську сутність з іншою людською сутністю. На відміну од Флобера, Джеймса чи Пруста, для нього ідеї – цілком реальні, але реальні не самі по собі, а як один із вимірів людського існування. Його цікавили тільки втілені ідеї. Декотрі з них ішли від Бога, себто від серця, інші – а їх більшість – від диявола, себто від розуму. Свідомість сучасної людини, подібно до душі середньовічного церковника, виступає в Достоєвського як певне бойовище. Романи Достоєвського в цьому сенсі – утілення параболи, його мистецтво ближче до Св. Августина і Паскаля, ніж до сучасного реалізму. Але одночасно глибина і точність психологічного аналізу в його творах передують роботам Фройда, а в певному стосунку навіть перевершують їх.
Саме Достоєвському завдячуємо найглибшим і найточнішим аналізом нашої сучасної хвороби: розколу психіки, розлому свідомості. Цю хворобу описано водночас і як психічну, і як релігійну. Ставрогін та Іван страждають на галюцинації: в образі духів їм з’являється диявол, і вони з ним розмовляють. Але заразом, як цілком сучасні люди, вони розуміють, що їхні видіння – плід психічного розладу, породження бентежної душі. Проте обидва не до кінця переконані в цьому, у своїх бесідах з примарними гостями вони дедалі знову відкривають знеохочувальну правду: їхній співрозмовник – диявол. У самому усвідомленні своєї одержимості є щось диявольське: адже це означає розуміння того, що моє «я» розколоте і моїм голосом говорить хтось сторонній. Але хто цей сторонній – біс чи я сам? Яка б не була відповідь на це запитання, вона однаково засвідчуватиме роздвоєння особистості. Ці пасажі в книжках Достоєвського зачаровують: бесіди Івана і Ставрогіна з їхніми демонами відтворено настільки реалістично, що здається, неначе мова йде про щось буденне. У Достоєвського багато абсурдних ситуацій та іронічних роздумів. Читаючи його твори, то сміємося, то завмираємо від страху. Відчуваємо подвійне зачарування: психологічний опис непомітно переходить у метафізичне міркування, а метафізичне міркування – у релігійне видіння; релігійне видіння перетворюється врешті на оповідання, де непояснимо змішуються звичайне, гротескне та інфернальне.
Бесіди зображає Достоєвський з дивовижною правдоподібністю, яка не має собі рівних у сучасній літературі. Духи, які з’явилися від початку XVIII сторіччя в наших поемах і романах, зазвичай набувають непереконливого вигляду. Це комедійні персонажі, а їхня афектована мова і бундючні манери просто нестерпні. Мабуть, заслуговують на похвалу лише Ґете і Валері за те, що інтелектуалізували образ демона і надали йому символічного характеру; цілком терпимі також створені в наголошено іронічні манері біси фантастичної прози – диявол у «Зачарованій руці» Нерваля або чудовий «Закоханий диявол» Казотта. А сучасні дияволи вихваляються тим, що вони дияволи, й надокучливо пояснюють нам, що прийшли звідти, з пекла. Вони «вискочки» з потойбічного світу. Біси Достоєвського теж сучасні, вони не схожі на середньовічних чортів і дияволів доби бароко – лукавих, хтивих, екстравагантних і дурнуватих. Вони мають, якщо можна так висловитися, клінічну реальність. У цьому-бо полягає велике відкриття Достоєвського: він зумів розгледіти внутрішню спорідненість зла і хвороби, одержимості й рефлексії. Його біси міркують якнайрозумніше і, наче професіональні фахівці з психоаналізу, вправляються в доказах свого неіснування, своєї вигаданості. Вони кажуть нам: «Я – лише твоя нав’язлива ідея, твоє ніщо». Через ці беззаперечні аргументи вони беруть гору над нами (і тим самим над собою), і двом інтелектуалам, Іванові й Ставрогіну, не залишається нічого іншого, як їм повірити: воістину вони дияволи, адже тільки диявол може міркувати таким чином. Але навіть якщо Іван і Ставрогін виразно усвідомлюють, що це всього лише галюцинація хворого розуму, вони однаково залишаться в лещатах диявола. І в тому, і в тому випадку обидва вони одержимі запереченням, яке становить саму сутність диявола. Так потверджується думка, яка мучить Івана: аби вірити в диявола, зовсім не обов’язково вірити в Бога.
Але існує тип людини, яка абсолютно не підлягає бісівським спокусам: це ідеолог. Ідеолог викорчував усіляку двоїстість. Він не розмовляє – він повчає, стверджує, відкидає, він переконує й осуджує. Він звертається до своїх товаришів, але ніколи з ними не говорить: він говорить зі своєю ідеєю. Також він ніколи не розмовляє з тим іншим, якого ми завжди носимо в собі. Він навіть не підозрює про існування іншого, адже інший – це ідеалістична фантазія, дрібнобуржуазний забобон. Ідеолог неповноцінний духом: йому бракує самого себе. Достоєвський любив бідних і простих, принижених і зневажених, але він ніколи не приховував своєї антипатії до тих, хто називав себе їхніми рятівниками. Йому здавалися абсурдними їхні претензії звільнити людину від тягаря свободи. Важкого і коштовного тягаря. А ідеологи зі свого боку мають не менш сильну антипатію до Достоєвського. В одному з листів до своєї подруги Інеси Арманд Ленін називає Достоєвського «архібридким». В іншому випадку він висловився так: «Я не витрачаю часу на цю погань». У добу Сталіна Достоєвський був майже заборонений, та й сьогодні в офіційних колах його вважають реакціонером і ставляться до нього як до ворога. Але, попри це, у Росії його книжки належать до найбільш читаних, особливо серед студентства, інтелігенції та, звичайно, серед в’язнів концентраційних таборів.
Тиран свавільний і капризний. Традиційними ліками від непогамовних і божевільних Неронів і Каліґул завжди був кинджал-царевбивця. А ідеологія непідвладна кулям. Але не критиці. Ось чому ідеологи-тирани знають лише одну форму висловлювання – монологи й доповіді. Тиранія ідеолога – це нескінченний монолог професора-садиста і начотника, який силкується зробити з суспільства квадрат, а з кожної окремої людини – трикутник. Цим, зокрема, пояснюється те, чому неминущі чари творів Достоєвського сьогодні набувають особливої актуальності. Достоєвський актуальний і морально, і політично; він учить нас, що суспільство – не грифельна дошка і що людина – непередбачувана істота, яку годі втулити в жорсткі визначення і рамки, навіть якщо їх нав’язує тиран, одержимий геометрією.