ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Пирогова
2024.05.03 10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в

Леся Горова
2024.05.03 08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.

Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі

Артур Курдіновський
2024.05.03 06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!

Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!

Віктор Кучерук
2024.05.03 05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Вже не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.

Ілахім Поет
2024.05.03 01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п

Ілахім Поет
2024.05.02 22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі

Євген Федчук
2024.05.02 19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів

Іван Потьомкін
2024.05.02 12:35
Велике пошанування до батька й матері, бо Господь Пресвятий ставить його вище пошанування до Себе Самого… Є в тебе майно чи нема - шануй батька твого і матір твою, навіть якщо живеш милостинею" Раббі Шимон бар Йохай Давно це сталось. Тоді, як в І

Світлана Пирогова
2024.05.02 11:03
Четвер Великий. Таїнство вечері.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.

І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.

Юрій Гундарєв
2024.05.02 10:26
Літери


Я отримав букву R,
відтепер я - Шарль Бодлер!
Літера казкова:
раз! - і все готово.

Юрій Гундарєв
2024.05.02 10:19
Нотатки дружини письменника Скажу відверто: мені особисто подобаються оповідання мого чоловіка - короткі, але дуже зворушливі. І нехай він досі не лауреат премій, як дехто з його однокурсників, не входить до правління творчих спілок, не видає щорічно ч

Тетяна Левицька
2024.05.02 08:59
Не розказуй мені про любов —
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!

Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,

Леся Горова
2024.05.02 08:05
Голубі троянди

Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.

Той куточок наснився мені: із тканини м'якої

Артур Курдіновський
2024.05.02 05:59
У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.

Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,

Віктор Кучерук
2024.05.02 04:40
На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.

Козак Дума
2024.05.01 17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.

Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19

Галюся Чудак
2023.11.15

Лінь Лінь
2023.10.26

Світлана Луценко
2023.07.27

Гельґа Простотакі
2023.07.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Володимир Чуйко. Петрарка і Лаура

Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Серед перших італійських гуманістів XIV сторіччя одне з найважливіших місць посідає знаменитий і уславлений співець Лаури – Петрарка. Тут він сходиться зі своїм другом, іншим великим італійським письменником, Боккаччо. Що зробив Боккаччо для відновлення і знання грецької літератури, те зробив Петрарка для римської. Тепер нам важко сформувати точне поняття про ті ненастанні піклування і напруження, яких вимагала така справа, і про затримки й перешкоди в ту добу повсюдного невігластва при вишукуванні, збиранні, купуванні, переписуванні й розповсюдженні рукописів класичних творів. Наведу один приклад із тисячі. Петрарка під час свого перебування в Люттіху [1] знайшов рукопис твору Цицерона «De Officiis», але в цьому, тоді квітучому, місті він не міг знайти нікого, хто був би здатний переписати йому рукописи, а коли врешті він сам наважився переписати його, то лише крайніми трудами спромігся дістати собі рідини, яка бодай скільки-небудь була схожа на чорнило.
Одначе, якби Петрарка залишався тільки одним із перших і найвідданіших гуманістів XIV сторіччя, якби він був тільки першим представником прийдешнього Відродження, то заледве зберіг би в наступних поколіннях і до нашого часу те чоло, яке його осяває, і ту популярність, яку він має. Серед усіх пристрастей і почуттів, які хвилювали його душу, лише одній він завдячує своїм безсмертям. Ця пристрасть – кохання. Оспівуючи Лауру, він став найулюбленішим поетом спочатку Італії, а потім – і всієї Європи до наших часів. Тому зрозуміло, що всі дослідження сучасних учених скеровані на те, аби історично відновити цей образ жінки – коханої Петрарки, розкрити й пояснити оту дійсність, приховану під поетичною ковдрою його сонетів і канцон.
Але передусім нам належить розв’язати питання: чи справді існувала Лаура? Чи це не фікція, чи це не поетична мрія поета? Таке питання не є неминуче і природне, коли згадаємо: ще за життя Петрарки багато людей сумнівалися у справжньому існуванні Лаури. Це запитання поставив самому Петрарці один із його найліпших і найвідданіших друзів Джакомо Колонна. Про це довідуємося з листа самого поета, написаного латинською мовою. Колонна звинувачує його в тому, що вже від юнацьких літ Петрарка вмів ошукувати світ і що, завдяки цим ошуканствам, світ завжди мав якнайкращу думку про нього; з-поміж іншого, він указує на Лауру, яка, на погляд Колонни, – не більш ніж поетична фікція, отож і всі його любовні зітхання, усі його любовні сонети – не більш як засіб змушувати світ говорити про себе.
Звинувачення – безпосереднє і формальне. Що відповідав Петрарка? Він відповідав: «Так було б добре, якби дійсно моє кохання було самою лише вигадкою, ошуканством, а не достеменною пристрастю (simulatio esset utinam et non furor); але старатися про те, аби мене вважали божевільним, – було б найбільшим із божевіль». Відповідь досить ясна, і ми не маємо права сумніватися у правдивості слів Петрарки. Він дійсно кохав і дійсно страждав. Але й Колонна – людина, яка заслуговує на повну нашу довіру; мусимо брати до уваги і його слова. Отже, нам доводиться зробити деякі дослідження, які стосуються цієї справи.
1336-го, за дев’ять років по тому як Петрарка закохався, – в Авіньйоні, де він мешкав, ніхто ще не знав предмета цього кохання. Його довідуємося з листа єпископа Ламбеза. Справді-бо, чи ж не те саме опосередковано стверджує і власне Петрарка в листі до Колонни? Замість відповісти йому просто: «Як? Ти сумніваєшся в моєму коханні? Але хіба не знаєш, як я кохаю? Усі це знають, і тільки ти один не знаєш?» – замість усього цього Петрарка говорить лише про свої страждання, про те, що було б ліпше, аби він не кохав. Відповідь дещо неясна, мовби зроблена для того, аби уникнути прямішої відповіді. Але, в кожному разі, о першій порі безсумнівно знаємо два факти: по-перше, Петрарка кохав жінку, яка справді існувала, і по-друге – ніхто не знав, хто ця жінка. Сучасники поета вдовольнялися цим, але наступні покоління стали робити дослідження і врешті довідалися, хто була та жінка, яку поет кохав так пристрасно і так довго.
Насамперед вони старалися відповісти на запитання: чи була Лаура дівчиною або заміжньою жінкою? Багато людей бачили в ній дівчину, яка одна тільки й змогла навіяти Петрарці таке високе, чисте, благородне кохання. Проти них повстав абат де Сад, який стверджував навпаки – що Лаура була заміжньою жінкою. Аргументи, які вони висували, – численні, і декотрі з них заслуговують на особливу нашу увагу. Так, наприклад, він говорить, що Петрарка називав Лауру не інакше, як mulier foemina по-латинському, і donna, madonna – по-італійському, і що, бажаючи оспівати перемогу Лаури над коханням, він пойменував свою поему «Trionfo della Castità» («Тріумф цноти»), а не «Trionfo della Verginità» («Тріумф дівоцтва»). Одначе поміж його аргументами є один, на якому мусимо спинитися дещо більше. В одному зі своїх латинських творів Петрарка говорить, що Лаура була виснажена «morbis ac crebis...»; не вписуємо наступного слова – у ньому-бо полягає дискусійний пункт. В усіх латинських списках цього твору є скорочення «ptubs». Раніше це слово читали: «рertubationibus» [2], абат де Сад, навпаки, читає – «partubus» (пологи), отож, за цим тлумаченням, поет хотів сказати, що Лаура була виснажена хворобами й частими пологами. Справді, де Сад упевняє, що Лаура мала одинадцятеро дітей. Але з таким тлумаченням тяжко примиритися. Як можливо припустити, що Петрарка, котрий ніколи навіть не натякає на дітей Лаури, котрий завжди уявляє її вродливою і квітучою (bella e fiorente), навіть через двадцять п’ять літ після першої зустрічі, коли вона мала сорок п’ять років зроду, аби Петрарка, – говоримо, – квапився повідомити світу про часті пологи, які виснажували предмет його кохання?
Тим не менше де Сад, з іншого боку, має свої рації наполягати на такому тлумаченні. Усі біографи Петрарки: Верджеріо, Полентоне, Перуцці, Веллутелло, Джезуальдо, Беккаделлі, Томазіні й у тім числі сам де Сад упевняють, що Лаура, уроджена de Noves, була дружиною Уґо де Сада в Авіньйоні, була заміжньою двадцять три роки, мала одинадцятеро дітей і померла у квітні 1348 року. Але запитання полягає в тому, чи справді Петраркова Лаура була дружиною де Сада чи особою зовсім іншою?
Петрарка оповідає, що коли він уперше побачив Лауру, вона була вдягнена в зелене і фіолетове:
Ne gli осchi ho pur le violette e ‘l verde,
Di ch’era nel principio di mia guerra
Amore armato.

і в такому костюмі написав її портрет Сімоне Мартіні. До цього де Сад додає, що в його родині зберігся старий портрет (свої «мемуари» він написав у XVII сторіччі) в червоному костюмі, а в одній записці зберіглася позначка, з якої випливає, що Лаура де Сад мала два костюми – один зелений, інший пурпуровий: duas vestes completas, unam de viridi, alteram de Scarlatâ». Але хіба таке зіставлення щось доводить? Якщо в Авіньйоні 1300 року була мода носити зелений колір, то не дивно, що і Лаура Петрарки, і Лаура де Сад одягалися однаково, хоча водночас не були однією й тою самою особою. Але ходімо далі в наших дослідженнях.
З канцон Петрарки знаємо, що поет уперше побачив Лауру 6 квітня 1327 року, що вона померла 6 квітня 1348 року і була похована в авіньйонській церкві менших братів [3] (Frères mineurs). З другого боку, де Сад знайшов, що дружина Уґо де Сада небезпечно захворіла 3 квітня 1348 року і того ж дня написала свій заповіт. Невідомо, – додає він, – якого ґатунку була її хвороба і якого дня настала її смерть, але ймовірно, що вона померла від чуми, котра лютувала того року в Авіньйоні, особливо у квітні-місяці, отож місто втратило понад половину своїх мешканців. Звідси він виводить висновок, що Лаура де Сад і Лаура Петрарки – одна й та сама особа. Потверджуючи це, він указує, окрім того, на десяту еклогу, на один лист Петрарки й на одну канцону. Справді, з усіх цих трьох посилань випливає, що Лаура померла передчасно, раптово. Але в такому разі як пояснити, – питає Бартолі (автор історії італійської літератури, що вийшла недавно), – як пояснити вірш «Trionfo della morte», де поет говорить, що Лаура померла:
a guisa d’un soave e chiaro lume
cui nutrimento a poco a poco manca?
(подібно до ніжного і ясного світла, чиє живлення мало-помалу вичерпується). В іншому місці поет повторює той самий огляд і каже, що Лаура померла:
non come fiamma che per forza è spenta;
ma che per sé medesma si consume
(не як полум’я, погашене силоміць, а як полум’я, що гасне само собою).
Одначе якби ми навіть і знали напевне, що Петраркова Лаура померла від чуми, то чи випливає з цього, що вона – та сама особа, що й Лаура де Сад? Якщо справді у квітні-місяці 1348 року лютувала чума в Авіньйоні, то недивно, що там одного й того ж дня померли дві жінки, які мали ім’я Лаура – одне з найпопулярніших імен у Провансі.
Просуньмося ще на один крок уперед. Від «імовірності» де Сад переходить уже до «повної достеменності», посилаючись на Петрарку, який говорить, що його Лауру було поховано в церкві Frères Mineurs, – і вважаючи, що дружина Уґо де Сада заповіла поховати себе «in Ecclesia Fratrum Minorum Civitatis Avenionis [4]». Звичайно, його зближення доволі переконливе, але від достеменності ще далеке. Під час чуми дві жінки помирають одного і того самого дня, похорони в одній і тій самій церкві (у якій щоденно ховали без ліку людей), – чи випливає з цього, що обидві вони – одна й та сама жінка? Гадаємо, такого висновку де Сад дійшов під упливом іншого факту, про який мусимо сказати нині кілька слів.
1533 року в одній каплиці французької церкви в Авіньйоні було відкрито прах Лаури: у труні знайшли італійський сонет, з якого виявилося, що вона мала ім’я Лаура. Хто відкрив ці рештки? Дехто Моріс де Сев; це ми довідалися з листів одного антиквара Турна – з листа, адресованого тому самому Севові. Ця обставина вже й сама по собі доволі підозріла: навіщо Турн оповідає докладно Севові факт, який той сам відкрив, а отже, факт, відомий йому ліпше, ніж Турнові? З цього листа дізнаємося, що Сев, на прохання певного Капелли, шукав відомостей про Лауру і що, нічого не знайшовши, став досліджувати могили. Не знаємо, що розуміє Турн під словом «обшукувати» (frugare) всі могили, але, у кожному разі, навряд чи це означає, що Сев відкривав усі могили авіньйонських церков, – цього припустити неможливо; отож він шукав написи, герби, імена. І ось, вивчаючи таким чином могили, він наткнувся на одну без усілякого напису та саме її, з дозволу вікарія, відкрив. У труні він знайшов рештки й кістки, а біля черепа побачив свинцеву скриню; відкривши її, він угледів розкритий пергамент і бронзову медаль із зображенням жінки, яка відкриває сукню на своїх грудях, де виявилося чотири літери: M. L. M. I.; цей підпис Сев пояснив таким чином: «Madonna Laura Мorta Iace [5]». На пергаменті було написано італійський сонет, який Сев приписав Петрарці. Але сонет поганий і нездарний. Петрарка не міг написати фраз на подобу таких: «quei felici ossa, lа beltà scorsa, la penna che guida coll'inchiostro e colla ragione [6]». Усі дослідники визнали цей сонет фальшивим. Він і не в манері, і не у стилі Петрарки. До того ж, 1348 року, у пору смерті Лаури, Петрарка перебував у Вероні й повернувся до Авіньйона лише за три роки. Яким же чином він міг би наважитися по приїзді відкрити труну Лаури й покласти туди свого сонета, він, котрий так старанно приховував від усіх Лаурине ім’я? Допускаючи цю неможливість, де Сад говорить, що, ймовірно, сонета написав один із друзів Петрарки й сам поклав його у труну. Але і з цим тяжко погодитися. Ще кілька років тому ніхто з друзів Петрарки не знав навіть про існування Лаури, і раптово знаходиться приятель, який не лише знає про існування Лаури, але й знає її ім’я, мало того – пише від імені Петрарки сонет, кладе його у труну, таким чином ризикуючи зганьбити ту, яку так обожнював Петрарка. Окрім того, Лаура померла, як відомо, шостого квітня і того ж дня була похована. Яким чином могло статися, що за такий короткий проміжок часу не лише було написано сонет, але зроблено медаль із зображенням Лаури? Чи, можливо, непроханий друг відкрив труну кілька днів потому, поклавши туди сонет і медаль? Але ж була чума, а в цей час розкривати могили не особливо приємно. У кожному разі, з якого боку ми б не розглядали цю історію, вона видається необґрунтованою і вигаданою. У такому випадку що ж залишається від припущеної тотожності Лаури Петрарки з Лаурою де Сад?
Професор Палермського університету Дзендріні зауважує («Petrarca e Laura», Milano, 1876): поетові не могло бути байдуже те, що Лаура була заміжня, що ця обставина з потреби мусила хворобливо відбитися в усіх його сонетах, панівним мотивом усієї його поезії мусила бути, як і у Вертера, така думка: «Вона належить іншому, вона не може належати мені». Але такий висновок цілковито хибний. Петрарка багато в чому сам на собі має сліди школи трубадурів. Та кому з них чоловік був перешкодою? Який трубадур дбав про чоловіка? Згадаймо лишень: у зібраннях трубадурів уважалося законом, що кохання між подружжям не може існувати; на жінку перестали дивитись як на тілесну істоту, потрібну чоловікові; вона перетворюється на божество; чоловік повинен уважати себе надміру винагородженим, коли отримає право поклонятися і служити цьому божеству. Чи міг Петрарка, дивлячись на кохання, як дивляться трубадури, не говорити про те, що його пані належить іншому? Що Вертер страждає, це зрозуміло; але ж Ґете віддалений од Петрарки на кілька сторіч. Ось чому, з-поміж іншого, професор Дзендріні даремно дивується з того, що Петрарка нітрохи не дбає про одинадцятеро дітей Лаури. Хто з трубадурів дбає про дітей своєї пані? Дзендріні й з цієї нагоди посилається на Вертера і вказує на Аспазію Леопарді, який пристрасно цілував її дітей. Але ще раз: що може бути спільного між поезією Петрарки та поезією Ґете і Леопарді?
Далі від цього не підемо в нашому дослідженні й ототожненні Лаури де Сад із Лаурою нашого поета, і зрештою: яке нам діло до того, була його Лаура заміжня чи ні? Чи через це применшується лірична поезія Петрарки? У жодному разі. Нам достатньо знати, що Лаура – певна жінка, яка справді існувала. Тому залишмо прекрасну авіньйонку в тій імлі, якою оточив її поет, і погляньмо, якого ґатунку було кохання Петрарки. Предмет якнайцікавіший, зокрема тому, що й сам Петрарка був людина надзвичайна і геніальна.

Першодрук: «Живописное обозрение стран света». – СПб. – 1887. - № 1.


[1] Люттіх – німецька назва бельгійського міста Льєж.
[2] Занепокоєння, тривога (лат.).
[3] Ця католицька чернеча організація відома також як Орден францисканців.
[4] У церкві [Ордену] менших братів міста Авіньйона (лат.).
[5] Тут лежить померла Мадонна Лаура (лат.).
[6] Оті щасливі кістки, минула врода, перо, кероване чорнилом і розумом (іт.).

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.


Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-01-31 11:32:30
Переглядів сторінки твору 300
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.796
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2024.04.14 16:03
Автор у цю хвилину відсутній