ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2021.11.27 09:34
Вона свічу тримала у руках
та сили не було уже у плоті
і душу краяв непомірний страх,
і пам'ять тихо билась у цейтноті…

А вітер дув сильніше, сатанів,
ятрив невиліковні серця рани…
Пливли обличчя в спогаді катів

Віктор Кучерук
2021.11.27 08:12
Тіні зводяться навколо
Спалахнулої свічі,
Щоб родини збільшить коло
Біля вогника вночі.
І відразу не злічити
Всіх отих, що в хаті є, –
Рід мій, голодом убитий,
Нині тінями встає.

Ігор Деркач
2021.11.27 06:42
У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,

Володимир Невесенко
2021.11.26 23:28
Миготить пломінець в бляшанці,
за вікном десь кричать сичі.
Квола дівчинка в колисанці,
троє хлопчиків на печі.

Жінка миску в руках тримає,
щось вимішує із харчів…
А хазяїна вже немає,

Олександр Сушко
2021.11.26 14:40
Браття та сестри! Змилуйтеся наді мною! Не душіть душу та серце в лещатах нашої дружби!- крикнув кум у літературному відеочаті і навіть пустив гірку сльозу, яка скрапнула на клавіатуру комп’ютера. А я, лісоруб Іван, сидів за його спиною та дивився як т

Олександр Сушко
2021.11.26 10:48
Кажуть, я не такий як треба.
Може й правда, а може й ні...
Бо у серці шматочок неба,
Водограї казкових снів.

Є і крила з вогню, сяйнисті
(заздрять ангели та орли).
Зір намистини-аметисти

Олена Побийголод
2021.11.26 07:04
Із Миколи Некрасова

Бідний, невидний Калинонько,
з вигляду - геть не щастить,
лиш розмальовану спиноньку
ветха сорочка таїть.

Шкура вся січена,

Микола Соболь
2021.11.26 06:04
Чи зможете душу спустілу
втиснути стисло у вірш?
Кохання коли відболіло,
його не шукайте більш.
Не рвіть непокірливі коси,
це не полегшує щем.
І тихо заридає осінь
заледенілим дощем.

Віктор Кучерук
2021.11.26 05:25
Став орати і сіяти мілко,
Та і то, відчуваю, дарма, –
Насадилось минулого стільки,
Що майбутньому місця нема.
Тож за плугом ходити не варто,
Бо врожай не зібрати, коли
Даленіє маліючи завтра
Холоднечею купки золи.

Ярослав Чорногуз
2021.11.26 04:03
О люба, тисячі привітів
Од мене сонячних прийми.
Моє ти сяйво в темнім світі,
Мої ти ліки від пітьми.

Чудове вчора й сьогодення,
В прекрасне вірю майбуття!
Моє ти щастя і натхнення...

Євген Федчук
2021.11.25 20:07
Як денний гамір, врешті, у теремі стихав,
То Святослав маленький, набігавшися вволю,
Награвшись, до кормильця до Асмуда сідав
Чи поряд на колоду, чи то травою долі
Та й слухав, слухав, доки аж зорями зряснить
Небесний звід над ними, цікаві оповідки.

Ігор Герасименко
2021.11.25 16:17
Підлога – відлига і крига, бо
Двері – звірі, хворі і похмурі, а
Вікна – виплакані ікла, бо
Стіни – і сині, і мстиві, а
Стеля – оселя осина.

падолист 2021

Ірина Вовк
2021.11.25 15:26
Буде ніч листопадова,
буря над бором, пітьма…
Буде блимати лагідно
вперта жаринка багаття.
І у проблисках тьми
вже не сам ти і я не сама –
будем МИ. Будем щедрі й багаті!
Бо не в запічок теплий -

Віктор Кучерук
2021.11.25 08:16
Життя, на радощі скупе
І щедре на страждання, –
Лише захекано сопе
В години розставання.
А я ніяк не замовчу
Й прощатися не хочу,
Бо не нажився досхочу,
Як Бог мені пророчив.

Володимир Бойко
2021.11.24 18:20
Міняю: Неписаний закон на писану красуню. Однокімнатну квартиру зі старою на трикімнатну з молодою. Манію переслідування на манію величі. Бочку дьогтю на ложку меду. Вік нещастя на хвильку щастя. Невакциновану принцесу на вакциновану Баб

Іван Потьомкін
2021.11.24 17:47
Якову Сусленському

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Євген Федчук
2020.02.03

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12

Сергій Губерначук
2019.07.07

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Русь
Якби піднятись в небеса орлом
Та ще й над часом аби мати владу,
Віки й віки лишаючи позаду.
Аби роки, як листя листопаду
Опали й оголили, що було
Колись давно. Давно уже настільки,
Що хто й повірить, що було воно.
Щоб вітер часу, як п’янке вино
Звільнив уяву. Наче у кіно
Зняв покривало з давнини на хвильку.
І давній світ очам моїм відкривсь.
Той світ, в якому предки мої жили,
В якому помирали і любили,
Моє майбутнє і твоє творили
Й великий Хорс з небес на них дививсь.
Там унизу під поглядом його
Життя буяло. Там над Руським морем
В дніпровій луці улицький уділ.
Безмежні ниви круг багатих сіл.
Нема сильніших, ніж вони навкіл,
Так їм тоді здавалося в ту пору..
А там, де Київ, то уділ полян.
Маленьке плем’я у чужому краї.
Чогось чекає чи чогось шукає,
Але чого – саме іще не знає.
А поряд землі злючених древлян,
Які в своїх лісах давно засіли
Й на Київ звідти жадібно глядять.
І хочуть землі у полян забрать,
А їх самих у тришия прогнать,
Розбагатіть з полянського уділу.
По інший бік – уділи сіверян,
Понад Сулою, Ворсклою, Десною.
Живуть зі степом вічною війною,
Оплачують високою ціною,
Як степ наскочить, наче ураган.
А поміж тих слов’янських берегів,
Як острів між розбурханого моря
В постійній боротьбі і непокорі
На степовому вільному просторі
Прадавній русів рід великий жив.
Колись давно занесений бідою,
Вчепивсь землі, як кущик корінцем.
Звикав, що смерть постійна у лице
І кров’ю щедро сплачував за це.
Та жив і вижив. Над Дніпром- рікою
По Росі і по Тесменю селивсь,
По Трубежу також з другого боку.
В боях і війнах вправним став нівроку.
Як треба – огризався на всі боки
І слави войовничого добивсь.
В краях далеких, в Румі і в Балкарі,
В Ітилі грізна слава їх росла.
Страхались всі, як руська рать ішла.
Важка, як меч, стрімка, немов стріла.
І русами жінки дітей лякали..
За щастя мали владарі країн
Дружину руську при собі тримати.
Тоді спокійно можна було спати.
Хто краще них уміє воювати?
Хто руський спинить у бою загін?
Життя – війна. Народжувались діти
І їх батьки привчали до війни,
З дитинства у боях росли вони.
І в тім не було їхньої вини.
Інакше просто родові б не жити.
В постійних битвах щербились мечі
Та руси знову й знову їх гострили
І у тих битвах набирались сили.
І з кожним роком, з кожним днем міцніли
Аби не просто в цьому світі жить,
А стати серцем Руської держави.
Яка колись постане перед світ
Аби в віках прославить руський рід.
Отож діла давно минулих літ
Згадати хочу. Мабуть, маю право.

В сім’ї Рандара народився син
І був від того дуже радий він.
Заледь зачув, помчав мерщій до хати,
Де повитуха саме прийняла
Із лона жінки сина, почала
У полотно малого пеленати.
Воно кричало голосом тонким
І озивався перегуком дім.
Такого досі тут іще не знали.
Бо ж це в Рандара первісток поки,
Тому господар радісний такий.
Та іще й син, якого так чекали.
Ступивши в дім, Рандар спинивсь на мить,
Не личить чоловікові спішить,
Нестриманість показувати свою.
Спочатку кинув погляд на жону,
До повитухи очі повернув,
Яка стояла мовчки під стіною,
Тримала його сина на руках
І посмішка блукала на вустах.
Мовляв, приймай синочка свого, тато!
Але поклала на постіль його,
Не батьку в руки, бо робить того
Було не можна. Й вийшла мовчки з хати.
Рандар закони предків почитав,
Тож брати сина в руки теж не став,
А зняв меча, який на стінці ви́сів.
Батьківський меч, в походах і боях
На ворогів той меч наводив страх,
Міг позмагатися з мечем і списом.
З мечем в руках зробив рішучий крок
І харалужний витягнув клинок,
Поклав його на постіль поряд сина
І мовив так, як батько говорив,
Як це із уст лунало прабатьків,
Як говорити справжній рус повинен.
І чулась гордість у його речах:
- Не залишаю крім цього меча
Тобі, мій сину, із майна нічого.
Я все, що маю, цим мечем добув
І ти добудеш!..- голос не здригнув,
Слова лунали голосно і строго,-
І будеш мати, сину мій, усе,
Що тобі меч цей вірний принесе!
Хай буде свідок тому Хорс Великий!
Сказавши те, Рандар меча узяв,
Зусиллям легким в піхви його вклав
І повитуху голосно покликав.
Бо мав тепер на треби ще іти,
Щоб Хорсові пожертви принести,
Подякувати богові за сина.
По селищу вже вістка рознеслась,
Тож кожен стрічний радо посміхавсь,
Вітав його з народженням дитини.
Рандар же гордо голову задер.
Він же не просто – батько він тепер.
А перший син – для гордості причина.
Отож Рандар у відповідь кивав
Та не спинявся, поспіша, мовляв,
Але ловив їх погляди у спину.

Грайлива стежка видерлась на схил,
Де, дуже добре видимий навкіл
Стояв кумир камінний Хорса. Збоку
Громадився у купі сухий хмиз.
Волхв, певно, зранку ще його наніс.
Рандар наблизився на кілька кроків,
Дістав свій меч, у хмиз його стромив
Тоді до бога вже заговорив,
Схиливши свою голову в поклоні:
- Великий Хорсе, сонцеликий, ти
Своїм онукам сяєш з висоти,
Ти батько всіх законів і поконів.
Прийшов до тебе твій онук Рандар.
Прийми від мене, боже, скромний дар
За те, що сина жінка народила.
З словами тими півня він дістав,
Якого, ще йдучи із дому, взяв.
Той все мовчав, а тут почав щосили
Із рук Рандара рватися, однак,
Рандар скрутив йому одразу карк.
Той безголовий сіпався і далі.
Та міцно рус в руках його тримав
І купу хмизу кров’ю поливав,
Аж доки птаха битись перестала.
Безживне тіло він на хмиз поклав,
А меч свій, кров’ю скроплений, дістав,
З кишені витяг сховане кресало.
Затлівся трут, димок легенький звівсь,
Тоненький хмиз із тріском загорівсь,
А скоро уже й вогнище палало.
Від вогнища ішов нестерпний жар,
Аж кілька кроків відступив Рандар.
Стояв, дивився в Хорсове обличчя.
Чекав, як Хорс пожертву прийме ту.
Просив для сина божу доброту
І обіцяв, як воїнові личить,
Який шанує предків і богів,
Меч окропити кров’ю ворогів,
Достойну жертву Хорсові принести.
Тим часом хмиз поволі догорав
І стало ясно – жертву Хорс прийняв,
Почав на небі долю сина плести.
Яка та доля буде? Чи легка,
Немов ріка широка і стрімка?
Чи то гірка, покручена? То знає
Поки лиш Хорс один на небесах
І доля сина у його руках.
Отож нехай він сину помагає.

Розімлілий степ, здавалось, аж пашів
Під поглядом прискіпливого ока,
Яким з небес Великий Хорс глядів.
І вже зробити годі було й кроку.
Від втоми усе тіло аж гуде
І до нестями захотілось пити
Та в холодку присісти, відпочити,
Діждатись, доки спека ця спаде.
Аж попереду вибалок зручний,
А в ньому дуб розложистий, високий
Розкинув віти на чотири боки,
Сховав півсвіту у тіні своїй.
І джерельце під дубом дзюркотить.
Вода холодна, що аж ломить зуби.
Але ж до чого пити її любо.
Над головою листя шелестить,
Запрошує, неначе, відпочити.
Вже й очі закриваються самі.
Троян втомився й встояти не зміг,
Щоб не присісти, сили відновити.
І, ледь присів, одразу і заснув.
І сниться сон йому якиїсь дивний,
Неначе йде він степом-полем рівним.
Навколо тихо. Вітерець війнув,
Пробігся легко, покотивсь травою
Та й десь пропав. Ні звуку навкруги
Не чутно. Річка б’ється в береги,
Мовчазний жайвір ген над головою.
Знов вітерець нечутно налетів
І, мов нізвідки, перед ним постала
Прекрасна жінка. За собою звала,
Щось говорила та не чутно слів.
І він пішов. Спинився плин часу.
Хорс незворушно сяяв у зеніті.
Ішов вперед, забув про все на світі,
Не бачачи навколишню красу.
Немов сновида. Та в якуюсь мить
Не стало жінки, що Трояна звала.
Була, ішла і тут, нараз пропала.
Лиш степ безкраїй навкруги лежить.
Троян зробив вперед ще кілька кроків
Й ледь об великий кошик не спіткнувсь.
Звідкіль він взявся? Степом озирнувсь.
Нема нікого ні з якого боку.
Лиш кошик, щільно вкритий полотном
Стоїть, немов зове його відкрити.
Зняв полотно Троян із нього. Звідти
Шмигнула миша. З нею заодно
Ледь не в обличчя чайка шурхонула.
Він відсахнутись ледве-ледве встиг.
Заглянув: що там кошик ще беріг.
А там ще жаба чималенька була.
Аж дивно стало. Що то за мана?
Та враз туманом поле огорнуло
І все пропало, наче і не було.
Троян прокинувсь: ну і дивина!
Та очі знов заплющились його
І новий сон його підняв на крила.
Зробилось легким-легким його тіло,
Бо він – то сокіл. Небеса кругом.
Він проліта над степом неозорим,
Із вітром легко грається стрімким.
Летять пухнаті хмарки поряд з ним.
Внизу, ген - річка, а там далі – море.
Він зна, що море то, хоч у житті
Ніколи моря справжнього не бачив.
Аж крила в нього налилися, наче.
Він вгору ще піднятися хотів
Та якась сила вниз його тягнула.
На крилах пір’я стало враз рости.
Зібрав він сили, щоб життя спасти,
Махнув і пір’я все униз майнуло
І там, упавши, миттю проросло
Великими й могутніми дубами.
А він піднявся знов під небесами,
У нього зразу сили прибуло.
Він гострим зором оглядав простори,
Щоб зрозуміти: що ж воно таке.
Та знов туману марево стрімке
Усе сховало: степ, ріку і море…
Він знов прокинувсь. Та за мить заснув
І третій сон тоді йому приснився.
Із неба Хорс прискіпливо дивився,
Аж його жар Троян вві сні відчув.
Ось він на річки березі стоїть,
Широке русло, береги високі
В тієї річки по обидва боки,
Не кожен птах її перелетить.
Махнув Троян рукою і у вись
Піднявся сокіл. Небо спохмурніло,
Нізвідки чорні хмари налетіли,
Могутній вітер слідом нагодивсь,
Спороли далі небо блискавиці,
Ударив грім, хоч він його й не чув,
Але відчув. А потім дощ линув
Густий – щось поряд годі роздивиться.
І раптом стих, мов не було його.
Останні краплі впали і пропали.
Здалось Трояну – річка менша стала
І, наче, все поменшало кругом.
Змахнув рукою – новий сокіл знявсь
Під самі хмари. Крилами ударив
І з першим в небі закружляв на пару.
Земля зазеленіла якось враз.
Рослини так і тягнуться угору.
Дерева, правда, надто вже малі,
Ледь-ледь вершечки видно від землі.
Троян спочатку здивувавсь. Та скоро
Побачив, що і він, також росте.
Тому і річка стала менш, ніж була.
Душа якесь полегшення відчула
Від розуміння того. Та, проте,
Змахнув Троян рукою третій раз
І третій сокіл в небеса піднявся,
І крик його під хмарами промчався.
І хмари розійшлися в той же час.
Хорс засіяв яскраво і привітно,
Уся земля навколо розцвіла.
Ріка уже струмком внизу текла,
Що можна без зусиль переступити.
Троян на другий бік переступив
І став ногами по обидва боки.
Згори він бачив, як стрімкі потоки
Вливались в річку із обох боків.
А погляд Хорса біг вперед і біг,
І хмари в усі боки розступались
Та нові й нові землі відкривались,
Немов Трояну слалися до ніг…
Сон враз пропав. Троян розплющив очі,
Хоча ще був в полоні своїх снів,
Та відірвавсь від свого ложа, сів.
Спекотний день уже котивсь до ночі.
Вечірня прохолода на траву,
На спраглий степ поволі опускалась.
За виднокрай ще промені чіплялись,
Ось-ось, здавалось, тіні оживуть.
Але Троян не міг забути снів
І не звертав на сутінки уваги.
Він розібратись до безтями прагнув
В цім одкровенні дивному богів…

- Дідусю, а що ж значили ті сни?-
Маленький Руар аж схопивсь на ноги,-
Про що хотіли повідомить боги,
Якими одкровеннями вони
Тоді з прабатьком нашим поділились?
Дідусь, хоч сивий та іще міцний,
Такий, що може хоч сьогодні в бій.
Роки на ньому, схоже, не відбились,
Немов навмисне, трохи помовчав,
В кулак кахикнув, свого оселедця,
Що сивим змієм аж за вухо в’ється,
Пригладив п’ятірнею і почав:
- Боги, що долі визначають всі:
Людей, родів, племен – всього на світі.
Кому, коли і де на світі жити,-
У дідуся аж, наче, голос сів,
Бо він зненацька перейшов на шепіт,
Мабуть, щоб боги не почули слів.
Не слід даремно згадувать богів,
Бо ще якогось слово те зачепить
І вже тоді не оберешся бід.
І Руару аж страшно з того стало.
Але цікавість хлопця все ж тримала,
Хотів дізнатись – що ж повіда дід.
- Лише жерцям відома божа мова,
Лише вони спроможні пояснить,
Що боги хочуть в ту чи іншу мить
І здатні пояснити боже слово.
Вони також тлумачать віщі сни.
До них Троян найперше і звернувся,
Коли в своє кочів’я повернувся.
Ось що йому повідали вони:
«Найпершим сном,- верховний жрець сказав,-
Боги велять тобі у путь рушати,
Землі нової для життя шукати.
Дають пораду, щоб ти добре знав
Чого шукати. Кошик не простий.
Ті, що вві сні у кошику сиділи,
То три стихії, три великі сили
Землі, де знайдеш ти спочинок свій..
Там, де зійшлися степ, ріка і море,
Чека на тебе благодатний край.
Тож не барися і у путь рушай,
Бо шлях важкий і до кінця не скоро.
А другим сном повідали боги:
В отій землі ти станеш батьком роду,
Що буде знаним між других народів –
Заступник друзям, страх для ворогів.
І діти твої будуть, як дуби –
Могутні і в бою непереможні.
Таке було до тебе слово боже.
І ти не смій ним знехтувать, роби.
А третій сон? Трьох матимеш синів,
Які піднімуть славу твого роду
І об’єднають навкруги народи.
Тоді постане обіч берегів
Ріки, яку обрали самі боги,
Держава, що звеличить твій народ.
Він подолає безліч перешкод
Аби в майбутнє вимостить дорогу.
Так жрець верховний пояснив ті сни…
- І що, дідусю, всі вони збулися?
Дідусь онуку в очі подивився:
- Збулись, онучку, майже всі вони.
Троян зібрався і подавсь в дорогу.
Він дуже довго по степах ішов,
Але ту землю, все-таки знайшов,
Яку для нього визначили боги.
Там, де впада у море Дон-ріка,
В степах привільних є земля Трояна.
Вона, як наша батьківщина знана.
Туди дорога нині нелегка.
У тій землі, у тих степах привільних
І народився русів славний рід,
Який сьогодні знаний на весь світ,
Бо більш ніхто не має таких сильних,
Таких могутніх воїнів, як ми!..-
Дід на онука з гордістю поглянув,
Мабуть, згадав бої і давні рани,
Поля, що густо встелені кістьми
Тих, хто у їхній силі сумнівався.
Задумавсь дід аж внуку довелось
Озватись: - Діду, то усе збулось.
Ти ж говорив, що сон якийсь зостався
Нездійсненим. Напевно, про синів?
Адже в Трояна їх було лиш двоє?!
- Так воно й є. Слова правдиві твої.
Щось не зійшлося в віщуванні снів.
Чи то жерці не так щось зрозуміли
У тому, що сказали сном боги
І зміст у нього вкладено другий,
Який нам зрозуміти не під силу.
Прабатько й справді мав лиш двох синів
Богатирів Кетіма й Роданіма.
І рід Трояна розділивсь між ними
На два роди. Кетім прабатьком став
Нам – розсіяв -, а Роданім, відомо,
Став родіям тоді прабатьком. Тому
Лиш два роди – не три народ наш мав.
Ці два роди жили в землі Трояна
Під Хорсовим промінням сотні літ
Аж доки злим не став навколо світ.
І ті часи для нас відкрита рана.
- А, може, це пророцтво не про то,
Що вже було, а то, що іще буде?
- От вже розумник! Різне кажуть люди,
Але того не зна, на жаль, ніхто
Окрім богів. А нам чи й треба знати?
Живем-живем собі, а прийде час,
Коли боги покличуть в ірій нас,
Де душі предків будуть нас стрічати,
То, може, там і знатимемо теж.
Бо ж душам там багато що відкрито.
Вони літають по усьому світу.
А то, онучку, може, підростеш
І те пророцтво зможеш пояснити.
Чи, може, навіть, втілити його.
Адже в житті, повір, бува всього,
Тому на світі і цікаво жити.
А жити треба правдами простими.
Завжди було і буде у житті:
Нам боги лише вказують путі,
А ми самі йдемо путями тими.
Життя – шлях довгий і на нім нема
Глухих кутів. Які в путі кути?
Бува, не можем виходу знайти,
Десь заблукавши. Б’ємся та дарма.
А озирнися, подивись навколо –
Аж ось він – вихід! Що його шукать?
Потрібно слово боже дослухать –
Не заблукаєш у житті ніколи.
Щось я, онучку, не про те, мабуть,
Ось що із нами клята старість чинить.
Піди, побігай, трохи відпочину.
Там уже друзі, певно, зранку ждуть.

Якось чужий у селище забрів,
Увесь такий обідраний, побитий.
Він знав по-руськи може кілька слів
Тож його важко було зрозуміти.
Щось по-чудному швидко лопотів.
Зійшлися люди і Руар між ними.
Тоді малий ще. Що він розумів?
Дививсь на все великими очима.
Покликали урешті дідуся.
Він світу бачив, жив на світі довго,
Отож він може по-чужому всяк,
Ніяк не обійтися тут без нього.
Дідусь прийшов, чужинця розпитав.
Цікаво, звідки він усе то знає?
Руар на друзів зверхньо позирав:
У них такого дідуся немає.
Так от, дідусь нарешті розказав:
- Напали на чужинця, обібрали.
Ще й хтось із наших. Недалік напав.
Чужі би тут навряд чи нападали!
Негоже то! Як звичай наш велить?
Чужинця ми повинні захистити!
Потрібно того злодія зловить,
А то боги не зможуть нам простити.
Навіщо роду напасть отака?
Негоже, люди! Маєм щось робити!
Люд загудів: - Піймать злодіяка!
Негоже рід перед богів ганьбити!
Зібрались швидко в гурт чоловіки,
Озброїлись та й подались шукати.
Руар за ними тупав час якийсь
Та старший повелів його прогнати.
І він з-за тина довго визирав,
Коли дядьки із пошуків повернуть.
Розмлів від Хорса, ледве не заспав.
Але чекав, на щастя, недаремно.
Ведуть! Скрутили! Голосно кричать.
Зібрали віче: що із ним робити.
В Руара ж оченята аж блищать,
Сидить за тином, позирає звідти.
Хто ж той розбійник? Дядько з їх села.
Он його хата із самого краю.
Про нього слава нехороша йшла.
Жмикрут був добрий. Всіх навколо лаяв.
Боялись діти, навіть, підійти
До його хати. Недарма ж боялись!
Дідусь велів злодія відпустить.
Навкруг старі чоловіки зібрались.
Дідусь почав: - Як наш покон велить,
Ми злодія повинні покарати.
Майно його надвоє поділить
Й частину постраждалому віддати.
Самого ж злодіяку до стовпа
Ганебного мотуззям прикрутити!
А той почув і на коліна впав,
Заголосив, благаючи простити.
Та обіцяв так більше не чинить.
Але ніхто не дослухавсь до нього.
Взяли, скрутили, прив’язали вмить,
Обличчям до стовпа. І голос строгий
Дідусів далі про покон рече:
- Дорослий кожен нехай візьме дрюка
І злодія добряче упече
Ним по спині аби була наука.
А, хто жаліти буде, то й того
Потрібно поряд злодія в'язати
Та, як за злочин слід карать його.
І почали всі злодія шмагати.
Руар дивився з острахом на те,
Як від ударів аж тріщали ребра.
А черга вдарить все росте й росте,
Бо кожен зна – покон дотримать треба.
Руар не зміг дивитися, утік.
Сидів до ночі ген у верболозах,
Душив готовий вирватися крик
І утирав свої дитячі сльози.
Не міг ніяк жорстокість зрозуміть.
Вже, коли виріс, зрозумів причину:
Покони предків бережуть їх рід
Від зла. Інакше він би вже загинув.

Примчав хаканів бирич на коні,
Стромив списа в дубовії ворота
Аби всі знали – скоро буть війні.
Хоча для руса звична це робота,
Ходили у похід ледь не щорік
В слов’янські землі, данину збирали,
Та селищем ураз піднявся крик,
Жінки одразу голосити стали.
Чоловіки зацитькали на них,
Чого, мовляв, пора б уже звикати.
Тож плач жіночий потихеньку стих.
Жінки взялись чоловіків збирати.
Чоловіки ж взяли до рук мечі
Та і на пагорб Хорсів подалися.
Перемовлялись голосно, йдучи,
Як воїнам належало, велися.
Враз зашуміло требище, коли
Зійшлися руси, скликані вождями.
Мечі стромляти в землю почали
Аби поклястися перед богами.
Із кола вийшов Турбід, що вождем
Був на той час у селищі Іклара.
Він і тепер у бій рід поведе.
Вождя уздрівши, стих поволі пагорб.
І мовив Турбід: - Руси, час прийшов
Меча свої для битви оголити,
Пролити у бою ворожу кров
Чи голови із честю положити.
Клянемся бути мужніми в бою,
Товаришів у скруті не лишати,
Стояти у єдиному строю.
А хто посміє клятву цю зламати,
Той хай погине від меча свого.
Хай буде Хорсом проклятий навіки!
Клянемся, руси! – і усе кругом:
- Ми клянемося! – одізвалось криком.

Рікою вгору лодії пливуть.
Як лебедині білосніжні крила,
Розкинули вони свої вітрила.
Але гребці ще й веслами гребуть.
Ріки Дніпра невпинна течія
Їх норовить понести вниз до моря,
Але вони затялись в непокорі,
Пливуть супроти. Іноді стоять,
Як може здатись, на одному місці.
Але Дніпро не здатен їх скорить.
Вони пливуть, помітно вже за мить,
Позаду тануть береги імлисті.
На одній з них Руарів рід пливе.
Руар, як всі на весла налягає
У кожен помах силу укладає.
Для нього в цім поході все нове.
У ці краї ніколи не ходив,
Отож про все питався у сусіда,
Із довгим сивим оселедцем діда,
Який удвічі більше літ прожив.
- А що то за поселення отам,
На тій горі? Чому ми не пристали?
Чому із нього данини не взяли?
Хіба вони не платять її нам?
Кахикнув дід та й мудру річ повів:
- То город Київ, що ми звем Самвата.
Колись, говорять, там жило три брата.
Найстарший Кий поселення те звів.
Полянське плем’я в цих краях живе.
Колись, можливо і було багате,
А нині з нього нічого й узяти.
Тож краще ми повз нього пропливем.
Ми – руси не грабуєм бідаків.
Слов’ян багато, є між них багаті.
Он деревляни. Їх боброві гаті
Серед боліт багаті на бобрів.
У сіверян і соболі, і білки
Та ще багато іншого хутра.
Похід по здобич – не дитяча гра.
Потрібно знати: де, чого і скільки.
Та головне – багато там людей.
А знаєш – у Балкарі й Хазерані
Раб-слов'янин – товар не із останніх
І за ціною доброю іде.
Що із полян тих взяти – купка їх,
Нехай живуть, плодяться. Час настане,
Корабель наш до Києва пристане
І ми візьмемо все, що слід із них.
Поволі зник за схилами ріки
Полянський Київ. Лодії невпинно
Пливли на північ. Поки що спокійно
Їх проводжали береги. Легким,
Як не зважати на обридлі весла,
Був цей похід. Але це ще поки…
Хто зна, що там за вигином ріки
На них чека? Куди їх доля несла?


Понад водою кублився туман,
Від чого було холодно і вогко.
Здавалось, навіть берегів нема
І тільки поряд очерет високий
Та де-не-де верхівками дерев
Прогляне берег, щоб сховатись знову.
Не заблукали – сумнівом бере.
Та не спитаєш – бо табу на слово.
І тільки плюскіт весел по воді,
Але легенький, майже непомітний,
Бо ж попередив Турбід: «Ви ж глядіть!
Щоб нам слов’ян завчасно не збудити!»
Ще поки Хорс за обрієм дріма
І слуги ночі – сни блукають світом,
Часу для русів кращого нема,
Аби слов’ян півсонних захопити.
Десь поряд чути вранішніх півнів.
Вони в тумані вказують дорогу
І лодії пливуть на їх пісні.
Аж ось і берег. Лодії до нього
Пристали легко. Кинувши весло,
Руар, як інші, вистрибнув у воду.
Йому якось не по собі було.
Та він не думав. Вистрибнув і ходу.
Поміж других долав пологий схил,
Стискав меча правицею до болю,
Просив у Хорса дати вдосталь сил,
Щоб соромно не було після бою

Безшумні тіні досягли села
Обнесеного легким частоколом.
Але та перешкода не могла
Спинити русів. З темряви півколом
Вони з наскоку брали той рубіж,
Поставлений скоріш від диких звірів.
Озвавсь собака, другий…Голосніш…
І лемент знявся, тиша, що допіру
Стояла у ранковому селі,
Ураз пропала в лементі отому.
Собаки і великі, і малі
З’являлися по двоє, по одному.
Та руси швидко вгамували їх.
Мечі одразу декількох зрубали
І їхнє дике скавуління всіх
Собак умить навколо розлякало.
Почулись крики, з сонних іще хат
Вискакували злякані слов’яни.
Хто біг кудись, хто кинувся назад.
Ніхто не знав, що діється. Старанно
Вдивляючись в ранковий напівсвіт,
Руар метнувся до одної хати.
Не знаючи, чи робить так, як слід,
Чи краще ще на когось почекати.
Йому назустріч вискочив один
Ще, мабуть, сонний та з мечем в правиці.
Метнувсь, як пардус на Руара він.
Із іскрами черкнула крицю криця.
Цей звук немов Руара розбудив,
Роки навчання марно не минули.
Він геть відкинув нерішучість, гнів
І тіло поклик розуму відчуло,
Ураз зібралось у тугий клубок.
Меч замелькав нестримно, блискавично
І супротивник, загнаний в куток
За мить упав. Не так уже й трагічно,
Як це Руар у думках малював.
Упав і все. У темряві і крові
Руар не бачив. Та він і не став
Щось роздивлятись, бо з’явились нові
З-за рогу люди в білих сорочках.
На мить заклякши, стали щось благати.
У голосах тремтить звіриний жах.
Ну, як було їх можна убивати?
Руар велів їм стати до стіни,
Радіючи, що здобич така легка.
Вказав рукою і бігом вони
До стінки стали. Зовсім недалеко
Пробігли кілька русів і один,
Уздрівши здобич, кинувся до хати.
Хотів рабів перехопити він,
Щоб потім дуже вигідно продати.
Нещасні ті тулились до стіни,
А він хапав їх, як йому належне.
Руар не стримавсь: «Всі мої вони!
Тож тобі раджу бути обережним!»
Хорс десь за видноколом прокидавсь
І сутінки світлішали поволі,
Кривавим цвітом обрій сходу бравсь,
Віщуючи недолю і неволю.
Рус, що уже оцінював рабів,
Завмер на мить, поволі повернувся,
Очима блиснув гнівно із-під брів:
«Це ти мені?- у голосі почувся
Шалений виклик: - «То це ти мені?
Та я Руальд із роду Амінода!»
І з того аж мурашки по спині.
«Тобі, шмаркач, життя свого не шкода!?»
Оте «шмаркач» збудило раптом гнів
Руара, що був ладен поступитись.
«Ти не кидав би, краще таких слів,
За це життям неважко поплатитись!
Бо я Руар із роду Івора
І ми образ нікому не прощали!»
Між русів спір – смертельна дуже гра.
У суперечці руси забували
Про все на світі. Ворог був один,
Той, хто посмів образити. Зникало
Усе навкруг. Лишався тільки він.
І нагла смерть на когось з них чекала.
Руар меча правицею стискав,
Гаряча кров у голову шугнула,
Кров руса, що подібне не прощав,
Бо ж то і предки ту образу чули.
Помститися! Суперник же стояв,
Нахабно посміхався у обличчя,
Себе непереможним уявляв.
Можливо, й так? Та відступать не личить.
Руар метнувся, вдарив. Та удар
У пустоту прийшовся. Ворог спритний,
Чи то знавець якихось, може, чар,
Устиг за мить до того відступити.
Руар ледь сам не втратив голови,
Ворожий меч мелькнув перед очима.
Лиш відхилився, аж удар новий.
В суперника, напевно, за плечима
Багатий досвід сутичок таких.
Дарма Руар цю бійку з ним затіяв.
Та відступити вже назад не міг
І мав лише на молодість надію.
Хвилини бою в часі розтяглись
І сили його тіло полишали
Та усе важче було кожен раз
Удар стрічати. Очі заливало
Солоним потом. А суперник, мов,
З ним грався. Наче і не утомився.
І сипались удари знов і знов.
Встигай відбити. Раптом оступився
Руар, не втримавсь і навзнак упав,
Меч відлетів убік на кілька кроків.
В останній меч суперник меч підняв
Перед очима промайнули роки,
Так перед смертю, начебто, бува.
Руар заплющивсь перед смерті ликом.
Але щось надто довго мить трива?
І раптом дзвін меча разом із криком:
«Забули, руси, про закон війни:
Меч на війні не підіймай на свого!?
Нема для руса гіршої вини,
Як кров свого пролити! Предки й боги
Велять за це карати – смерть обом!
Забули?! Як півні взялися биться!
Доки не пролили ще кров, бігом
Беріть мечі і справою займіться!
Похід закінчим , я – хакан Осколд
Покличу вас обох до свого суду,
Зберу за давнім звичаєм народ
І обіцяю – справедливим буду.

Не встиг ще Хорс над обрієм зійти,
Як в селищі побоїще скінчилось.
І небагато хто зумів втекти:
Кого убито, ті, що залишились,
Тепер зганялись русами туди,
Де лодії під берегом чекали.
Добро усе тягнули до води:
Хутро, начиння, зброю, що вважали
За цінне руси. Що змогли – взяли.
За півгодини всіх вождів хакан
До себе скликав. Коли всі прийшли,
Він пояснив їм свій подальший план.
І, залишивши незначний загін
Для охорони лодій і полону,
На три частини військо усе він
Розподілив. І подались загони
На три дороги до найближчих сіл
Аби і там добро й полон добути.
Велів дивитись їм як слід навкіл
Аби усе і бачити, і чути.
Та не баритись. І через два дні
Сюди ж до лодій спішно повертатись,
Чи вдасться захопити щось, чи ні.
В бій не встрявати, у міста не пхатись.
Руар потрапив у його загін.
Чи то хакан так вирішив, чи, може,
То випадковість. Та не думав він
Над тим. Все промислом є божим.
Він вже душею трохи відійшов
Від тої неприємної пригоди.
У голову вже не шугала кров,
Хоч сором пік. Найбільше було шкода,
Що з ним, як із хлопчиськом повелись.
Серед своїх він воїн не з останніх.
А тут таке! Та злися чи не злись,
Від того все інакше вже не стане.
Отож Руар потроху охолов,
Пообіцявши предкам поквитатись,
Як тільки кривдник попадеться знов
Йому під руку. Має ж таке статись.

Ступаючи по стежках лісових,
Утоптаних численними ногами,
Хакан уже надвечір вивів їх
До селища слов’янського і прямо,
Не зупинившись, руси, наче вал,
Ввірвалися в прочинені ворота.
У всіх у грудях войовничий шал -
Нарешті знову справжняя робота!
У селищі ніхто їх не чекав,
Тож більшість зустрічала їх без зброї.
Чоловіки, хто міг – той те й хапав,
Здаватись не бажаючи без бою.
Та що той опір русам?! Бо ж вони
З народження учились воювати,
Були дітьми шаленими війни
І цього в них нікому не забрати.
Отож той опір дуже швидко стих
І руси діловито заходились
Зганять докупи полонених всіх
Та по хатах, по закутках дивились.
Хакан , тим часом, із юрби слов’ян
Старого та міцного ще покликав.
Той підійшов, скривавлений від ран,
Але, на його щастя невеликих..
Хакан велів мотузки з нього знять
І по-слов’янськи з ним повів розмову.
Хотів спочатку в нього розпитать,
Де їхній князь. Але старий ні слова.
Осколд всміхнуся впертості того,
Але у гнів впадати не збирався.
- Я не чекаю зрадництва твого.
Ти для другої справи мені здався.
Я відпущу тебе. Скоріш іди
До свого князя й передай для нього,
Нехай чека великої біди,
Бо руси стали на війни дорогу!
Хакан Осколд ,- отак і передай,-
Поки чека, але седмицю лише,
Щоб весь багатий навколишній край
Сплатив данину. Русів гнів потишив.
Чекаю, перше, кун і вевериць.
З села – по куні, з диму – вевериця.
Від князя, друге, - гарних молодиць,
Але таких, щоб любо подивиться.
Та злата – срібла не жаліє хай,
Бо, як для мене видасться замало,
То я сплюндрую вщент увесь цей край
У заберу усе, що в око впало!
Так слово в слово князю і скажи.
Іди, та не забудь – я жду седмицю.
Тож поспішай або, скоріш, біжи,
Дивись, в дорозі щоб не забариться!

Зібравши здобич і увесь полон,
До своїх лодій руси повернулись.
На кілька днів – немов тривожний сон,
Чекання на розв’язку розтягнулось.
Хакан сторожу навкруги послав,
Щоб знати все, що робиться навколо.
Але, все рівно, неспокійно спав,
Хоч дуже добре уже знав: відколи
Вдалися руси брати данину
З земель слов’янських – не було такого,
Аби слов’яни вибрали війну,
А не сплатили до останку всього,
Чого хакан з їх краю вимагав.
І ось нарешті на четверту днину
Один з сторожі дальньої примчав
І дуже втішну їм привіз новину:
Іде обоз і данину везе,
При нім загін дружинників князівських.
Уже десь до обіду надійде.
Отож хакан велів збиратись війську:
Хто приховався в лодіях, кому
Хакан велів сховатися у лісі.
Усі ураз скорялися йому,
Бо підлості і пастки стереглися.
Проте слов’яни, злякані, мабуть
І не збирались підлості чинити.
Наказа мали: як усе здадуть,
Одраз негайно повертати звідти.
Тож все зовсім без метушні пройшло.
Хакан, для виду, покричав, що мало,
Поморщив в невдоволенні чоло,
Дівчат оглянув, що також пригнали
Й махнув рукою: повертай, мовляв,
Хакан прийняти данину цю згоден.
А зник обоз, збиратись наказав
Й вертатися додому із походу.

Відтоді проминуло кілька днів,
Як руси із походу повернули.
Пожертви гарні скласти не забули
Вони в подяку для своїх богів.
Добро, в поході взяте, розділили,
Рабів по своїх хатах розвели.
Та й зразу ж готуватись почали
До Хазерану. Лодії чинили.
Заметушилися ураз купці,
По селищам поїхали, скупляли
Все, що в поході воїни надбали.
Хто продавав. Далекі манівці
Не привертали їхньої уваги.
Достатньо того, що купці дають.
Прогодувати вистачить сім’ю,
Вдягти та взути – то уже і благо.
Другим спокою не давало те,
Що в Хазерані їм дадуть утричі,
А то і більше. Воїну не личить
Торгівлю править наче, а, проте,
Вони збирались у похід далекий
Аби самому свій товар везти.
І шлях були готові весь пройти,
Шлях небезпечний дуже і нелегкий.
Багато днів в поході провести
Та за товар свій справжню ціну мати.
Таких було, щоправда, небагато
Та й ті не серед воїнів простих.
А треті винаймалися самі
До тих купців, товар охороняти,
Заброд в путі всіляких відганяти.
Підзаробити мали на умі
Та світ побачить. Прийдеться коли
Іще отак поїздити по світу?
Чого його у селищі сидіти?
Між ними більшість молоді були,
Які сім’єю ще не завелися.
Такі приблизно віком, як Руар.
Він теж збирався на Ітиль, Балкар,
Який йому, бувало, навіть снився,
Хоч він ніколи там ще не бував,
Але, немов невідомая сила
Його тягла туди, чіпляла крила,
Бентежила юначу його кров.
Всі готування в розпалі були.
Дуби слов’яни з півночі пригнали
Для лодій. Русам вигідно продали.
А руси розшивати почали
Ті лодії, що свій вік відходили
Та оснащати нові узялись.
Майстри одразу поміж них знайшись,
Що будувати лодії уміли.
Не перший раз же. Майже кожен рік
Купці з товаром у Ітиль ходили
Та й у Царград хутро з Русі возили.
Вже дехто втратив тим походам лік.
На березі Тисменя день і ніч
Дзижчали пилки, цюкали сокири,
Латались у старих вітрилах діри.
Знайшлись охочі – киньте лише клич..
Руар, як воїн там не працював.
У воїна зовсім друга робота.
Він меч гострив. До сьомого до поту
У поєдинках з іншими кружляв.
Бо воїн має бути кожну мить
Готовим свою зброю в хід пустити
Аби сім’ю і рід свій захистити.
Отож повинен цю науку вчить.
День, на який призначено відхід,
Надходив ближче. Лодії готові
Уже стояли і старі, і нові,
Купці товар вантажили. І світ
Готовий був Руара зустрічати.
Він хвилювався, мабуть як усі
Ще молоденькі воїни з Русі,
Яким ніде ще не прийшлось бувати.
Але за день до відплиття того,
Прибув гонець із Хорсуня. Негайно
Велів летіть Руару до хакана,
Який до суду викликав його..
Якби на день спізнився той наказ,
Руар би вже в дорозі був далекій
І повернуть його було б нелегко.
Якби ще день! Та, мабуть на цей раз
Похід-таки відкласти доведеться.
Наказ хакана виконає рус,
Тим більше, що Руар не боягуз,
Як треба – в поєдинку знов зійдеться
З Руальдом, що образити посмів
Його і рід весь у його особі.
Для цього він усе, що зможе, зробить.
Тож взяв меча і в Хорсунь поспішив.

На другий день, здолавши тиху Рось
Човном, який знайшов на перевозі,
Руар ступав неспішно по дорозі
У місто, яке баштами знялось
Поміж річками Хорсунню і Россю
На пагорбі, на мисі. І здаля
Хорс його стіни світлом звеселяв,
Червоним цвітом, бо якраз підносив
Над виднокраєм свій червоний лик.
Руар бував у Хорсуні й раніше,
Тож краєвид знайомий його тішив.
Востаннє це було минулий рік,
Коли із батьком Хорсової днини
Вони сюди на требище прийшли.
Тоді, здавалось, руси всі зійшлись
Під Хорсуня святі високі стіни.
Тепер дорога геть пуста була,
Мабуть, у місті ще закрита брама.
Він сподівавсь – її відкриють саме,
Як він підійде. Піт стікав з чола.
Хоча і ранок, а спекотно наче.
Надворі літо. Так завжди бува.
Росою з ночі вкрилася трава,
Це також серце тішило юначе.
Дорога видиралась на горбок
І невисокий, наче. Поряд нього,
Якраз, вважай від самої дороги
Густенький починається гайок.
Ледь порівнявся з тим гайком Руар,
Як раптом з тіні вийшли якісь люди.
- Ти глянь,- сказав один,- чи це не буде
Отой шмаркач?!. Оце так Хорсів дар!
Руар завмер… «Один, два, три, чотири…»
А там іще он троє підійшли,
Всі до одного при мечах були
І кожен у посмішці зуби шкірив.
- Ну, що, шмаркачу?! Ти на суд ідеш?!
Так-так, хакан в нас справедливий справді!
Та ти, я бачу, зустрічі не радий?!
Всміхнись… Востаннє, може, бо знайдеш
Ти суд свій тут. Хакан тебе не стріне!
Знайде хіба що захололий труп.
Ну, що мовчиш?.. Очима луп та луп.
Схили довбешку! Ну ж бо на коліна!
Проси прощення. Може, я й прощу,
Уб’ю одразу, мучити не буду!
Та ж він німий! Погляньте, добрі люди!
Оце німе в обідранім плащу
Кого? Мене образити посміло!
А ну, скажіть чи хтось, хто так робив
Опісля того довго іще жив?!
А у Руара серце тріпотіло
Та не від страху. Ні, Хоч розумів:
Живим звідсіль йому уже не вийти,
Але, хоча б одного з них убити,
Щоб Хорс його, як воїна зустрів.
А там нехай. Рус не боїться смерті.
Смерть із мечем у почесті у них.
Нехай собі сміються, їхній сміх
Йому дасть сили, щоб зібрати жертву.
А ті його у коло узяли
З усіх сторін, як татя обступили.
Напевно, познущатися хотіли.
Отож, поки вони не почали,
Руар позлити трохи їх рішив,
Можливо, щось та й вигадає з цього.
- Я щось не бачу тут Руальда того,
Який мечем так вправно володів?!
Бо тут переді мною боягуз,
Що за чужими спинами сховався
Чи сам на сам змагатися злякався?
В штани наклав, що аж і сам загруз?
Лице Руальда кров’ю налилось,
А очі, наче вилізли на лоба.
- Та ще ніколи не траплялось, щоби
Живим – здоровим залишився хтось,
Хто хоч півслова проти мене мовив!
Ах ти, шмаркач!- Таке я уже чув!
Ти з переляку вже про те забув?!
Тоді зійдемось – поєдинок крові?!
Руальд завівся, піна на вустах.
Махнув рукою – відступіться зайві.
Меч вихопив –знавець своєї справи –
Літа в руках, аж блискавки мета.
Руар неспішно витягнув свого.
«Не поспішай! Тут виваженість треба!
То клятий ворог хай виходить з себе!»
Ніщо не має вивести його.
Руальд з мечем, як коршун налетів
Аж від ударів щит і меч дзвеніли .
В Руара руки й ноги вже тремтіли
Та він тримався. У його житті
Цей бій умить останнім може стати.
Отож Руар удари відбивав
Та до ріки поволі відступав.
Хоча на думці і не мав тікати.
Рус не втече, поки не відомстить
А ту образу, що йому завдали.
Нехай його би, навіть убивали,
Він сам бажанням буде жити – вбить!
Мабуть, Руара Хорс-таки любив
І не хотів, щоб той отак загинув.
Бо ворог врешті помилку єдину,
Але в житті останню допустив.
Мечем махнув, щита відвів убік,
Відкрив удару неприкриту шию.
І враз Руар пустив меча у дію.
Відчув, як хруснув під мечем кадик
І ворог раптом захрипів, осів
Та потягнув Руара за собою.
І він, меча не втримавши рукою,
Ледь устояв. Схопить його хотів
Та поряд за два кроки вороги.
Уже не встигне, задарма сконає.
Тепер, коли вже кривдника немає,
Життя рятуй, поки ще до снаги!
І, повернувшись, кинувся Руар
До річки. Добре, була за два кроки.
Пірнай, юначе, не барися, доки
Не наразився на меча удар!
Ріка невпинна тіло прийняла.
Руар з дитинства в Тисмені купався,
Тож на пірнанні дуже добре знався,
Вода для нього рідною була.

В глибокій балці подих перевів
Руар, хоч знав, що треба поспішати,
Бо скоро вже його почнуть шукати
Аби скарать за те, що учинив.
Невинність йому годі довести,
Бо ж свідки всі – поплічники Руальда.
Вони ніколи не відкриють правди,
А зроблять все, зі світу щоб звести.
За вбивство ж руса смерть його чека.
Смерть не страшна для нього. Та у полі,
В бою кривавім за життя, за волю,
Але зовсім не в катових руках.
Сидів, до дуба прихиливсь спиною,
Свої думки приводив до ладу.
Знав добре, що потрапив у біду,
Але не знав, дорогою якою
Йому піти, щоб вибратись-таки.
Додому повертатися не можна.
Де він живе – собака знає кожна.
В другім селі спитають: «Хто такий?»
І дуже швидко втікача пізнають.
Отож тікати треба десь туди,
Де зможуть загубитися сліди,
Нехай тоді хоч цілий вік шукають.
І перша думка про купців прийшла.
Вони ідуть в краї такі далекі,
Де загубитися людині легко.
Він чув: в Ітилі гвардія була
З слов’ян і русів. Чом би не податись
З купцями у Ітиль далекий той,
Там не спитають: звідки ти і хто
І зможе він до гвардії найнятись.
Ця думка йому сили додала.
Аби устигнуть. Треба поспішати,
Адже купці збиралися рушати,
Хвилина кожна дорога була.

Що гірше, ніж чекать і доганять?
Хоч як спішив Руар та запізнився
Від лодій тільки слід і залишився.
Руар не став нікого і питать,
Коли купці в дорогу подалися.
Забіг додому, батька не застав
Тож у дорогу все, що міг, зібрав,
Пожалкував, що меч там залишився,
Бо як же русу бути без меча?
Узяв ножа – яка не є, а зброя.
Прикрив тихенько двері за собою
І рушив геть з мішечком на плечах.

Ледь-ледь прим’ята степова трава,
Лиш де-не-де столочена до пилу,
І вся дорога. Рівна чи крива –
Не розбереш одразу. На могилу
Зійшов Руар оглянути навкіл.
Чи хтось іще цим шляхом не мандрує?
Чи де мандрівець не здіймає пил?
Чи де розбійник часом не пантрує?
Та степ пустий. В безмежній вишині
Співає жайвір пісню свою вічну,
Гайок темніє ген удалині
У своїй тіні відпочити кличе.
Вже кілька день Руар блука один.
Іде кудись- не знаючи – навіщо.
Ішов спочатку над рікою він,
Тримаючись до берега поближче.
Чи сподівавсь – купців наздожене?
Чи – все ж ріка не дасть йому блукати?
Але набрів на селище одне,
Чуже, не руське. Звідки йому знати,
Як зустрічають русів в цім селі?
Згадав похід на північ по данину.
Можливо й тут на русів люди злі?
Тож почекав, поки погасне днина
І обійшов село те, а тоді
Подався степом, де поменше люду,
Бо знав, що людям краще при воді.
А серед степу хто селитись буде?..
Лише надвечір він дійшов гайка,
Доїв останні крихти, взяті з дому.
Дорога, наче була й неважка
Та спека літня додавала втоми.
Отож незчувся, навіть, як заснув,
Мішок пустий під голову підклавши.
Про небезпеку і про ту забув,
Хоча про неї думать мав би завше.
Прокинувся від відчуття того,
Що хтось на нього пильно позирає.
Розплющив очі, підхопивсь бігом
Та озирнувся – начебто, немає
Нікого. Із полегшенням зітхнув.
Аж раптом голос з-за спини: «Злякався?!»
В Руара мов хто каменя метнув,
Він ніж вхопив, до бою зготувався.
Та голос знову: «Кин! Не ворог я!
Хотів би вбити, сонного б зарізав!»
Хоч засторога, наче та змія
«Не вір!»- сичала. Та Руар все ж визнав,
Що незнайомець правий. «То виходь!
Чого тоді ховаєшся від мене?»
Бентежила тривога душу й плоть
І серце колотилось, як скажене,
Але Руар у руки себе взяв.
Лице в лице з людиною простіше.
Стояв, дивився в темінь і чекав,
Аж доки незнайомець з тіні вийшов.
Високий досить, видно, що міцний.
Короткий меч на боці теліпає.
Ступив два кроки до Руара. «Стій!»
Спинився, мовив: «Що тебе лякає?»
«Ніщо, але богами присягнись,
Що в тебе підлих намірів немає!»
«Клянусь Перуном! Ось де, подивись!
Тепер від тебе того ж я чекаю!»
«Клянуся Хорсом!» « О, ти, значить, рус?!»
«Так, рус , Руар! Тебе як величати?»
« З полян я, Уліб» - хлопець посміхнувсь.
А вже потроху почало світати,
Тож видно – щира посмішка була,
Така, що зразу серце підкупає.
Руар всміхнувся і останки зла
Умить пропали. «Улібе, вітаю!
Сідай! На жаль, нема чим пригостить!
Останнє з’їв ще звечора учора!»
« То в мене є!» З’явилась торба вмить
«Тут паляниця…М'ясо…! І вже скоро
Під деревом вогонь палахкотів
І дух печені розпливавсь навколо.
А Уліб без упину торохтів
Про себе, степ та припрошав до столу.
Руар не все із того розумів,
Хоч по-слов’янськи знав і непогано,
Адже народ його віддавна жив
В місцевості, де навкруги – слов’яни.
Та тут впіймати думку не встигав.
Чи то слова якісь незрозумілі?
- Чекай, чекай! Ти із полян, казав?!
- Так, із полян! А що? – Руар по хвилі,
Щоб часом не образити бува
І не сказати мимохідь дурного,
Доволі довго підбирав слова:
- Та, взагалі – то, Улібе, нічого.
Одне цікаво: ти ж з слов’ян. Чи ні?
Слов’янську мову я прекрасно знаю,
А тебе важко зрозуміть мені?!
- Та тут нічого дивного немає.
Ми, як і ви, чужинці в цих краях.
Наш рід прийшов сюди, як кажуть кревні.
В дрімучих давніх західних лісах
Жило колись давно слов’янське плем’я.
Понад рікою Віслою воно
Поселеннями мирними стояло.
Але усе то так було давно…
А потім готів ця страшна навала.
Ми боронили землю, як могли
Та ворогів, неначе крапель в морі.
Вони вогнем по всім краю пройшли
І принесли суціль біду і горе.
Наш рід лишив залитий кров’ю край
Й на схід подався, за ліси, за ріки.
Чи було важко ? Краще не питай!
Шлях по крові. Бо гинуло без ліку
На тім шляху моїх пра-прабатьків.
А готи слідом, як вовки по крові.
І нас ніхто приймати не хотів.
«Ідіте геть, доки живі – здорові!»
І мої предки далі й далі йшли,
Уже втрачали сили і надію,
Аж доки край древлянський не знайшли
І попрохали прихистку. І тії
Дали землі над річкою Дніпром
Аж на краю своїх земель безмежних.
І, навіть поділилися добром,
Як то слов’янським звичаям належно.
І оселився на горах мій рід,
Потроху став цю землю обживати.
І зрошував її кривавий піт
Аби рід зміг на ноги знову стати.
- То ви й древляни – дружні племена?
Союзні? – Ні. Хоч важко це казати,
Між нами нині, наче як війна.
Вони нас прагнуть з Києва прогнати.
До того часу, як живий був Кий,
Вони терпіли нас, не зачіпали.
А нині… - Кий? А хто такий той Кий? –
Руару те ще більш цікаво стало.
- Напевно це був вождь у вас такий?
Ви місто його іменем назвали?
- Чи князь, чи перевізником, можливо
Він був. Тепер того ніхто не зна.
Мав двох братів він – Щека і Хорива
Й була у них у трьох сестра одна,
Що Либідь звали. Кожен із братів
Жив на своїй горі. А потім взяли
Всі троє разом – Кий, Щек і Хорив
Град заснували, Києвом назвали
І честь свого брата старшого. – То він
Був таки князем? – Хто то зна напевно?
Говорять, якось він зібрав загін
Завзятих, дужих серед своїх кревних
Та і подався з ним на Цесарград.
І цесар, кажуть, з честю його стрітив,
І був полянам дуже-дуже рад,
Побіля себе їх хотів лишити.
Та Кий там залишатись не схотів,
Прийняв дарунки цесареві радо
Та і додому рід, назад повів.
А на Дунаї зупинився, правда.
Так йому місце до душі прийшлось,
Що захотів із родом там осісти.
Хто зна, можливо б це йому вдалось,
Бо збудував він невеличке місто,
Що Києвець назвав. Та не дали
Йому там жити заздрісні сусіди:
Робити шкоду різну почали,
Чинити новоселам всяку кривду.
А що є гірше ніж сусіда злий?
Одно чекаєш підлості від нього.
Пожив ще трохи на Дунаї Кий
Та й повернув до Києва до свого.
Тут і помер. А слідом і брати
Та і сестра. Поки-то Кий ще правив,
Він якось міг з древлянами знайти
Порозуміння, відстояти право
Полянам жити по горах своїх.
Не стало Кия – стало лихо в краю.
Взялись древляни виживати всіх,
Мовляв, самим землі не вистачає.
Та й ви спокою нам не даєте!
Ні-ні та і наскочите… Сусіди ж…
Хутро, оружжя, люд заберете.
А ми і терпим… Дітися ж нам ніде.
- Так не терпіть! У вас же зброя є ?!
Свою свободу треба захищати!
Хто ж вам за себе битись не дає?
- Сміливих, мужніх в нас людей багато,
А от вождів, на жаль, у нас нема,
Таких, як Кий. «Терпіть,- говорять,- люди!
Не може бути вічною зима,
Ще трохи і весна нарешті буде!»
А як терпіти. Сили на межі.
Чого я тут, спитай мене, Руаре?!
Бо вже не хочу слухатись вождів
І підставляти щоки для удару.
Один древлянин це вже точно зна,
Дістав мечем, мабуть, уже не встане.
А, щоб вождів не мучила вина,
Я втік, мене ніхто тут не дістане.

Руар вслухався в Уліба слова
І відчував усю несправедливість,
Коли відвага, чесність і сміливість
Не здатні власні захистить права.
Коли ти правду відстоять не здатен
І мусиш рятувати хоч життя
Та мучитись весь час від каяття
І від безсилля, якось це зламати…
Легкий сніданок швидко закінчивсь,
Води напитись з річечки набрали,
Добро, по балці поряд протікала.
Руар іще й холодною умивсь
Та і спитав, усівшись знов під дубом:
- Ну, що ж тепер робити, друже, нам?
Чи кожен далі хай рушає сам?
Чи вже триматись якось разом будем?
Всміхнувся Уліб: - Я б разом волів.
Хоч буде кому спину прикривати,
А то одному страшно в полі спати.
А ти, Руаре, як? – Руар обвів
Очима поле аж до виднокраю,
Помовчав трохи й потім відказав,
Неначе тільки рішення прийняв:
- Давай удвох! Хоч я тебе і знаю
Всього нічого, але в такий час,
Коли своїм довіритись не можна
І лиш на себе сподівайся кожен,
Хто нам іще поможе, окрім нас?
Та тут іще питання: далі як?
Куди піти? Де берега пристати?
Я був надумав у Ітиль тікати,
Найнятись там у гвардію. Однак
Купців уже догнати не зумію,
А сам дорогу не знайду, мабуть.
Отож, тепер не знаю, як і буть.
Що ти порадиш? – і Руар в надії
Поглянув на товариша. – Я чув,
Що у степу десь бродники блукають,
Свою удачу із мечем шукають.
То я б, можливо, теж до них гайнув?!
- До бродників? Я також чув про них.
Сміливі хлопці, степу не бояться,
Готові з ким завгодно позмагаться,
За свою волю! Ми ж також з таких!
Ну, то рушаймо! Досить тут сидіть!
Бо ж степ великий – де нам їх шукати?
Можливо, довго при́йдеться блукати,
Доки сподоблять боги їх зустріть.
Збирались швидко. Що було збирать?
Усе, що мали, зранку і поїли,
Пусті торби на плечі почепили
Та й подалися бродників шукать.

Їх степ росою ранньою стрічав
І різнотрав’я їм стелив під ноги.
Там, де ступив, була для них дорога,
Бо ж тут ніхто одвіку не ступав.
Промчав табун тарпанів вдалині.
Їх тупіт розбудив ранкову тишу
І хмару пилу по собі залишив.
Що їх у тій злякало стороні?
Хижак якийсь чи то, можливо, люди?
Руар завмер, вдивляючись в той бік.
Та степ мовчав. Табун небавом зник
І знову тиша залягла повсюди.
Гасав по степу легкий вітерець,
Збивав росу, сушив притихлі трави,
Шукав для себе навкруги забави
Тому й носився із кінця в кінець.
Руару шурхіт вітру заважав
Вловити дальні звуки невловимі.
Щось там було за пагорбами тими,
Але що саме, ще Руар не знав.
Для русів степ колись був рідний дім.
Прадавні гени в ньому прокидались,
Все, що віками предками збиралось,
Тепер на волю проривалось в нім.
Він удихав цей простір степовий,
Яким його ще прадіди блукали
І голоси їх у крові гукали:
« Цей степ, Руаре, твій і тільки твій!
Люби його, як ми його любили,
Пізнай його, як знали його ми.
Дивись, як легко стелеться – візьми
Його собі. Він дасть свободу й силу!»
Руару, наче очі хтось відкрив,
Він бачив те, що було непомітним,
Читав, як книгу, простір, трави, квіти.
Степ з ним на давній мові говорив.

- Ходім!- Руар до Уліба сказав,-
Можливо там знайдем те, що шукаєм.
Поглянь, он бачиш вороння кружляє.
Цікаво, хто його так налякав?
- А раптом то розбійники які?
Звалають, скрутять й продадуть хозарам
Чи в Цесарград?! – Не бійся! Ми ж не вдарим
У грязь лицем! Ми ж пильні та меткі.
Та і від долі ж важко утекти.
Чи тут, чи там – все буде так, як буде.
Ходімо, друже! Скрізь є добрі люди
Та й боги мають нам допомогти.

Десь за годину піднялись на схил
Вони травою вкритого кургану.
В траві ховались. З висоти поглянуть
Хотіли на безмежний степ навкіл.
Степ, як і перше, тихо шелестів
Про щось із вітром. І, якби не гамір,
Що вороння зняло ген за курганом,
Здавався б мертвим. Голову підвів
Руар з трави, щоб краще роздивитись,
Що ж там таке накоїлось внизу?
Пасуться коні, буйнотрав гризуть.
А де ж могли господарі подітись?
Та в небо не здіймається димок,
Як це бува, як люди на привалі.
Руар вдивлявся й під курган, і далі
І в голові роїлось від думок.
Пасуться коні? В упряжі чомусь?
А вороння над балкою кружляє.
Напевно, там розгадка бути має.
- Послухай, друже. Зараз я спущусь,
Зблизька погляну, що там за причина.
Ти, раптом що, сигнал мені подай
Та голову не надто виставляй.
Навіщо нам обом одразу гинуть?
Стискаючи ножа свого в руці,
Руар став швидко з пагорба спускатись
Та добре на всі боки озиратись,
Що аж поблід від того на лиці.
Згори здавалось: все гаразд навкруг,
Але внизу Руар став помічати –
Трава добряче навкруги прим’ята,
Немов табун коней стоптав весь луг.
А трохи далі у густій траві
Помітно меч, стирчить руків’ям вгору.
На нім нахабний умостився ворон
І тупить очі, наче неживі.
Руар в долоні плеснув і умить
З трави знялася вгору ціла зграя –
Над головою каркає, літає,
Ніяк не хоче здобич упустить.
Аж ось вони – один, а далі, ось
Іще один! В густій траві ледь видні,
Лежали вбиті. Вбиті, очевидно
Іще сьогодні. Так йому здалось.
Він бойовище швидко обійшов.
Кров вже присохла, але зовсім свіжа.
Години дві! А ті, мабуть, хто вижив,
Десь подалися далі лити кров?
Руар вдивлявся довго у мерців,
Адже хотів як можна більше взнати
І хто вони? І що від тих чекати,
Хто у цій битві все-таки вцілів?
Частина вбитих уличі були.
Руар по зброї й одягу це бачив.
Другі – слов’яни теж, але іначі.
Які слов’яни ще в степу жили?
Крім уличів ще тиверці. Одначе
Й на тиверців не схожі. Хто ж вони?
Тут шурхіт плин думок його спинив,
Руар сіпнувсь та Уліба побачив.
- Не дочекався, вибач. Ти, дивлюсь
Знайшов побитих. Хто вони? – Не знаю!
Одні із них – то уличі, гадаю.
А от другі?! З другими, я боюсь
Нелегко буде розібратись, друже…
І раптом стогін й жалісне: «Води-и!»
Перезирнулись…Кинулись туди…
Ледь не зіткнулись, поспішали дуже.
У виямку вони іще знайшли
Одного, хоч поблідлого, живого.
Кривава рана на грудях у нього,
Звідкіль стримить оперення стріли.
Лежав він, наче мертвий, на спині,
Розкинув руки, очі звівши в небо.
Качавсь від болю, бо навколо себе
Траву стоптав. А трохи в стороні
Лежало троє вже і захололі,
Безжалісно порубані мечем.
Уже і кров застигла, не тече.
І мухи в’ються. Звідки вони в полі?
А той, живий, ще зовсім не старий.
Якого роду – визначити годі.
Що з ним робити? Так лишити – шкода.
Адже страждалець, хай він і чужий.
Та й хто зна, може боги їм дають
Якиїсь шанс, указують дорогу.
Надати треба першу допомогу,
А далі буде видно, як їм буть.
Руар узявся рану оглядать.
Велів, щоб Уліб спробував зловити
Хоч двоє коней. Що їм тут бродити?
На конях буде швидше шлях долать.
Та хай ще зброю вбитих заодно
Збере. Без зброї – то уже не воїн
І воїном назватись не достоїш.
Руар відчув вже добре, як воно
Без зброї бути. Ходиш, наче голий…
А сам тим часом зраненого взяв,
Перевернув і вістря відламав
Стріли. Той смикнувсь, але кволо.
Мабуть, на більше сили не було.
Руар же знов поклав його на спину
І висмикнув стрілу із рани, кинув
Її в траву. Кривавить почало
Із рани. Та Руар не зупинився,
А туго тому груди спеленав,
Хоч зранений і зойкав, і стогнав
І весь липким холодним потом вкрився.
Поки Руар все чаклував над тим,
Аби спинить нарешті кровотечу,
Наблизивсь Уліб з зброєю на плечах
І двоє коней тупали за ним.
- Ну, що? Не буде з нього діла? Як?
- Хто зна? Здається, не смертельна рана!
Та говорити твердо ще зарано.
А нам потрібно поспішать, однак,
Бо переможці – ті або другі
Сюди все рівно мають повернутись.
І не хотілось з ними тут зіткнутись.
Нащо нам зараз нових ворогів?
Ти, бачу, коней швидко упіймав?
- Та я з дитинства з кіньми справу маю.
Я їх конячу вдачу добре знаю,
Тож з цим ніколи клопоту не мав.
Хвилин за десять ще з одним конем
Він підійшов, усміхнений, як завше.
- Ну, що – усі найкращі коні наші!
Тепер куди ми, Руаре, гайнем?
- Його давай посадим на коня,
Прив’яжем міцно, аби не звалився.
І сам скоріш над зраненим схилився,
Безвільне тіло від землі підняв.
Ще з півгодини мучились вони,
Доки таки всадили, прив’язали.
Тоді й самі на коней посідали.
З пораненим коня за поводи
Взяв Уліб. Бо Руар був рус таки,
А руси з кіньми правитись не вміли,
Вони й у бій на конях не ходили.
А Улібу було то залюбки.
Ледь Хорс дістався до вершини дня,
Як троє кінних степом подалися.
Шлях їм під ноги травами стелився,
Ніяких перешкод не учиняв.
Летіли коні степом, наче птах,
Вперед, на південь, у степи безкраї.
Де їхня доля їх давно чекає
Аби вказати їм подальший шлях.

Поранений тримався за життя.
Напевно, боги йому сили дали.
Хоч вони мчали, коней не спиняли
І день і другий. Навіть, до пуття
Вночі не мали часу відпочити.
Та той, на диво, досі був живий.
На третій день у балочці кривій
Утікачі спинили коней. Змити
В воді холодній чистого струмка,
Що тихо собі вився в очеретах,
Пилюку з себе. З коней піну стерти,
Спочити та грозу перечекать,
Яка вже чорним небо застелила.
І гримотіла, блискала здаля,
Що аж двигтіла все сильніш земля.
Отож, вони ледь коней напоїли,
Під деревом пристанище знайшли,
З сухого хмизу розвели багаття,
Як почало потроху накрапати,
А далі враз потоки полили.
Хоч затишно під деревом густим
Та від дощу воно не врятувало
І усі скоро зовсім мокрі стали.
Шипів вогонь і слав їдучий дим.
Від грому й зливи зляканії коні
Тулилися поближче до людей.
Чекали всі доки гроза пройде
І своїх коней геть Перун погонить.
Гроза улітку рідко затяжна.
Як налетить, то швидко і минає.
Заллє водою, громом полякає,
Глядь, вже й веселка спину вигина.
Поки Руар в Уліб в небокрай
Вдивлялися, прийшов урешт до тями
Поранений. Повів навкруг очами,
Хотів схопитись. – Друже, зачекай!
Не так завзято! Ти ж іще слабкий!
- Де я? – спитав той хриплуватим басом,-
Хто ви такі? Чи то не таті часом?
- Та ми то ні! А ти от хто такий?
Що з уличами ви не поділили?
- Із уличами? Ах, і справді так!
Нема на світі гірших зарізяк!
Вони нас серед степу перестріли…
Ти, бачу, рус?!. А другий хто такий?
Не улич же?.. – Та ні, з полян я, Уліб!
- З полян? Так-так, ми таке плем’я чули…
Отож напали… Ми прийняли бій.
Їх було більше, тож ми не змогли
Шалений натиск улицький спинити.
Не знаю, чи вдалось комусь вціліти…
А ви?.. Де саме ви мене знайшли?
- На місці бою. У траві лежав.
- Один? - Та ні. Та інші мертві були.
- А уличі? – Ті, мабуть, десь гайнули
За тими, хто вцілів і утікав.
Поранений замовк, стулив повіки,
Напевно, забагато втратив сил.
Руар устав, оглянутись навкіл.
Гроза минула. Дощик невеликий
Ще трохи сіяв. З пагорбів струмки
Збігали вниз з веселим дзюркотінням.
Над головою небо синє-синє
Й по нім грозою згублені хмарки.
Трава умита, в крапельках води
Виблискувала в сонячнім промінні.
Ковзались ноги по розмитій глині,
Піди-но по слизькому походи.
З зусиллям ледве видерся на схил,
Але нічого так і не помітив.
Степ зеленів напоєний, умитий
Й душі живої жодної навкіл.

За день спочину відновили сили.
Руар тим часом дрохву вполював.
Утрьох із задоволенням поїли.
Поранений вже, навіть, сам сідав.
Розмлівши після ситного обіду,
Розговорились знову. – Дивина!-
Промовив Уліб: - Скільки днів вже їдем,
Твого ім’я ніхто із нас не зна!
- Я – Буди! Так мене батьки назвали.
А сам я родом буду із древлян.
- Які причини тебе в степ погнали?
- О, не чіпай моїх душевних ран!
- Ну, ні то й ні! Прийде година – взнаєм –
Руар вступився: - Ти скажи мені,
Як нам з тобою бути. Ми ж блукаєм
У цій нам незнайомій стороні.
А ти ж, напевно вивчив ці простори?!
- Так, справді, я в степу не перший рік.
Ви не хвилюйтесь, знайдем наших скоро,
Я поможу вам. – У який же бік
Ми подамося, щоб твоїх дістатись?
- Туди! – на захід Буди показав,-
На уличів важливо не нарватись,
Тут по степу чимало їх застав.

Спустились тихі сутінки навкіл,
Зоря вечірня в небесах з’явилась.
Утікачі набрались врешті сил,
Тепер сиділи круг багаття, грілись.
Із сутінками холод потягнув
Зі степу, хоч, здавалось, наче ж літо.
При тому вітер навіть не війнув.
Та круг багаття хороше сидіти.
Потріскує ломаччя у огні
І дим густий здіймається у небо.
Стрибають тіні навкруги чудні,
Мов духи предків, що чекають треби.
Ліг Буди, очі впірив в небеса,
Де вже зірки потроху загорялись.
Та мимо нього вся ота краса.
Душа в житті минулому копалась
І їй від того боляче було.
Боліло, навіть більше, ніж від рани.
Вспокоєння з роками не прийшло,
Хоч спогад він витравлював старанно.
І ось розмова сколихнула знов,
Здавалось, вже урешті-решт забуте.
І на руках зачервоніла кров
Чи відлиски вогню? Лежав, як скутий.
Та згадував далекий Чортів ліс,
Над Тетеревом селище. У ньому
Колись давно він народився й зріс.
Вже стільки літ він не бував удома.
Перед очей Малуша, як жива.
Його єдине у житті кохання.
І постають у пам’яті слова
Для нього лише сказані, останні.
Як він кохав! Забув про все навкруг,
Лише її хотілось йому бачить.
І раптом взнав: його найкращий друг
Її забрав. Не зміг того пробачить.
Він їх знайшов на березі ріки,
Вони одне до одного горнулись
І веселились, наче малюки,
Про увесь світ, здавалося, забулись.
І гнів у Буди душу сколихнув.
Він до цих пір у поголос не вірив.
Але побачив і про все забув.
Гнів розбудив в йому страшного звіра.
І друг найкращий, друг колишній впав,
Його мечем пронизаний у спину.
А він стояв, дивився і чекав
Слів виправдання. А його єдина
Дивилась не на його – на того,
Хто біля ніг лежав в калюжі крові
Й німе питання: «Нащо ти його?»-
Злітало з уст. А він чекав хоч слова
Кохання. Та дарма. Не дочекавсь.
Вона на нього глянула у гніві:
«Ти так надумав розлучити нас?!»-
І посмішка уста прекрасні кривить.
«Моя кохана!..» «Так, та не твоя!
Бо я тебе ніколи не кохала!»
І Буди спантеличено стояв.
Вона ж слова, мов цвяхи уганяла
В юначу душу: «Не його ти вбив!
Ти вбив мене! Без нього я не буду
На світі жить!» У Буди, навіть гнів
Кудись подівсь. Стояв. Вона ж у груди
Собі його наставила меча
І впала раптом, серце нанизала.
І щось незнане у її очах
Він прочитав. І сили враз не стало.
Стояв він довго над тілами їх.
Не знав, що має далі сам робити.
Важенним камнем гріх на душу ліг,
Який, мабуть, повік не відробити.
Надвечір аж до тями він прийшов
І зрозумів, що має утікати,
Бо ж давній звичай предків «кров за кров»
І має рід за смерть на смерть скарати.
Він тать тепер, убивця і йому
В землі древлянській прихистку не буде.
І він подався в степ, щоб одному
З своїм гріхом боротися. Так Буди
Став бродником. І уже стільки літ
Ізгоєм вічним по степу блукає.
І його гріх, мов невгасимий гніт
Пече в душі так, що ніхто не знає.

Спочили добре, вранці подалися
Вони на захід. Буди вже сидів
Сам на коні. Хоч біль в грудях кублився
Та Буди зціпив зуби і терпів.
Не гнали коней, їхали сторожко,
Вдивлялися в розімлілу далечінь.
Хорс зранку жару додавав потрошку
І до обіду стало як в печі.
А степ навколо розпливавсь від спеки.
Здавалось все якимось нетривким.
Ні вітерця, десь загуляв далеко,
А ні хмаринки в небі голубім.
Спинились в балці з одиноким дубом,
Розлогим, що півнеба закривав.
В тіні його і затишно, і любо
Та ще й потічок поряд протікав.
Домовилися спеку переждати
Отут під дубом. Тільки прилягли
І почали утомлені дрімати.
Аж тупіт… Мить – і на ногах були
Руар і Уліб. – Улібе, на дуба!-
Велів Руар,- Поглянь із висоти
Що там: табун чи, може, нам на згубу
То уличі гасають, як хорти!
І, доки Уліб видиравсь нагору,
Руар коней усіх зловити встиг.
-Загін якиїсь! Тут вже буде скоро!-
Озвався Уліб зверху. – Скільки їх?
- Зо два десятки!.. – Уличі? – Не знаю!
Та ні, не схожі! Мабуть, не вони!
Ну, що – чекаєм чи мерщій тікати?
- Злізай скоріше! Шию не зверни!
Втекти не встигнем! Буде те, що буде!
Як вороги – то у бою помрем!
А, може то якраз хороші люди?!
Заждем, над’їдуть то і розберем!
А у самого серце аж колотить,
Меча стискає воїна рука
І помирати зовсім не охота,
Бо стільки справ на нього ще чека.
Загін влетів у балку, як на крилах,
Людей уздрівши – здибили коней.
Один, найперший закричав щосили:
- Ви хто такі? Відповідай! Агей!
- Мандрівники! – Руар відрізав сміло.
- Мандрівники? Цей степ належить нам!
Ви мандрувати дозволу просили?
А хто ото лежить під дубом там?
- То наш товариш зранений! – Побачим!
А ну, Микуло, подивись мерщій!
- Чи то не Чорний Ворон часом кряче?-
Озвався Буди. – Боже, чи живий?
Той, кого Буди Вороном окликав,
З коня злетів на землю в одну мить.
Поміж верхівців піднялися крики:
- Знайшовся Буди! Он же він лежить!
Усі спішили з Буди привітатись.
На якийсь час забули про чужих.
А ті не знали: чи мерщій вшиватись,
Поки іще приїжджим не до них?
Та ті на диво швидко вгамувались
І Ворон, повернувшись, запитав:
-А ці от двоє, Буди, звідки взялись?
А той, під дубом лежачи, привстав
І мовив: - Люди ці порятували
Мене з біди. Тож я удячний їм
І хочу аби ви їх не чіпали,
А, навпаки, допомогли усім.
- Про що розмова? – мовив зразу ж Ворон,-
Всі твої друзі – друзі і для нас!
А зараз, хлопці, п’ять хвилин на збори,
Бо вже рушати у дорогу час.
- Куди це ми, мій друже, поспішаєм?
Чи хто женеться? – Може бути й так!
Ми то напевне дуже скоро взнаєм.
Та я не хочу ризику, однак.
- Стривай! Стривай! – озвався знову Буди,-
А як так швидко ви мене знайшли?
І де, скажи, поділись інші люди,
Які в загоні у моїм були?
- Про то розмова може вийти довга.
Тож по дорозі все і розповім.
- Ну, що ж, в дорогу, значить у дорогу!
Руаре, Уліб, з нами теж ходім!
- Та ми збирались у Ітиль податись,
Купців зустріти, з ними далі йти,
А там хакану в гвардію найнятись.
- То й добре! Ми вас зможем провести,-
Озвався Ворон,- не в Ітиль, звичайно,
Але під сам Крарійський перевіз.
Та вирушати треба нам негайно,
Бо маєм вчасно вибратись на Низ.

- Коли упав ти, Буди, трьох поклавши,
Від улича поганого стріли,
Я зрозумів: погані справи наші.
Нас уличі збивати почали
Докупи, щоб всіх разом пов’язати.
Тож я рішив порятувати тих,
Хто ще у змозі був меча тримати,-
Продовжив Ворон,- Свиснув я до них
Й помчав із поля, звучи за собою.
І всі, хто був, за мною подались
Подалі від отого поля бою.
А уличі догнати нас взялись.
Вони в степу, звичайно, як удома,
Але ж і ми у нім не перший рік.
Летіли коні, геть забувши втому,
Шляху і часу втративши вже лік.
Ми провели їх балками грузькими,
Ми їх промчали по ярах крутих,
А далі розділились. Я із цими
В байрак сховався, в заростях густих.
Другі усі помчали степом далі,
Погоню за собою повели.
А, коли всі за пагорбом пропали
І ті, і другі, ми назад пішли.
Але тебе на полі вже не було.
Ми обшукали все, та не знайшли.
Свою увагу врешті-решт звернули
На сліди коней…Трьох…Які вели
На південь. Ми й пішли слідами тими.
Два дні ішли. А тут гроза ота
Сліди всі змила…Стали, мов сліпими.
А степ пустий і нікого спитать.
Тож ми звернулись до Перуна-бога:
Куди нам далі? Де тебе шукать?
І він сказав, як нам знайти дорогу…
- А саме як, хотілося би знать?-
Втрутився Уліб, що мовчав до того,
Але ж цікавість хлопця розбира.
- Та тут нема секрету ніякого.
Така цікава, ще дитяча гра:
Мені надійно очі зав’язали,
Я покрутився й стрілив навмання.
І у той бік, куди стріла упала,
Ми й подалися. А через півдня
Вже вас зустріли. Промисел то божий.
Хто слуха бога, той не пропаде…
А уже вечір опускавсь погожий
І за ним слідом темна ніч іде.

Під ранок вже почули шум ріки,
Десь недалеко хвилі в берег били.
Мандрівники коней своїх спинили.
- Отам у балці спинимось поки.-
Промовив Буди, що оклигав, наче.
З сторожею одразу розібравсь,
Не метушивсь і не відволікавсь.
Помітно: все він знав і все він бачив.
Потомлені попадали ураз,
Адже весь день і усю ніч в дорозі.
Без відпочинку й снідати не в змозі.
Та, коли Хорс вже вибився якраз,
Прибіг один зі сторожів, які
Понад Дніпром їх спокій сторожили.
- Прокинься, Буди! Щось незрозуміле
На тому боці коїться ріки!
- Що саме? – Неспокійно якось там!
- Ну, що ж, ходімо! – Можна мені з вами?-
Руар дививсь благальними очами.
- Як хочеш – йди! Ти не завадиш нам.
Утрьох вони по схилу піднялись
На пагорб, що до берега виходив.
Тут вже не йшли – скрадалися і згодом
В траві високій поряд уляглись.
Внизу Дніпро у берег тихо бивсь.
Його людські тривоги не чіпали
І десь морські простори вже чекали.
Озвався Буди: - Руаре, дивись,
Он там гранітні береги високі –
То острів Хортич. Вище по воді,
Он бачиш, там на березі слідів.
Дорога тут і он з другого боку.
Оце і є Крарійський перевіз.
Тут люди через річку переходять.
Я розкажу про нього при нагоді,
Чому так зветься. А тепер дивись,
На тому боці бачиш он стіну?
- Так, добре бачу. – Углицька сторожа!
Так-так, і справді щось на них не схоже,
Збираються, неначе на війну.
Бач, як мурахи, наче метушаться.
Мені здається – це не на добро.
Ох, відчуває зле моє нутро,
Напевно, щось сьогодні має статись.
- Так ми підемо нині на той бік?
- Не поспішай. Удень нема резону.
Враз улицьку стривожим охорону.
А їх там, може й сотня чоловік.
Коли вже йти, то тільки уночі,
Якраз на небі місяця не буде.
До того часу відпочинуть люди
Та й коням теж потрібно відпочить.

На тому боці знов щось відбулось
І метушня посилилась, неначе.
- Що ж там таке? Руаре, ти не бачиш?
- Та он, щось, наче, хмаркою знялось?!
Хтось мчить туди?! І не один! Загін!?
Чи то орда?! – І справді з хмари пилу
Верхівців силуети проступили.
Здалеку видно їх шалений гін.
- То уличі! Корогва майорить
З Перуном. І по одягу я бачу!
Їх зустрічають! Вони з їхніх, значить!
- Ти скільки зміг, Руаре, налічить?
- Сімдесят шість! – А он поглянь туди!
Там на тих конях не живі, а вбиті.
Так-так, в степу все цікавіше жити.
Звідкіль діждали уличі біди?
Лежали довго, табір споглядали,
Який на тому боці вирував.
Там незабаром дим завалував.
Напевно, в ірій вбитих відправляли,
Як то слов’янські звичаї велять.
Спалили разом і тіла, і зброю,
Коней убили, аби кожен воїн
Перед богами зміг достойно стать.
А, коли стало вогнище згасать,
Усі знялися, що в дитинці були,
До перевозу чимскоріш гайнули,
Не стали часу марно витрачать.
Із пагорба їх добре було видно
Поранених є декілька, важких.
Один, напевно головний у них,
Весь зранений, але тримався гідно.
- То Влад!- промовив Буди,- Зустрічавсь
Я з ним якось на полі в лютій січі.
Такий без страху гляне смерті в вічі.
Отож, коли вже він із місця знявсь,
То, мабуть, справді йде біда страшна.
Інакше він би посту не залишив.
- Ну, брате Буди, ти мене потішив.
А як тепер для нас та сторона?
Тут же два кроки. Раз і ми вже там!
- Піти не довго. Але, як на мене,
Поки не будем знати все напевне,
Вже краще тут перечекати вам.

Ніч обіцяла бути неспокійна.
Тож, повернувшись до своїх людей,
Велів Вовкові, хай той відведе
Їх вниз вздовж річки та схова надійно.
Велів ніяких вогнищ не палить
І буть готовим будь-якої миті
Коней сідлати і у степ летіти,
Бо дорогою буде кожна мить.
А сам з Руаром й Улібом пішли
Знов на той пагорб, звідки добре видна
Уся округа. Було ж очевидно,
Що все, чому вже свідками були
І все, що ще попереду чекає,
Скоріше всього пройде саме тут.
І це найкращий спостережний пункт.
Вляглись в траві. У небі зорі сяють.
Навколо тиша. Соловейко лиш
Свої пісні вечірнії виводить.
Шумить ріка. В пітьмі суцільній годі
Побачить щось. А ти отак лежиш,
Глядиш у небо на яскраві зорі
І відчуваєш легкість. Навкруги
Немає лиха, зникли вороги,
Кудись пощезли із бідою горе.
Є тільки ти і небо, і зірки.
І з ними можна вічно говорити,
Як поклик з того, із другого світу,
Де обрели безсмертя прабатьки.
Але цей світ спокою не дає,
Весь час, весь час нагадує про себе.
Як хмара чорна закриває небо,
Так у душі тривога постає.
Аби позбутись дум тривожних тих,
Руар, поки ще навкруги спокійно,
Спитав у Буди тихо: - Розкажи-но
Про перевіз. Ти ж обіцяв! – Той ліг
На спину, подививсь на небо,
Сказав: - Ну, слухай, раз пообіцяв.
Одне, щоправда, я вам не сказав,
А це обов’язково знати треба,
Що зветься цей Крарійський перевіз
Іще Кічкасом. От саме про нього
Я чув якось від діда вже старого,
Тож і кажу те, що почув колись:

Тече-тече Дніпро-Ріка
І течія його стрімка,
Не здатна сила ніяка
Її спинити.
А вище Хортиці колись
Як за пороги трохи вниз
Був здавна гарний перевіз.
І ним ходити.
Було заввиграшки усім.
Будь то чи пішим чи кінни́м,
Усі користувались ним.
Бо неглибоко
І береги ріки вузькі
Пологі схили і низькі
Дно та і берег не грузькі
Яким хоч боком.
І звався перевіз Кічкас.
Донині назва збереглась
Хоч вже пройшов чималий час.
Живуча, видно.
Із тоді давньої пори
Донесли шептуни - вітри
Переказ про Дніпро старий
Щоб вам повідав.

Тож слухайте. В час дуже давній
Дніпро був зовсім не такий як нині.
Він не петляв по ненці -Україні
А як стріла ніс в море води плавно.
Його не горбили пороги й острови
Ніщо йому текти не заважало.
А яка сила звірини ховалась
Між зарослів високої трави.
Дніпро всіх годував і всіх поїв.
Як треба ніс човни униз неспішно
А хто до моря йшов вздовж нього пішки
То не блукав і зайвин не ходив.
А жив тоді ще велетень Кічкас.
Був злий як пес, та до усіх чіплявся
І за рахунок інших намагався
Собі урвати чогось кожен раз.
Якось ішов та і Дніпро уздрів
Який спокійно плинув ген до моря.
Подумав велет (був на підлість скорий):
Якби Дніпро лише йому служив.
Такенна сила пропадає марно.
А так би він над нею керував
І воду б просто так не роздавав.
І якби йому тоді було гарно!
Тож сплів великий і міцний аркан
А що Дніпро на те не сподівався,
Мотуз той міцно в тіло його вп’явся
І перетис його рівненький стан.
Відчув Дніпро, що давить якась сила
Почав звиватись, щоб себе звільнить,
Немов змія що себе боронить,
Звиває у нестямі своє тіло.
Але дарма. Трима мотуз міцний
Не вирватися й трохи не послабить.
Кічкас рішив, що переміг він, мабуть,
Але мотуз не послабляє свій.
Дніпро ж побачив що звивання те
Йому ніяку користь не приносить
І вирішив що так боротись досить,
Хоч і здаватись не бажа проте.
Лише напружив тіло все своє,
Щоб той мотуз триклятий розірвати
Що аж каміння стало проступати
Там де воно і нині іще є.
Чим більш Дніпро напружував всі сили
Тим більше виступало островів,
Порогів між гранітних берегів,
Що вкрили колись чисте його тіло.
Останній натиск Хортицю підняв
І вмить мотузка з тріском розірвалась.
Кічкас не втримавсь, тож йому дісталось:
Задком, задком та й в океан упав.
З тих пір Дніпро петляє повсякчас.
На нім пороги й острови з’явились
А де мотузка в тіло річки в’їлась
Став перевіз, що ми зовем Кічкас.

І Буди голос вже давно затих,
А хлопці все ще слухали, мовчали,
Неначе знов і знов переживали
Те, що тепер відкрилося для них.
Вслухались в шепіт грізного Дніпра,
Що кинув виклик велетню страшному…
Аж раптом шум на березі другому
Їх насторожив. Ще нічна пора
Тримала міцно степ в своїх обіймах,
Тому цей шум далеко чуть було.
Здавалось, степом щось велике йшло.
Та для людей, що зналися на війнах,
Все було ясно – степом військо йде.
Велике військо. Кінною ордою,
Що видається велетня ходою,
Який в один крок річку перейде.
- Ну, дочекались врешті і біди!-
Промовив Буди,- Що ж за військо суне?
Колись ходили обри тут і гунни,
Але давно вже стерлися й сліди.
- А, може то болгари чи хозари?-
Руар уставив,- чув, бува й вони
Заскакують із тої сторони
Злодюжками й тікають від удару.
- Побачим скоро! – Буди відповів.
І далі мовчки стали всі чекати.
Десь там на сході стало вже світати
І виднокрай злегенька посірів.
На тому боці вигулькнуло щось,
Як темна пляма до Дніпра скотилось
І зашуміла враз, заколотилась
Вода в ріці, забилася і ось
Верхівці на цю сторону піднялись.
Здавалось, мчать по сліду, як хорти,
Що здобич хочуть втрачену знайти,
Яка втекла від них чи заховалась.
Не зупинились, подалися геть.
Як подивитись, наче й небагато.
Зблизька зовсім не схоже на орду.
- Перечекаєм, доки відійдуть.
Хто зна, якої напасті чекати?!
Та ледве тупіт за горбами стих,
Як знов зі сходу військо показалось,
Воно змією до ріки спускалось
І важко було полічити всіх.
Ішли і йшли. Одні уже давно
На цьому боці в пагорбах сховались,
А там на тому все нові з’являлись
І було дивно й страшно заодно.

Орда пройшла. І чистою водою
Дніпро наповнив течію свою.
Запала повна тиша у краю.
Змовк, навіть соловейко у гаю.
Тривожна тиша, мов перед грозою.
- Ну, що робити думаєте? Як
Нам далі бути? – Буди подивився
У очі хлопцям. Уліб підхопився,
Аж в гніві чи в запалі колотився:
- Не знаю! Та мені здається так:
Це ж вони в наш слов’янський край ідуть
Палити, грабувати, убивати.
Чи маєм право ми отак стояти?
Потрібно мчати, нашим помагати!
Адже вони напасті і не ждуть.
- І я за це! – спокійніший Руар
Теж у запалі за меча вхопився.-
Я б по ярах тепер не хоронився,
А за ордою по сліду пустився,
Аби нанести в спину їй удар!

- Гарячі хлопці! – Буди остудив,-
Рветеся в бій! Та я не згоден з вами.
Бажання ризикнути головами
Похвальне. Але, тільки поміж нами,
Скажу вам кілька неприємних слів.
Своїх людей я в бій не поведу.
Я з Низу поки не піду нікуди.
Отож дарма не бийте себе в груди,
Шукаючи на голову біду.
- Чому? Скажи? – знов Уліб похопився.
- На те причина є і не одна.
По-перше, мало нас. Не новина.
Яка з ордою буде в нас війна?
Не встиг зіп’ятись – вже і повалився.
По-друге, хлопці, бродники ми все ж.
Ми люди вільні. Живемо, як хочем.
Живем, як здобич у степу заскочим
І ладні смерті заглядати в очі
Бо не боїмся ворога, але ж
Нікому ми не винні в цьому світі,
Хіба богам. Але ж не на богів
На наших вся ця прорва ворогів.
Нас оминули – й добре. Хай другі
За себе б’ються, якщо хочуть жити.
Ну, а по-третє, хлопці, ця орда
Скоріше всього уличів нагряне.
А в мене ниють улицькі ще рани.
Отож, нехай я буду і поганий,
Та хай впаде на їхній рід біда!
Знітились хлопці: й справді, чого їм.
Земля і русів, і полян далеко
І їх дістатись ворогам нелегко.
А чого ради лізти в небезпеку,
Якщо вона не стукає в твій дім?
- Я вам би радив, раз орда пройшла,
Спокійно далі в свій Ітиль рушати.
В степу людей лишилось небагато,
Навряд чи хто надума вас чіпляти.
Аби дорога рівною була.

Степ без кінця, навколо степ один.
Байраки, балки, річки тихоплинні,
Над головою небо синє- синє
Й безжальне літнє сонячне проміння
Одне спиняє безупинний гін.
Вже скільки днів, здолавши перевіз,
Мандрівники степ міряти взялися,
Шляхом, ордою стоптаним неслися,
З галопу переходили на рисі
І шлях їх далі в невідомість ніс.
Було їх троє. Вже на другий день
В степу догнав їх Буди, Порівнявся.
Руар, здавалось і не здивувався,
Немов на це давно вже сподівався.
Та й Уліб посміхнувсь й анітелень.
А той, мов виправдовуватись став:
- Схотілось, хлопці, теж побачить світу.
Чого його у цім степу сидіти?
В хакана, кажуть, і привільно, й сито,
Хоч я в Ітилі ще і не бував.
А хлопцям камінь із душі немов.
Вони ж в степу, як наче малі діти:
Де можна йти, де краще не ходити?
А Буди зможе їх всьому навчити,
Він же пів степу, а то й весь пройшов.
А Буди зразу ж взявся керувать:
- Давайте, хлопці, коней повертаєм,
Поїдем, мабуть, більш південним краєм.
Там менше зайди по степу блукають.
Нащо дарма у бійку нам встрявать?
Дорога довга, щоб не нудьгувати.
Розмова шлях скорочує-таки.
А він стелився вздовж Дніпра-ріки,
Тож попрохали Буди парубки
Їм щось про степ цікаве розказати.
А того довго, навіть не проси.
Він знав історій більше, ніж багато.
І звідки стільки всього можна знати?
І всю дорогу міг розповідати
Історії про степ у всі часи.
- Ну, що ж – промовив,- хочете почуть
Цікаве щось? Із чого ж розпочати?
Про острів Хортич хочете узнати?
Колись я чув іще від свого тата.
Хоч вірте, а хоч ні – все може буть.
З прадавніх літ лежить серед Дніпра
Великий острів - Хортицею зветься.
Немов природи надзвичайна гра,
В яку ріка віками з шумом б’ється.
Високії гранітні береги,
Могутні скелі хвилі ті стрічають.
Шумить Дніпро. Йому не до снаги
Тих скель здолати. Тож і оминає,
Струмує, невдоволено бурчить,
Але не в змозі що-небудь зробити.
Та і до моря надто вже спішить,
Щоб свої води в нього швидше влити.
Звідкіль він взявся – острів дивний цей,
Який казковим дехто називає,
Який важким напруженим кільцем
Дніпро могутній скільки літ стискає?
Говорять, в давні – давні вже часи,
Як Бог ще тільки брався до роботи,
Коли безмежні скрізь росли ліси
І всяка нечисть повзала в болотах,
Коли з-під рук Всевишнього зійшли
На Землю страховиська величезні
І боротьбу за зверхність повели,
Шматрали здобич кігті, наче леза.
Їх розвелось до біса на Землі,
Що аж вона від їх ходи двигтіла,
Водились і великі, і малі,
Все пожирали, ще і ще хотіли.
Господь злякавсь, що все вони пожруть
І не лишиться на Землі нічого,
Тож з залишків якихось, може буть,
Він сотворив хорта на диво злого.
Гасав той хорт по луках, по лісах,
Рвав він страховиськ, як курчат, на шмаття
І лиш кістки хрумтіли на зубах,
Коли вдавалось щось уполювати.
Вже й страховиська зникли назавжди,
Їх хорт подер, немов свиня кожуха,
Лишились їх кістки та десь сліди
І ще дрібнота, що хорту, як мухи.
Пора б з хортом покінчити, мабуть,
Він все зробив, для чого Бог призначив.
Та він забув. Чому б і не забуть,
Як за ділами спокою не бачив?
А хорт ганяв. Вже витоптав ліси,
Широкий степ розкинувся навколо,
Річки до моря води з гір несли,
Здавалось, їм кінця нема ніколи.
Голодний хорт дрібноту вже ловив,
Набігається, доки щось впіймає
Та й до ріки – все пив і пив, і пив,
Бува, аж річка зовсім висихає.
А з того й в морі меншає води.
Побачив Бог: щось діється не теє,
Поглянув по Землі туди – сюди,
Уздрів хорта, що бігає землею.
Згадав, навіщо він його створив
І бачить, що потреба в нім віддала,
А той якраз дніпрову воду пив,
Коли на нього Божа воля впала.
І хорт відразу весь закам’янів,
Завмер навіки поміж берегами,
Дніпро могутній навпіл розділив,
Упершись міцно скелями – ногами.
Так і стоїть донині острів тут,
Подій минулих мовчазливих свідок.
Не вирватись йому з гранітних пут,
Нікому в світі всього не повідать.

Надвечір зупинились над рікою,
Багаття у ярочку розвели,
Умилися холодною водою,
Вечерю готувати почали.
В степу було неляканого звіра,
Кишіла річка рибою – лови.
І хлопці дивувались тому щиро:
Таке привілля – поселяйсь, живи.
І, лежачи уже навкруг багаття,
Що весело потріскувало хмиз:
- Чи можна тебе, Буди, щось спитати?-
Звернувся Уліб,- я от придививсь,
Вода у річці якось дивно біла,
Мов додали у неї молока.
Ти, може, буди, знаєш, в чому діло
І як ця називається ріка?

Всміхнувся Буди з видом загадковим,
Мовляв, чого б мені таке не знать.
Але не надто поспішав зі словом.
І хлопці теж, чекаючи, мовчать.
Нарешті, умостившись на травичці
І голову підперши кулаком,
Промовив Буди: - Я на оцій річці
Не був ніколи. Річка з молоком?!
Цікава думка. Знаєте, давно вже
Стрічався з чоловіком я одним.
Уже й згадати імені не можу.
Але розговорились ми із ним.
Він був, здається, з уличів. Тож якось
Сиділи ми над вогнищем із ним
Та і знічев’я говорили всяке:
Про степ, про світ. І він, поміж усім
Повідав мені про ріку молочну,
Яка, мовляв, тече десь у степах.
Не думаю, що передам все точно.
Можливо, десь заплутаюсь в словах.
Та говорив він, як тепер гадаю
Про саме цю от степову ріку.
- Ну, не тягни, давай, бо ж ми чекаєм?!
Й повів їм Буди дивну річ таку:
- Із давніх часів зграї лютих лихих ворогів
На землі оці, на багатства весь час позирали
І тільки чекали, щоб вдалий момент наступив.
Як тільки – но предки мечі на орала міняли,
Вони тут як тут, тягнуть все, що погано лежить,
Мордують людей і женуть їх, неначе худобу.
А що не потягнуть, вогнем починають палить.
І все набивають свою ненаситну утробу.
Та предки також були люди не надто прості.
І вміли орати, і вміли мечем володіти.
У зграй у ворожих ставали завжди на путі
І честили так, щоб надовго охоту відбити.
У праці й борні жив постійно мій древній народ.
Багатшали землі, по світу розносячи славу,
Зростали міста і сади розквітали. Та от
Про всі ті багатства дізнались в далекій державі.
Їх цар був жорстокий, сусідів усіх звоював,
Держави й народи він змусив на себе робити.
То ж, тільки дізнався, збирати війська наказав,
Війною іти, щоб усім цим йому володіти.
Ідуть вороги, не злічити, як та сарана,
Витоптують степ і усе по путі пожирають.
Аж тут на шляху їх щитів червоніє стіна,
То предки, як завше, непроханих гостей стрічають.
На березі річки, що тихо петляла в степах,
Зійшлися дві сили і бій розпочався смертельний.
Від блиску мечів наче аж засліпило в очах,
Під хмарою стріл поле бою зробилося темним.
День битва іде. Ворог трупом встеляє траву.
Невтомні мечі роблять звичну для себе роботу.
Та орди нові, наче хвилі морськії пливуть,
Вже білі сорочки аж бурі від крові і поту.
День другий мина, потім третій. Все меншає сил,
Все важчі мечі і піт очі бійцям заливає,
А ворог все лізе, навкруг увесь степ затопив,
І краю не видно й кінця йому, наче, немає.
Де помочі брать, щоб здолати цю силу страшну?
Упав воєвода на землю свою на коліна:
«О, Матінко-Земле, на тебе надія одну!
Дай сили синам, бо у битві жорстокій загинем!
І будуть топтати копитами коней своїх
Чужинці твої неозорі квітучі простори,
А діти й жінки будуть в вічному рабстві у них
О, Матінко-Земле, дай сили спинити це горе!»
І враз побіліла вода степової ріки,
То Мати-Земля молоко із грудей туди влила.
І пили бійці, його смак відчували п’янкий,
І удесятерились у кожного воїна сили.
Як кинулись в бій, то рубали лихих ворогів,
Як вітер нещадний змели їх з землі зі своєї.
Підтримала Мати-Земля своїх вірних синів
Водою цілющою з тихої річки тієї.
Та річка і нині тече по просторах оцих
І Мати-Земля молоко із водою мішає…
Легенда легендой, та біла вода у ріці,
За те і Молочною ми її всі називаєм.

Під ранок тупіт розбудив мандрі́вців.
Умить схопились, зброя у руках.
Можливо, зараз доведеться биться?!
Тривога аж палає у очах.
Та мить – і вже полегшено зітхають:
Табун коней іде на водопій,
Околиці тривожно озирає
Чи не засів де часом звір лихий.
До табуна всього лиш сотня кроків
І люди зацікавлено глядять,
Як вони в воду входять якось боком
І п’ють – не п’ють, чи просто так стоять.
Увесь табун зайшов води напитись,
Один вожак на пагорку стоїть.
Здалеку видно, як очима світить,
Чека терпляче, хоч і хоче пить.
Напились коні, стали вибиратись
З води на вкриту росами траву.
В’юнка малеча заходилась гратись…
І раптом… мов спустив хто тятиву.
Вожак сигнал подав і коні стрімко
Гайнули в степ, неначе й не було.
- Хотів порахувати – збився з ліку,-
Зітхнув Руар, втираючи чоло.
- Це дикі коні? – Так, табун тарпанів.
Тут їх іще блукають табуни.
Та колись, може, виловлять останніх
То ми й забудем геть, які вони .
Вставав тривожно розпочатий ранок,
Хорс піднімав з-за пагорбів лице,
За ними заховалися тарпани,
На схід помчали в небезпеці. Це
Руар сприйняв, немовби Хорсів натяк,
Що і йому туди тримати шлях,
Щоб свою долю до кінця спізнати,
Забувши втому і печаль, і страх.

Вже й річка залишилася позаду
І знову балки, пагорби, річки.
То десь пасеться грізних турів стадо,
То промайнуть стрілою сайгаки.
І ковила по степу, наче море.
Повіє вітер – хвилями пливе.
Скрізь ховрахи порили свої нори,
Стоять, чогось чатують. Степ живе.
Йдуть коні легко, мандрівці розімлілі
Не понукають. Хай ідуть, як йдуть.
Вже втома відчувається у тілі
І хочеться полежати, заснуть.
Аби розвіять думки непотребні –
Чого спинятись, шлях ще он який –
Стріпнувся Буди, глянув навкруг себе,
На чому б зупинити погляд свій?
Аж он гора стоїть посеред степу.
Гора в степу – ну, чим не дивина?
Під ковили сухої тихий шепіт
Здалась йому знайомою вона.
Десь уже чув він розповідь про гору,
Яка шолом нагадує здаля.
Порився у своїх думках і скоро
Дістав і справді спогад звідтіля.
- Погляньте, хлопці! То – Корсак-могила!
Про неї чув я у селі однім.
Ми там сліпого лірника зустріли,
Ходив з села в село, із дому в дім.
Хто нагодує, хто вкладає спати,
Хто у дорогу в торбу щось дає.
А він єдине, що умів – співати.
Із того жив. Від нього в мене є
Історія про одну гору дивну.
Він її складно в пісні оспівав.
Я уже й слів забувся половину
Та розкажу усе, що пригадав.

Степи ці наче створені були
Творцем для того, щоб на них робити.
І перші люди, що отут жили
Сохою вміли землю обробити.
Жили осіло та ростили хліб,
Хоча, також, розводили й худобу,
Але богам несли найперший сніп,
Як те робили справжні хлібороби
По балках понад річками росли
Оселі їхні, чисті й чепурненькі,
Сади вишневі коло них цвіли
І дітки грались коло свої неньки.
Ніхто осель тоді не городив,
Бо ворогів іще в степу не було.
Тоді – бо степом велетень ходив,
Що його кроки за сто верст всі чули.
І звали того велетня Корсак.
Його Творець послав в степи для того,
Щоб він їх боронив від забіяк,
Тих, що занадто ласі до чужого.
Одягнутий, як справжній богатир,
З мечем в руці він степ віками міряв
І тому панував тут завжди мир.
Коли ж комусь хотілось перевірить,
Що буде, як вчинить сюди набіг
І поживитись чимсь на дармівщинку,
Вже звідси повернутися не міг,
Лишався тут для вічного спочинку.
Одним ударом тисячі голів
Той велетень стинав у всіх злодіїв.
І вже століття, як ніхто не смів
Приходити сюди, як лиходії.
Одна була у велетня біда:
Земля ваги такої не тримала.
Тож він не зупинявся, не сідав,
Ходив весь час, щоб не застрять, бувало.
Ледь спиниться – вже по коліна вгруз
І спробуй тоді вирватися з пастки.
І, хоча зовсім був не боягуз,
Але боявся оступитись й впасти.
І день, і ніч луна його хода
На радість тим, хто на землі працює,
На страх тому, хто ласо погляда
На дармове і за чужим полює.
Під неусипним наглядом степи
Із кожним роком більше розквітали
Та блиск багатства очі всім сліпив
Сусідам злим, що заздро поглядали.
Їм і трава здавалася густіш
У цих степах, аніж у їхнім краї,
Вода в річках за їхньої смачніш.
Наскочили б, та велет заважає.
Кругами ходять круг ції землі,
Своїми кіньми витоптали трави.
Від безнадії іще більше злі.
Не знають, як би заладнати справу.
Зібрались якось їхнії вожді,
Сиділи довго – довго гомоніли
І от рішили накінець тоді
Аби боги їм їхні пособили.
І вже надвечір вогнище пала,
Шамани в бубни, як скажені, луплять.
Зарізали найкращого козла,
Можливо, цим чиюсь прихильність куплять.
Товклися довго, поки знемогли,
Пісні свої скажені завивали.
І ось боги пораду їм дали
Аби, лишень, вони позамовкали.
З поради тої підлість віддає:
Із сон – трави зварити сонне зілля
І у ріку, з якої велет п’є
Те вариво якнайскоріше виллять.
Нап’ється велет сонної води
Засне натрохи і в землі застрягне.
А їм то й треба – забирай іди
Усе, чого душа твоя запрагне.
Уся орда блукає по степах
І сон – траву посилено збирає,
А вариво вже булька в казанах,
Шамани в бурдюки його зливають.
Коли набрали чималий запас,
Повезли все у ці краї возами.
Мовляв, купці, тож не лякайтесь нас,
Везем товар, щоб торгувати з вами.
А вся орда у засідці сидить.
Як стихнуть кроки велета, негайно
На землі багатющі налетить
Усе хапати, що лежить погано.
Дісталися злодії до ріки
Де, кажуть, велет часто п’є водичку
І узялись очікувать, поки
Той богатир наблизиться до річки.
Все ближче кроки. Ось, нарешті, він.
Мерщій взялися зілля виливати.
Струїли річку на багато гін.
Схилиливсь Корсак, аби води набрати.
Не зупинився. Випив раз, другий
І раптом став. Подіяла отрута.
Заснув миттєво і в землі оцій
Почав нестримно усе більш тонути:
Вгруз по коліна, під пахви, по ніс,
Ось видно вже лише його шолома.
Ото тоді він тільки і спинивсь.
А злодії страшенно раді тому.
Дали сигнала схованій орді
І ті негайно коршуном знялися.
Що у степах зчинилося тоді!
До неба зойк і стогін піднялися.
Орда топтала ниви і сади,
Орда палила чепурненькі села.
Лишилась лише згарища сліди.
Картина, скажем прямо, невесела.
Із землеробів хто в бою поліг,
Кого з полону продали у рабство,
А хтось в ліси податися устиг.
Пішло вогнем усе їхнє багатство.
На безкінечно довгії віки
Степ став своїм для кочового люду.
Земля вже не оралася ніким,
Бо кочівник із того жить не буде.
Степи, які давали людям хліб,
Приносили достаток хліборобам
Тепер зробились і підступні й злі.
Загроза вічна, як страшна хвороба.
І хлібороб меча не випускав
В своїх лісах. І городив оселі.
Тії загрози кожен день чекав.
Як налетять, то трупом землю встелять.
Та все зітхав: де богатир Корсак?
Коли проснеться, прожене злодіїв?
Та він не прокинеться ніяк
І з – під землі лише шолом видніє.
Пройшли віки, поки зібравсь народ
І повернув собі степи із боєм,
Та знов живе зі степових щедрот:
І хліб росте, зерно тече рікою.
Степ вже втомився від віків спання
І радий знову людям догодити.
І хліб, і сад, і скошена стерня –
Він вчиться знову усьому радіти.
А серед степу височить гора
Корсак – могила зветься поміж люду.
Чи то шолом, чи то природи гра,
Не знаю я, отож брехать не буду.
Та, як не мене, пам’ятник того,
Щоб на чужих дядьків не сподівались.
А брались разом всі до одного
І всі надії би тоді збувались.
Вже й за горбами зникла та гора
Та хлопці ще іноді озирались,
Бо їм, в полоні чутого, здавалось,
Що саме зараз надійшла пора
І богатир, що спочивав віки,
Від Матінки-Землі набравшись сили,
Напружиться і встане із могили…
Та степ мовчав. Лиш вітерець легкий
Куйовдив гриви коням і волосся
Мандрівника. Немовби загравав.
Йому не було у степу забав
Тож він шукав розвіятися спосіб.

Уже під вечір коні захропли
Вчуваючи, напевно, небезпеку
Збиватися із кроку почали.
І справді з балки зовсім недалеко
Майнула довга сіра тінь стрімка,
За нею друга, третя, ціла зграя.
І коні, вчувши запахи вовка
Рвонули, наче кожен крила має.
Руар летів на зляканім коні
І думки одна одну обганяли:
Невже загине він не на війні?
Для воїна то лихо небувале.
І звідки тільки ці взялись вовки?
Адже вони, він добре пам’ятає –
Мав досвід із дитинства ще гіркий-
Зимою лиш збиваються у зграї.
А влітку звідки? Мабуть, та орда
Пройшлася степом, здобич розлякала.
Чи то вовки ці по її слідах
Полишену поживу підбирали?
А коні, уже стомлені за день,
Здається, ноги ледь переставляють.
І серце в грудях тільки тень-тень-тень,
Бо краєм ока бачить – доганяють.
Ні, де це видно аби рус не зміг
В степу відбитись від якоїсь зграї?
Він не спиня коня нестримний біг,
Із тула лук тугий свій витягає.
На тятиву лягла легка стріла
І пісню смерті дзвінко проспівала,
Вовкові прямо між очей пройшла,
Вже на льоту його, вважай, дістала.
І він з виттям шаленим покотив,
Скропивши кров’ю трави степовії.
А вже Руар другу стрілу пустив
Іще одному вовкові у шию.
Та третій вже з конем рівняє біг
Аби зубами у горлянку вп’ястись.
Руар і повернутися не встиг,
Коня порятувати від напасті.
Той вже стрибнув та прямо на льоту
Піймав стрілу – від Уліба послання.
І зграя, розірвавши здобич ту,
Відстала врешті. Коні з сил останніх
Іще пробігли схилом від страху
Та згодом біг утишили, пристали.
Здається, долю обійшли лиху,
Себе і верхівців порятували.
На пагорбі, як на долоні все.
Тут і спинили хлопці своїх коней.
Нещасні в піні, їх іще трясе
Від тої небезпечної погоні.
Утерли піну, кроком повели
Аби коней не запалити часом
Та озирались, доки ще могли
Чи не спішать де сіроманці ласі.

Дісталися великої ріки.
Така ж широка, як Дніпро-Славута.
Шлях на той бік їм буде нелегкий
Адже не знають броду. Як тут бути?
Проїхалися берегом униз
По течії. Якби ж когось зустріти,
Спитати можна, де тут перевіз,
Чи то човна дістати, переплити.
Та все неначе вимерло навкруг,
Ніде душі живої не зустріли.
Облюбували невеликий луг.
Коней у степ, багаття розпалили
Та ледве було за ножі взялись
Аби собі вечерю зготувати,
Незнано звідки верхівці взялись.
Знов довелося зброю в руки брати.
А ті, теж троє, постояли мить,
Неспішно стали до ріки спускатись.
Якого роду – важко зрозуміть,
З такими не доводилось стрічатись.
Під’їхали. Один щось запитав.
Та мова дивна, геть незрозуміла.
Лиш Буди, щось подумавши, сказав.
Ті поміж себе щось загомоніли.
Один – сердито, інші – спокійніш,
Немов його взялися умовляти.
- Хто це такі? – спитав Руар. – Скоріш
Всього – болгари! – Що їм треба знати?
- Та я по-їхнім знаю кілька слів.
Навчив один, що був у них в полоні.
Тут, видно старший, знов заговорив,
Очима то на хлопців, то на коней.
- Руаре, швидко коней приведи!
Бо ще чого надумають забрати?!
Тоді піди, що-небудь доведи.
А пішки шлях нелегко подолати.
Руар подався берегом ріки,
Де коні їхні паслись недалеко.
Піймавши усіх трьох за повідки,
Привів до хлопців. Все на диво легко.
Ніхто із незнайомців не зробив
Якоїсь спроби, щоб йому завадить.
В очах одного аж світився гнів
Та двоє інших позирали радо.
Загомоніли з Буди. А тому
Слова прийшлося довго підбирати.
Урешті-решт відкрилося йому,
Що цю велику річку Доном звати.
А незнайомці із болгар – таки.
Їх рід в степах неподалік кочує.
Та, як дозволять хлопці, залюбки
Цієї ночі з ними заночують.
Гуртом, як кажуть, веселіше буть,
Тож Буди мовчки показав – сідайте,
За скромний стіл вже, братці, вибачайте.
А ті одразу зрозуміли суть.
Заусміхались, тягнуть торби з коней.
Мовляв, це наче ви у нас в гостях.
Усі розсілись скоро по місцях
Навкруг вогню. Торби, і справді, повні:
І м'ясо, й паляниці… В бурдюках
Якісь напої…А таки ж хмільні…
Кудись думки поділися сумні…
Розмови на словах і на руках…
Руар, як тільки вчув про Дон-ріку,
Свого дідуся пригадав одразу
І ту далеку незабуту фразу,
Що врізалася в пам'ять малюку:
«Там, де впада у море Дон-ріка
В степах привільних є земля Трояня»…
- Спитай-но, Буди, доки ще не п’яні -
Далеко море звідси? – Почекай!-
Щось Буди досить довго говорив,
Слова слов’янські плутав із чужими
Та ще й руками помагав своїми,
Поки болгарин врешті зрозумів,
Той, що сидів рядочком біля Буди.
Прикинув щось і швидко відповів.
- Ну, що? - На конях двоє-троє днів.
Це як неспішно. А так швидше буде.
Щось у душі Руара піднялось,
Якесь чуття, небачене донині.
Адже сидить він на землі країни,
Де плем’я росів давнє почалось.
Він раптом встав. – Руаре, ти куди? –
Озвався Уліб. – Ви сидіть, я скоро!
А ноги самі понесли нагору,
На пагорб. Піднімаючись туди,
Руар навколо себе озирався.
Хто б міг подумать? Степ такий, як скрізь.
Така ж трава. Не знав би – не спинивсь,
Проїхав мимо, навіть не дізнався.
Це, мабуть тут, на пагорбах оцих
Стояли хати, предки тут блукали,
В степах привільних здобичі шукали.
Тут треби клали до богів своїх.
Десь тут, можливо, перший раз Троян
Ступив на землю, обрану богами
І першу стежку протоптав ногами,
І вперше річки тиха течія
Із його тіла пил дорожній змила.
Тут брав колись початки його рід.
І він, на схилі стоячи, вклонився,
Аж до землі самої нахилився.
Хоча й не знав: чи так чинити слід,
Чи то інакше землю привітати,
Що згодувала його прабатьків.
І він не знав, яких дібрати слів,
Як повернутись, може чи як стати.
А Хорс, що вже сховався за горби,
Останній промінь кинув, як надію.
Земля Трояня!.. Я усе зумію!
Дай мені лише сил для боротьби!
Він іще довго в роздумах стояв,
Вдивляючись у річку мерехтливу
І місячну доріжку незрадливу,
Що вказувала – шлях туди лежав.
Туди на схід, туди за Дон-ріку,
Куди веде ще непізнання доля.
Що там чека: приниження чи воля?
Яку пізнає: радісну, гірку?
Він то не знав. Та знав, проте, одне:
Що має йти туди – так кажуть боги.
Туди йому указують дорогу.
І він піде. Пройде, не омине
Нічого з того, що йому судилось.
Хай що то буде. Він прийме усе.
Час розуміння врешті принесе.
Дай бог в кінці промовити: «Звершилось!»

Коли Руар до вогнища вернувсь,
Там вже було не гамірно. Сиділи,
Хто чим займався. Хоч не все доїли.
Хтось клював носом. Буди озирнувсь
На кроки та махнув: сідай до мене
І стиха став на вухо шепотіть:
- Хто зна їх!? Чи не схочуть нас убить?
Бог береже, як сам ти бережений.
Давай по черзі спати! - Добре, я
Вартую перший. Щось мені не спиться.
- А я готовий. Де би примоститься?
Штовхни, як черга надійде моя.
Улігся Буди на траву. За ним
Уклався й Уліб. І болгари слідом.
Один, щоправда, із похмурим видом
Сидів навпроти. Крізь білявий дим
Сторожко придивлявся до Руара.
Не довіряють! Врешті, як і ми.
Нема тепер довіри між людьми.
А все оті між племенами чвари.
Сон не ішов. Тяглася довга ніч.
Достатньо часу, щоб розміркувати.
Те, що було в минулім, пригадати,
Подумати ,що буде, звісна річ.
Все якось дивно склалося в житті:
Неначе з ніг на голову все стало,
Його життєві погляди зламало
І він, від пережитих відчуттів
Геть збився. Хто б сказав, що він з рабами,
А слов'янин для руса раб лишень
Та для меча, для стріл його мішень,
Як вірний друг блукатиме степами.
І буде сторожити їхній сон,
На їхню вірність буде сподіватись.
Що ж у житті повинну було статись,
Аби зламався пращурів закон?

Зіп’явся Хорс з-за Дону. Подививсь
На степ безмежний і на тихі води.
Йому шукати не потрібно броду,
Адже по небу шлях його стеливсь.
Прокинувся і табір до життя.
Ранкова прохолода бадьорила.
Сну залишки водою з Дону змили,
Вникаючи в денне світобуття.
Вогонь, який до ранку був пригас,
Знов загудів, отримавши поживу.
Послав послання Хорсу димом сивим,
Вітаючи його в ранковий час.
Доїли те, що звечора лишилось,
Потисли руки та і розійшлись.
Болгари в степ на захід подались,
А хлопці згодом теж на коней всілись,
Поїхали вздовж берега ріки
Туди, де їм болгари брід вказали.
Не дуже довго його і шукали,
Щоб шлях на схід продовжить нелегкий.

Лети, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, поки
Жорстокий ворог встигне надійти.
Ми – уличі, потомки славних антів,
Віддавна жили у степах оцих.
Від них навчались землю обробляти
І вигравати на конях баских.
Вже скільки літ, як у степу не було
Того, хто нас би викликав на бій.
Хіба які ватаги завернули
Аби на гостей учинить розбій.
Але з такими довго ми не грались.
В степу сторожа наша не дріма
І тих,що не втекли чи не сховались,
Уже давно на світі цім нема.
Орач спокійно працював у полі,
Спокійно гості везли свій товар.
Ніхто й не помічав на видноколі
Іще далеких чорних – чорних хмар.
Хоч гості часом мимохідь казали,
Що десь на берегах Ітиль – ріки
З’явилися невідомі хозари –
Жорстокі степові кочівники.
Та де Ітиль, а де Дніпро – Славута?
Ми були сильні – думалося так.
Якби тоді увагу нам звернути
На загадковий і зловіщий знак.
Сторожа втікача перехопила,
Чи то болгарин, чи якийсь буртас
І в нього зі спини стріла стриміла,
Якась іще невідома для нас.
Він впав з коня на руки нашим воям,
Щось шепотів на мові на чужій.
З останніх сил махнув на схід рукою
І захлинувся у крові своїй.
Вожді тоді не надто схвилювались,
Бо з русами за землі виник спір.
То ж цим вони скоріше переймались.
Лише один поважний Будимир
Із Хвалибудом – меншим своїм братом
Зібрав дві сотні воїв молодих
І вирішив у полі побувати,
Сторожу перевірити, сліди
На бродах і по степу подивитись,
Бо щось у нього на душі шкребло.
Не встиг Ярило ще росою вмитись,
А наше військо уже степом йшло.
Попереду вожді на добрих конях,
Орел ромейський весело блищить,
З усіх боків від нас на кілька гонів
Сторожа серед степу майорить.
Один, другий і третій день проходить,
Ніщо поки не провіща біди.
Ні ворога не видно, ні негоди,
Лиш степової звірині сліди,
Вночі, щоправда, вовче завивання
Коней лякало. Та іще одне
У воїв викликало здивування:
Раніш табун буває промайне
Тарпанів. Чи сайга промчить, як вихор.
А то і турів можна було стріть,
А тут за день нічого, як на лихо,
Лиш орел у висоті кружить.
Та десь на схід вороння пролітає.
Їх каркання тривогу виклика.
Летять туди, куди напевно знають,
Їх трапеза недобрая чека.
Четвертий день уже перед обідом
Уздріли чорні хмари вдалині
І кінського в степу багато сліду,
Як то буває часто на війні.
Ті хмари чорні – воронячі зграї,
Що вказують на бойовищ місця.
В степу вони даремно не літають -
Відома всім прикмета чорна ця,
І справді – попереду бойовище,
Хтось степ навколо трупами услав.
І піднялися з карканням зловіщим
Ворони, глянуть, хто їх налякав.
Ми поле те об’їхали за вітром,
Напружено стискаючи мечі.
Яку загрозу може степ таїти
Удень, а особлива уночі?
Та ночі нам чекать не довелося.
Проїхали ще степом кілька гін,
Аж мчить сторожа в полуденнім боці.
Миттєва насторожився загін.
Примчали швидко: - Там загін ворожий.
Три чи чотири сотні верхових,
Ні на болгар, ні на алан не схожі.
Ми можемо ударити на них!
Заграла кров у молодецьких жилах,
Мечі на сонці зблиснули ураз
І коні, ледве стримані, присіли.
Що скаже вождь у цей важливий час?
І Будимир махнув орлом ромейським
Туди, у степ, де ворог причаївсь.
Зірвались коні. Посвист молодецький
І блиск меча над степом, наче ліс.
Як соколи у воронячу зграю
В загін ворожий врізались вони.
І крик, і стогін, дзвін мечів витає
В просторах степової цілини.
Хоч уличів було удвічі менше,
Та натиск наш зім’яв ворожий стан.
Хоч, видно, їм теж битися не вперше
І помирати від смертельних ран.
Та кожна мить їм дорого дається.
Вже скільки їх скалічених лежать.
Бо кожен улич наче тур той б’ється,
Смерть не встигає урожай збирать.
Ось – ось уже не витримає ворог.
Іще удар слов’янського меча.
І він легку ворожу шабля скорить.
Та чому це так вороги кричать?
Не у страху, а з радості, неначе?
Нова орда по степу мчить до них,
А уличі іще її не бачать.
Під блиск мечів скривавлених своїх
Побачили. І Будимир негайно
Усім до кола стати наказав.
Усіх, хто меч не втримає від рани,
Всередину, під захисток послав.
Ще гарячіша почалося січа,
Від хмари стріл аж сутінки зійшлись.
А смерть ще швидше свою здобич лічить.
Дивись, кістлява, десь не помились!
Кривавий піт аж очі застилає
І руки вже німіють від мечів.
Та ллеться кров і битва не вщухає.
Рубаються напружено, без слів.
Ось Будимир упав коню під ноги,
Стріла у грудях пісню допіва.
Хоч Хвалибуд живий ще, слава Богу.
Орла підняв і далі бій трива.
Лише надвечір він затих поволі.
Чи то від втоми, чи з нестачі сил,
Народ незнаний відступив у поле
І уличів в спокої залишив.
У променях червоного Ярила
Ми узялися втрати рахувать.
Услала трупом степ ворожа сила
Своїх же вбито лише двадцять п’ять,
Та восьмеро поранено смертельно,
До ранку, мабуть, не дожити їм.
Найгірше, що у смерті на постелі
Вождь Будимир, два сотники із ним.
У Хвалибуда рани дві у грудях,
Та й іншим теж не солодка прийшлось.
Отож, за повелінням Хвалибуда,
Зібравши вбитих, військо здійнялось
І рушило на захід, до Славути,
Де острів Хортичь і Крарійськийц брід.
Там в городищі щоб передихнути
І поминальний справити обід.
В степу лишилась незначна сторожа,
Щоб ворог був зненацька не напав.
Бо Хвалибуду тепер цінний кожен,
Хто меч в руках упевнено тримав.
Всю ніч за сонцем уличі спішили
І ледь воно за спинами зійшло,
Побачили, нарешті, що хотіли –
То городище на Дніпрі було.
Високий берег і балки навколо,
Похилий схил до самої ріки
І городище в вигляді підкови,
Камінне. Будувалось на віки.
Сторожа валку суму перестріла
І всі за стіни кам’яні зійшли.
А ледве від дороги відпочили,
Багаття готувати почали.
Аби легким був їхній шляху вирій,
Загиблих треба на вогні спалить.
Так вимага від нас священа віра
І так покон прадавній нам велить.
І Будимир, і сотники, і вої,
Їх тридцять три жорстока смерть взяла,
Лягли, як вимагається, при зброї,
Поклали і ромейського орла.
Того, що предки-анти звоювали
Десь в глибині ромейської землі.
І ось тепер його вождю поклали,
Як пам’ять про проведені бої.
Весь день палав вогонь на городищі
І звуки тризни над Дніпром неслись,
А душі вбитих піднімались вище,
Аж поки в небеса не піднялись.
Коли багаття згасло з сонцем разом,
Сторожа з степу звістку принесла,
Та, що вже кілька день з коней не злазить
Орда хазарська по сліду ішла.
Тож часу щоб дарма не витрачати,
Вождь Хвалибуд збиратися велів,
Хоч на коня не в змозі був сідати,
Та було не до сліз і не до слів.
Збирались швидко. Попіл в ями склали
І в темряві спустились до ріки,
Крарійським бродом на той бік помчали,
Орди іще не бачачи поки.
Вождь вирішив хозарів обдурити
І від осель подалі відвести.
Тож мчав загін куди Ярило світлий
Своє червоне лико опустив
Позаду ніч, а далі день в дорозі,
Десь там позаду курява встає.
Вождь Хвалибуд триматися не в змозі,
Йому вже зовсім сили не стає.
Потрісканими до крові губами,
Біля ріки спинитися велів
І між двома крутими берегами
Два рови прокопати. Сам сидів
Поблідлий. І мене позвав до себе,
Сказав: - Немає більше сил моїх,
Мабуть вже час збиратися на небо,
А я іще не все зробив, що міг.
Тож слухай добре. Мчи у наші землі,
Бери мого коня і не жалій.
Скажи: часи чекають невеселі
І, навіть більше того, дуже злі.
Нехай усі готуються до битви,
Хто здатний лише меч в руках тримать.
Для нас уже скінчилась гонитва
І тут ми, мабуть, будем бій приймать,
А ти лети, хай боги помагають
Тобі цю чорну звістку донести.
Зі степу чорні хмари насувають
І тільки єдність може всіх спасти.
Єднайтесь всі, згадайте славу антів.
Їм серед степу рівних не було.
Хозарам підлим гідну відсіч дайте,
Щоб військо їх погибель тут знайшло.
Аби не сміли носа свого сунуть,
В оселях наших здобичі шукать,
Збирати наші вевериці й куни
І по степу по нашому блукать.
Сказав він це й закрились його очі.
Я ж миттю скочив на його коня
І він помчав мене до полуночі,
Де простягалась улицька земля.
Лети ж, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, доки
Жорстокий ворог встигне надійти.

Летів гонець по степу легким птахом
Аби біду велику перегнать,
Не відаючи відчаю і страху,
Готовий вмерти. Але помирать
Не зараз, доки звістка ще при ньому.
А вже тоді, як звістку донесе.
Здається кінь вже пада від утоми,
Здається, пробіжить ще трохи й все.
Але гонець уваги не звертає.
Ще трохи сили! За горбом отим
Уже на нього рідний дім чекає,
Полишений недавно рідний дім.
Злетів на пагорб. Унизу в долині
Розкинулося углицьке село,
Яке іще не зна того, що нині
Прийде, як хмара чорне з поля зло.
Оглянувся. Чи справді, чи здалося:
За пагорбами курява встає.
І одізвалось серце стоголосо,
Неначе дзвін у грудях лунко б’є.
Пустив коня галопом у долину,
Той захрипів вже біля перших хат,
Але дійшов, дав донести новину:
«Рятуйтесь, люди! Бийте у набат!»
Йому здавалось, він кричить щосили,
Насправді ледве чутно шепотів.
Та вже за хвилю, наче пробудилось,
Село від грому тих тривожних слів.
Здійнявся гамір, метушня, безладдя,
Жінки хапали речі і дітей,
Кудись спішили. Доки те безвладдя
Вождь не спинив. Він, дивлячись на те,
Чоловікам звелів збиратись разом,
Хапати зброю. Декількох послав
В сусідні села з вісткою одразу.
Коли ж до себе воїв всіх зібрав,
То двом десяткам повелів з жінками,
Дітьми і скарбом спішно відступить.
А сам із усіма чоловіками
Лишився, аби відступ той прикрить.
Жінки не встигли відійти далеко,
Як грізний гул почувся з-за горбів.
Ішла орда обтяжена, нелегка
І час – лише звернутись до богів.
Усі звернули до Перуна очі,
Але просили не життя собі.
Хоч, звісно, кожен дуже жити хоче
Та вмерти воїн має в боротьбі.
Отож просили у Перуна сили
З собою взяти кілька ворогів.
І по щитах мечами лунко били
У такт про себе вимовлених слів.
Орда нарешті з-за горбів з’явилась,
Як чорна хвиля залила село.
І лиш слов’ян маленька купка билась
У хвилі тій. Її ледь не змело
Та вождь поставив ратників у коло,
Списи хозар стрічали звідусіль
І ті кружляли, як вовки, навколо
Та не могли вхопити. Крики, біль
Від стріл і щабель в гаморі тонули
І біснувалась злючена орда,
Немов її невинну обманули.
Частина понеслася по слідах
Тих, хто у втечі сподівавсь рятунок
Собі знайти. Та від орди втечеш!
Усім сьогодні пити смертний трунок,
Слов’янська кров по степу потече.

Як птах стрімкий летіла вістка чорна,
Металась від села і до села.
Орда іде! Орда непереборна!
Несе з собою стільки болю й зла,
Що ні спинити, ні порятуватись.
Упали перші, хто зустрів орду.
Другі устигли ледь підготуватись,
Аби спинити ту страшну біду
І слідом перших в ірій вирушали,
Не було сили шлях закрити їй,
Бо уличів було занадто мало
Аби достойний дать хозарам бій.
Вожді зібрались улицькі наскоро,
Щоб спільно раду дати тій біді.
Спіткало їх народ велике горе
І він богам волає: «Відведіть
Біду від краю!» Та мовчать їм боги.
Отож надія лише на вождів.
Вони, ще не спочилі від дороги,
Вони ще не знайшли потрібних слів
Та в кожного своє щось наболіле.
І кожен дума – лише він правий.
Один кричить: збирати треба сили
І дати тим хозарам спільно бій.
Другий вола на захід утікати,
Там у степах хозари не знайдуть
Та і чи будуть втікачів шукати.
На землі русів хай собі ідуть.
Аж тут підвівся Межамир поважний,
Пригладив білу бороду свою.
Усі в надії змовкли, що він скаже,
Адже він перший вождь у всім краю.
І мовив Межамир хрипливим басом:
- Я щось потомків антів не взнаю?!
Чи то вони не виродились часом?
Хіба для антів вмерти у бою
Не було честю? Згоден, їх багато,
Немає сил у нас орду спинить.
Ми маєм свій народ порятувати!
- Що пропонуєш? – Якщо хочем жить,
Потрібно в землі русів відступити.
За Тесмень ми не пустимо орду.
- А як же руси? – В мене вісті звідти:
Якраз сьогодні руси вже ідуть
З слов’ян, як завше, данину збирати.
Тож в їхніх селах діти та жінки.
І можемо ми сміло відступати,
Сховатися за водами ріки.
З вождів не всі підтримали ідею.
Хто не схотів – на захід подались.
Та більшість все ж погодилася з нею
Й одразу ж її втілювать взялись.
Кидаючи у бій малі загони
Аби орду затримать хоч на мить
І дать можливість людям відступить,
Знав Межамир, що він уже до скону
Забуть не зможе очі тих, кого
На вірну смерть він мусив посилати.
Але такою мала бути плата
За порятунок роду усього.
Передові загони уличів
Сторожу русів на Тесмені збили
І шлях за річку для своїх відкрили.
А там хто вплав, бо де знайти човнів,
Хто на колодах, Тесмень подолали.
Не всі змогли, звичайно, допливти,
Рятунок поза річкою знайти.
Тіла їх знов до берега пристали.
Та в час, як смерть на п’яти наступа,
Нікого доля їх не хвилювала
Усі себе найперше рятували.
А люта смерть, набравши по степах
Велику силу, перла без упину.
І захлиналась углицька земля.
Спливали кров’ю улицькі загони,
З останніх сил тримали оборону
І падали убиті на поля,
На вже налите силою колосся,
Яке чекало з дня на день коси.
Та знов настали Бусові часи,
Які із жахом згадували й досі.
Поки одні вмирали на полях,
Другі на північ русів відтісняли,
А треті берег річки укріпляли,
В надії встигнуть. Прямо на очах
Росли вали, поглиблювались рови.
Всі працювали: і старі, й малі,
Щоб на краю чужої хай землі,
Та коштом поту, а не коштом крові,
Спинити ту орду, яка ішла
І на шляху своєму все змітала.
Мить вирішальна уличам настала.
Чи зможе рід їх вижити? І зла
Вони на русів зовсім не тримали.
Не задля того в їхній край прийшли.
Їм боги просто вибір не дали.
І руські села у вогні палали.
Втікали руси, хто ще міг, за Рось,
Бо там знайти рятунок сподівались.
Хоч уличі за ними і не гнались,
Їм страх такий посіяти вдалось,
Що ті самі кидали все й тікали.
Життя дорожче втрачених речей.
Здавалось, Рось спинилась, не тече,
Як руси плавом течію долали.

Рандар якраз із полювання йшов.
На поясі скривавлена метлялась
У нього здобич, що йому дісталась
Доволі легко. Вдома змиє кров
Та буде що увечері поїсти.
Хоча не їжа в голові його.
Душа болить за сина за свого.
Вже скільки часу ніякої вісті.
Казали люди, наче забігав
Та й десь подався. Згодом і причина
Відома стала. Бо до його сина
Хакан за вбивство вістуна прислав.
Кривавий частий поміж русів спір.
Та що поробиш: молоді, гарячі,
Така уже у руськім роді вдача,
Лиш на війні між них панує мир.
Від суперечки зразу до меча.
Він головний суддя у руськім роді
І зупинити тоді русів годі.
Меч буде справедливість визначать.
Та те, про що навколо говорили
Про його сина було, як удар,
Якого ледве витримав Рандар.
Його Руар – убивця! Боже милий!
Казали, на людину він напав,
І свідків тому віднайшлось чимало,
Ударив в спину. Чи ж таке бувало?
Та рус ніколи б так чинить не став!
Між русів хай постійна ворожба
Та вдарить в спину рус хіба посміє?
Рандар не вірив. Мав в душі надію,
Яка, проте, була така слаба,
Що то неправда. Що Руар прийде
З мечем в руці ім’я своє відмиє.
Та з кожним днем все слабшає надія.
Нема Руара. Ні сліда ніде.
Утік?! Напевно, винен раз утік.
Хіба б невинний утікав? Від того
Аж серце завмирало у старого.
Та, більше всього, дивлячись на вік,
Боявся він, що не побачить сина.
Він вже і так зажився на землі.
Мабуть, найстарший у своїм селі.
Дивись, вже скоро й смертная година,
А хто у роді лишиться тоді
За старшого? Кому боги родинні
Служити будуть? Та немає сина.
І його доля – кола на воді.
Рандар заледве вийшов на стежину,
Що до села прямісінько вела,
Як холодком повіяло у спину,
Бо майже поряд цвьохнула стріла,
У дерево уп’ялась й задрижала.
Рандар на неї озирнувсь – чия?
На улицьку скидається. Що ж сталось?
Хто ж це у нього і чому стріля?
За мить уже він у траві сховався.
Стріла легка лягла на тятиву.
Жаль, без меча із дому він подався.
Лук – то не зброя руса. Крізь траву
Він удивлявся сторожко навколо.
З села донісся гамір, плач і крик.
Промчали якісь вершники по полю,
Зо два десятки, мабуть, чоловік.
Рандар підвівся краще роздивитись.
Аж знов стріла повз вухо пронеслась.
Але помітив хоч, стріляли звідки.
Пустив свою у відповідь. І враз
Один із тих, хто цілився у нього,
Схопив руками горло й захрипів.
Поки ще силу не забрали боги.
Рандар стріляти дуже добре вмів..
Наклав нову стрілу, підвівся, але
Стріла ворожа вп’ялася у бік.
І болю не відчув. Полуда впала
На очі, із грудей зірвався крик…
І все… Обм’якле тіло опустилось
В густу траву, на землю прабатьків,
Які тривожно із небес дивились,
Як ворог їхню землю полонив.

Рандар прийшов у себе, бо відчув,
Як щось шорстке обличчя його гладить.
Якесь сопіння поруч десь почув.
Розплющив очі. Небо в міріадах
Яскравих зір. І темінь навкруги.
Та поряд очі як вогнем палають.
«Вовки?!- майнуло.- Ні, то хтось другий!
Вовки б роздерли враз! А ці чекають
Чогось!?» І раптом скавуління. «Ба,
То ж Вард, собака! Бач, знайшов старого.
Чекай, погладжу. Ні, рука слаба.
Зажди, зажди, дай звестися на ноги!»
Повільно, тяжко та на ноги став.
В село іти – дарма ризикувати.
Обмацав тіло. Бач, стрілу зламав,
Як падав. Тепер можна витягати.
До дерева найближчого дійшов,
Спиною сперся, щоб не впасти. Миттю
Рвонув стрілу. Зацебеніла кров.
Притис сорочку, щоб її спинити.
Як трохи просвітліло у очах,
Наклав пов’язку туго на ту рану.
Взяв лук і стріли й на важких ногах
Подався в ліс. Він знав, як сили стане,
То відомстить. А поки треба йти.
Своїх дістатись. Де то вони ділись?
Якраз і місяць землю освітив.
Роса вечірня по траві світилась.
Яскраві краплі по землі усій.
Доріжка рівна, йди хоч і на небо.
Але Радара ждав смертельний бій.
Йому лиш сил набратись трохи треба.


Вже другий рік у гвардії кагана.
Руар і Буди з Улібом зайшли
В харчевню. Іще було досить рано,
Столи не всі ще зайняті були.
Господар вмить наїдки і напої
Гостям постійним виставив на стіл.
Всміхався мило, кланявся у пояс.
Гвардійці щедрі. Тож із усіх сил
Він намагався гостям догодити.
Та Буди відмахнувся: йди, мовляв,
Не заважай спокійно їсти – пити,
Чи то у тебе мало інших справ?
Самі ж вино тихенько попивали,
Пригадували, як їх день минув.
Тим часом гості нові прибували.
Заглянув незабаром і Редул.
Служив також у гвардії кагана.
З якого роду – племені, хто зна.
Бо врешті й не питали. – О, ви рано!
Господарю, неси й мені вина!
- Сідай, Редуле! Як воно нічого?
Ти в ніч сьогодні? – Ні! От новина!
То що ж, не будемо трудити ноги,
Аби до ранку стачило вина.
За сміхом і за жартами незчулись,
Коли стемніло добре надворі.
Аж тут в харчевню двері розчахнулись,
Ввалились троє. Не богатирі
Та все ж міцненькі – царська охорона.
Щось загорлали, всілися за стіл.
Немов для них неписані закони
І всі навколо – під ногами пил.
- Гуляють готи! - Звідки знаєш, брате?
- О, чи ж мені не знати готську річ ?!-
Редул промовив,- Я ж прожив багато
Поміж таврійських готів. Віч-на–віч
Не раз із ними сходився в двобої.
Так що я бачив їх червону кров.
Гарячі хлопці! Вічно щось накоять.
- То, може пустим трохи її знов?
- Нехай поки. Ми ж випили замало.
Давай, Руаре, наливай вина!
Тим часом готи знову загорлали.
Прийшли вже п’яні, тож не дивина.
Додавши зверху ще добрячий кухоль,
Один ударив вже пустим об стіл,
Так, що в руках зосталось одне вухо,
А кухоль розчепірився навпіл.
І став горлати щось доволі дике,
На пісню схоже. – Чи то він співа?
- Співа, здається. Ач, червона пика.
- Про що співа, які-такі слова? –
Спитав Руар Редула з інтересу.
- Про що? Чекай, чекай, перекладу!
Про росомонів, про якусь принцесу.
Про те, як готи втрапили в біду.
- Про росомонів? Можеш мені, брате
Ти перекласти отой готський спів?!
Редул прокашлявсь і почав казати
Легенду готську з давнини віків.

«Хай покара Бог клятих росомонів
Від них нещастя готські всі пішли
Нехай потопчуть їх же власні коні
Нехай помруть від власної стріли.
Великий і могутній Германаріх
Король всіх готів і усіх земель
Був скорений на розправу чи на кару
Не жалів ні людей, а ні осель.
Проживши не один десяток років
Державу міцно у руках тримав.
Вона весь час росла на усі боки,
Але й для нього смертний час настав.
Було це в час коли незнані гунни
Прийшли за сонцем у степи оці.
Чув Германаріх що навала суне
Тож стиснув меч міцніше у руці.
Збираючись народ свій захисти
Почав збирати військо у похід.
Тим часом довелось йому судити
Як робив завжди королівській рід.
Упав до ніг йому вельможа готський
За честь його вступитися просив.
Він мав одну дружину росомонку
Сунільду. І до цього кілька днів
Вона втекла від ложа чоловіка
Заледве встигла стати за жону.
Він взяв законно боги тому свідки
І рідним повну заплатив ціну.
Яка невдячність і яка образа.
Він прагне помсти. Смерті вимагає
Аби ніхто більш не посмів ні разу
Від чоловіків кидатись «в біга».
Велів король втікачку ту привести.
Сторожа миттю виконала це.
І от стоїть ця «полонянка честі»
Йому спокійно дивиться в лице.
Вродлива надто хоч в подертім платті
Синцям і ранам не сховать краси.
- Ну, розкажи, чого взялась тікати?
Що ти на це усе відповіси?
Презирливо всміхнулася у вічі
- Я не люблю його,- відповіла,-
А забаганки його чоловічі
Все рівно б я терпіти не змогла.
Ми горде плем’я, плем’я росомонів
І в нас жінки то не товар живий.
Вельможа твій тобі брехав сьогодні.
Він вкрав мене привіз у табір свій.
Жоною я його не хочу бути
Та і не буду - іншого люблю
А як посміє ще хоч раз торкнути
Богам клянуся: я його уб’ю!
- Ти, жінко, забагато говорила,-
Король озвався, - На землі моїй
Мої закони. Ну а ти посміла
Порушить давній звичай наш святий.
У нас жінки у чоловічий владі
І кара за непослух їхній жде.
Скорися жінко, бо не будеш рада
Як моя кара на тебе впаде!
Сунільда знов презирливо всміхнулась:
- Для мене воля над усе миліш.
Я не боюся, якщо ви забулись
Я - росомонка. То ж, король, облиш.
Ти може смертю хочеш залякати
Так і твоя слідом тоді прийде.
У мене є ще два хоробрих брата
Від них ти не сховаєшся ніде.
Король від гніву побілів увесь:
-Хотів, можливо, та не пожалію.
Тому порука королівська честь!
За втечу за образу чоловіка
І за образу свого короля
Ти маєш вмерти, згинути навіки
Щоб не лишилось навіть і ім’я!
А смерть твоя нехай уроком буде
Всім тим хто схоче так же учинить.
Сюди скликайте якнайбільше люду
Коней четвірку диких приведіть!
Страшною смертю дівчина вмирала
Коней баских на площу привели
До рук і ніг мотузки прив’язали
Щоб коні в різні сторони тягли.
Чекав король чи стогону чи плачу
Даремно. Дочекатися не зміг.
Сказала на останок: -От побачиш
Ти смерть свою закликав на поріг.
Гордячка була - вмерла, як гордячка.
Король був вправі так її скарать.
Бо він король і має право, значить,
Від підданих покори вимагать.
Не утаю не кожному під силу
І чоловіку так себе вести.
Та росомони підлії не смілі
За смерть її законну відомстить.
Пройшло часу із того небагато
До короля прибули посланці.
Король велів їх добре обшукати
І привести. Два хлопці молоді
Беззбройні підійшли до його трону
Злегка вклонилися. І один сказав:
- Ми посланці народу росомонів.
Я Сар, він Аммій. Наш народ узнав
Що у одного готського вельможі
Є викрадена дівчина одна…
Король подав сигнал своїй сторожі
Аби була насторожі вона
І мовить: - Так я все це добре знаю
Вона непослух сміла проявить
Тож десь душа її уже літає
А все що залишилось не болить.
Вмів Германаріх весело сказати
Щоправда, зблідли посланці ураз.
І мовив інший: -Хочемо віддати
Тобі королю в цей ранковий час
Послання росомонского народу.
І грамоту, що у руці тримав,
Вже навіть не схиляючись і гордо
До короля підносити почав.
Хто сподівавсь на підлість росомонську?
Рукою поки грамоту дає
Вже іншою рукою в охоронця
Із піхов меч зненацька дістає.
Ніхто не встиг нічого зрозуміти
Як королю він бока проштрикнув
А інший встиг двух охоронців вбити.
Меткий, нівроку, парубійко був.
А там як свисне. Збивши охорону,
Влетли коні: білий і гідний.
Чи то вже готські воїни як сонні?
Чи то вже росомон був чародій?
Та скочили вони оба на коней
І крикнувши: - Це за сестру тобі!
Помчали в степ. Слідом мерщій погоня .
Та коні готські були заслабі
І не догнали. Германаріх славний
Від тої рани час якийсь прожив
Й, мабуть, прокляття дівчина наслала
Бо у човні до Одіна відплив.
Данапростад і навколишні готи
Зійшлись ховати свого короля.
Рабів коней прийшлося заколоти
І жінку - хай його там звеселя.
Не стало Германаріха настали
Часи нелегкі в готській стороні:
То орди гуннів як гроза промчали
То анти не скорилися в війні.
І все що ми терпіти маєм нині
Від ворогів і недругів своїх
У тому тільки росомони винні.
Хай наші боги покарають їх!»


Урешті гот горлати перестав
І за столом взялися знову пити.
Аж і Редул останні переклав
Слова. Прийшлось Руару пережити
Життя народу свого, наче з ним
То все було. І гнів кипів у грудях.
Хотілось показати готам цим,
Що їм прощення за таке не буде.
Поклавши руку на свого меча,
Він підійшов впритул до столу готів.
- Гей ти, собако, що ти тут кричав?
Чи мені слід заткнути твого рота ?!
Спочатку готи витріщились втрьох,
Не зрозумівши, що від них питають.
Слова чужинські, наче той горох
Від мізків, як від стінки відлітають.
Та гнівний голос, на мечі рука,
Чи тут багато розуміння треба,
Що саме цей юнак від них чека?
І готи, миттю вийшовши із себе,
В шаленстві п’янім витягли мечі
Аби цього зухвальця покарати,
Задля науки для других провчить.
Але, напевно, випили багато.
Хміль затуманив голови, вони
І на ногах-то ледь своїх тримались.
А Руар – рус, а рус – дитя війни.
Поки один перед другого пхались,
Він кулаком у пику одного
Аж той ногами у кутку накрився
І випустив із рук меча свого.
Другий ударив – Руар відступився
І той не втримавсь сп’яну на ногах.
Руар іще й додав ногою в спину.
А третій протверезів на очах,
Той, що співав, стола убік відкинув.
Помітно, що не вперше на війні
І поєдинки – то його розвага.
Такий себе не втопить у вині.
Руар також тепер одна увага.
Мечі схрестились, танець розпочавсь
Вітання смерті. Стихли всі навколо.
Ніхто у поєдинок не втручавсь,
Навкруг бійців створили тісне коло.
Кресала іскри криця без кінця.
Бійці сопіли, дихали надсадно.
Обоє вже поблідли із лиця
І піт із них обох котився градом.
Та ні один, проте, не уступав.
Зійшлись завзяті оба та гарячі.
Меч двічі вже Руара зачіпав
Та він того, здавалося, не бачив.
І рвався в бій, меча не опускав
І таки врешті вигадав хвилину.
На відступі удаванім впіймав
Страшного гота. Той підставив спину
І меч Руара увійшов у плоть.
Гаряча кров аж цвіркнула у очі.
На якусь хвильку зупинився гот,
Здавалося, щось запитати хоче.
Але упав і більш не ворушивсь.
Запала тиша, мовчки всі дивились.
Господар тут кричати заходивсь,
Мовляв, пішли б на вулицю і бились.
Цей крик одразу тишу розігнав,
Усі навкруг разом загомоніли.
І лиш Руар ще мовчазний стояв,
Вспокоюючи шал душі і тіла.

Руар лежав самотньо на траві.
Щось захотілось одному побути.
Думки кружляли різні в голові,
Спливало й що здавалося забутим.
Той поєдинок учорашній став
Перед очима і не відігнати.
А те, про що той клятий гот співав,
Це ж було правда. Руар зміг згадати,
Як у дитинстві ще дідусь йому
Розповідав історію про Буса.
Отож побуть схотілось самому
І пригадати гірку долю русів,
Що у страху від готського меча,
Втікали в землі войовничих антів,
Так улицьких дід предків величав,
Що його рід змогли порятувати.

У Таврії спів готських дів луна
Плекають вони помсти свої давні,
Оспівують оті часи преславні
Як вирувала Бусова війна.
Тоді самого Буса із синами
Розп’яли готи на своїх хрестах
І в землях антських поселився жах
Що готський меч їх звідусіль дістане.
Хіба до того прагнув гордий князь,
Коли прийшли посланці росомонів
Аж почорніли від шалених гонів:
- Благаєм, князю, помочі для нас!
Дрібний осколок скіфського народу
Чий гордий дух над степом ще витав
Не захисту у відчаї питав
А спільно битись з готом за свободу.
У антів давній з готами був спір
І степом кров не раз уже лилася
Та не один іще не піддавався:
Ні гот, ні ант другому до цих пір.
А що тепер часи були непевні
Зі сходу десь насунула орда
Із нею ще небачена біда.
Свої би землі захисти кревні.
З другого боку – обезсилів гот.
Тій темній силі, що зі сходу лине
Один скорився. Друга половина
Пішла на захід. І лихий народ,
Що покорив навколишні простори
Тепер не той, з ким билися колись.
Якби- то анти дружно узялись
Могли би готів скинути у море.
Але потрібно об’єднатись всім
Тоді це буде справжня антська сила
Яка колись ромейский стан зломила
Ходила вільно у ромейский дім.
Що росомони? То краплина в морі
Численних антських бойових племен.
Сам Бус не знає навіть всіх імен
Племен що населяють ці простори .
Тож, зваживши всі «проти» і всі «за»
Бус кинув клич між антського народу
Що час настав і треба за свободу
Меча підняти - з півдня йде гроза.
Поки гінці по степу коней гнали
Поки рішалось - йти чи не іти
Бус вирішив дружину в степ вести
Де готські зграї втікачів шукали.
Шалений гін потомлених коней.
Жінки і діти сил уже не мають
Чоловіки мечів не випускають
Забули лік невиспаних ночей
Проте готові битись до останку
Якщо загроза з степу налетить.
То всім здається наче воїн спить
Вві сні криваві бачачи світанки.
Сльозавить очі вдаль з-попід руки:
Що там чекає у чужих просторах?
Уже давним - давно не видно моря
Землі Трояні біля Дон - ріки.
Могили предків там вони лишили
Які ще дід і прадід захищав
Де кожен камінь славу пам’ятав
І кожен кущик наче троїв сили.
Але зостатись – то на смерть піти
У племені всього життя забрати.
Єдиний шлях на північ утікати
У антських землях свій народ спасти.
Як чорні круки готи від ріки
На втікачів зненацька налетіли
Жінки і діти за вози засіли
Доки вступили в бій чоловіки.
Але у готів значно більше сили.
Кривавим потом вкрилася трава
І не одна скотилась голова
І не одного смерть уже скосила.
І вже, коли здавалося, кінець
Лишилось вмерти від мечів ворожих
З’ явися Бус. Під крик: «Перун поможе!»
Іще сильніший розпочався герць.
Не витримали готи – відступили
Лишили степ для воронячих зграй
Що вже як хмари вкрили небокрай
А все іще летіли і летіли.
А втікачі продовжили свій шлях.
За пагорбами жде їх порятунок.
І тих хто уже випив смерті трунок
Везуть слідом з собою на возах.
Але не всім судилося добратись
До рятівної близької землі.
Сторожа мчить ледь держиться в сідлі.
На добрі вісті марно сподіватись.
А слідом хмара чорна з-за горбів
Стрімка, немов прибійна хвиля в морі.
Не утекти- вже буде слідом скоро.
Хтось має вмерти щоб другий вцілів.
І Бус приймає рішення єдине:
Він з антами шлях готам перетне
А плем’я хай коней чимдуж жене
Воно урятуватися повинне.
І слухати нічого не бажа
Щоб росомони поряд антів стали.
- Вас і без того залишилось мало.
Рятуйтесь від готського ножа!
Ви – наші гості. Звичай наш велить
Гостей від небезпеки захищати .
Ніколи не допустять горді анти
Аби хтось зло міг гостеві вчинить.
Утікачі на північ подались
А анти в груди ворога зустріли
І серед степу січа закипіла
Де ант один з десятком готів бивсь.
Все оглядались горді росомони.
Вже й за горбами бій давно затих.
Чужий народ там помирав за них.
Таке не забувається ніколи.
Чужим життям врятовані вони
А їхні смерті хтось узяв на себе
Мабуть, такою була воля неба
І Хорс великий свій народ хранив.
Тоді й поклявсь кожен росомон
Доки й один із них ще жити буде
Той мужній вчинок антів не забуде.
Віки й віки справлявся той покон.
Хоч готські діви в Таврії співали
Про славу перемогу тих часів.
Та пам’ятає кожен на Русі
Як то усе на справді відбувалось».

Якось на варті випало стоять
Руару з греком. Нікос його звали.
Із Херсонесу доля його гнала
І довелося втікачу пристать
В Ітилі також в гвардію кагана.
На диво, він слов’янську мову знав.
Хоч, чом втікав, не говорив нічого.
Руар і не допитувався в нього.
А мова? Матір він слов’янку мав.
Од неї й мову вивчив. Від нудьги
Вони потроху та й розговорились,
Своїм нажитим досвідом ділились.
Хоча Руар мовчав більш. А другий
Все торохтів, хотів наговоритись.
Слов’янські плутав з грецькими слова.
І світ далекий наче оживав
Перед очима. От би подивитись?!
- А сам ти хто? А то все я та я!-
Спинився Нікос. – Рус я! - Рус? О, знаю!
Наш Херсонес навідують, буває
Із ваших люди. Сам я в тих краях
Не був ніколи. Але чув немало.
Два племені у вас, я знаю, є:
Лудана й кузакана. Як твоє?
- Я з козаків! Так ми себе назвали.
Насправді рід наш росіями звуть.
А козаки – то братство чоловіче.
Хто має право голосу на вічі,
Той має право в братстві тому буть.
- Так кузакана – воїни? Тепер
Я зрозумів, чому так у Тавриді
Бояться, навіть, одного їх виду!
З обличчя Нікос враз усмішку стер.
- А от лудана не такі страшні?!
Вони з товаром в Таврію приходять.
- Так, родії не здатні до походів,
Вони не такі вправні на війні.
Товар скупити в росіїв, коли
Ті з вдалого вертаються походу,
Тут з родіями сперечатись годі.
В торгівля вони б першими були.
- Стій, стій! Ти кажеш – кузакана ти?!
А я стрічав одного кузакана
У Херсонесі. Воїн, видно, справний,
В бою такого не перемогти.
Так от, у нього зачіска чудна:
Якиїсь хлястик з голови звисає.
А в тебе, бач, такого і немає?!
- Немає, звісно. Не моя вина.
Той чуб – ознака знатності. У русів
Хакана рід мав право на такий.
А хто я? Воїн усього простий.
Тож чуб такий заводить не беруся.
- А що, не мрієш у хакани, ні?!-
Сам запитав і сам розвеселився.
- Не в тій сім’ї я, Нікосе, родився.
Отож не світить булава мені.
Вони удвох ще довго говорили
Про те, про се, від нічого робить.
В розмовах непомітно й час біжить.
Незчулися, як їх уже й змінили.

У квітні, що хозари звуть нісан,
Каган з двором, як то бува щороку,
Зібрався у кочів’я степом, доки
Осінній не впаде на степ туман.
Збирались довго. Свита і раби.
Добро все для життя в дорозі брали
Аби потреб ні в чім не відчували
І у степу розвіялись аби.
Допоки у палаці був бедлам
І метушня, Руар рішив пройтися.
Вмовляв і друзів - ті не піддалися,
Отож подався по Ітилю сам.
Ітиль – велике місто на ріці,
Яку також Ітилем називали.
Тут сто народів разом проживали,
Які тримав каган в своїй руці.
Складалось місто з різних трьох частин.
В найбільшім, де цариця проживала,
Жили хозари. Їх було чимало,
Хати тулились між високих стін.
В другій частині жили іудеї
І християни, мусульмани. Там
Знайшлося місце також і рабам,
Які землі позбулися своєї.
Каган у третім «місті» проживав.
Тут був палац, тут і гвардійці жили,
Палац кагана вірно сторожили…
Руар зібрався, меч свій, звісно, взяв.
Без зброї у Ітилі нікуди.
Велике місто, злодіїв багато,
Отож на все доводилось чекати.
Самому недалеко й до біди.
Пройшовши кілька вуличок кривих,
Руар потрапив у базарний гамір.
Там торгували усіляким крамом,
Що у Ітиль везли з країв усіх.
Свого в хозар нічого не було.
Вони, немов павук, Ітиль обсіли,
З усіх купців, що мимо проїздили,
Податок брали. З того і жило
Велике царство. А, раз гроші мали,
То і купців тут прибувало тьма.
Тож на базарі вже чого й нема,
Товари різні й головне – навалом.
Руар не надто в чімсь потребу мав.
Так, йшов, навколо себе роздивлявся
Та від купців нахабних відвертався
Аж доки і у рабський ряд попав.
Рабів в Ітилі було не злічить.
Щорік хозари у похід ходили
Та ще й сусіди, кого захопили,
Везли сюди. Бажаєте купить?
Багатий вибір на усякий смак.
Раба Руару аж ніяк не треба,
Він звик робити усе сам для себе
Та придивлявся ідучи, однак.
Багатий вибір нині на слов’ян.
Орда якраз з походу повернула,
В слов’янських землях у далеких була,
Пройшла землею, наче ураган.
Купці скупили задурно рабів,
Тепер же свої гроші повертали,
На весь базар товар пропонували
І не жаліли красномовних слів.
Один купець рабиню продавав.
Вона напівоголена стояла,
Від страху чи від холоду дрижала,
Як покупець нещасну оглядав.
Старий шкарбун ходив навкруг, як кіт
І щось купцеві бубонів сердито.
Хотів, напевно, дешево купити
Собі забаву зовсім юних літ.
Дівча мовчало, але коли він
Почав руками мацати їй тіло,
Вона йому у вухо заліпила,
Аж на пів ринку покотився дзвін.
Старий упав, давай репетувать,
Підскочили тут слуги того діда,
Такі здорові, ще й страшного виду,
Що запросто могли б людей лякать.
Дівча схопили. Дід нарешті встав,
Дістав ножа з-за пояса кривого.
Купець зібрався сіпатись до нього
Та ніж побачив і ураз відстав.
Руар стояв, з цікавістю дививсь,
Як те дівча презирливо стрічало
Вже близьку смерть. Пощади не прохало,
А дід від того іще більше зливсь.
Не клич біду, вона сама прийде.
Не лізь у чужі справи. Та Руара
Неначе в серце хтось ножем ударив.
Незчувся – вже і меч в руці трима.
Дід, як пір’їна, наче відлетів.
Два здоровані кинули дівчину
Та до Руара: ах ти ж, сучий сину.
Вхопили шаблі і без зайвих слів
Накинулись на руса. Гамір знявся.
Здалеку, чутно, вже сторожа мчить
Тож для Руара цінна кожна мить
І він щось пояснить не намагався.
Зі здорованів запал їхній збив,
В ударів кілька випустив їм крові,
Занадто вайлуваті і здорові.
Дівча ж оте за руку ухопив
Та і потяг в юрбу. Бо сподівався
Сховатись в ній. За вчинок, добре знав,
Подібний, цар без милості б скарав,
Якби сторожі в руки він попався.
У страху розступалася юрма,
Як він з мечем крізь неї продирався.
Ніхто спинити їх не намагався.
А хто, можливо, намір такий мав,
То, вздрівши меч, одразу відступав.
Кому охота груди підставляти
Аби, хай і злочинця упіймати.
Отож Руар базаром швидко мчав
І тяг дівча. Вона ж не розуміла,
Куди він тягне? І хто він такий?
Навіщо він допомагає їй?..
Та бігла слідом скільки було сили.
Сторожа валувала по сліду,
Десь там позаду дерлася крізь натовп.
Але народу так було багато,
Що не пробитись… Ноги вже гудуть.
Спинитись, може? Трохи відпочить?..
Уже й базар позаду залишився.
Але Руар й на мить не зупинився.
Він біг і думав. Вже тепер робить
Це міг. Раніше просто мчав,
Аби від сторожів порятуватись.
Куди тепер? Де втікачам сховатись?
І тут, як спалах блискавки – згадав.
Єврей!.. Іса!.. Старий боржник його!..
Десь тут живе в єврейському кварталі.
Здається, тою вулицею далі?..
Промчав іще пів вулиці бігом.
Загрюкав у ворота: - Відчиніть!
Почулись кроки: - Хто? Чого горлаєш?
- Відкрий-но хвіртку, то одразу взнаєш!
Я до Іси! Руар! - Наступну мить
Щось заскрипіло, хвіртка відчахнулась.
Руар ускочив в двір. – А де Іса?
Чому мене не зустрічає сам?
- Це ти, Руаре? – від дверей почулось,-
Заходь до хати, рятівниче мій!
Яка до мене привела пригода?
Ти ж уже стільки часу не заходив.
Я вже й захвилювався: чи живий?!
- Живий, живий! Як бачиш! Тут таке.
Потрібно ось цю дівчину сховати!
До речі, звідки ти? Як тебе звати?
Воно ж стоїть налякане, тремке.
Не зразу й зрозуміло, про що річ.
Прийшлося іще раз перепитати:
- Дівчино, звідки? Як же тебе звати?
Метнула погляд, наче темна ніч,
Прошепотіла тихо: - Я з полян.
Батьки мене Предславою назвали.
Скажіть, чому мене ви врятували?!
Нехай убив би той старий шкарбан!
Руар всміхнувся: - Нащо помирать!?
Тим більш такій гарненькій, молоденькій.
Іса, вдягни-но дівчину хутенько,
Бо бачиш, в чому довелось втікать?!
Поки служниці дівчину вдягали,
Іса за стіл Руара запросив,
Вином грузинським добрим пригостив.
Погомоніли, доки чаркували.
Руар згадав, що має поспішать,
Йому на варту скоро заступати.
Ще попросив дівча на час сховати,
Поки її не будуть вже шукать.
А він, тим часом, вигадає щось.
Іса пообіцяв й Руар подався
В палац кагана. Майже вже дістався,
Аж раптом із кутка гукає хтось.
Руар сторожко підійшов туди,
Бо мало хто в півтемряві чатує.
Та то був Уліб. – Швидше, я ж вартую!
Мені ж на пост! - Руаре, не ходи!
- Що трапилось? - Скажи, а де ти був?
Чи часом нині ти не вліз нікуди?
- Та що таке? - Подякуй краще Буди.
Як добре, що він вчасно все почув.
Ти на базарі бійку влаштував?
- Ну, якщо й так, то що тобі до того?!
- Ні, люди добрі, гляньте-но на нього!
Ти хоча б знав на кого нападав?!
- Та ні! – В палаці гамір ще й який!
То ж був тудун Саркела. Вже з обіду
Сюди примчали по твоєму сліду
І описали добре вигляд твій.
Це добре – я перехопити встиг
Тебе отут, бо там уже чекають.
Тудун той злющий. Без жалю скарають.
Тікай-но, брате, звідси з усіх ніг!
- Нехай тебе боги оборонять!
Як буду треба, у Іси шукайте.
Ну, що ж: бувайте та не забувайте.
Бач, і не думав – прийдеться тікать.
Вони обнялись і Руар бігом
Помчав кривими вулицями міста.
Не надто втішні виявились вісті,
Біжи та озирайся все кругом.
Іса його нічого не питав
І так по виду зрозуміло було,
Що не в той бік щось, видно, повернуло.
Отак Руар ізгоєм знову став.

Руар лишатись вже не міг в Ітилі,
Але куди податися йому?
Та ще тепер уже й не одному,
Бо ж як Предслава? Добре, він при силі –
Знайде заняття. А вона куди?
Не можна у Іси її лишати.
Отож удвох і прийдеться втікати
Аби скоріше замести сліди.
Бо чув Іса: по місту шум іде,
Утікачів шукають без упину.
Старий тудун всі свої сили кинув.
Не спиниться, допоки не знайде.
На третій день Іса прийшов у дім
Не те, щоб радий, але веселіший,
Руара добре звісткою потішив,
А добра звістка полягала в тім,
Що вирушав на північ караван,
В слов’янські землі йшли купці з товаром.
І, золота застосувавши чари,
Іса домовивсь, щоб купець Булан
Узяв Руара й дівчину з собою.
Отож вже вранці їм рушати в путь.
А там вже раду якось і дадуть,
Тим більше, що Руар – хороший воїн.

Вже третій день повільно караван
Долає шлях далекий вздовж Ітилю.
Верблюди, коні, люди – всі при ділі.
Дорога увивається крива:
То в балку вскочить, то на горб зіпнеться,
То поверне поближче до ріки,
То в степ подасться. Руар залюбки
Зайнявся б чимось. На коні трясеться
Та степ пустий навколо огляда.
Булан узяв його задля сторожі,
Тож хлопець має відробляти гроші.
Але ж трава навколо та вода.
Предслава також їде на коні.
Така метка, як виявилось далі.
На воза й усідатися не стала.
«Коня ,- говорить,- подавай мені».
І говірка. Вже з багатьма знайшла
Про що у ці три дні погомоніти.
Булан, що зразу поглядав сердито,
Тепер всміхався, навіть. Ну, діла!
Та до Руара лине більше всіх.
Гайне по степу та і повертає,
Про щось розкаже, щось там запитає
Та й знов помчала, тільки чути сміх.
Якось примчала? – Руаре, скажи,
А що Іса тобі такого винен,
Що допоміг у цю важку хвилину?
Чим ти таку подяку заслужив?
Руар всміхнувся: - От уже дівча!
Ну, до усього є у тебе діло.
Та уже добре – коли закортіло,
То розкажу. – Руар дістав меча,
Поглянув. – Ось у всьому меч цей винен.
Я через нього вічно устряю
В якісь пригоди. От, якось стою
Собі на варті. Ніч. Навколо стіни
І повна тиша. Вже під ранок час.
Заснуло місто, втомлене з півночі,
Хіба блукають деякі охочі.
Та то не має турбувати нас.
Аж чую: кроки вулицею десь
Хтось, видно, йде і дуже поспішає.
І раптом крик: «Рятуйте!» Я не знаю,
Як поступити. Підібрався весь.
Я ж маю бути на посту завжди
І відійти ніяк не маю права.
А тут, я ж чую, що недобра справа.
Уб’ють людину. Чую голос: «Йди!»
Я й кинув пост, в провулок залетів,
А там юрма напала чоловіка.
Їх так з десяток. Було не до ліку.
Я меч вхопив та й добре пояснив
Отим нахабам: так робить не можна.
Вони, щоправда, сіпались були.
Та я їх кров’ю вулицю полив.
Вони для бою видались не гожі.
Та й повтікали. А той чоловік
І був Іса. – Злодії ж хто були?
- Якісь злодюжки, жебраки. Почули,
Що йде один. То добре, що він в крик.
А то б притисли й крикнути не дали,
До ранку вже б, напевно, захолов.
- А ти хоча б одного заколов?
- Та ні, не встиг ! Вони так утікали!
- А де ж ти служиш? Чи то пак, служив?
Дівча цікаве загляда у очі.
Тут все розкажеш, хочеш чи не хочеш.
- Та я палац кагана сторожив.
- Палац кагана? А який каган?
Ти його бачив? - Ні, хозари дикі.
У них каган таке цабе велике,
Що і не знаєш: є він чи обман.
Ти знаєш, чув я байку поміж них,
Що, як вони кагана обирають,
Шнурок шовковий йому одягають
На шию й душать. Коли вже й затих,
І дух готовий вилетіти з нього,
Питають: «Скільки будеш править літ?»
І скільки буде мовлено в отвіт,
То стільки і сидітиме! - Нічого
Собі порядки! А я думала, каган,
Як у нас князь?! – Ні, князь в них зветься шадом.
Ото він й править у хозар насправді.
- Але нащо хозарам той обман?
- А хто їх зна?! Чужий народ зовсім.
Чужі порядки. Нащо нам гадати?
Ми ж вже до них не будемо вертати,
Нехай живуть, як хочеться самим.

День до обіду ближче придивлявсь,
Високе сонце добре припікало.
Ще й хмарки легким вітром розігнало,
Який то в балках між кущів ховавсь,
То смерчем пил закручував у коло
І каравану шлях перебігав.
Легкий, легкий, а бач, усе встигав.
А окрім вітру, ні душі навколо.
Все спочиває в полуденній млі,
Собі шукає прилисток у тіні.
Над головою небо синє-синє
І тінь, супутник вічний по землі.
Неспішно шлях долає караван.
День у путі, ніч – легкий відпочинок,
Ще один день дороги без зупинок
І розбивають серед степу стан.
Як є із ким – торгуються купці.
Що продають, а що собі купляють.
Хіба місцеві ціну справжню знають,
Коли й тримали гроші у руці?
Булан зупинку називав манзіль.
Хто зна, що саме слово означало.
Але Руара то й не хвилювало.
Йому б скоріше рушити звідсіль.
А взагалі пустинний досить шлях.
Народу мало. Днями йдеш, бувало
І ні душі живої. Мов пропали.
Нудьга така в дорозі – просто жах…
Аж раптом пил піднявся по шляху.
Хтось караван поспішно доганяє.
І не один. Руар коня спиняє
І думку відганяє геть лиху.
Примчав ураз начальник сторожів.
- Ну, що там? Хто там? – Поки що не знаю!
Ви їдьте далі. Зараз я злітаю
Та подивлюся, хто б це так спішив?!
Лишивши ген позаду караван,
Руар у балку чимскоріш спустився,
Піднявсь на пагорб і вже там спинився.
Аж ось вони! Їх двоє! Чи обман?
Та ні! І щось знайоме, наче в них.
А коли ближче незнайомці стали,
Руара очі їх ураз признали –
Надійних друзів, супутників своїх.
- Агей-но, хлопці, звідки оце ви? –
Іще здалеку весело покликав,-
Чи вже кагана вам набридла пика?
Чи то пригод схотілося нових?
Та друзі щось не піддались на жарт.
- Здоров, друзяко! Раді бачить знову!
Але немає часу на розмови.
На печенігів сподіватись варт.
- Яких ще печенігів, друже-брате?
Звідкіль вони взялися в цих краях?
- Із-за Ітилю. Там вони в степах
Давно вже узялись порядкувати.
Сюди бува ордою завернуть
Аби купців пошарпати в дорозі.
- Де ж ви їх стріли? - Там, у верболозі.
Вони по сліду каравану йдуть.
І зупинились на спочинок, видно.
Чекають ночі, щоб напасти враз.
- А їх багато? – Більше, аніж вас!
Отож потрібно стрітити їх гідно!
Помчали друзі каравану вслід.
Руар знайшов начальника сторожі.
Той, як почув, аж похопився: - Боже!
Десь би за стіни заховатись слід!
А де ж сховатись – степ навкруг один?!
Найближче місто – то Булгар – далеко.
А печенігів спекатись нелегко,-
Все бурмотів і усе бідкавсь він.
- То печеніги, точно? - Та ж вони!-
І Буди знову брався пояснити:
- Я ж у Ітилі ще минулим літом
Їх зустрічав, як з тої сторони
Із-за Ітилю приїздили в місто.
Їх одіж добре я запам’ятав.
Ти б, що робити, думав – не питав!
- А що робить? Хіба що в петлю лізти!
В степу ми не відіб’ємось від них.
Хіба товар лишити та і ходу
Чи на той бік за річку, через воду.
Народ бо дикий, виріжуть усіх!
Руар не стримавсь: - І чого розкис?
Ти ж воїн, наче?! Треба, будем битись.
Скажи Булану – треба зупинитись
Он на тій гірці! - Караван униз
Якраз спускався й попереду прямо
Висока гірка над рікой знялась.
- Ну, добре, станем, що то все нам дасть?
Не порятуєм ні життя, ні краму!
Тут і Булан під’їхав на коні.
- Про що розмова? - Вислухав Руара,
Сказав: - Мабуть, на нас то божа кара,
Бо вже давно-давно в цій стороні
Ніхто не промишляв отак розбоєм?!
Та ми повинні тому раду дать.
А ти, Руаре, будеш керувать.
Бери сторожу та готуйсь до бою.

До вечора трудились геть усі.
На пагорбі вози у коло стали.
Надійно їх цепами пов’язали,
А потім іще й ровом обкопали.
Все місяць в небі ясному висів,
Коли затихла метушня навколо.
Руар усе оглянув, обійшов
Та огріхів, здається, не знайшов.
Людей розставив, попередив знов
Аби не спали. Степ безлюдний голо
У місячному сяйві мерехтів.
Здавалось, страхи вигадані. Тиша.
Траву високу вітер не колише.
Від річки жаби на негоду лише
Затіялись на сотні голосів.
Очей десятки удивлялись в ніч
В надії, що мине лиха година.
Ну, може помилилася людина.
Здалося їй. І хто у тому винен?
Людині помилитись – звична річ.
Та раптом легкий шурхіт у траві.
Цвіркун затих, що досі так виводив.
Руар прислухавсь – щось почути годі.
Та, видно, ворог близько вже підходив.
Дух бойовий заграв в його крові.
І тут з трави знялись десятки тіл,
Юрмиськом чорним ринули зусюди.
Незрозуміло – тіні, а чи люди.
Та стріли їм ударили у груди
І зойк, й крик змішалися навкіл.
Ті у шаленств дерлись на вози,
А їх мечі і сулиці стрічали,
А їм в обличчя щось страшне кричали.
Одні вже впали, інші іще мчали.
Життя і смерть лягли на терези.
Руар метався табором весь час.
Кого підтрима, кому допоможе,
Хто вже стомився й битися не може.
І сіяв смерть, й сам до смерті схожий,
В обличчя їй дивився кожен раз.
Що не кажи – не вміє печеніг
Ні табір взяти, а ні довго битись.
Йому б у полі чистому зустрітись,
Ордою усією навалитись.
Він ворога тоді би переміг.
А стрівши опір та іще такий,
Орда спинилась й кинулася в поле.
Лишила тих, хто стрітив свою долю.
І табір стих у тому смертнім колі,
Очікуючи на набіг новий.
Та тупіт ніг розтанув вдалині.
Ніч печенігів в темряві сховала.
На диво, ні одна зоря не впала.
Хоч стільки мертвих! Мала б впасти! Мала!
Хоча б одна. Але не впала. Ні!
До ранку табір стороживсь, не спав.
Вслухались в ніч, у темряву вдивлялись,
Чи нові тіні де не наближались.
В душі ж тривожній, звісно, сподівались,
Що в печенігів весь запал пропав.

Червоний Хорс з ріки води напивсь,
Над пагорбом скривавленим піднявся.
При його світлі кожен роздивлявся,
Вночі з якою силою змагався.
Руар на воза скочив, обдививсь
І степ навколо, і тіла убитих.
Десятків кілька по степу лежать.
Велів усіх убитих підібрати
І поховати. Не в степу ж лишать.
Тут же купцям не раз іще ходити.
Своїх оглянув: вбитих не було.
Зо кілька лише ранених, на диво
Цієї ночі відбулись щасливо.
Що ж печеніжин? Чи утік хапливо?
Чи десь засів, готує нове зло?
Узявши Буди й Уліба, Руар
Подався в степ по печенізькім сліду.
Сказав, що повернеться до обіду.
А, якщо ні, хай не чекають – їдуть,
Без нього в недалекий вже Булгар.
Орда, лишивши сакму по степу –
Траву, добряче стоптану ногами,
Пробігла балку, піднялась горбами.
Он там стояли коні із торбами
Та долю стріли надто вже скупу.
Півдня Руар за ними простував,
Спускався в балки та долав підйоми,
Забувши про безсонну ніч і втому.
Відповідальність, що була на ньому,
Давала сили. Гнав коня і гнав.
І друзі мовчки мчалися за ним
Та пильно степ навколо озирали:
Чи засідку де їм не влаштували.
Та печеніги просто утікали,
Бо знали – буде на горіхи їм.
Хозари взнають про такий розбій
Та прийдуть в їх степах порядкувати.
Тоді себе-но спробуй врятувати.
Не удалось купців пограбувати,
Потрібно в степ ховатися хутчій.

На третій день догнали караван.
Булан, уздрівши друзів, усміхнувся.
Він радий був, що легко так відбувся.
Один начальник сторожів ще дувся,
Дивився косо, як на бусурман.
Під’їхала й Предслава на коні,
Така уся, аж світиться, неначе.
- Що, не догнали печенігів, значить?
Руар всміхнувся: - Отака невдача!
Як бачиш, не завжди везе мені!
Тут нагодився Уліб, що відстав.
Коня до гурту поспіхом направив.
Хотів сказати щось та вздрів Предславу
І занімів. – Юначе, в чому справа?-
Спитав Руар,- Чом як колода став?
А той мовчить, на дівчину глядить.
Вона й собі вдивлятися почала.
Здалось, десь хлопця цього зустрічала.
Лице знайоме в пам’яті спливало.
Здається, пригадає вже за мить.
Аж раптом він: - Предславо, звідки ти?
- Ти мене знаєш? - Як тебе не знати?
Я ж із полян. І в князевих палатах
Мені не раз доводилось бувати,
Хоч я родович всього лиш простий.
Ти ж дочка князя Воїста? Не так?
- Так, звісно! Справді, я тебе згадала.
- Як же, Предславо, ти сюди попала?
Усі навколо вражені стояли,
Прийти у себе не могли ніяк.
І дослухалися до слів отих.
- Та я з Ітилю, бачиш, утікаю!
- Та це я бачу! Навіть, більше знаю.
Але ж про інше я тебе питаю .
Як ти в Ітиль потрапила? - Набіг
Орда хозарська на наш край вчинила.
Прийшли під самий київ перевіз.
А мене брат якраз тоді повіз
На лівий берег поблукати в ліс,
Грибів і ягід трохи позбирати.
Воно ж і в нас навколо ліс і бір
Великі та розбійники-древляни
Бува зненацька у той ліс нагрянуть.
Уб’ють, питати імені не стануть.
Їм же полянин, наче дикий звір.
Тож брат й повіз мене на лівий бік.
І треба ж було – у лиху годину.
Ми ледь із ним ступили на стежину,
Як тут стріла хозарська йому в спину
І він упав, я коло нього в крик.
А ті прокляті з реготом стояли,
Дивились, як нещасний помира.
Для них смішною видалася гра.
А я згадаю – серце завмира.
Я ж тіло брата і не поховала.
Мене зв’язали і в полон у свій,
Якого вже у них було чимало.
Ще кілька днів вони там простояли,
Бо із полян данину вимагали.
Не дочекались. Воєвода злий.
Пообіцяв, що повернеться скоро
І кулаком на Київ погрозив.
Тоді орді збиратися велів
І через степ у свій Ітиль повів.
То не дорога – то суцільне горе.
Не знаю до цих пір, як ми дійшли.
Хозари ті нагайок не жаліли.
Як усмуружить – обпікає тіло.
Ми уже й смерті у богів просили,
Але вони нічим не помогли.
- Не помогли бо, видно, ще не час
Було вмирати. Боги краще знають.
Вони всі долі людські визначають
Й на плечі більше того не вкладають,
Ніж може кожен винести із нас.
Та ж бачиш, повернулося все як?!
Повір, що скоро в Києві ти будеш.
Як сон страшний отой Ітиль забудеш.
Боги недарма помагають людям.
Твоє спасіння – то із неба знак.
Ти ще потрібна на землі оцій.
Можливо, боги так все влаштували,
Щоб ти весь рід полянський врятувала.
Часи для нього, ой, лихі настали!
- Хто зна?! Піди богів тих зрозумій.

Булгар мандрівців гамором зустрів.
Поки кіпці товар свій розкладали
Та покупців для себе приглядали,
Руар в задумі табором бродив.
Думки погані з голови не йшли:
Це, як хозари Києва дістали,
То й руським землям, певно, перепало.
Вони ж бо ближче до хозар були.
То він, виходить, кинув рідний край
У найлихішу для його годину.
Не повернувся захистити, кинув.
Який він рус?! О, Хорсе, покарай!
Йому хотілось кинути все тут
І поспішити чимскоріш додому.
Він геть забув про злочин і про втому.
Він ладен все прийняти: міцність пут,
Меч ката, мотузок на шиї,
Який затягне волхв. Аби скоріш!
Скоріш додому! Наче в серце ніж,
Йому новини від полян страшнії.
В сум’ятті до Булана підійшов:
- Скажи, Булане, ти ж не перше літо
З товаром ходиш? Вже побачив світу
І шлях у Київ вже не раз пройшов.
Який той шлях: далекий, а чи ні?
Важкий, легкий? Чи небезпечний дуже?
- Чому тебе це так цікавить, друже?
- Повір, Булане, треба знать мені!
- Шлях звідси в Київ довгий, вже повір.
На небі місяць обійде два кола.
Спочатку шлях долати треба полем
По бездоріжжю і безлюддю. Звір
І той в дорозі рідко тебе стріне.
А далі ліс дрімучий, ручаї,
Які долати треба. В течії
Та болотах тих не один загинув.
І так аж до слов’янської землі,
До міста, що Вантіт ми називаєм.
Чи так і в них зоветься, я не знаю
Та то і не цікаво взагалі.
Вантіт та й все. Бо люд, що живе там –
Вантіти. Цар їх прожива у місті,
Що звуть Хордабом. Півдороги звідси.
Я там бував, возив з Ітилю крам.
Країна їх і рівна, і лісиста.
Отак і лісах вони всі і живуть.
При тім зовсім не сіють і не жнуть,
А все, що мають вони пити, їсти,
В лісах беруть. Хоч мед від диких бджіл.
А то свиней пасуть, як у нас вівці.
Вони такі русяві, білолиці.
І по лісах у них багато сіл.
В Хордабі кожен місяць торг у них,
Який три дні триває. Звідусюди
З’їжджаються тоді до міста люди…
- А шлях у Київ? – Вибач! Після тих
Земель дорога йде через ліси.
Та там міста частіше можуть стрітись.
День-два і нове. Можна зупинитись,
Торгівлю дуже вдалу провести.
А доберемось до Армена, там
Ми вже спокійно можем простувати,
Бо до Дніпра тоді рукой подати –
Два переходи. Розкладемо крам.
Савіри, люди, що живуть в тім краї,
Купляють добре, добре продають.
Чудові хутра задурно дають.
Ціни, напевно, справжньої не знають.
Ну, Київ сам ти знаєш, за Дніпром.
Край небагатий, але місце вдале.
Там би міцну фортецю збудували
І всяк, хто по ріці пливе з добром –
Плати. Хороші гроші можна брати.
Так, вдале місце!.. – А у Русь йдете?
- Так і в Арсу, і в Славію. Проте
І ваші землі не такі багаті.
Лисиці хутра, соболі, раби.
Ще олово, мечі. Та й більш нічого.
Отож бо і торгуєм всю дорогу
Аби хоч на дорогу заробить.
Руар всміхнувся: - Ну, не прибідняйся.
Не було б зиску – ти би не ходив.
Вже, мабуть, статок добрий заробив?!
І то на руських хутрах, зізнавайся?!
Той буркнув щось: чи так, чи, може, ні.
Але Руару було не до того.
- Булане, слухай. Я відносно чого
Поговорити хочу. Треба, бач, мені
Скоріш на Русь, додому повертатись.
Не можу я два місяці чекать.
Без каравану швидше шлях долать.
Прошу тебе на це не ображатись.
Відпустиш? - Шлях найтяжчий вже пройшли.
Дорога далі більш безпечна буде,
Тож думаю – достатньо в мене люду,
Щоб караван оберегти могли.
Тобі ж, Руаре, дякую за поміч.
Ось, на дирхемів, знадобляться десь.
Дістав мішечок, грошей повен весь.
- Тут за роботу. Повертайсь додому!
За півгодини четверо коней
Вже пил здіймали шляхом від Булгару.
Лишивши караван з усім товаром,
Який колись ще їх наздожене.
Їх шлях лежав крізь степ і буреломи,
Через річки і ручаї туди,
Де вогнище великої біди
Вже зазирало до вікна їх дому.

Найперше місто в’ятицьке – Вантіт.
Здається, так Булан казав на нього.
Позаду залишилася дорога
Крізь морок хащів, гнилизну боліт,
Крізь ручаї і ріки, бездоріжжя,
Крізь степ безлюдний. Ось нарешті град,
Де можна відпочити, взяти свіжих
Харчів в дорогу. В місті видно лад.
Правитель, певно, в цьому місті строгий
І за порядок із усіх пита.
Тож тих, хто заверта сюди з дороги,
Сторожа перша радісно віта.
Дорогу вкаже у істбу найближчу,
Де можна зупинитись, відпочить..
Як треба, провожатого покличе,
Щоб подорожнім містом не блудить.
Руар і друзі містом не блукали.
Істбу доволі швидко віднайшли.
На відпочинок аж до ранку стали.
Руар тим часом з Улібом пішли
На торг місцевий дещо прикупити,
Чому потреба у дорозі є.
Та й просто чужим містом побродити,
Поглянути, як світ чужий жиє.
Містечко так, на вигляд невелике,
Мур дерев’яний кріпкий навкруги.
Та й зрозуміло – місце кругом дике,
Того й дивись – заглянуть вороги.
Будинки невисокі, дерев’яні
І вулиці вузенькі, затісні.
Але чистенькі. Не блукають п’яні,
Хоч тут нема нестачі у вині.
Це вже на торзі зрозуміли друзі.
Торг невеликий. І товар весь свій.
Торгують, певно, ті, що по окрузі
Живуть. Руар і Уліб мов крізь стрій
Пройшли крізь тих, хто зі своїм товаром
Кричали, закликаючи купить.
Там мед кругом в якій завгодно тарі.
Такий, що їсти і такий, що пить.
Сорочки з льону, чоботи і діжки,
І жито, й просо, свині на твій смак.
Бери, що хочеш. Поторгуйся трішки.
Аби лиш гроші. Та Руар, однак
Не поспішав. Ходив та придивлявся.
Аж дядько молодицю продає.
- Це що, рабиня? – підійшов, спитався.
- Чужинець? Свій питань не задає
Таких дурних. Ні, не рабиня, що ти!
А наречена то моя … була.
-В вас наречених продають? – Ти проти?
- Таж наречена?! Отакі діла?!
- У нас віддавна наречена тільки
Приходить вперше в чоловіка дім
І бачить він, що вже вона не дівка,
То продає її та ще при тім
Говорить: «Якби користь була з тебе,
То ти б себе для мене зберегла!»
- А що, як жінка погулять не греба ?
- Як чоловік узна про ці діла,
То може жінку запросто убити
І вибачень ніяких не прийма.
То що, мою не хочете купити?
- Та ні, на неї в нас грошей нема.
Та й подалися торгом. Прикупили
Харчів в дорогу, стріл та і пішли
Туди, де вони на ніч зупинились,
Бо вже й вечірні сутінки були.

Дорога йшла крізь в’ятицький уділ,
Де часом такі хащі поставали,
Що, як їх подорожні не минали
І як не намагалися навкіл
Об’їхати та вибору не було.
Суцільні хащі, як не об’їзди.
Тож хоч не хоч, доводилось туди
Коней звертати. Хоча серце чуло
Біду. Ступали коні по траві,
Яка дорогу древню укривала.
Дерева віковічні підступали
Впритул. Та видавались неживі.
Гілля могутнє, чорне, сучкувате,
Немовби лапи нечисть простягла.
Десь вітер у верхівках «га-га-га»,
Але униз боїться зазирати.
Хоч білий день та навкруги пітьма,
Крізь хащі навіть промінь не проб’ється.
Ні птах, ні звір ніякий не озветься.
Здається, що й живого тут нема.
Ступають коні сторожко, прядуть
Вухами, мов чигають небезпеку.
Десь трісне часом гілка недалеко,
Вони уже й лякаються, не йдуть.
Вже й далеченько в’їхали у ліс,
Потроху до страхіть призвичаїлись.
Уже й на дивні звуки не косились,
Які їм світ незнаний досі ніс.
Аж раптом десь над головами свист
Такий, що наче й вуха закладає
І чорні тіні із дерев злітають,
Зриваються, як в листопаді лист.
Руар миттєво вихопив меча,
Інстинкт прадавній спрацював одразу.
Не думаючи, тінь одну уразив
Й, відчувши плоть звичайну, закричав:
- Розбійники! І той шалений крик,
Мов розбудив супутників Руара,
Що їх приспали хащі. Від удару
Розбійник відлетів кудись убік.
А друзі миттю утворили коло
І замелькали їх мечі і кров
Траву зросила. Тих шибайголов,
Що на шляху цім бавились відколи,
Протверезили. Зрозуміли вмить,
Що не на тих нарвались вони нині
І зникли враз. Розтанули, як тіні.
Мов не було їх. Листя шарудить.
І тиша… І якби оце не вбиті,
Якби не кров ще свіжа на мечах,
Здалося б, що то марево в очах,
Навіяне пітьмою цього світу.

Подолали подорожні чималий вже шлях,
Залишилися позаду в’ятицькі уділи,
Де розбійники стрічались часом у лісах,
Відібрати в подорожніх і життя хотіли.
Завернули в сіверянську сторону вони.
Звідси Києва, здається, рукою подати.
Шлях наїжджений, розбитий, знай – вперед жени.
Та не хочеться і коней в дорозі загнати.
Біля селища спинились у якімсь ліску,
Відпочити, коням трохи передиху дати.
У місцевих взяли меду, хліба і кваску.
Добре, мали із собою на що обміняти.
Вполювали у дорозі дичину яку,
А купці тут часто їздять, заберуть з руками.
Тож місцеві не скупились на ціну таку,
Взяли хутра, розплатились добрими харчами.
Розвели в ліску багаття, всілися кругом,
Повечеряли на славу та й вклалися спати.
Вранці теж не поспішали. Й так весь час бігом.
День надумали спочити, а тоді й рушати.
Доки хлопці спочивали під ранковий спів,
Переливи солов’їні впереміш з півнями,
Руар риби наловити трохи захотів.
І Предслава за ним слідом. За лісочком прямо
Тече річка невеличка, вода, наче сльози.
Видно все, що під водою діється, далеко.
А навколо очерети густі, верболози.
Є де сісти, заховатись, як настане спека.
Чи з Руара то рибалка такий нікудишній,
Чи то день такий прийшовся, що риби немає.
Але з довгого сидіння наслідки невтішні.
Мабуть, плава десь та риба, зо сміху вмирає.
Руар, правда, зовсім з того і не засмутився.
Вдвох на березі сиділи, весь час щебетали.
Вже і Хорс десь до обіду ближче прихилився
І на березі сидіти їм спекотно стало.
Перебралися у лози, ближче до ярочка.
А ярочок невеликий, тереном укритий.
Пробивається із нього звивистий струмочок.
І вода у нім холодна, тільки в спеку пити.
Подививсь Руар на терен, дівчину питає:
- Чи не чула ти про терен оповідку древню?
- Ні, не чула. Розкажи-но! – в очі зазирає.
Дуже чути оповідку хочеться їй, певно.
А Руар усівсь під вербу, спиною оперся
Та й почав оповідати від дідуся чуте.
Спогад давній, але, бачиш, в пам’яті не стерся.
Видно, вразило настільки – повік не забути.

Степ пустий не був ніколи,
Завжди хтось селився,
То худобу пас, то в полі
До зорі трудився.
Степ завжди був людям радий:
Прихистить, підтрима
І поможе, і порадить,
І зігріє в зиму.
Хто в степу, як слід, трудився,
Той і мав із того –
Степ усім з людьми ділився,
Що було у нього.
Жив, говорять, рід у полі
У широкій балці.
Не жалівсь на свою долю
Та на свою працю.
Орав землю, пас худобу,
Будував оселі.
Мав достаток працьовитий
Рід. Бо по окрузі
І пшениця росла, й жито,
І отава в лузі.
А були вони й до праці
І до бою вдатні.
Як, бува, присунуть ласі,
Щось пограбувати,
То отримають такого
Одкоша од роду,
Що хапають в руки ноги
Й чимскоріше ходу.
Над усе любив рід волю.
Хто в степу родився ,
Хто зростав у чистім полі,
Хто із степом зжився,
Той рабом не зможе бути.
У неволі згине
Чи порве прокляті пута,
Але на коліна
Вже ні перед ким не стане,
Голову не схилить,
Сміло смерті в очі гляне
І не буде квилить.
Якось йшла орда по полю
Та ясир шукала…
Й навести ж їх сліпа доля
На ту балку мала?
Налетіли, як ті круки,
Вже й сирицю тягнуть,
Бо мершій в’язати руки
Новим рабам прагнуть.
Та зіткнувся степ із полем,
Сила проти сили.
Встали родичі у коло
Та мечі вхопили.
Жінки, діти всередині
Теж мечі тримають,
Як пробити оту стіну,
Злодії не знають.
Смертоносне теє коло
Їх не підпускає.
Вже і так, і так – нічого
Вдіяти не можуть.
Та прохають свого бога –
Може він поможе?
Тільки, мабуть, були в роду
Сильнішії боги,
Бо не зміг завдати шкоди
Роду він. Нічого
Не виходить у злодіїв,
Не візьмуть живими.
Бачить мурза, що не вдіє
Нічого із ними.
Та й рішив не тратить сили
І часу даремно,
Наказав дістати стріли
Доки ще не темно
Й непокірних постріляти
Усіх до одного,
Щоб хоча б поживу мати
Із майна якого.
Бачать люди – смерть настала
І нема рятунку,
Бо безжальная прислала
Останнього трунку.
І звернули свої очі
До свойого бога
І просити проти ночі
Почали у нього.
Щоб в степу їм вічно жити
Своїм дружнім родом,
Чи то листиком, чи цвітом,
Чи якимось плодом,
Але тут і усім родом
Вільно в степ дивитись
З ворогами і негодою
Усім разом битись,
Щоб ніякі лиходії
Їх не зачіпали ,
Бо на всі злодійські дії
Одкоша достали.
Бог зачув оті молитви
Своїх діток ревних.
Стріли почали летіти
Та уже даремно,
Бо на схилі, де стояли
Люди із мечами,
Враз кущі повиростали
Та все з колючками.
І сплелися густо віттям
Цупким та здоровим,
Та й покрились білим цвітом
П’ятипелюстковим.
Подались злодії далі.
Що їм тут робити?
Що змогли, в оселях взяли,
Кинулись по світу
Десь ясир шукати далі…
А терен розрісся,
А із часом він помалу
По степу рознісся.
Все по балках, по яругах,
По схилах дереться,
А то в полі та по лугу
Бува розростеться.
Сині ягоди терпкії
Не усім до смаку,
А всілякі лиходії
Не мають ніяку
З нього користь. Достигає,
Як морози вдарять.
Лиходії не гасають –
Вдома кості парять.
Їх не виженеш, напевно,
Ні за які гроші.
Та тоді якраз у терна
Ягоди хороші.
Добрі ж люди, що по полю
Живуть – поживають,
Можуть їсти його волю,
Лиш мороку мають,
Як ті ягоди дістати
З колючок тернових …
Собі руки не подрати
До самої крові.

Закінчилась оповідка і тиша запала.
Десь під боком дзюрчить річка, вітер повіває.
Мовчить дівчина, чекає, їй здається мало.
І Руар мовчить, що далі говорить, не знає.
Захотілось йому раптом щось таке зробити.
Чимсь порадувати Предславу, щось подарувати.
Пригадав, що по дорозі бачив, йдучи, квіти,
Тож і вирішив швиденько побігти, нарвати.
- Почекай-но мене трохи! Посиди у тіні!
А я миттю повернуся! – Схопивсь і подався.
І уже він далеченько відбіг по стежині,
Як почувся крик короткий. Чи почувсь, чи здався?
Зупинивсь, Не чути більше. Ну, певно, здалося?!
Та тривога лізе в душу і не відпускає.
Кинув квіти аби гірше чого не збулося.
Повертає, а Предслави на місці немає.
Видно місце, де сиділи – трава вся прим’ята.
Видно ще сліди, як наче хто сюди скрадався.
А ще видно: хтось швиденько кинувся тікати
І під ношею важкою добряче згинався.
І Руар помчав назирці свіжими слідами.
Біг, ніде не зупинявся, скільки духу було.
Вже із пагорба побачив під лісочком прямо
Двоє з ношею на плечах у ліс завернули.
У Руара наче крила виросли від того,
Кинувся він навперейми з пагорба щодуху.
Біг, летів, не озирався, не дививсь під ноги.
Так спішив, що стрічний вітер аж свистів у вухах.
Ледве- ледве не зіткнувся з ними на галяві.
Двоє дужих чолов’ягів Руара уздріли,
Зупинились, загорлали: - Маєм повне право.
А що сам Руар був, стали іще більше смілі.
- Ти чужинець, то й не сунься! У нас своя правда.
Нам покони дозволяють дівок умикати!
А, як спробуєш відняти, то не будеш радий,
Бо ми можем тобі швидко і шию зламати.
І стоять – у боки руки. У руках по дрюку.
Посміхаються нахабно: підійди-но, спробуй.
Та Руар усе ж недарма вчив війни науку.
Не лякали його дрюки. Тож все рівно, хто би
На його шляху не стрівся. За Предславу милу
Він пішов би і на військо! А, коли побачив,
Як та злякана, маленька у траві сиділа
І здригались її плечі від гіркого плачу.
Сам не знає, як схопився, куди бив – не знає.
Прийшов в себе – злодіяк тих немає і сліду.
Лиш побачив: вони лісом чимскоріш втікають
І вже зовсім не такого нахабного виду.
Ухопив Руар Предславу чимскоріш на руки
І помчав назад. Дівчина обняла за шию,
Пригорнулася до нього, мовби їх розлука
Була довга. А Руар же, хоч в душі радіє
Та тривожиться, бо ж чув він: в сіверян і справді,
Як у в’ятичів та й в інших землях такий звичай,
Що дівчат понад рікою хлопці собі крадуть.
А, як вкрали, відмовлятись їй уже не личить.
І у кожного по двоє та по троє жінок.
І ніхто супроти цього не зробить нічого.
Тож Руар тривоживсь дуже за цей свій учинок,
Бо піднімуть злодіяки селище на ноги
І піди-но, чужоземець, спробуй що довести.
Та на щастя до багаття недалеко було.
Друзі встигли відіспатись та хмизу нанести,
Щоб обід приготувати. Та, коли почули,
Миттю коней половили та речі зібрали
І не стали роззиратись: чи що не забули.
А на коней своїх вірних бігом посідали
Та й на захід шляхом битим купецьким майнули.

- Ой, братці, гляньте, це ж Дніпро уже!
А он і Київ на горі видніє.
Збувається нарешті моя мрія!
Я буду вдома! Серце мов ножем
Від того крає. Чи живий ще тато?
Він і без того був старий, слабкий.
А тут смерть сина… Боже, брате мій!
Я ж не змогла тебе і поховати!
Предслава приострожила коня,
Аж до води під’їхала. А очі
Слізьми стікали. Серденько дівоче
Тривожно билось. Лиш ріка спиня,
А то б вона вже кинулась туди,
Де рідний дім полишений і тато…
Але уплав ріку не подолати.
- Руаре, перевізника знайди!

Узвозом підіймаючись нагору,
Щоб княжого дістатись врешті двору,
Руар навкруг тим часом роззиравсь.
Гора висока, добре укріпити
І справді можна легко боронити.
Ех, жаль, не він у Києві тут князь!
Внизу Дніпро увесь як на долоні,
Далеко видно аж до оболоні.
Ніхто тихцем ніяк не пропливе.
Постав міцну у Києві сторожу
І всю ріку контролювати зможеш.
Хоч для Руара все навкруг нове
Та досвід предків не дрімав у ньому.
Щоправда, він не говорив нікому,
З Предславою узвозом прямував.
Вона коня пришпорювала свого,
Хотілось швидше подолать дорогу.
Руарів кінь також не відставав.
А Уліб з Буди трішечки відстали,
Про щось тихцем між себе розмовляли,
Не відчували радості того,
Що повернулись врешті-решт додому.
Хоч Уліб – так, а Буди? Він нікому
Не розкривав походження свого.
Бо ж добре знав, як тут древлян стрічають.
Скарають і ім’я не запитають.
Тож краще промовчати до часу.
Чим ближчі були київські ворота,
Тим все трудніш неспокій побороти
Було Предславі. Що ж їй принесуть
За вісті звідти? Батько чи живий?
Побачити його хотілось їй,
Порадувати, що жива лишилась.
Тим часом в місті шарварок зчинивсь.
Там хтось кричав, хтось плакав і не кривсь.
Ворота раптом легко розчинились
І вийшов на дорогу старий дід,
Хто зна вже скільки було йому літ.
За ним юрма народу повалила.
Старий стояв розхристаний увесь
І сивину куйовдив вітерець.
Здавалось, більше крок ступить не сила.
Предслава миттю скочила з коня:
- Татусю, милий, здрастуй! Ось і я!
Та зі сльозами кинулась у ноги.
А той стояв, дивився і мовчав.
Чи вірить, чи не вірити – не знав,
Лиш плечі ледь здригалися у нього.

Як перші сльози радості пройшли
І почуття бурхливі почали
Поволі утихати. Князь полянський
Велів негайно накривати стіл
І пригощатись, хто б лише хотів,
А сам сидів, на доньку задивлявся.
Ні чарку ні одну не пригубив,
Ні кусника ні одного не з’їв.
Сидів, рукою голову підперши,
Дивився сумно й радісно одраз,
І слухав, то всміхаючись щораз,
А то сльозу непрохану утерши.
Предслава добре вміла говорить.
Перед очима оживало вмить
Все те, що їй доводилось пізнати.
Заслухувався тим не лише князь.
І за столами кожен дослухавсь,
Де їх княжні прийшлося побувати.
Руар з дороги добре зголоднів,
Тож не соромивсь, а хапливо їв.
Товариші також не відставали.
Далекий шлях багато сил забрав.
А стіл такий коли хто накривав?
Та й все то вони дуже добре знали.
Аж ось добігла оповідь кінця.
Змахнувши дві сльозини із лиця,
Предслава батька-князя запитала:
- Ви скоро тіло Воїка знайшли?
- Та в той же день, як вороги пішли.
Тебе по всьому березі шукали
Та не знайшли. Тепер не дивина,
Але ж тоді ніхто із нас не знав,
Що ти в руках хозарських опинилась.
- А де ж мій брат похований? - Отам,
Де буду я похований і сам,
За стінами, де й предки хоронились.
Курган високий, адже княжий син.
Відправився, як личить, в ірій він,
Бо вогнище до ранку не згасало.
І тризну добру справили тоді.
Усі прийшли: старі і молоді.
Я думаю: душа його радіє.
А я нещасний залишився сам.
Кому ж я владу княжу передам?
На Воїка були усі надії.
Єдиний син… А я ж уже старий…
Хоч ти жива…А то я сам не свій.
Бач, як посивів. Що мені робити?
Розмова стихла. Руар губи втер:
- Не скажеш, князю, що в Русі тепер?
Можливо, маєш якісь вісті звідти?
- Та різні вісті із Русі ідуть.
Часи недобрі. Довелося чуть:
Із уличами вийшла колотнеча.
Хозари їхнім краєм розбрелись
І уличі за Тесмень подались.
Розбився мир, немов тоненький глечик.
Хозари порозбійничали й геть,
А поміж русів й уличів на смерть
Затіялася давня суперечка.
Тепер між ними, кажуть, лише Рось.
Та й та кривава. Крові пролилось.
Нескоро забувають такі речі.
- А хто ж хакан? - Та ще Осколд старий.
- Ще не помер? - Та, кажуть, що живий.
Хоч він за мене старший віком, мабуть.
- А що – хозари не напали Русь?
- Я стверджувати, звісно, не берусь.
Новини із Русі доходять слабо.
Але, здається, русів оминув
Набіг хозарський. Здалеку війнув
Гарячим димом та й назад подався.
А нам дісталось – краєчок орди
Таки дістався і до нас сюди.
І я без сина і доньки зостався.
Спасибі богам. Богам і тобі,
Що повернули доньку. Далебі
Я все готовий з радістю віддати.
Лишайся з нами. Що тобі у Русь?
От я у ірій скоро заберусь,
А тебе князем попрошу обрати.
- За честь спасибі. Та я рус-таки,
Я виріс біля Тесменя – ріки,
Де тепер улич порядкує клятий.
Там я із батьком із дитинства жив,
Одного теж старого залишив.
Тож маю йти аби його шукати.
- То йди. Знайдеш і повертайсь назад.
Тебе за сина буду мати рад.
- Спасибі, княже. Буду сподіватись,
Що батько не загинув. З’їжджу в Русь,
Знайду його і, може, повернусь
Аби в твоєму Києві зостатись.
Поки вони розмову цю вели,
Наповнилися гамором столи,
Ударила нарешті медовуха.
І кожен їв і пив, і веселивсь.
Великий смуток врешті закінчивсь.
Запрацювали язики і вуха.
Одна Предслава сіла мовчазна,
Не бралася ні їжі, ні вина
І на Руара дивно так дивилась.
Він погляд той іноді відчував
Та озирався. Чарку подавав,
А їй чомусь не їлось і не пилось.
Коли почула: «від’їжджа Руар»,
Немов у серце у саме удар.
Вся її радість миттю десь пропала.
Щось у душі дівочій запекло.
Ніколи ще такого не було.
Здається, вона хлопця покохала.
Сама іще не впевнена була,
Сама іще з собою спір вела
І думала, що легко все забуде.
Адже між них нічого не було.
Та й бути, їй здавалось, не могло.
Але ж пекло не знано що у грудях?

До ранку гарували на Горі.
Вже й розвиднятись стало надворі,
Як узялись розходитися гості.
Руара й друзів в терем відвели,
Для сну кімнату цілу віддали,
Бо від утоми вже боліли й кості.
Міцний та довгий богатирський сон.
Вже й місяць заглядає до вікон,
А хлопці і не думають вставати.
І тільки після ранньої зорі,
Як знову посіріло надворі,
Вони нарешті вийшли із кімнати.
Умились добре, сіли за столи
Та снідати заледве почали,
Як чиїсь галас від воріт донісся .
- Сидіть, я зараз! – одізвався князь,-
Ей, що там саме сталося цей раз?
І голос: - Княже, княже, лихі вісті!
Хозари знов з тієї сторони.
Послів до тебе вислали вони.
Узвозом вже до Києва простують.
- Хозари знов? Не мали ми біди!
Сторожо, гей, прийдуть – ведіть сюди!
Послухаємо, що вони вістують.
Руаре, знаєш ти хозарську річ?
- Звичайно. Я ж із ними віч на віч
Два роки був. Тож як її не знати!?
- Поможеш в перемовинах мені?
- Допоможу, звичайно. Чом би й ні?
Та й Буди, й Уліб будуть помагати.
Аж ось і гості – троє посланців.
В одного якась грамота в руці.
Ступив вперед і став щось лопотіти.
«Платіте нам, говорить, данину
Інакше розпочнемо ми війну
І вам на світі білому не жити!»-
Так його річ Руар переповів.
З цікавістю дивився на послів.
Хоч Воїста стривожили ті вісті:
Полян замало аби відсіч дать.
В хозар, напевно, чималенька рать?!
І що тепер він має відповісти?
Руар тихенько запитав його:
- А скільки війська маєш ти всього?
- Тут зо кілька десятків. А зібрати
З усіх полян, то кілька сот буде!
Але ж збирати – час який пройде.
Навряд хозари будуть нас чекати!
- Тоді ти ось що, Воїсте, вел :
Аби твої дружинники взяли
У руки зброю і двором ходили.
Чи є у тебе в терем чорний хід?
От хай і ходять в терем, до воріт,
Аби хозарам баки всі забили.
Хай думають, що в теремі твоїм
Немає ніякого ліку їм.
Ми ж всі чужинцям на одне обличчя.
Хай думають, що так багато нас.
То , може, цим і виграємо час?
- То добре. Воєводу зараз кличу.
- Зажди. А ще –но меч неси мені!
- Ти думаєш, що буть – таки війні?
- Ні, спробую хозар ще полякати.
Узявши меч, що скоро принесли,
Нахмурив лик. Напружились посли,
Не знаючи, що від його чекати.
А він неспішним кроком підступив
І головному меч отой вручив
- Неси цей меч до тих, що за рікою.
Це – меч наш. Якщо добре бачиш, він
Загострений у нас з обох сторін,
А ваші шаблі тільки із одної.
Тож ми сильніші вдвічі, аніж ви.
Прийдіть – і не зносити голови
Вам тут. Тож краще Київ не чіпайте.
В других краях шукайте данини.
Бо, якщо справді схочете війни,
Тоді на себе тільки нарікайте.
Із острахом той меч хозарин взяв
І за ворота чимскоріш помчав.
Супутники заледве устигали.
А вже надвечір звістка надійшла:
Постояла орда та і пішла,
Мабуть, данини легшої шукала.

Добро, коли ти на швидкім коні.
Руар прибув у Хорсунь за два дні.
І Уліб, й Буди в Києві лишились.
Та й він не надто брати їх хотів,
Бо знав, що мав між русів ворогів,
Що за Руальда смерть ще не помстились.
Отож хотів проїхатись тихцем.
Як зможе, то зустрітися з вітцем
Та і потому в Київ повернутись.
Та боги інше мали на умі
І відали про те лише самі:
Що має збутись, що не має збутись.
Думки всілякі мучили його.
Хотілось батька віднайти свого
Та й щось тягло до Києва. Чим далі,
Тим більш Предслава поперед очей.
І в серці, як за втратою пече.
Тож він і гнав коня, немов у шалі,
Не знаючи, чого бажа сильніш.
Немов панахав душу гострий ніж
На дві великі рівні половини.
Аж ось і Хорсунь врешті вдалині.
Руар в’їжджа в ворота на коні
І холодком повіяло у спину.
В жалобі місто. Хтось помер, мабуть.
Сумнії люди звідусіль бредуть.
Юрма прямує за ворота в поле.
Руар коня за ними повернув,
Спитавши тих, хто ближче всього був:
- А хто помер? Я в Хорсуні відколи
Уже не був. От тільки повернувсь!
Хтось із юрби до нього обернувсь:
- Та ж Ікмор, син єдиний у хакана!
- І з чого вмер? - Загинув у бою!
На уличів наткнувся у гаю,
Дістав мечем тяжку смертельну рану.
Поки наспіли воїни туди,
Вже не спроможні відвести біди.
Заледве тіло вбитого відбили.
Лишився наш хакан зовсім один.
За кілька день зовсім посивів він,
Утратив до життя останні сили.
Аж он і він! Бач, зовсім старий дід!
Не витримав найтяжчої із бід.
Руар оглянувсь. Ношами по мосту
Шість отроків убитого несли.
За ним слідом хакан і люди йшли.
Осколд , здавалось, став ще менший зростом.
Ішов, зігнувшись, зовсім дід старий,
В сорочці білій вишитій простій.
Куйовдив довгий оселедець вітер.
Ішов, під ноги зовсім не дививсь.
Упірив очі в далечінь кудись,
Відсторонився від усього світу.
Покійного до ями донесли,
Де стіни зрубом вкладені були,
Під спів волхвів в могилу опустили.
Поклали одяг, щоб було у чім
Йому ходити там, на світі тім.
Поклали поряд золоті браслети.
Спустили їжі всякої туди,
Напої різні – і вина, й води,
Накидали карбовані монети.
Волхви ще більше увійшли у раж.
Їх голосіння було чутно аж
Далеко по ту сторону за Россю.
І раптом розступилася юрма
І до могили підійшла сама
Вдова – дівчина з золотим волоссям.
Вклонилась на чотири сторони,
Спросила у всіх прощення вини
Й спустилася спокійно у могилу.
Руар дивився, як вона лягла,
Покійного за плечі обняла,
Притислася до нього усім тілом.
Руар побачив у її очах
Рішучість й разом з тим панічний жах.
Й подивувався вкотре такій силі.
А отроки, тим часом, узяли
Колоди укладати почали
Поверх того укопаного зрубу.
Й вона там залишилася одна.
І вся її у тім була вина,
Що за життя була дружина люба.
Їй там вмирати в темряві самій,
В страшній могилі, у землі сирій.
Але такі вже звичаї у русів.
Руар в душі якиїсь щем відчув.
Думками раптом в Київ завернув,
Згадав Предславу. Та не посміхнувся,
Бо уявив, що саме так їй
Із ним вмирати у землі сирій.
Він геть прогнав усі думки лихії.
Чого це він надумав помирать?
Тим часом люд узявся насипать
Курган високий. І старі, й малії
Носили землю, сипали гуртом.
Не зоставався в стороні ніхто.
Руар й собі коня рішив припнути
Аби також насипати землі,
Як звичай предків кожному велів.
Оглянувсь: де б? Та довелось відчути
Якусь тривогу. Щось не так було.
Юрмисько людське, як раніш, гуло,
Всі метушились навколо кургану.
Та чиїсь погляд наче спину пік.
Руар в один поглянув, в інший бік.
Хто б це міг бути? Ще раз все оглянув.
І раптом стрів. Один, напевно, з тих,
Хто з ним тоді розправитись не зміг.
Забилось серце у грудях тривожно.
Хотів тікати. Та нараз відчув:
Мотуз давучий шию затягнув
Та так, що навіть дихати не можна.
Він петлю ту стягти із шиї міг
Та обернувся і ураз застиг.
Це ж волхв верховний, то по платтю видно.
Поглянув в очі Руару і в крик:
«Указ царя! Оцей от чоловік –
Пожертва богу Хорсу буде гідна!»
А в русів звичай: після таких слів
Уже б ніхто нічого не змінив.
Раз волхв сказав, то так тому і бути.
Ніхто не смів перечити йому.
І всі завмерли мовчазні тому.
І сам Руар стояв, немовби скутий.
Міг би тікати, поки шанса мав,
Та звичай предків сили віднімав.
Єдино що – послабилась удавка
І він на повні груди удихнув.
Та волхв мотузку знову натягнув.
І тут же миттю, як по його знаку
Їх обступили декілька волхвів.
І той Руара, як бичка повів
Туди, де були Хорсові ворота.
Юрба дорогу їм звільняла вмить,
Хоч кожен подивитись норовить,
Отож усі покинули роботу.
А волхв довів Руара до воріт:
Колоди дві, які стирчать у світ
І зверху ще покладена над ними.
Мотузку перекинув через край,
Кивнув одному із волхвів: «Тримай!»
Той ухопив, натяг. Перед очима
В Руара кола різні попливли
І груди розриватись почали.
Крізь біль волхва пробилося питання:
«Хто ти, що будеш Ікмору служить
На тому світі?» Руар прохрипіть
Зумів, віддавши дихання останнє:
«Я – Руар – рус, Рандара – руса син!»
Іще чогось хотів додати він
Та сил уже не вистачило в нього.
Удавка тисла горло все сильніш.
Майнула думка в голові: «Скоріш!
Скоріш би вже закінчилась дорога!»
Та раптом щось змінилося. Петля
Ослабла. І затоптана земля
Руара тіло прийняла на себе.
Крізь гуркіт серця, що товкло в грудях,
Слова якісь лунали у вухах:
«Я не віддам! Він вже пішов на небо!»
І інший голос: «Я хакан отут!
Звільніть негайно парубка із пут!»
«Хакан волхвам указувать не сміє!
Віддавна волхв пожертву обирав.
Ти хочеш, аби Хорс всіх покарав!?»
«Накинь мотузку іншому на шию!
Це царська кров! Не смій його чіпать!»
Волхв вмить замовк. Усі навкруг мовчать.
Руар відкрив повільно свої очі.
Хакан Осколд стоїть, схиливсь над ним.
«Живий, Руаре!? Відведіть у дім!
Я скоро з ним поговорити хочу!»

Руар на лавці в теремі сидів,
Тер шию, на якій рубець синів,
Аж тут якраз Осколд зайшов із сіней.
Руар хотів піднятися. - Сиди!
Я ледь тебе порятував з біди!
Вже б десь, мабуть, блукав в країні тіней!?»
- Скажи, Осколде, що ти говорив
Про царську кров? Я щось не зрозумів.
В мені-то звідки царська кров взялася?
- Спокійно, синку. То все правда є.
Ніхто не знає про життя твоє
Все, що мені дізнатися вдалося.
Ти – царська кров. Той, хто це розповів,
На жаль, уже у ірій відлетів,
А він беріг цю таємницю досі.
- А хто ж це був такий, скажи?! - Рандар!
Твій батько! - Для Руара як удар
Були слова, що батька вже немає.
- Як він помер? - Як воїн помира.
Сідай, Руаре, надійшла пора,
Ти врешті сам дізнатися все маєш.
Осколд на лавку поряд нього сів,
Замовк на хвильку, голову схиливши.
Руар не поспішав порушить тишу,
Хоч нетерпляче ждав, бо від тих слів
Залежала подальша його доля.
Не стримавсь врешті: - Як Рандар помер?
Осколд стріпнувся, наче лиш тепер
Руара вздрів: - Помер, як воїн, в полі.
І враз ні з того: - Жадібність ота!
Вона народу долю поламала!
Якби ж то ми про щось подібне знали,
Хіба б пішли по данину? Свята
Наївність! Що тепер гадати?
То Хорса воля! Жадібні були.
Взяли данину та іще пішли.
Схотіли ще до неї більше взяти!
А тут орда зі степу від хозар,
Як грім на землі улицькі упала.
І уличі від зайд отих втікали
Не здатні такий втримати удар.
Ні, щоб померти на землі своїй
Та не піддатись ворогові тому!
До нашого вони удерлись дому,
Пройшлись мечем. Хто залишивсь живий,
За Рось подався. І на тому боці
Відтоді улич вже запанував.
Я ж у поході – і того не знав.
А повернувся – смерть на кожнім кроці.
Орда пішла, а улич залишивсь
І спробуй його викурити звідти.
Я з військом кинувсь, аби край відбити
І, хоча кожен, наче лев той бивсь,
Ми не змогли зарадити нічому.
Забравши вбитих, стали відступать.
А улич шлях не став нам заступать,
Бо відігрались добре ми на ньому.
Я їхав мовчки на своїм коні
Та думав: що ж робити маю далі?
Аж тут зі степу сторожі примчали,
Щоб вістку повідомити мені,
Що у гайку поранений лежить
Із русів. Як почув він про хакана,
Забув, що у грудях смертельна рана,
Велів мене покликати. Я вмить
Коня свого у той гайок направив
І справді того воїна знайшов.
По всій сорочці запеклася кров
І краплі з рота капати криваві.
По всьому видно – не жилець уже.
Із сил останніх за життя чіплявся.
Я поряд сів і перш за все назвався.
Він лиш кивнув, мов сили береже,
А далі мову про таке повів,
Слова ледь чутні з уст його злітали:
- Я рус Рандар! Смерть все-таки дістала
Та не помру, поки не розповів.
Я рус Рандар! Тобі ім’я моє,
Мабуть, нічого зовсім не говорить.
У нас з тобою нині спільне горе,
Але у нас ще й інше спільне є.
Я той Рандар, що двадцять літ тому
Твою сестру Єфанду викрав з дому.
Про то нікому не було відомо,
Що ми любились. Одне одному
Ми поклялися тільки разом бути.
Ти б нас ніколи не благословив.
Я лише уявляю весь твій гнів:
Хто смів сестру хакана умикнути?
Не говори нічого! Почекай!
У мене сил лишилось небагато.
Так, справді, ми посміли покохати
Й були щасливі з нею, так і знай.
Коротким, правда, щастя те було.
За рік Єфанда сина народила,
Але сама з того злягла в могилу.
Забрали боги під своє крило.
Лишився в мене лише син Руар.
Він неті твій! Де нині він – не знаю,
Але тебе знайти його благаю!
Знайди, прошу тебе! Хоча ти й цар,
Він кров твоя. А я іду на небо…
Мене до себе Хорс вже заклика!..
Я обіцяв. І усмішка легка
Заграла на устах його. Для тебе
Він все зробив. Всміхнувся і помер.
Ми його там у полі поховали.
Курган звели. І тризну ніч справляли.
Тож ти, Руаре, сирота тепер…
Осколд замовк, зануривсь у думки.
Руар також обдумував почуте.
Він і не знав тепер, як йому бути.
У нього вибір буде нелегкий.
Старий хакан ще трохи помовчав
І мовив далі: - Сина вже немає.
На небеса десь шлях свій прокладає.
А я, ти бачиш, зовсім старий став,
Уже не годен ношу цю нести,
Не здатен військом правити в поході.
Хтось інший має правувати в роді.
І хочу я, щоб став хаканом ти!
- Хаканом? Я ? Куди мені? Чому?
Я ж молодий та й хто мене тут знає?
Адже хакана віче обирає.
- Ти неті мій, Руаре! І тому
Поки між русів важить моє слово,
Я скличу віче, все там розповім,
Скажу, аби наступником моїм
Тебе обрали. Буде все чудово!
Тому, Руаре, тим не переймайсь.
Мені потрібна лише твоя згода.
Та знай, як станеш ти на чолі роду,
Забудь про себе. Бо ж хакан – не князь
Якийсь слов’янський. Ми, Руаре, руси.
Ми маєм рід свій давній берегти
І свою службу день і ніч нести.
Ну, що, берешся за таке? - Беруся!

Осколд скликати віче планував
За дві седмиці. Але в долі були
Свої резони. Й ночі не минуло.
Заледве перший півень проспівав,
Як в двір влетів гонець конем. З утоми
Ледь на ногах тримався. Зачекав,
Доки до нього спуститься хакан,
Бо не хотів довіритись нікому.
- Що сталось, друже? Звідки ти прибув?
- Я від хакана родіїв, Осколде!
Прийшла біда – прийшла орда зі сходу.
Ти про хозар, хакане, певно чув.
Ми з ними в полі б’ємось день другий
Та їх багато, нам не подолати.
Отож прислав хакан тебе прохати,
Щоб разом з нами виступив у бій.
Хай розділяє нас Дніпро-ріка,
Але ж ми діти одного Трояна!
Хіба за брата брат у бій не стане?
То що ти скажеш? Помочі чекать?
- Не я рішаю! Віче то рішить.
Скликаю завтра. Хоч, мабуть, вже нині.
Тож зачекай, спочинь з дороги, сину!
Хоч розумію: треба поспішить.

З обіду перед Хорсунем юрба,
Неначе море полем колихалась.
Всі на хакана слово сподівались.
Але Осколда щось нема й нема.
Аж ось і він іде та не один.
З ним іще двоє парубків. На сходи
Зійшли вони перед всього народу.
І гамір стих, заледве тільки він
Здійняв угору булаву хакана.
Старечий голос над юрбою звівсь:
-Я звістку вам нерадісну приніс.
Біда іде. Я прикрашать не стану.
Прибув гонець від родіїв – братів.
Орда хозарська їхні ниви топче,
Звести зі світу зовсім рід їх хоче,
Усе змітає на своїм путі.
Спливає кров’ю родіїв земля,
Не має сили ту орду спинити.
Згадайте, що прийшлося пережити
І вам, як улич потоптав поля,
Від тих хозар втікаючи. А нині
В нас просять поміч родії – брати!
Спитати хочу: маємо іти
Аби не дати родіям загинуть,
Чи відсидимось ? Може, за ріку
Орда не піде? Нас лишить в спокої?
Пронісся гнівний гомін над юрбою.
Осколд же далі: - На моїм віку
Не було, щоби руси відступали!
Ідемо в поміч? - Так! Ідем! Ідем! –
Лунало полем. Аж на серці щем
В Руара й кров від радості заграла.
Аж крикнув хтось: - А помогли вони,
Коли нас улич виганяв із дому!?
Їм про біду тоді було відомо,
Але ніхто з тієї сторони
На поміч нам не поспішив. Покинув
Жінок у скруті наших і дітей!
Так було, люди?! Чого мовчите?!
Руара раптом наче хтось підкинув:
- Хтось вже забувся, чому ми живі?
Чому рід русів не пропав, не згинув?
Бо жоден рус товариша не кинув
В біді ніколи. Адже на крові
Клялися ми: хай нас скарають боги!
Хай порубають власні нас мечі!
Тож підлий боягуз нехай мовчить!
Чи маєм дослухатися до нього?
Поки ми разом – поки сила ми!
А поодинці ворог нас здолає.
У нас другого вибору немає
Аби не стати здобиччю пітьми.
Не посоромим Руської землі!
Згадаєм, браття, наших предків славу!
Підемо, браття, сміло в бій кривавий.
Врятуєм Русь, як нам Троян велів.
Там – наші браття! Хай колись вони
Нам, може, руку помочі не дали.
Вони сьогодні в поміч нас позвали.
Ми не повинні згадувать вини!
В єднанні сила! Ми ж один народ!
Юрба від слів тих знов загомоніла:
- За Русь! За Русь! – з усіх сторін летіло
І вирував, і хвилювався сход.
Осколд угору булаву підняв
І гомін стих: - Я хочу ще одне
Рішити нині. Знаєте мене.
Вже стільки літ, як я хаканом став.
Я вас водив у битви і походи
І вірно роду росіїв служив.
Але, на жаль, своє я вже віджив.
Отож прошу тепер у всього роду
Мене звільнити. Я уже старий.
Уже не здатен військом правувати.
Хаканом треба іншого обрати,
Щоб молодий хакан повів вас в бій.
Хотів я, люди, щоб то був мій син.
Та боги сина, знаєте, забрали.
Отож я хочу аби ви обрали
Руара – неті мойого. Ось він!
Прошу, як віра ще до мене є,
Йому віддайте булаву хакана!
Повірте, люди, сили йому стане.
А, як не зможе, слово вам моє:
Я першим кину каменя у нього
І булаву відняти попрошу!
І першим царський суд над ним звершу.
Але я вірю: того хочуть й боги!
Чи ваша згода?! - Стихла враз юрма,
Але за мить ізнову загуділа:
- Хай буде так! Хакан говорить діло!
Хай молодий ту булаву трима!
Хтось було щось і проти загорлав,
Але йому умить заткнули рота.
- Ну, що ж, Руаре, якщо рід не проти,-
Осколд обличчям до Руара став,-
- Бери у руки булаву і владу,
Збирай дружину і у бій веди!
Але дивись – мене не підведи.
Аби моєму слову ти не зрадив!
Руар вклонивсь Осколду і юрбі,
Взяв булаву, підняв її угору:
- Народе русів! Завтра в ранню пору
Я поведу вас у смертельний бій.
Усі готуйтесь. Часу в нас нема.
На збори ніч. Вже завтра маєм бути
На тому боці. Там, де ворог лютий
В облозі братів – родіїв трима.

Поки спішили сотні до Дніпра,
Руар сторожу навсібіч відправив.
Сам попереду військом своїм правив.
Коли обідня надійшла пора,
Наспіли від сторожі перші вісті:
Жорстокий бій на Трубежі іде,
Нерівний бій проти орди веде
Рід родіїв. Дорослі усі чисто
Мечами захищають рідний дім.
Та сили їхні потихеньку тануть.
Якщо підмоги скоро не дістануть,
Тоді спасіння вже не буде їм.
Руар до себе сотників зібрав
Аби провести раду: що робити –
Яким шляхом Дніпро перебродити?
Як кожен з них думки свої сказав
Руар велів все військо розділити.
- Ти, Турбід, візьмеш вісім сотень і
Йдеш вздовж Дніпра супроти течії
І через Заруб – брід ступай відкрито.
Не зупиняйсь. Повинен встигнуть ти,
Аби підтримать родіїв. Як хочеш,
Але тримайся. Втримайся до ночі,
Якраз тоді я маю надійти.
А я піду на Канів через брід
Аби хозарам вдарити у спину.
Ми їх не просто вигнати повинні.
Нам їх добряче так провчити слід,
Щоб вони й шлях у Русь навік забули.
Все зрозуміло? – Так! – Тоді іди!
Та пам’ятай: до ночі бій веди.
Ми вдарим так, щоб ті і не збагнули,
Звідкіль на них звалилась та напасть.
Затиснем, щоб і писнути не сміли.
Попросим Хорса аби дав нам сили.
Та і земля нам рідна сили дасть.
Подався Турбід вгору вздовж Дніпра.
Там, де Трубіж-ріка в Дніпро впадає
Був давній брід. Із русів хто не знає,
Що тут дорога проляга стара
На другий бік? Здолавши течію,
Вздовж Трубежа повів він сотні полем.
Стояли ниви стоптані навколо
Й безлюддя. Всі дорослі у бою.
А скоро й брязкіт зброї долетів
І крик, і стогін. На широкім полі
Змагались руси аби свою долю
Порятувати. Наче від хортів
Ведмідь, так військо русів відбивалось.
Ті ж насідали із усіх сторін.
І було схоже: цей смертельний гін
Кінця добіг. Вже сили не зосталось
У родіїв. І раптом на хозар
З-за пагорба натисли свіжі сили.
То росії нарешті в бій вступили
І вороги, не втримавши удар,
Враз відкотились, бо того не знали,
Які ще сили вийдуть з-за горбів
І хто на поміч родіям приспів.
Але, уздрівши, що прийшло так мало,
Знов закружляли кінні навкруги,
Знов полетіли сулиці і стріли.
Та руси вже по-іншому їх стріли,
Їм додалось надії і снаги.
Стіна щитів ворожий натиск збила
І стріли русів також смерть несуть.
І скрізь хозар мечі невтомні ждуть.
Супроти сили стала рівна сила.
Як від вовків у полі дужий тур,
Так руси відбивалися завзято.
Хоча хозар і більше набагато,
Але стіна щитів для них, як мур,
Який вони не в змозі подолати.
Вже степ навколо трупом устеливсь.
Вже і Трубіж від крові червонівсь.
Але затялись – годі розігнати.
Хорс утомився й за Дніпро сховавсь
На поле бою сутінки спустились.
А ті завзяті іще бились й бились,
Але ні той, ні той не піддававсь.
І раптом темінь породила страх:
З-за Трубежа і з півночі півколом
Вогні з’явились ген по видноколу,
Немов хозарам заступали шлях.
Ті заметались. Кинулись на брід
Аби Трубіж із ходу перескочить,
Але зі смертю стрілись очі в очі.
Назад майнули, стріли їм услід.
Метнулись було вгору Трубежем,
А й там їх теж щити стіною стріли.
Хозари, хоч багато мали сили,
Та страх в серця їм вгородивсь ножем.
Вони метались по степу. Юрма –
То вже не військо. Годі раду дати.
Нікому не хотілось помирати,
Але другого вибору нема.
Хто уцілів у бійні і прорвавсь,
Погнав коней подалі степом. Скоро
Ітиль узнає про велике горе.
Орди каган так і не дочекавсь.

Зібрались переможці за столом.
І родії, і росії всі разом.
Зібрались, щоб забути всі образи,
Все, що недобре поміж них було.
Здіймались чари за весь руський рід
І богу Хорсу шану віддавали.
В бою усіх загиблих поминали.
Наповнив чашу і піднявсь Шибрід,
Що був хаканом родіїв і мовив:
- Ви помогли нам, росії, в біді.
Якби не ви, ніхто б з нас не сидів
Отут. Вже б захлинулись в крові.
Вже б наші ниви ворог толочив.
Жінок, дітей би у Ітиль погнали
І тільки б чорні ворони літали
Й вовки би завивали уночі.
То ж ми уклонитись маємо тобі,
Хакан Руар, за поміч своєчасну.
І війську всьому дякуємо красно,
Що помогли в запеклій боротьбі!
Він чашу одним махом осушив.
Тоді й Руар узяв отвітне слово:
- Приймаю дяку. Але, коли знову
Прийде зі степу військо ворогів,
Чи треба нам на поміч закликати?
Чи краще зараз стати заодно.
В єднання сила! Здавна так воно
Було відомо. Руси ж ми із вами?!
І Хорс над нами й наші прабатьки,
Які наш рід вели через віки
І не схилялись перед ворогами,
Нас закликають бути як один.
Тоді ми сила! Нас не подолати!
Нам слід хакана спільного обрати
Аби над Руссю усією він
Єдино правив. І в лиху годину
Міг усіх разом повести у бій.
І тоді буде на землі оцій:
Хто з мечем прийде – від меча загине.
Чи згодні, люди? - І зірвався крик
Навколо: - Згода! Згода! Згода! Згода!
Одна в нас кров! Ми ж із одного роду!
Забудем кривди ! Заодно навік!
І серед того гамору зродивсь
І другий крик: - Руаре, будь хаканом
Над усім родом руським! Полем бранним
Ти нам довів – воїтелем родивсь.
- Руар – хакан! Руар – хакан! – лунало.
Шибрід й собі вклонився: - Що ж, приймай
Під свою руку мій стражденний край.
Таки пора єднатися настала.

З походу поверталась роська рать.
Не просто – з перемогою верталась.
Орду хозар вдалося подолать.
І, хоч своїх на полі тім зосталось
Та все ж надія - не прийде орда,
Їм душі гріла. Вже й дніпрові броди.
Тече, біжить невпинная вода
І воїни долають її з ходу.
А там, на боці тім, своя земля.
Хоч, наче, вже своя й на цьому боці.
І це ще більше душі звеселя.
Тож чутно жарти, сміх на кожнім кроці.
Руар спинивсь на березі аби
Спостерігати війська переправу.
Дніпрову воду вітерець рябив
Та все шукав щось, шарудів у травах.
А роські сотні по одній одна
Долали стрімку течію по броду.
Десь попереду бігла новина,
І їх уже чекали із походу.
Аж раптом із-за вигину ріки,
Як лебеді розправивши вітрила,
З’явились лодії. Їх біг стрімкий,
Ураз, мов якась сила зупинила.
Уздрівши військо, стали завертать
Аби скоріш до берега пристати.
Хоча, чим міг їх берег врятувать,
Якби збиралось військо нападати?
Руар узяв десятки два людей,
Помчав до них. Цікавість розбирала:
Звідкіль пливуть і побували де?
Куди і з чим рікою прямували?
Їх стріли насторожено купці.
А що купці, то видно зразу стало.
На лодіях у кожного в руці
Мечі, списи. Нерадо зустрічали
Вони гостей непроханих отих.
Руар людей на березі залишив,
Заїхав в воду стільки, скільки зміг.
- Здорові будьте, люди! - Звідти тиша.
- Я – хакан русів, звуть мене Руар.
Не бійтесь, люди, ми вас не зачепим .
Везіть спокійно далі свій товар.
Ми тільки-но орду прогнали з степу.
Тож шлях відкритий! - Після таких слів
Напруга трохи спали. Опустилась
Донизу зброя. Й вираз подобрів
На лицях тих, що за борти тулились.
Одна із лодій ближче підпливла.
- Так ти хакан? – спитав, напевно, старший.
- Так, я хакан! - Давно орда пішла?
- Та вже не верне за товаром вашим.
А звідки ви? – Із Холма. Чи не чув?
На річці Волхов ажно за Ільменем.
- Не чув! Не знаю! В тих краях не був!
Але ж усе попереду у мене.
А як там Київ? Ви ж, мабуть, пливли
Та й завернули лодії в Почайну?!
- Ні, в Києву ми, княже, не були,
Хоча раніш заходили, звичайно.
Та нині Київ небезпечний став,
Його древляни облягли зусюди.
Руар стріпнувся: - Як ? Ти що сказав?
Враз щось важке здавило йому груди.
- Древляни город облягли, кажу.
Тож ми його скоріше оминули.
Ти що, в словах моїх помітив лжу?
Там саме в розпал колотнеча була.
Древлян навколо, наче мурахів.
Чи й довго Київ витрима, не знаю.
В Руара серце від таких страхів
Здавалось, наче в бубон калатає.
- Ти, княже, зблід! Погана новина?
- Недобра, але дякую. Хай боги
Оберігають вас. Хай не одна
Щаслива буде у Царград дорога..
Сам розвернув до берега коня,
Помчав до війська, що вже брід здолало.
Велів негайно сотникам спинять.
Зібрав до себе. Говорив він мало:
- Ідем на Київ! Я вперед піду.
Візьму з собою три десятки воїв.
А ви за мною стрімко по сліду.
Готові будьте стати вмить до бою.
Ніхто питань йому не задавав.
В Русі питань не задають хакану.
Тож на коня стрибнув він і помчав
І слідом три десятки кінних вправних.
Летіли коні берегом Дніпра,
Через річки, через поля, яруги.
Розпочалась для них смертельна гра,
Повітря аж дзвеніло від напруги.
З-під ніг втікала врозтіч дичина,
Ніхто на неї не звертав уваги.
Летіли коні – їх чека війна
Та це їм лише додає наснаги.
І воїни не думають про страх,
Про смерть, яка попереду чекає.
Їм тільки б швидше подолати шлях
І ворог силу їх мечів пізнає.
Здолали Либідь й Київ на горі
Здалеку видно. Подолали поле
І дебрі. От і Київ їх зустрів
У час, коли рішалась його доля.
Навколо й справді метушився люд
І на подолі тісно, і на схилах.
Здалеку чутно: у ворота б’ють.
Виходить, Гору ще не захопили.
Руар стрілою крізь древлян промчав.
Ті спершу і уваги не звернули.
А, як узвозом підніматись став,
Тоді найближчі сулиці метнули,
Бо зрозуміли, видно, що чужі.
Та русам шкоди із того не було.
Помчали далі. Крики : «Стережіть!»-
Кругом лунали. Руси, мов не чули,
Злетіли птахом на гору і вмить
В рубались сміло в тих, що у ворота
Пороком били. Навіть зрозуміть
Ніхто не встиг. Для русів – то ж робота.
Хто встиг – побіг, а інші вже лежать.
Криваве жниво часу не забрало.
Згори кияни з подивом глядять:
Звідкіль взялися? Наче з неба впали!
І раптом крик знайомий: - То ж Руар!
Агов, негайно відчиніть ворота!
Впустіть! То ж руси! - Вправний воротар
Озвався швидко. Кілька оборотів,
Зі скрипом подались ворота і
Руар і вої в’їхали до міста.
Як їх стрічали! Із усіх країв
Збігались люди, наче усі чисто
Лишили стіни аби їх зустріть.
Юрба весь час зростала і зростала.
Аж ось і Уліб крізь юрбу летить.
І Буди слідом нього. Та шукали
Не їх Руара очі. Де ж вона?
Де його мила? Де його Предслава?
І невідомість, начебто вина
Вповзала в серце під волання: «Слава!»
І от, нарешті, друзі обнялись.
Хоч і не довга була їх розлука,
Але такі події відбулись,
Як за роки. В очах Руара мука,
Спитав: «Жива?» І ті разом: «Жива!»
«А де?» і , мов у відповідь на теє
Бажання, що не виразиш в словах,
Хоч одним оком глянути на неї,
Зненацька розступилася юрма
І по живому тому коридору
До нього наближалася сама.
В Руара, мов із плеч звалились гори.
З коня він скочив. Може і не мав?!
Але чекати вже не було сили.
І у міцні обійми упіймав
Свою єдину в цілім світі милу.
Чи мить пройшла, чи, може, цілий вік,
Як зі стіни почулося: «Древляни!»
Всі миттю обернулись на той крик
І зрозуміли – розслаблятись рано.
Руар у очі милі зазирнув
І вибачливо дівчині всміхнувся.
А вже за мить він знов воїтель був
І його голос по юрбі метнувся:
- На стіни миттю! Не давайте їм
Можливості забратися нагору!
Велів чекати людям тут своїм:
- Я роззирнуся й повернуся скоро!
Піднявсь на стіну. Унизу юрма
Древлян на град з усіх боків летіла.
Хто зброю, хто й драбини ще тримав
І була їх велика дуже сила.
Зі стін їм стріли понеслись стрімкі,
Упали вбиті, ранені під ноги.
Та не спинило то древлян, які
В душі вже святкували перемогу.
Руар же бачив, що багато їх
Та то єдина їхня перевага.
Нема, здається, досвіду у них,
Як воювати. Кількість та відвага,
То ще не все. «Поборемось поки!» -
Всміхнувсь про себе й загукав: - Древляни!
Де воєвода ваш? Хто він такий?
Ті, мов не чують, пхнуться ровом прямо
На вал під стіни. А Руар ізнов:
- Де князь ваш, люди? Чи мене злякався?
І раптом голос із юрми: - Агов!
Я князь древлянський Мал! – таки озвався,-
Чого хотів? - Навіщо лити кров?
Давай, хай боги спір між нас розсудять?!
Зійдемось в поєдинку – я і ти.
І, хто у ньому переможцем буде,
Тому й умови ставить: чи піти
Вам звідси геть, чи то полянам Київ
Вам залишити? Згоден на таке?!
Стоять древляни, задирають шиї.
Їм видається: рішення легке
І справді кров не треба буде лити.
А їхній князь – великий богатир,
Йому оцього незнайомця вбити
Заввиграшки. І врешті буде мир.
І всі до князя очі повертають.
Той чи хотів, чи, може й не хотів,
Але ж не скаже: «Битись не бажаю!»
Тож руки в боки та і відповів:
- Ну, що ж, виходь, поміряємо сили.
Та не чекай помилування! Ні!
Древляни потихеньку відступили
Від стін. І вже немов не на війні,
Здійняли галас, весело їм стало.
Руар й собі спустився зі стіни,
Велів аби ворота відчиняли.
І заскрипіли нехотя вони.
З Руаром вийшли з міста лише руси.
Поляни всі дивилися зі стін,
Як він ішов. За мостом обернувся.
Спинились руси. Далі один він
Зайшов в людьми утворене півколо,
Де вже чекав його древлянський князь.
У їх руках тепер подальша доля
Обох племен. Руар за меч узявсь
Мал виглядав кремезнішим, міцнішим
І м’язами своїми так і грав.
Меч у руці здавався також більшим,
Ніж той, що Руар у руці тримав.
Але його це зовсім не лякало.
Багатий досвід говорив, що бій,
Як правило, не більші вигравали,
А, хто був спокійніший і меткий.
Тож Руар починав все неквапливо,
Щоб розібратись – хто це перед ним,
Чи має досвід. На ударів зливу
Відповідав лише одним – другим.
Та видивлявся слабкості у Мала.
Той вже й захекавсь. Витримка не та.
Рука вже меч невпевнено тримала
І посмішка не грала на устах,
Як то було ще на початку бою.
Тоді Руар у напад перейшов
І вибив меч умілою рукою
У князя Мала. Полилася кров,
Як меч Руара полоснув по тілу.
Мал відсахнувся, оступивсь, упав.
Завмер і чеканні, щоб його добили.
Але Руар робить того не став.
Відкинув лише меч убік ворожий
І, нахилившись, запитав того:
- Ну, що, ти згоден з тим, як сила божа
Нас розсудила? - Мал схопивсь бігом
І закричав: - Убийте його! Вбийте!
Ніхто, щоправда, не поворухнув.
Хто б клятву богу ризикнув зламати?
І Мал по хвилі це також збагнув.
Руар стояв спокійно і дивився,
На меч обпершись. І, хоч ворогів
Було неначе на деревах листя.
Та не лякав його ворожий гнів.
Древляни ж в нерішучості топтались,
Не знали, що робити далі їм.
Аж тут зі стін поляни одізвались:
- Погляньте, військо! Он, за лісом тим!
Усі ураз на південь повернулись
І справді військо через Клов іде.
- Це русь! Це русь! – над Києвом зметнулось.
Це нам на поміч русь хакан веде!
Древлян ураз неначе підмінили.
Тривога й страх з’явилися в очах.
Вони спочатку трохи відступили,
А потім враз по схилах, по корчах
Помчали вниз, лишаючи убитих.
Та не до того, видно, їм було.
Бо ж руси можуть шлях перепинити.
Хто зна, чи військо тільки з півдня йшло?
Але ніхто за ними не погнався.
Ворота Київ навстіж розчинив
І увесь люд на пагорбі зібрався,
Де бог Перун дубовий бовванів.
Прибігла дуже радісна Предслава,
Прийшов і Воїст, іще більш старий.
Весь люд кричав, аж захлинався: «Слава!»
Був радий: врешті закінчився бій.
Руар рішив моментом скористатись
І до старого Воїста звернувсь:
- За мене доньку я прошу віддати.
Її кохати все життя клянусь!
А на очах старого сльози, навіть:
- Руаре, синку, я того чекав.
За тебе радо я віддам Предславу.
І, більше того, вже моя рука
Не здатна княжу булаву тримати,
Її тобі я, сину, віддаю.
Прошу тебе полянським князем стати,
Бо добре знаю я, що у бою
Ти зможеш рід наш завжди захистити.
Чи так кажу я, люди?! - Звісно! Так!
Спокійно буде під Руаром жити!
Він переміг древлян – то божий знак!
Тим часом схилом руси піднялися.
Усі міцні, один до одного.
- Руаре, а звідкіль вони взялися?
Ми ж не просили помочі? - Кругом
Стояли люди – руси і поляни
Та придивлялись пильно – що і як.
А головний із русів рушив прямо
Туди, де Руар з Воїстом стояв.
- Ми тут, хакане! Далі що накажеш?!
- Хакан? – навколо натовп аж зітхнув.
- Ви чули, чули, люди, що він каже?!
Наш князь – хакан! - Усе то Руар чув,
Тож булаву свою підняв угору
І натовп змовк. – Послухайте мене!
Ми всі із вами пережили горе
За час короткий. Навіть не одне.
Тож хочу я тепер у вас спитати,-
Дістав із тула жмут добрячий стріл,-
Хто з вас спроможний стріли ці зламати?
Протяг рукою. Озирнувсь навкіл.
Ніхто не взявся. Знали-бо, даремно.
Міцні ті стріли, не зламати їх.
- А, якщо взяти і ламать окремо?
Зламати легко?! - Над юрбою сміх.
- Отож –бо, люди, ми всі разом – сила,
А поодинці – здобич ворогам.
І поодинці нас би вже скорили,
Як не одна напасть, тоді друга.
З’єднаєм сили – руси і поляни,
Тоді нас не скорятимуть, а ми
Усіх підкорим. І наш рід постане
Над полем і над горами цими.
На всіх просторах рід наш будуть знати.
І не посміє ворог більш прийти.
І не посміє меч на нас підняти!
Тут Хорс з-за хмари пагорб освітив,
Немов благословив своїм промінням
Слова, що до людей Руар звернувсь.
Адже сплітались у одне корінням
Два племені в одну велику Русь.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-09-30 20:36:57
Переглядів сторінки твору 201
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.815 / 5.5  (4.824 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.802 / 5.45)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.744
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2021.11.25 20:09
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
М Менянин (М.К./Л.П.) [ 2021-10-01 03:01:28 ]
Поэма Русь лучится
лелея благо родным
Евгением (Благородным),
да и пусть случится!

Євгене, дякую за слова поєми:
«Ми маєм рід свій давній берегти
І свою службу день і ніч нести.»

Дай Боже гідної екранізації

з повагою, Микола


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Євген Федчук (Л.П./Л.П.) [ 2021-10-03 19:13:04 ]
Дякую за гарні слова. Писав від душі. Хай щастить.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Гупало (М.К./М.К.) [ 2021-10-01 22:05:11 ]
Потужно! Шкода, що не маю натхнення це все прочитати...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Євген Федчук (Л.П./Л.П.) [ 2021-10-03 19:15:03 ]
Дай Бог Вам натхнення не тільки чуже читати, але і своє писати так, як писали досі, а то й краще. Дякую.