Увечері малий Юрасик за звичкою пішов спати до повітки. Він полюбляв запах складеного там свіжого сіна, вечірні концерти цвіркунів і ранні переспіви околишніх півнів, що долинали крізь ранковий сон. А ще йому подобалося до пізньої ночі дивитися на зоряне небо і рахувати яскраві зорини, які час від часу падали у траву далеко за річкою. Він годинами міг мріяти про те, як підросте і помандрує аж до самого лісу, що ледь виднівся під небокраєм, та назбирає ціле відро тих блискіток, якими потім прикрасить новорічну ялинку для своїх молодших сестричок. Домашні уже звикли до його уподобань і не намагалися цьому противитися, знаючи упертий характер хлопця, який малому дістався від прадіда – діда Пилипа.

А прадід Юрася був грізним козарлюгою. Ще замолоду він утік від пана на Запорозьку січ і повернувся тільки через кілька десятків років, коли йому уже стало бракнути сили одним ударом грізної шаблюки під час бою стинати по дві, а то й три, бусурманські голови. Не гірше він володів і пістолем. Очевидці розповідали, що в молоді літа дідо міг влучити у кинуті вгору мідяки разів по десять поспіль.
Та й сама козацька шаблюка була дійсно славною. Юрась своїми очима бачив її під сволоком кузні, коли на минулий Великдень разом із батьком ходив у гості до діда Пилипа. Тоді йому навіть удалося потримати у власних руках ту грізну зброю. Ну, як потримати… Скоріше потриматися за масивне, відшліфоване майже до блиску, руків‘я та доторкнутися пальцем до рясно пощербленого, але ще вельми гострого, леза клинка.
Дід тоді, випивши з батьком по добрій чарці горілки та закусивши поділеною навпіл крашанкою, уперше зняв ту дивовижну зброю зі сволока, де вона була прилаштована на двох масивних ухналях, і витяг із помережених вправною рукою майстра піхов. Очі старого якось блиснули, заграли ледь помітними яскравими іскорками, а з-під його пишних вусів на мить сяйнула молодецька усмішка. Ту дивину він поклав на довжелезну лаву, прямо перед Юрасем, а коли малий, потримавши шаблю за руків‘я, хотів було попробувати і лезо на дотик – суворо, але з якимось теплом у голосі, сказав: «Обережно, внучку, не поріж пальці!»
Селом ходили уперті чутки, що до того, як повернутися додому і стати ковалем, дід Пилип був не просто січовиком, а справжнім козаком-характерником. Односельці говорили, що відповідними знаннями і навичками за Дніпровими порогами йому довелося опановувати протягом довгих двох десятків років, а потім ще стільки ж часу поглиблювати та шліфувати їх в далеких походах і боях з різними бусурманами.
Зимовими вечорами в дідовій кузні довго горів каганець, а згодом увагу односельчан почали привертати якісь кремезні постаті, що час від часу навідувалися до нього після заходу сонця. Раніше тих незнайомців ніхто поблизу не бачив. Невдовзі люди стали помічати, що в кузні дивно пахне якимись травами, сіркою і навіть порохом.
– Та то звичайний чебрець із ромашкою, нюхальна сіль чи зілля від болю в попереку або суглобах, – залежно від ситуації щиро посміхався старий коваль. – Вам просто здалося чи випадково вітром занесло, – інколи говорив дід Пилип занадто прискіпливим відвідувачам свого помешкання.

Нарахувавши десять десятків падучих блискіток, а саме до стількох у свої п‘ять рочків умів лічити Юрасик, він хотів було уже засинати, але увагу малюка привернуло підозріле гавкання сусідського Рябка. Той щосили рвався з ланцюга в сторону городу. Зіп‘явшись на ноги, хлопчина щосили втупився очима у темряву, але нічого розгледіти не міг. Водночас до його чутливих вух долинув зовсім тихий хрускіт сухої гілки. Тут же Рябка підтримав і пес діда Федора, а потім ще кілька собак ближче до сільської околиці, за якою стояла дідова кузня.
Щось тут не так – подумав Юрасик, намацав свого брилика, натягнув його на русяву голівку і швидко спустився драбиною додолу. Хоча йому і було боязко одному уночі мандрувати кущами, але цікавість пересилила страх. До того ж хлопчик орієнтувався у навколишніх заростах не гірше, ніж удень. Та й сільські собаки на нього не звертали уваги, бо уже знали малого пастушка навіть по запаху.
Собачий лемент поступово утихнув. Запанувала така тиша, що стало чути голос пса із сусіднього хутора. Пройшовши поза городами аж до околиці і не помітивши нічого підозрілого, хлоп‘як уже було хотів повертати додому. Він ще раз поглянув здалеку на дідову кузню, обриси якої чорніли на фоні зоряного неба, але раптом у темряві наступив на колючку і поранив босу ногу. Кожен подальший крок завдавав малому нестерпного болю. Шпичка застряла прямо посеред підошви лівої ноги хлопця і той сів на землю та спробував витягти її зубами.
Раптом Юрась звернув увагу на те, що двері кузні відчинилися і в світлі каганця промайнула висока постать дебелого незнайомця в плащі, з-під якого визирало щось схоже на велику палицю. Забувши про шпичака, він напружив свій зір з такою силою, що у відкритий рот могла б улетіти величезна муха, якби це було удень, та ще й не одна. Чоловік тінню прослизнув усередину і двері за ним тихо зачинилися.
Доки Юрасик розмірковував про те, хто б це міг бути і які справи мав незнайомець до його діда о цій пізній порі, в кількох метрах від нього, в напрямку кузні, потайки пройшов ще один кремезний чолов‘яга у порохівнику з накинутою на голову відлогою. Чужак не помітив малого лише тому, що той сидів з протилежного боку куща.
Оце тобі й на! – ледве не вирвалось у Юрася, коли він побачив щось схоже на дідову шаблюку, яка визирала з-під поли накидки незнайомця. Але цікавість знову подолала страх і він, забувши про колючку, попрямував назирці за невідомим. Коли до кузні лишалося кілька десятків метрів, хлоп‘як зупинився біля крайнього куща, не бажаючи бути поміченим. Тепер він уже впізнав свого діда, який відчинив чоловікові після умовного перестуку в масивні двері кузні.
Цікаво, що ж вони там роблять, – роїлися думки в дитячій голові. Не зібралися ж вони уночі клепати зброю. Та і характерних звуків дідового молотка не чути. Але несподівано увагу Юрасика прикував ще один чолов‘яга, що підійшов до кузні з протилежного боку. Так само постукавши у двері, той не став заходити всередину, оскільки дід сам вийшов йому назустріч із якимось довгим предметом у руках. За ним показались два інші незнайомці і всі разом вони пішли у напрямку річки.
Юрась добре знав ці місця, бо уже кілька місяців тут самотужки пас своїх та сусідських кіз, допомагаючи батькам і заробляючи на якийсь кусок хліба для немаленької сім‘ї, де він був старшою дитиною. Восени йому виповниться вже цілих шість літ! Сестри Марійка з Оксанкою мають чотири і три відповідно, а Даринці ще немає і року.
Йдучи назирці за чоловіками, малий розмірковував, намагаючись усе-таки угадати, що ж вони збираються робити о такій пізній порі. Невже рибу вудити? Так не голими ж руками! Хоча у діда, та й інших двох, він бачив якісь палиці… Коли група сховалася поміж верболозів, Юрась став крастися ще обережніше, щоб ненароком не зіткнутись носом до носа з кимось із незнайомців. Присутність діда в цій таємничій компанії дещо нівелювала почуття страху, але у дітвака зовсім не було упевненості у тому, що старий коваль зрадіє його появі.
Таким чином, майже навпомацки, хлопчина дістався поляни, що заховалася серед верболозів. Зазвичай на ній весною і на початку літа батько з дідом та прадідом косили траву на сіно, а потім він у цій місцині до самої осені пас кіз. Але те, що відкрилось очам Юрася на краю галявини, занурило його в глибокий ступор. Від несподіванки він просто не знав, що і робити: кричати, бігти на допомогу чи навпаки – за допомогою.
Його дід стояв у центрі галявини зі своєю шаблюкою в правій руці. В лівій у нього теж була домаха, але дещо менших розмірів. З усіх боків старого коваля обступили незнайомці. Кожен з них стискав таку ж грізну зброю. Раптом вони разом, як за командою, накинулися на діда Пилипа, намагаючись нанести тому удари в різні частини тіла, а він ніби вітряк у бурю став розмахувати своїми шаблями-крилами, відбиваючи безліч смертельно-небезпечних випадів своїх суперників. То було щось неймовірне. Юрась навіть поглядом не встигав прослідкувати за всіма ударами і випадами, що сипались на його діда з трьох сторін. Правда, у цьому хлопцеві допомагали іскорки, які щедро розліталися від кожної зустрічі металу з металом. Брязкіт криці то наростав, то дещо утихав. Це був дивовижний, кривавий танок смерті під шалений цокіт сталі. Нічого подібного у своєму короткому житті малюкові бачити ще не доводилося. Затамувавши подих і міцно стиснувши дитячі кулачки, Юрась спостерігав за тим, як незнайомці зі всіх сил намагалися порубати діда на шмаття, а той блискавично знову і знову відбивав їхні удари. Інколи, як хтось із нападників від влучного удару коваля раптом падав на землю, той сам блискавично переходив у атаку на інших. Таким свого діда малюк не бачив ніколи і навіть уявити не міг, що це старому ще до снаги.
Іскри, що сипалися з-під криці, сліпили йому очі, брязкіт зброї дзвонами лунав у вухах, але зрештою хлопець став потихенько приходити до тями. Поступово до свідомості Юрасика стало доходити те, що молодим нападникам навіть утрьох було непросто подолати його діда Пилипа.
Цей танець козацької звитяги настільки захопив малого, що він не звернув уваги на обережні кроки позаду себе. Коли сильна рука міцно затиснула йому рота, а інша прикувала хлопчака до землі, він не зміг ні поворушитися, ні навіть писнути.
– Ти що тут робиш, пуцьвірінку, – на саме вухо суворо запитав невідомий грубим голосом, а потім, не відпускаючи рота хлопця, підхопив його іншою рукою і упевнено поніс до центру галявини.
Коли четверо лицарів нарешті побачили цей тандем, вони були здивовані не менше за малюка. Лише після наближення несподіваного ескорту майже впритул, занепокоєння на обличчі у коваля раптом змінилося посмішкою.
– Де ти зустрів мого джуру, Свириде? – не без нотки гумору в голосі запитав він у поневолювача.
– А я вже було подумав, що це таємний підси́лач, – жартівливо парирував той.
Всі вибухнули дружним сміхом, неспішно уклали шаблі у піхви і зійшлися докупи, з цікавістю роздивляючись спантеличеного джуру, якого Свирид уже встиг поставити на ноги прямо перед його дідом Пилипом. Один Юрась ще довго не міг вимовити жодного слова, а тільки із захопленням дивився на свого прадіда і ніяково посміхався.

З того часу хлопчина майже щотижня почав потайки відвідувати майстер-класи свого прадіда, сільського коваля і козака-характерника, який готував собі достойну зміну з кращих представників прилеглих повітів Січеславщини, яку згодом кляті московити стали називати принизливим словосполученням «Єкатєрінославская ґубєрнія», а Гетьманщину – якоюсь малоросією.
До осені дід Пилип викував справжню шабельку і подарував її Юрасеві на шості роковини. Невдовзі під час одного із нічних поєдинків, у присутності чотирьох своїх учнів, він урочисто посвятив того у джури, козацькі зброєносці, а затим став учити правнука основним навичкам володіння різними видами холодної зброї і не тільки. Велика увага приділялася фізичній і психологічній підготовці. Коли Юркові виповнилось десять років, його рівень володіння зброєю мало чим поступався майстерності звичайного рекрута, з яким хлопець міг би битися практично нарівні. У свої чотирнадцять підліток уже входив до десятка кращих бійців сотні, а у вісімнадцять – не в кожному полку царського чи королівського війська можна було відшукати вояка, що зміг би протистояти джурі на рівних.
Справжній полковник і майбутній характерник, – посміхаючись у сиві вуса, думав старий Пилип Мишуста, з гордістю спостерігаючи за тим, як його двадцятирічний правнук Юрко, вправно граючи двома грізними дома́хами, доволі легко справляється одночасно з десятком уже досвідчених молодих козаків, його вихованців. – Доки на рідній землі житимуть такі козарлюги, слава України-Руси не померкне!

30.05.2021