
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.01.23
21:49
Печальні видива розвіяв
Мого уривчастого сну
Цей день сяйливий, наче мрія,
Коли зустрів тебе, ясну.
Немов троянди, флокси, кали
Раптово почали цвісти.
Сніги розчулені розтали...
Мого уривчастого сну
Цей день сяйливий, наче мрія,
Коли зустрів тебе, ясну.
Немов троянди, флокси, кали
Раптово почали цвісти.
Сніги розчулені розтали...
2021.01.23
20:34
Д. Павличко
О, если б знать, как тяжко ранит слово
Забытое, но все -таки мое.
Оно меня ударило внезапно,
Тупое, будто камня острие.
Ну почему не убивает слово,
А только вновь оно стыдит меня?
Возможно, я писал его в испуге,
О, если б знать, как тяжко ранит слово
Забытое, но все -таки мое.
Оно меня ударило внезапно,
Тупое, будто камня острие.
Ну почему не убивает слово,
А только вновь оно стыдит меня?
Возможно, я писал его в испуге,
2021.01.23
19:59
атоми міста є завжди безхатні
у хмарочосах молекул
де електрони з віп-охорони
хваляться східцям-парсекам
швидкістю світла
й тим що вони захистити їх здатні
вектором кожним східці скрегочуть
у хмарочосах молекул
де електрони з віп-охорони
хваляться східцям-парсекам
швидкістю світла
й тим що вони захистити їх здатні
вектором кожним східці скрегочуть
2021.01.23
19:21
Колись над лісом хата стояла,
Жили у хаті тій баба з дідом.
От баба діду якось сказала:
- Я б зготувала оце обіда,
Так дрів немає ні цурки в хаті.
Пішов би, може, приніс в’язанку.
Прийшлося діду сокиру взяти,
Іти до лісу з самого ранку.
Жили у хаті тій баба з дідом.
От баба діду якось сказала:
- Я б зготувала оце обіда,
Так дрів немає ні цурки в хаті.
Пішов би, може, приніс в’язанку.
Прийшлося діду сокиру взяти,
Іти до лісу з самого ранку.
2021.01.23
17:15
Священник сидів на снарядному ящику, заглиблений у невтішні думки. Поруч з ним, притулившись до стіни окопу, дрімав я. Три години тому, прямо тут, у брудній, наскрізь пропахченій порохом ямі, він сповідав солдатів. І тих, хто залишився живий після бою, і
2021.01.23
16:49
Летить Козеня, наче
вихор,
Біжить по зеленій
траві,
Стрибають Розрада
і Втіха
В рогатій малій
голові.
вихор,
Біжить по зеленій
траві,
Стрибають Розрада
і Втіха
В рогатій малій
голові.
2021.01.23
16:26
А печеніги на хазар ідуть...
завоювати іго путінізму
і солов'їну Чудь,
що обирає путь...
які ведуть її до комунізму.
***
А на агонізуючу орду
завоювати іго путінізму
і солов'їну Чудь,
що обирає путь...
які ведуть її до комунізму.
***
А на агонізуючу орду
2021.01.23
14:12
Свати", "квартальчик", тру-ля-ля -
Оце воно! А розум - гирі.
От і зліпили короля
Із лицедія дезертири.
Вручили владну булаву
Та власну долю балабону.
Бо обіцяв нам пахлаву,
Оце воно! А розум - гирі.
От і зліпили короля
Із лицедія дезертири.
Вручили владну булаву
Та власну долю балабону.
Бо обіцяв нам пахлаву,
2021.01.23
11:42
В останньому танку роковані планети
Щезали без слідів у вихорі буття.
Куйовдили екстрим розхристані поети,
Здіймаючи до хмар нестямні почуття.
Летіли навсібіч, як вітер в чистім полі,
Розмінюючи глузд на марну суєту,
І не один у тім польоті боже
Щезали без слідів у вихорі буття.
Куйовдили екстрим розхристані поети,
Здіймаючи до хмар нестямні почуття.
Летіли навсібіч, як вітер в чистім полі,
Розмінюючи глузд на марну суєту,
І не один у тім польоті боже
2021.01.23
10:49
Кошмар століття – ядерний грибок,
а ми у кирзі відбиваєм крок,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
а то й без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
а ми у кирзі відбиваєм крок,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
а то й без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
2021.01.23
08:30
„Макс-фактором“ почав писати твори,
все яскравішою поезія стає.
Захоплень і похвал відразу море,
їм туш виразності й об‘єму додає!
все яскравішою поезія стає.
Захоплень і похвал відразу море,
їм туш виразності й об‘єму додає!
2021.01.23
06:44
Тієї зими було дуже холодно. Вітер струшував сніжний пил з дерев, сад потопав у кучугурах. Снігова баба, з віником і відром на голові, уже місяць стояла на подвір'ї і не думала танути.
- Лесю, Таню! Ідіть-но сюди, - покликала заклопотана Оксана доньок,
2021.01.23
06:18
Вдихни повітря повні груди,
повільно порахуй до ста…
Бо люди, друже, просто – люди
і їм кортить звичайна мста.
Ти не чекай відважних вчинків,
плюгавство квітне на землі.
Перечекай, зажди хвилинку,
повільно порахуй до ста…
Бо люди, друже, просто – люди
і їм кортить звичайна мста.
Ти не чекай відважних вчинків,
плюгавство квітне на землі.
Перечекай, зажди хвилинку,
2021.01.22
22:08
А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
2021.01.22
18:38
Ходім туди — до мертвої води,
де падають з дерев достиглі сови,
де біла ніч пускає чорний дим
і білий вірш латає чорним словом.
Куди стара йде помирати тінь,
коли нову народжує світанок,
де біла ніч у чорному пальті
де падають з дерев достиглі сови,
де біла ніч пускає чорний дим
і білий вірш латає чорним словом.
Куди стара йде помирати тінь,
коли нову народжує світанок,
де біла ніч у чорному пальті
2021.01.22
18:37
Остання осіння ніч. В безмісячнім стиглім мороці,
мов скалочка світла в заплющенім оці, тріпоче самотня ватра.
Зчепившись худими руками, навколо вогню уробориться
живий циферблат, що на кожному кроці відлічує миті до завтра.
Вже дряпають чорне небо
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...мов скалочка світла в заплющенім оці, тріпоче самотня ватра.
Зчепившись худими руками, навколо вогню уробориться
живий циферблат, що на кожному кроці відлічує миті до завтра.
Вже дряпають чорне небо
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
2016.03.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Подвишенний (1993) /
Рецензії
Культура і суспільство: вітчизняна гуманітарна думка на зламі епох
Книга складається з двох частин: власне “філологічних нарисів” та мемуарів “I was born in the USSR”. Для повного з'ясування обставин і тих алюзій, які широко, мов капкани, розкидані в першій частині, варто насамперед розпочати з кінцівки, де акцентовано на важливих етапах становлення авторського “Я” письменника як у життєвому аспекті, так і на науково-літературному поприщі. У розділі “I was born in the USSR” Олександр Глотов на власному прикладі розмірковує над тим, як радянська політична пропаганда формувала не лише порядок денний Країни Рад, а й поетичну картину світу письменників, журналістів, які зростали на теренах СРСР. На перший погляд може здатися, що науковець деякою мірою ностальгує за літами своєї молодості, тією дійсністю, в якій плекався його творчий потенціал, але це лише на перший погляд. Вже із заголовку розуміємо, що пан професор був “контрреволюційним елементом” у структурі системи освіти того часу, його демократичний світогляд аж ніяк не збігався з партійною лінією, де викладач і студент — були лише гвинтиком і коліщатком на заводі, де штампувався новий тип покірної “людини-автомата” (Е. Фромм). Як зазначає пан Глотов, американська культура (свободолюбність), як символ “Заходу, що загниває”, лягла в основу його літературної творчости. Саме тому “he was born in USSR”.
У нарисі “За що я обожнюю літературознавців” Олександр Глотов зазначає: “Ні, перш ніж взяти до рук літературознавче письмо, я хочу знати, з ким я маю справу. Я вам не скажу за всю науку, але, принаймні, в науці про літературу джерело інформації має значення” (с. 104). Опираючись на цей постулат, ми дещо окреслили біографію автора, яка рясніє революційними ідеями та контраверсійними епізодами з життя, які, своєю чергою, вплинули на формування наукової методології про-читання літературного тексту. У книзі “Філологічні нариси” безумовно знаків питання більше, ніж окликів або принаймні жирних крапок, але автор і не задавався метою з'ясувати істину там, де науковці різних шкіл століттями ламали списи. Завдання: засвітити світло. Науковець фактично обертається навколо одвічних проблем гуманітаристики, зокрема, що було раніше: журналістика чи література; чи повинна література відігравати роль агітатора-пропагандиста; яким чином соціологія та психологія впливають на авторську свідомість тощо. Інтермедіальність соціокультурного підходу, який вже давно побутував в окцидентальній культурології, педагогіці, психології і так далі, сторінками праці професора Глотова здійснює експансію далі на терени класичних гуманітарних дисциплін. На його думку, “спроба звести воєдино систему естетичних й етичних цінностей, які традиційно розглядаються в науці про літературу, з комплексом життєвих цінностей, що є об’єктом дослідження психології та соціології, може виявитися достатньо продуктивною, якщо здійснювати це з розрахунком потенційної сумісності вихідних постулатів цих наук” (с. 40). Іншими словами, все те, що автор розміщує у своєму творі, фактично віддзеркалює його підсвідомі переживання й потреби, які зумовлені психологічною конституцією людини. Детальніше ця теза розвивається в нарисі “Література як додаток до кримінального кодексу”, де автор лейтмотивом визначає ідею злочину й на прикладі багатьох класичних праць європейської літератури підбиває підсумок: поганці та захват ними завше будуть у тренді, адже темна сторона душі є невід'ємним елементом психології кожної нормальної людини.
Є також підводні камені, яких дослідник не зумів уникнути, а саме, граючись з розумом, треба бути пильним, аби не втратити його чіткості і структурованості. Професор Глотов сам зазначає, що “професійне захворювання гуманітаріїв — неточність” (с. 12), а вже згодом пише, що в гуманітарних науках “відкрите одним дослідником не є догмою для іншого” (с. 99). А у вступному нарисі, де досліджує витоки журналістики як професії, взагалі пише оксюморонну річ: “здоровий глузд як опора будь-якої гуманітарної науки”... Будь-який філософ по-філософськи задасть запитання: “Що таке істина?”, а психолог-практик йому підтакне, мовляв, здорових людей у сучасному світі взагалі не існує, є лише градація психологічних розладів. Таким чином, філологічне дослідження пана Глотова опиняється на межі з філософським, але, зрештою, як не крути, саме філософія була у витоків гуманітарної думки, зокрема й літератури, тому то і слово, сказане автором, є таким діткливим і змістовним для читача.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Культура і суспільство: вітчизняна гуманітарна думка на зламі епох
Рецензія на книгу нарисів О. Л. Глотова “Філологічні нариси”. - Тернопіль, Видавництво “Крок”, 2020. - 176 с.
“Філологічні нариси”, авторства професора Олександра Глотова, викликають неординарне сприйняття. З однієї сторони відчувається потужний інтелектуальний струмінь, покликаний змусити читача ввімкнути мізки, а з іншого — провокативна іронія над тим, що нині називається у фахових колах “гуманітаристика”. Автор зумисне плутає думку так, аби, на перший погляд, вона виглядала дещо примітивно, проте, як говорять у народі, читати ці меседжі потрібно між рядків.
Книга складається з двох частин: власне “філологічних нарисів” та мемуарів “I was born in the USSR”. Для повного з'ясування обставин і тих алюзій, які широко, мов капкани, розкидані в першій частині, варто насамперед розпочати з кінцівки, де акцентовано на важливих етапах становлення авторського “Я” письменника як у життєвому аспекті, так і на науково-літературному поприщі. У розділі “I was born in the USSR” Олександр Глотов на власному прикладі розмірковує над тим, як радянська політична пропаганда формувала не лише порядок денний Країни Рад, а й поетичну картину світу письменників, журналістів, які зростали на теренах СРСР. На перший погляд може здатися, що науковець деякою мірою ностальгує за літами своєї молодості, тією дійсністю, в якій плекався його творчий потенціал, але це лише на перший погляд. Вже із заголовку розуміємо, що пан професор був “контрреволюційним елементом” у структурі системи освіти того часу, його демократичний світогляд аж ніяк не збігався з партійною лінією, де викладач і студент — були лише гвинтиком і коліщатком на заводі, де штампувався новий тип покірної “людини-автомата” (Е. Фромм). Як зазначає пан Глотов, американська культура (свободолюбність), як символ “Заходу, що загниває”, лягла в основу його літературної творчости. Саме тому “he was born in USSR”.
У нарисі “За що я обожнюю літературознавців” Олександр Глотов зазначає: “Ні, перш ніж взяти до рук літературознавче письмо, я хочу знати, з ким я маю справу. Я вам не скажу за всю науку, але, принаймні, в науці про літературу джерело інформації має значення” (с. 104). Опираючись на цей постулат, ми дещо окреслили біографію автора, яка рясніє революційними ідеями та контраверсійними епізодами з життя, які, своєю чергою, вплинули на формування наукової методології про-читання літературного тексту. У книзі “Філологічні нариси” безумовно знаків питання більше, ніж окликів або принаймні жирних крапок, але автор і не задавався метою з'ясувати істину там, де науковці різних шкіл століттями ламали списи. Завдання: засвітити світло. Науковець фактично обертається навколо одвічних проблем гуманітаристики, зокрема, що було раніше: журналістика чи література; чи повинна література відігравати роль агітатора-пропагандиста; яким чином соціологія та психологія впливають на авторську свідомість тощо. Інтермедіальність соціокультурного підходу, який вже давно побутував в окцидентальній культурології, педагогіці, психології і так далі, сторінками праці професора Глотова здійснює експансію далі на терени класичних гуманітарних дисциплін. На його думку, “спроба звести воєдино систему естетичних й етичних цінностей, які традиційно розглядаються в науці про літературу, з комплексом життєвих цінностей, що є об’єктом дослідження психології та соціології, може виявитися достатньо продуктивною, якщо здійснювати це з розрахунком потенційної сумісності вихідних постулатів цих наук” (с. 40). Іншими словами, все те, що автор розміщує у своєму творі, фактично віддзеркалює його підсвідомі переживання й потреби, які зумовлені психологічною конституцією людини. Детальніше ця теза розвивається в нарисі “Література як додаток до кримінального кодексу”, де автор лейтмотивом визначає ідею злочину й на прикладі багатьох класичних праць європейської літератури підбиває підсумок: поганці та захват ними завше будуть у тренді, адже темна сторона душі є невід'ємним елементом психології кожної нормальної людини.
Є також підводні камені, яких дослідник не зумів уникнути, а саме, граючись з розумом, треба бути пильним, аби не втратити його чіткості і структурованості. Професор Глотов сам зазначає, що “професійне захворювання гуманітаріїв — неточність” (с. 12), а вже згодом пише, що в гуманітарних науках “відкрите одним дослідником не є догмою для іншого” (с. 99). А у вступному нарисі, де досліджує витоки журналістики як професії, взагалі пише оксюморонну річ: “здоровий глузд як опора будь-якої гуманітарної науки”... Будь-який філософ по-філософськи задасть запитання: “Що таке істина?”, а психолог-практик йому підтакне, мовляв, здорових людей у сучасному світі взагалі не існує, є лише градація психологічних розладів. Таким чином, філологічне дослідження пана Глотова опиняється на межі з філософським, але, зрештою, як не крути, саме філософія була у витоків гуманітарної думки, зокрема й літератури, тому то і слово, сказане автором, є таким діткливим і змістовним для читача.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію