ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2022.12.02 00:34
Нечувано люта навала
Показує сутність свою, –
В онуки дитинство украла
І старість розтяла мою.
Нелегко звикати до втрати
Того, що учора було, –
Як світла немає в кімнаті,
Відразу зникає й тепло.

Євген Федчук
2022.12.01 17:49
Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
Страшний голод панів-ляхів в Жванці доконає?
Хтось орду за те татарську кляне-проклинає.
Та, скажу тобі, Хмельницький винен сам у тому.
Розкажу, як було діло –

Самослав Желіба
2022.12.01 16:41
Схопився за меча і вигукнув: «Смієшся?»,
Та усміх на лиці, у відповідь смішки,
Що тануть, як туман, із тілом за вітьми,
І самотина знов на болотах безмежних.

Хотіла залякать і кинути птахам,
Коли таки помре від спраги чи отрути,

Козак Дума
2022.12.01 09:30
Я у всесвіту десь на краю…
На задвірках мінливої долі
споглядаю планиду свою
і душа шаленіє… від болю,
од безсилля і чорної мли.
Поміж вічної ночі і криги
як, не ставши похмурим і злим,
написати життя всього книгу?.

Тетяна Левицька
2022.12.01 07:28
Темно, холодно, лячно у хаті.
Дотліває свіча край стола.
— Доки буде війна ця тривати? —
матір донька питає мала.

— Як світило підніметься вище,
вмиє личка ясних білозір,*
зацвітуть перламутрові вишні,

Микола Соболь
2022.12.01 05:45
Чим завинив перед тобою,
великий Боже, наш нарід?
Голодомором чи війною
не захід як іде, то схід...
Дніпрові кручі, мов Голгофа,
а мова, ніби плоть Христа...
Спивають діти кров потроху,
щоби народ цей перестав,

Віктор Кучерук
2022.12.01 04:26
Живу знедавна без надії
На краще завтрашнє моє, -
Ніхто мене не пожаліє,
Хоч буде знати, що я є.
Життя наблизилось до краю
І спорожнів одразу дім, -
Душі чутливої немає
Тепер в оточенні моїм.

Домінік Арфіст
2022.12.01 01:11
іде ідеальний сніг
ідол дитячих снів
білий пухнастий кіт
біло замуркотів
сивий столітній дід
бороду топить в лід
інистий велет снить
музикою весни

Юрій Гундарєв
2022.11.30 22:40
Коли так боляче, що майже нестерпно,
коли не витримуєш заданого кимось темпу,
коли підступають ридання, а сліз немає, - нехай
лунає Гайдн.

Коли тебе, як вовка, обклали скорботи,
коли по краплині тануть в долоні прозорі ноти,
коли, здається, вже

Іван Потьомкін
2022.11.30 22:11
Спізнився на літак...
Женусь за поїздом, щоб у вагон останній вскочить...
Прийшов на іспит – що сказать не знаю...
Такі-от сни з учора й позавчора.
Торік й позаторік такі ж вони були.
Поновлює потугу тіло уночі,-
Душа ж про день звітує перед Богом

Софія Цимбалиста
2022.11.30 20:16
Лиш тоді, коли здається,
що всьому кінець,
знаходиш справжній сенс життя.
Лиш тоді, коли втрачаєш сили,
отримуєш надію
на щасливе майбуття.
Попри все на світі,
шукаєш вихід з небуття.

Юрій Гундарєв
2022.11.30 17:33
Сидит старушка у окна,
Заклеенного накрест скотчем.
Был людный дом, теперь одна…
А уезжать никак не хочет.

Под свист снарядов родилась,
Встречает смерть под свист снарядов.
В душе - ни искры, лишь зола…

Зоряна Ель
2022.11.30 17:23
Хто їсть фрукти непомиті,
й рук не миє - добре робить.
Він найкращий друг на світі
мі-мі-мі-мі-мі-мікроба.

Поклади немите в ротик,
оближи брудне й побачиш,
як стрибну я в твій животик

Таїсія Цибульська
2022.11.30 15:06
Казка Збройні Сили Богатирські успішно звільняли від нечисті рідну землю, але багато роботи було ще попереду. Богатир Остап Здужний обвів поглядом лісову галявину, яку спецзагін щойно розчистив. Навіть табличку із написом «Обережно! Замагічено!» ще н

Козак Дума
2022.11.30 07:18
Дощить… Усе до нитки змокло.
Дощить і навіть птахи змовкли!
Дощі несе на крилах осінь…
Дощі перуть рокитам коси.

Віктор Кучерук
2022.11.30 05:30
Лисіє клен, неначе я
За крок чи два до раю, –
Життя безжальна течія
Нікого не минає.
Напевно, журяться світи,
Що час паплюжить люто,
Хоча ще хочеться цвісти
І молодими бути.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Олександр Сушко (1969) / Проза

 Кохання і пацятка
Ніколи не думав, що сяду колись за письмовий стіл, аби написати цю сповідь, бо я людина проста, працюю на пилорамі, тримаю підсвинків та вирощую городину. Самі розумієте, що займатися дурницями часу у мене немає. А тут припекло.
“А яка ж причина?” - слушно запитаєте ви.
ЛЮБОВ, дорогенькі мої. Більш ніщо на світі не здатне з терплячого, зашкарублого як підошва дідівського чобота, чоловіка зробити плаксиву мишу. Та ви, мабуть, теж у юнацькому чи парубочому віці проходили цю школу життя: мало кому доля намастила губи медом, майже кожен відчув на смак, що таке подружня зрада, охолодження почуттів, а то й банальна зневага, яка призводить до розриву між колись люблячими партнерами. А все почалося з рохкаючої братії та поезії.
- Миколо,- гукає з вікна жінка,- зроби мені чаю, бо я зайнята.
- Не можу, кохана! - кричу у відповідь крізь прочинені двері свинарника. - Я з-під кабана гній вигрібаю, руки брудні. Нагрій собі води в електрочайнику сама.
- Ах ти так? Я тут вірші пишу про високе, а ти не можеш жінці зробити приємність?
Довелося застромити вила в гній і піти до хати, аби вдовольнити прохання дружини, яку безмежно люблю. Після праці біля рохкаючої братії мало зняти заквецяні у лайно чоботи, потрібно ще й добряче вимитися, бо дух від мене йшов такий густий і пахучий, що духм’яного запаху чаю чути не буде взагалі. І руки потрібно потерти добряче тертушкою, а потім ще й лимоном.
Чай кохана любить пити з еклерами. Тож довелося паралельно морочитися і з цими кондитерськими виробами: робити крем з масла, яєць та шоколаду і тісто за спецрецептом. Та й чай не простий, не з пакетованого сушеного листя, а з глодом, курагою, м’ятою та медом. Тож доки приготував усе як треба, то настала пора обіду.
Ставлю на таці перед коханою паруючий в заварнику чай та еклери і хутенько біжу знову до клуні, де голодний кабан вже півгодини верещить як на пуп.
Нагодував заодно і кота, який терся об ноги, випрошуючи рибки, і курей, і собаку. Тільки взяв косу в руки, аби піти на луг, кохана вискочила з хати, руки в боки і давай мене чехвостити:
- Що це за чай ти мені приготував, чоловіче? Як так можна не поважати власну жінку!
- А що ж не так? - питаю засмучену кохану.
- Курага несвіжа, віддає пилом. Я від того післясмаку тепер ходжу як причмелена, вірш закінчити не можу. А тема ж не проста, а про кохання. Тут настрій потрібен відповідний, а ти мені його тим чаєм зіпсував.
- Так допишеш увечері чи завтра на роботі. Ось побачиш — все буде гаразд.
- Яке завтра? Мені зараз треба дописати? Знаєш як воно муляє, як пече? Ти не творча людина, тобі невідомі ці танталові муки! Тому або зараз, або ніколи!
- То що ж мені робити, сонце? - ошелешено питаю в жінки.
- Збігай до крамниці, купи свіжої кураги і приготуй чай ще раз. Можливо натхнення і повернеться.
Що вдієш - потрібно йти, бо увечері невдоволена кохана може влаштувати скандал, а то й чкурнути з подружнього ліжка спати до сусідньої кімнати. Кинув косу, одягнув стару свитину і пішов по курагу до сільського генделика. Тлуста продавчиня гарчливим голосом гавкнула:
- Кураги немає, є родзинки.
- Мені кураги треба.
- Кажу ж — немає, післязавтра привезуть.
Пішов до другого генделика на протилежному кутку села. І там очікувало фіаско.
- Є туніські фініки, свіжі. А кураги немає.
- А де ж її можна купити?
- Їдьте у “Фору” до Тетерева, або до Радомишля. Ближче не знайдете.
Легко їй таке радити, а в мене голодні свині скоро верещати почнуть, все село збіжиться.
“Що ж робити?”- міркував я. Якщо не куплю кураги - дружина запиляє, а поїду купувати до райцентру, то поки повернуся - на кабанячий вереск збіжаться сусіди зі всього кутка. Та й автобус буде йти тільки о третій годині дня. Нині, під час барановірусної інфекції, держава повідміняла мало не всі рейси і на міжрайонних автобусних маршрутах, і в електричках, щоб люди пішки долали десятки кілометрів з роботи і на роботу, та ставали здоровішими. Зайве сало на кістяках пасує тільки американцям, а українці мусять буди підтягнутими, з прилиплими до хребтів ковбиками як у хортів.
Час до автобусного рейсу ще був, тож я бігцем кинувся годувати поросяток. Тільки взяв правицею ручку січкарні, а кохана тут як тут:
- Де моя курага, я питаю? Чому ти ще не в магазині?
- Я там уже був. І в іншому також. Немає кураги. Є родзинки та фініки. То як — будеш фініки?
- Ні. Тільки курагу.
- Автобус їде через півгодини, я встигну.
- Бігом перевдягайся, бери гроші і хутко на зупинку, інакше спізнишся!
- Не спізнюся.
- Спізнишся, кому кажу!
Подригавши трохи ногами зняв заквецяні лайноступи та зітхнув з полегкістю: на них стільки “добра” поналипало, що кожен важив з п’ять кіло. А то й більше. День в таких гирях почовпаєш, то увечері нижні кінцівки, мов ватяні. Взуваюся у сандалики “Петрик” та шорти з обчикрижених мало не до сідниць зі старих і рваних джинсів. Мене такі донька привчила носити. Каже: “Татку, нині це писк моди. Головне щоб пару діромах на дупі було”.
Ну, дірок у мене немає, бо не люблю, коли виглядають сімейні труси з перчиками. Зате є ремінь з блискучою бляхою у вигляді баранячих рогів, закручених як у єдинорога. Бляха за розмірами така десь як тарілка, тож люди при зустрічі витріщаються не на мене, а на металевий виріб. Це так і задумано, аби хтось не наврочив, бо я дуже пристріту боюся.
Їду в автобусі до Тетерева, поруч сидить буцмата молодиця, в ногах якої лежить кропив’яний мішок. По рохканню чую, що там пацятко.
- Купили в райцентрі? - питаю пасажирку.
- Нє, свекруха подарувала,- сердито одказує вона і копає ногою мішок.
- То нащо б’єте нещасну твар? Воно ж іще маленьке, можна легко нирку відбити, а то й рило пошкодити.
- Чого, чого,- яке ваше діло?
- Та це взагалі не моя справа, але якщо воно вам не подобається, то віддайте мені. Або продайте.
- А скільки дасте? - загорілися очі у молодиці.
- Ось, є двісті гривень, це все що є.
- Тю! Хіба це серйозна розмова? Давайте тисячу і по рукам.
- Кажу ж, немає тисячі, є тільки двісті гривень. Може у когось допозичу. Агов, Йване,- гукаю до водія. - Скільки можеш позичити? Хочу порося викупити.
- Триста гривень, більше немає.
- Всього п’ятсот. То як - домовилися?
- Малувато.
- Ну, воля ваша. Нав’язуватися не буду.
Хвилин п’ять сиділи спокійно. Нарешті молодиця не витримала:
- Гаразд, давайте за п’ятсот. Бо мені це порося як кістка в горлі. Я ж поетеса, мені вірші писати треба, а свекруха каже:
- Досить займатися дурницями. Вчися вести домашнє господарство, не все ж чоловік буде робити. А я до весілля й курки в домі не тримала, не те що свині. Скажу згодом, що порося здохло, а гроші пригодяться, хочу книжку нову купити Олександра Сушка “Скарбничка усмішок”. А то й дві.
- Так, книжка в наш час - надзвичайно корисна річ у господарстві. Нею можна і мух бити, і гроші в неї заховати. Та й читати хоч інколи треба, бо некультурні та невиховані люди нікому не цікаві. Наче.
Подивилася на мене косо молодиця, перехрестилася і вийшла з автобусу на своїй зупинці. А я приїхав на автостанцію в Тетерів, вийняв з мішка поросятко, почухав йому рожеве рильце та й зажурився.
Це ж що виходить? Кохана послала за курагою аж під три чорти, а я замість неї купив свинку? Ой вереску буде! Ой буде! Може й усе село збігтися. Та це ще півбіди,- грошей на зворотний шлях у мене немає.
- Йване, звертаюся до водія,- може підкинеш мене назад у село в борг. Я тобі завтра піднесу, гаразд.
- Та сідай уже, любитель живності. Підвезу.
За півгодини, набивши салон робочим людом з київської електрички, рушили у зворотному напрямі. Виходжу з автобусу і чую дикий поросячий вереск. Бігцем кинувся на рідне подвір’я, тримаючи мішок з поросям як багнета.
- Щоб ви поздихали! - вплітається в поросячий виск голос моєї дружини. - А бодай вас пранці поз’їдали! - доповнює свою тираду моя кохана.
А коли мене побачила, то як гарикне:
- Ти де швендяєш, га? Худоба голодна, зараз сусіди поприбігають лаятися!
- По курагу їздив, ти ж сама і послала!
- Ну, і де ж та курага?
- Та ось,- знічено відповідаю, - кураги не було, то купив ось це, - виймаю з мішка поросятко і показую його дружині.
Такий дикий рев, шановні читачі, я чув тільки одного разу, коли був ще підлітком. Тоді ми з татком ходили до київського зоопарку, де якийсь пришелепок вийняв з-за пазухи домашнього кота і показав його амурському тигрові у клітці.
Не вийшло з мене Малюка Мак-Гаррі з оповідання О’Генрі “ Персики”. Там літгерой цілу ніч шукав для коханої персики і таки знайшов. А у мене вийшло трохи інакше: кохана просила солодкого, а я їй приніс порося. І хоч спас божу твар від знущань, але тяжко образив власну дружину.
Покинула вона мене, втекла до матері, сидить днями і ночами в хаті і вірші пише про нещасливе кохання. А я став бобилем, обнімаюся відтепер тільки зі старим блохастим Сірком.
Все, звільнив свою душу від наболілого, скинув каменюку яка не давала дихати. Тепер піду поросяток годувати, а то щось вельми невдоволено рохкають. Чуєте?

29.06.2020р.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-06-29 08:30:32
Переглядів сторінки твору 338
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.968 / 5.49)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.970 / 5.49)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.804
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2022.02.24 17:36
Автор у цю хвилину відсутній