Переклав Василь Білоцерківський

(Виступ на міжнародній конференції в Осло з прав людини й громадянських свобод 28 серпня 1990 року.)


Шановні збори!

Дивлячись на присутніх тут, я починаю думати, що серед нас не так-то багато людей, котрі здатні міркувати над нашою темою – маю на увазі ненависть – на ґрунті самовивчення «зсередини», як над станом душі, що вони самі пережили. Очевидно, усі ми лише неспокійно спостерігаємо цей феномен і намагаємося осмислити його ззовні. Це стосується й мене: серед моїх негативних рис, яких, звичайно, цілком достатньо, навдивовижу відсутня здатність ненавидіти. Тому я міркую про ненависть усього лише не як причетний до неї, а як дуже занепокоєний спостерігач.
Пригадуючи тих, хто ненавидів або ненавидить мене особисто, я доходжу висновку, що всіх їх об’єднують властивості, зіставлення й аналіз котрих дозволяють дати хай найбільш загальне, але тим не менше цілком окреслене пояснення ненависті, яка оволоділа ними.
Насамперед цих людей не можна вважати пустими, пасивними, байдужими, апатичними. Мені здається, що в їхній ненависті виявляється якась більша і за самою своєю сутністю невтоленна пристрасть, якесь нездійснене і в принципі нездійсненне бажання, якась розпачлива амбіція. Це внутрішня сила виключно активного характеру, котра свого носія дедалі знову на щось націлює, кудись тягне, сказати б, опановує. Я рішуче не можу вважати ненависть простою відсутністю любові й гуманності, вакуумом людської душі. Навпаки, вона має багато спільного з любов’ю і передусім властиву їй скерованість на іншого, залежність від нього, навіть – пряме делегування йому своєї власної ідентичності. Як закоханий тягнеться до предмета своєї любові й не може без нього обійтися, так ненависник тягнеться до ненависного. Як і любов, ненависть, урешті, – це вираження жадоби абсолюту, хоча й трагічно спотворене.
Наскільки я міг розібратися, люди-ненависники – люди з постійним, невикорінним почуттям завданої особисто їм образи, яке глибоко не відповідає дійсному стану речей. Вони хотіли б мати загальну повагу і любов, але постійно мучаться від хворобливої свідомості того, що інші зовсім не вдячні їм, несправедливі до них, не лише не шанують і не люблять їх, як мусили б, але взагалі не звертають на них уваги.
У підсвідомості ненависників дрімає збочене почуття, буцімто вони володіють істиною в останній інстанції, а це перетворює їх у своєрідних надлюдей, ледве не богів, і тому-то вони заслуговують на загальне визнання, загальне підкорення і лояльність, якщо не просто на сліпий послух. Вони хотіли б бути центром усесвіту, і їх дратує та вражає, що світ не бачить і не визнає їх своїм центром, що він узагалі не дуже-то їх помічає, а можливо, навіть кепкує з них.
Вони схожі на розбалуваних або погано вихованих дітей, які переконані, що мати лише для того існує на світі, аби їх обожнювати, і сердяться на неї, коли час від часу вона приділяє увагу кому-небудь або чому-небудь іншому, наприклад сестрам і братам, чоловікові, книжці, роботі. Усе це вони сприймають як несправедливість, травму, зазіхання на них самих, мовби цим ставиться під сумнів їхня власна значимість. Внутрішній заряд, який міг би стати любов’ю, обертається ненавистю до очікуваного джерела травми.
Ненависті, так само як нещасливому коханню, властива розпачлива трансцендентальність: люди-ненависники хочуть досягти недосяжного і безперервно гризуть себе через неможливість цього, причому, як вони переконані, їм перешкоджає підлий навколишній світ. Ненависть – диявольська властивість пропащого янгола; це стан душі, яка бажає стати Богом, вона навіть вірить, що саме вона є Бог, і постійно мучиться від того, що вона все-таки не Бог, що не може ним стати. Це властивість створіння, яке ревнує до Бога і знемагає від почуття, що шлях до Божого престолу, на котрому йому призначено сидіти, перепиняє несправедливий світ, який змовився проти нього.
Причину свого метафізичного неуспіху людина-ненависник зовсім не здатна побачити в собі самій, у повній переоцінці самої себе. На її погляд, в усьому винен навколишній світ. Але це винуватець абстрактний, неозначений і невловимий. Його треба персоніфікувати, бо ненависть як суто конкретний порив душі потребує конкретної жертви. І от людина-ненависник знаходить конкретного винуватця. Оскільки йде мова про замісника винуватця, то він може бути випадковим і легко заміщуватися іншим. Я звернув увагу, що: для ненависника ненависть як така важливіша за її об’єкт; що об’єкти він може доволі часто змінювати, нічого не змінюючи у своєму ставленні до них. І таке є цілком зрозуміле: адже він відчуває ненависть не до цієї конкретної людини, а до того, чим він уявляє цю людину: нагромадженням перешкод на шляху до абсолюту, до абсолютного визнання, до абсолютної влади, до тотальної ідентифікації з Богом, істиною та світовим порядком. Ненависть до ближнього постає як фізіологічне уречевлення ненависті до всесвіту, котрий сприймається як кінцева причина власного неуспіху. Про ненависників говорять, що це люди з комплексом меншовартості. Імовірно, така характеристика неточна. Я би радше сказав, що ці люди мають інший комплекс: вони вважають, що їх фатально недооцінюють.
Мені здається, заслуговує на увагу і ще одне моє спостереження: людина-ненависник не здатна усміхатися, вона тільки посміхається. Вона нездатна до веселого жарту, тільки до кислої посмішки. Вона не здатна до справжньої іронії, бо не здатна до самоіронії, адже щиро сміятися може лише той, хто вміє сміятися з самого себе. Для ненависника характерні поважне обличчя, почуття ображеної гідності, гучні слова, крик, невміння піднестися над собою і побачити свої смішні сторони. Ці особливості ненависника виявляють дещо вельми показове: цілковиту відсутність у нього таких властивостей, як почуття відповідності, смак, сором, широчінь погляду, здатність сумніватися і взагалі ставити питання, свідомість того, що він сам минущий і все на світі минуще. І тим більше недоступне ненависникові почуття абсурду, тобто відчуття абсурдності свого існування, неприкаяності, мізерності або провини. Спільний знаменник усього цього, мабуть, трагічний, але, знов-таки, майже метафізичний брак почуття міри: людина, яку охопила ненависть, не знає міри речей, так само як міри своїх можливостей, своїх прав, міри свого буття, не знає міри визнання і міри любові, на які може розраховувати. Вона хоче, аби світ належав їй безмежно, аби світове визнання було безбережним. Цій людині невтямки, що право на диво власного існування і на визнання ще треба завоювати й заслужити своїми вчинками. А вона сприймає це право як автоматично дане їй раз і назавжди, котре не обмежене жодними рамками й котре ніколи ніхто не може піддати сумніву. Коротше кажучи, гадає, що їй видано своєрідну контрамарку на вхід усюди, зокрема й на небеса. Коли ж хто-небудь зважиться перевірити вхідний квиток, вона сприймає цю людину як ворога, що незаслужено ображає її. Якщо людина-ненависник саме так розуміє своє право на існування й визнання, то не випадає дивуватися її постійному невдоволенню тим, що всі інші сприймають це її право точно так само.
Я звернув увагу на те, що всі ненависники звинувачують своїх близьких, а в їх особі й увесь світ, у тому, що вони озлобилися. Генератором злості ненависників слугує відчуття, що злі люди навкруги і злий світ позбавили їх чогось, що мусило би цілком природно належати саме їм. Свою власну злість вони проектують на інших. Цим вони нагадують розбалуваних дітей: неспроможні зрозуміти, що іноді треба щось і самим заслужити, і що коли вони не можуть автоматично отримати відразу все за своїм бажанням, то це не тому, що хтось погано ставиться до них.
У ненависті багато егоцентризму та егоїзму. Прагнучи абсолютного самоствердження, але не маючи змоги його досягнути, люди-ненависники вважають себе жертвами підступної, зловмисної та повсюдної несправедливості, яку необхідно усунути, аби врешті перемогла справедливість. При цьому розуміння справедливості ставиться догори дриґом: вони сприймають її як зобов’язання присудити їм те, що не може бути їм присуджене, тобто весь світ.
Людина-ненависник по суті нещасна, і ніколи не може бути цілком щасливою. Бо врешті-решт, що би вона не робила для повного визнання, так само як для повного знищення тих, хто винний у її недооцінці, вона ніколи не може досягнути бажаного успіху, успіху абсолютного: на неї неодмінно звідки-небудь гляне, приміром, із веселою, примирливою або вибачливою усмішкою її жертви весь жах її безсилля, її нездатності бути Богом. За своєю природою ненависть єдина: немає різниці між ненавистю індивідуальною та груповою; той, хто ненавидить окрему людину, сливе завжди здатний піддаватися груповій ненависті або поширювати її. Я би навіть сказав, що групова ненависть, релігійна, ідеологічно-доктринерська, соціяльна, національна чи будь-яка інша є своєрідна вирва, яка зрештою втягує в себе всіх, хто схильний до індивідуальної ненависті. Іншими словами, надійний тил і людський потенціал усіх видів групової ненависті становить зібрання людей, здатних ненавидіти окрему людину. Але не тільки це. Колективна ненависть, що її поділяють, поглиблюють і поширюють людиноненависники, має особливу магнетичну притягальну силу й може затягнути у свою вирву необмежене число тих, хто від початку не був здатний ненавидіти. Мова йде про людей малої та слабкої моралі, егоїстів, про людей лінивого духу, які не вміють самостійно мислити й тому схильні піддатися впливу ненависників.
Притягальна сила колективної ненависті нескінченно більш небезпечна за ненависть індивіда до індивіда внаслідок деяких очевидних переваг цього виду ненависті.
1) Колективна ненависть позбавляє людину почуття самотності, покинутості, слабкості, безсилля, приниження, а це допомагає боротися з комплексом недооцінки й неуспіху. Вона додає людям почуття спільності, перетворює їх у певне братство, засноване на дуже простому способі об’єднавчого взаєморозуміння: участь у цьому братстві не накладає жодних обов’язків, умови вступу до нього легко виконати – ніхто не повинен боятися, що не витримає вступних випробувань. Що може бути легше, ніж мати спільний об’єкт заперечення і засвоїти спільну «ідеологію кривди», в ім’я котрої слід цей об’єкт відкинути? Сказати, приміром, що в усіх нещастях світу і передусім у кожній ображеній душі винні євреї, цигани, німці, араби, негри, в’єтнамці, угорці або чехи: це так просто й так зрозуміло! І завжди знайдеться достатнє число в’єтнамців, угорців, чехів, циган або євреїв, учинками яких можна проілюструвати думку, що саме вони в усьому винні.
2) Початкове почуття власної недооціненості, яке, на мою думку, наявне у всіх, хто схильний до ненависті, отримує в колективі ненависників ще одну велику перевагу: вони можуть нескінченно переконувати один одного у власних чеснотах, змагатися у проявах ненависті до обраної групи винуватців своїх бід, у культі символів і ритуалів, покликаних потвердити цінність ненависницької єдності. Однакові костюми, уніформа, значки, стяг або улюблена пісня зближають членів цієї єдності, зміцнюють у них свідомість спільності, збільшують, посилюють, помножують у їхніх очах власну значимість.
3) Якщо індивідуальна агресивність завжди пов’язана з ризиком, бо вона воскрешає до життя опудало індивідуальної відповідальності, то єднання ненависників мовби «легалізує» агресивність, утверджуючи її законність або, принаймні, даючи відчуття «колективного прикриття». Загублений у групі, зграї або натовпі, кожен потенційний насильник одразу стає відважнішим; один стимулює іншого, а всі є разом саме тому, що вони багато переконують один одного в обґрунтованості своєї агресивності.
4) Зрештою, принцип групової ненависті суттєво полегшує життя всім ненависникам і всім, хто позбавлений здатності самостійно міркувати, бо вказує їм вельми зрозумілий, так би мовити, з першого погляду й за першим звуком упізнаваний об’єкт ненависті винуватця їхніх образ. Процес матеріалізації загальної несправедливості світу в конкретній постаті того, хто її представляє і кого, отже, треба ненавидіти, чудово полегшується, якщо запропоновано «винуватця», миттєво впізнаваного за кольором шкіри, ім’ям, мовою, якою він говорить, релігією, яку він сповідує, або за місцем його мешкання на земній кулі.
Колективна ненависть має ще одну дуже підступну перевагу: непомітність виникнення. Існує ціла серія нібито безневинних станів колективної думки, які утворюють майже нерозпізнавані підготовчі ступені колективної ненависті, певне розлоге плодоносне поле, на якому її сім’я легко приймається і легко сходить.
Дозвольте мені навести принаймні три судження.
Перше. Де може окремішнє відчуття всесвітньої несправедливості розквітнути більше за те місце, в якому було вчинено справжню несправедливість? Відчуття недооцінки, достатньо логічне, найліпше проростає за умов, коли кого-небудь принижено, ображено чи ошукано. Найкращі умови для хронічного відчуття образи – це справжня образа. Коротше кажучи, колективна ненависть найлегше набуває своєї правдоподібності й привабливості, коли спільнота людей живе у справжній нужді, тобто в середовищі людської бідності.
Друге. Диво людської думки й людського розуму пов’язане зі здатністю узагальнювати. Важко уявити історію людського духу без цієї великої сили. У певному сенсі, кожен, хто думає, – узагальнює. З другого боку, спроможність узагальнювати – це тендітний дар, яким треба послуговуватися вкрай обережно. Менш сприйнятлива душа здатна легко проминути сім’я несправедливості, якe може міститися в узагальненні. Усі ми робимо ті або ті спостереження чи висловлюємо думки щодо багатьох народів. Можемо сказати, що французи, англійці або росіяни такі чи інакші, не маючи на увазі чогось поганого; ми лише через узагальнення намагаємося ліпше побачити дійсність. Але є велика небезпека, прихована в цьому виді узагальнення. Спільнота людей, визначена певним чином, у цьому випадку за етнічною ознакою, в деякому сенсі позбавлена індивідуального духу й індивідуальної відповідальності, і ми наділяємо її абстрактним, колективним почуттям відповідальності. Ясна річ, це чудова вихідна точка для колективної ненависті. Індивіди стають апріорі поганими або злими лише через їхнє походження. Расизм, один із найгірших видів зла в сучасному світі, з-поміж іншого, прямо залежить від цього типу необережного узагальнення.
Нарешті, третій приклад колективної ненависті, який хотілося би згадати тут, – це те, що я називаю колективною «інакшістю». Один аспект різнобарв’я і дивовижної загадковості життя полягає в тому, що не лише кожна людина відмінна од іншої та що ніхто не може досконало зрозуміти іншого, але і в тому, що одні спільноти людей також відрізняються од інших – за своїми звичаями, традиціями, темпераментом, способом життя і мислення, шкалою цінностей і, звичайно, за вірою, кольором шкіри, манерою вдягатися тощо. Ця «інакшість» достеменно колективна. І цілком зрозуміло, що «інакшість» певної спільноти може видатися спільноті, до якої ми належимо, дивною, чужою, навіть безглуздою. І як ми здивовані тим, наскільки відмінні інші од нас, так само інші здивовані нашою відмінністю од них.
Звичайно, ця «інакшість» різних спільнот може бути сприйнята з розумінням і толерантністю як така, що збагачує життя; її можуть шанувати й поважати, навіть захоплюватися нею. Але подібно вона може бути джерелом непорозуміння й відрази до інших спільнот. І тому, знов-таки, це родючий ґрунт для майбутньої ненависті.
Небагато з тих, хто рухається по цьому тонкому, сумнівному і небезпечному ґрунті, що його витворила свідомість справжнього зла, здатність узагальнювати й розуміння «інакшості», – здатні від самого початку вирахувати в колективній ненависті ймовірні «зозулині яйця», котрі в неї можуть бути або вже покладені.
Деякі спостерігачі зображають сучасну Центральну і Східну Європу як потенційну порохову бочку, як простір, на котрому набирають сили націоналізм, етнічна несумісність, а отже, множаться різні прояви колективної ненависті. Іноді цей простір описують як можливе джерело майбутньої загальноєвропейської нестабільності й поважної загрози миру. У підтексті таких песимістичних міркувань можна то тут, то там уловити щось на кшталт туги за золотим старим часом «холодної війни», коли дві половини Європи тримали одна одну під шахом, завдяки чому, мовляв, панував спокій.
Я не поділяю песимізму цих спостерігачів. А проте визнаю, що та частина світу, з якої я приїхав, – якщо нам не вдасться зберегти пильність і здоровий глузд, – може стати підхожим ґрунтом для виникнення і розвитку колективної ненависті. Це пояснюється багатьма більш або менш зрозумілими причинами.
Передусім необхідно мати на увазі, що на теренах Центральної та Східної Європи перемішано багато різних націй та етнічних груп, тому заледве можна б було уявити якісь ідеальні кордони, котрі однозначно відділяють одне від одного місця їхнього проживання. Тут багато національних меншин і меншин усередині тих меншин, кордони часто-густо вельми умовні, коротше кажучи, це своєрідний міжнародний спільний котел. Тутешні народи мали небагато історичних можливостей для здобуття політичної самобутності й власної державності: протягом століть вони жили під Австро-Угорською монархією, по коротких міжвоєнних паузах так або інакше були підлеглі Гітлерові, а затим або невдовзі потому – Сталіну. На процеси, які в західноєвропейських народів зайняли цілі десятиліття і століття, більшості центральноєвропейських народів було відведено всього лише двадцять міжвоєнних років.
У їхній колективній свідомості виправдано присутнє відчуття історичної несправедливості. Тому гіпертрофоване почуття образи, характерне для ненависті, тут може цілком логічно знайти сприятливі умови для виникнення і розвитку.
Тоталітарна система, яка довгі роки панувала в більшості цих країн, крім усього іншого, вирізнялася тенденцією все робити однаковим, урівнювати, уніфіковувати, заради чого послідовно придушували всіляку самобутність і, якщо хочете, «інакшість» поневолених народів. Починаючи зі структури державного управління і закінчуючи зірками на дахах, усе було однакове, імпортоване з Радянського Союзу. Чи варто дивуватися, що коли ці народи позбулися тоталітарної системи, вони небувало гостро побачили один в одному цю несподівано визволену «інакшість»? І чи треба дивуватися, коли ця «інакшість», яка довгі роки себе не виявляла, а тому не відчута і не осмислена достатньо, могла видатися дивною? Позбувшись уніформи й скинувши маски, які були нам нав’язані, ми, власне, вперше бачимо справжні обличчя один одного. Відбувається щось на подобу шоку від «інакшості». А тим самим створюються й сприятливі умови для виникнення колективної відсічі, яка за певних обставин може перерости також у колективну ненависть.
Народи на цьому обширі просто не мали достатньо часу, аби їх державне існування досягло зрілості, не мали достатньо часу, аби звикнути до політичної «інакшості» один одного.
І знову виникає порівняння з дитиною: у багатьох вимірах ці народи просто не мали часу, аби політично подорослішати.
Після всього, що вони пережили, ці народи відчувають потребу якомога швидше зробити очевидним сам факт свого існування, домогтися визнання й оцінки. Вони попросту хочуть, аби всі про них довідались, аби світ на них зважав, аби було визнано їхню «інакшість». І одночасно, ще не цілковито впевнені в собі й у тому, що вони вже досягли визнання, вони нервово позирають один на одного й мучаться сумнівами: чи інші народи, раптом виявивши таку несхожість на них, не забирають шматочка визнання, котрий мусив би належати їм самим?
Тоталітарна система цієї частини Європи довгі роки придушувала громадянську самостійність і самобутність людей, прагнула перетворити їх на слухняні деталі своєї машини. Брак громадянської культури, яку ця система так наполегливо винищувала, й занепад моралі під упливом гноблення неминуче призвели до виникнення необережних узагальнень, завжди супутніх національній нетерпимості. Адже повага до людських прав, яка не сприймає принципу колективної відповідальності, є вираженням певного рівня громадянської культури.
Сподіваюся, з цього стислого і з потреби спрощеного викладу тим не менше зрозуміло, що в нашій частині Європи справді існують підхожі умови для виникнення національної нетерпимості або навіть ненависті.
Однак тут є й ще один важливий чинник. Услід за початковою радістю визволення неминуче настає фаза розчарування і депресії; саме тепер, коли можна про все сказати правду і все назвати своїми іменами, виявляється весь жах спадку, що залишила нам тоталітарна система, і ми розуміємо, як довго й тяжко доведеться його позбуватися.
Цей стан загального пригнічення може декого спровокувати на те, аби відплатити досадою жертвам, котрі ніби заступають головного і вже ліквідованого винуватця, а саме тоталітарну систему. Безпорадна лють завжди шукає якого-небудь блискавичника.
Повторюю, що про небезпеку національної ненависті в Центральній та Східній Європі я говорю не як про наше майбутнє, а як про небезпеку потенційну.
Ми мусимо усвідомити цю небезпеку, аби можна було дієво протистояти їй. Таке спільне завдання всіх нас, які мешкають у країнах колишнього радянського блоку.
Ми мусимо енергійно боротися проти всіляких зародків колективної ненависті, не лише виходячи з принципу, що злу треба протистояти, але й з огляду на наші власні інтереси.
Індуси мають легенду про міфічного птаха Берунду. Це птах із двома шиями, двома головами й двома самостійними свідомостями. Вимушені співіснувати, голови зненавиділи одна одну і стали мучити, ковтаючи каміння і отруту. Результат передбачуваний: птах помер у судомах, голосно стогнучи. Але безмежне милосердя Крішни воскресило його, аби він нагадував людям, до чого призводить будь-яка ненависть. Вона ніколи не знищує тільки ненависного, але завжди разом із ним, а можливо, навіть раніше – ненависника.
Ми, котрі живемо в новонароджених європейських демократіях, повинні згадувати індійську легенду щодня: якщо бодай одна з цих демократій піддасться спокусі зненавидіти іншу, всіх нас чекає доля Берунди.
Лише з однією різницею: навряд чи який-небудь земний Крішна візьметься визволити нас із біди.

Уперше цей виступ опублікувало агентство «Аура-Понт» (Прага) до відкриття Конгресу Європейського Культурного Клубу, який відбувся в Празі 25 грудня 1990 року і був присвячений темі «Тоталітаризм ХХ століття».