ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.16
09:45
травня - День вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
2024.05.16
05:48
Зморені та щасливі.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
2024.05.16
05:15
Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
2024.05.16
00:59
Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
2024.05.16
00:45
Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
2024.05.15
22:12
Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
2024.05.15
18:50
Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
2024.05.15
12:46
Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
2024.05.15
10:14
Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
2024.05.15
05:30
Невтомні мурашки
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
2024.05.15
05:07
Безсоння. Думки про минуле.
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.
Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.
Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
2024.05.15
00:26
Ким народжений, тим і повзаю.
Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
2024.05.14
10:00
Василий Куролесов
Я свято верю, что собака -
последний Ангел на Земле.
Когда затянет душу мраком -
Я свято верю, что собака -
последний Ангел на Земле.
Когда затянет душу мраком -
2024.05.14
05:55
Одне питання зріє у мені,
а відповідь заплутана до краю,
країна вигорає у вогні
та дехто навіть дотепер не знає,
куди ведуть історії сліди
у цім давно забутім Богом світі,
ми покручі московської орди
чи козаків нащадки гордовиті?
а відповідь заплутана до краю,
країна вигорає у вогні
та дехто навіть дотепер не знає,
куди ведуть історії сліди
у цім давно забутім Богом світі,
ми покручі московської орди
чи козаків нащадки гордовиті?
2024.05.14
04:53
Вже розвидняється надворі,
Запіяв когут десь зо сну,
А я, працюючи над твором,
Іще повіки не зімкнув.
Мов тінь, за вікнами майнула
Весняна ніч, а я іще
Сиджу незрушно, мов під дулом,
Упертим ворогом в лице.
Запіяв когут десь зо сну,
А я, працюючи над твором,
Іще повіки не зімкнув.
Мов тінь, за вікнами майнула
Весняна ніч, а я іще
Сиджу незрушно, мов під дулом,
Упертим ворогом в лице.
2024.05.14
01:31
В забутих райдужних світах
Я бачу жовте і рожеве.
Там, де король та королева
І там, де щастя вічний птах.
Нехай сьогодні сум в рядках
Не схожий на струмки квітневі.
В забутих райдужних світах
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я бачу жовте і рожеве.
Там, де король та королева
І там, де щастя вічний птах.
Нехай сьогодні сум в рядках
Не схожий на струмки квітневі.
В забутих райдужних світах
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
Я ТАК І НЕ СТАВ СВОЇМ
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я ТАК І НЕ СТАВ СВОЇМ
Луганськ, відверто кажучи, я не люблю. У ньому не знаходжу аніжоднісінького затишного куточка, де міг би відпочити душею, просто подихати свіжим повітрям, насолодитись тишею чи пташиним щебетом. У нечисленних парках і скверах явно не вистачає зручних лав, діючих фонтанів, зате повсюди, навіть на пішохідних алеях нахабно громоздяться пивні ятки, бари, кіоски. Надміру голосна й невибаглива музика відбиває найменше бажання залишитись тут на деякий час, аби подумати, помріяти, позгадувати та поспостерігати. Хочеться кудись втекти – на простір, у тишу, у благосне безгоміння. У крайньому випадку бодай хоч на мій квартал Зарічний – там спокійніше, вільніше, і за бажання можна усамітнитись у яру або лісосмузі.
Уперше я потрапив до Луганська наприкінці шістдесят п’ятого року – проїздом зі Львова у село Штормове, куди переїхали із Сумщини мої сестра з дитиною та бабуся. Луганськ мене вразив своєю провінційністю та обдертістю, кричущою необлаштованістю в порівнянні не лише зі Львовом, але й з багатьма іншими містами, де мені довелося побувати. Залізничний вокзал – ворота або візитна картка міста – був прямим свідченням тупиковості всіх доріг, які вели сюди: сірість, тіснява, спричинена не надлишком життєвого вирування, а мізерною масштабністю всього оточення: вкриті курявою недовговічні дерева, прикляклі до землі хатки, дореволюційної побудови пакгаузи, незатишний зал чекання, непривітний ресторанчик, жодного таксі чи автобуса – один розсмиканий і затурканий трамвайчик. На ньому я проїхав-проторохтів через одноповерховий центр міста мимо претензійних будівель обкому партії, педагогічного університету – до сіренького, непоказного, як і все місто, автовокзалу. Після годинної колотнечі біля однієї-єдиної каси, голодний, виснажений, впхався до невеличкого автобуса невідомо якої марки. Якесь полегшення відчув уже за містом – степовий простір, блакитна стрічка Сіверського Дінця, обрамлена лісовими заростями, труби електростанції...
Ніколи не гадав, що доля закине мене в Луганськ назавжди, і то не колись, а вже через півроку, після втрати своєї молоденької львівської сім’ї. Щоправда, спершу я потрапив до Новоайдара, до редакції районної газети. Протягом п’яти місяців секретарював там, освоюючи російську мову. Після галицького усталеного добробуту, національної визначеності та загальної доброзичливості, було мені тут не дуже затишно: жив на приватній квартирі; говорити доводилось виключно російською мовою; місцеві партапаратники, на відміну від львівських, були надміру бундючні, малокультурні, часто й зовсім брутальні. Зате прості люди, мої колеги по роботі, мешканці довколишніх сіл, особливо українських, виявились добрими, привітними та гостинними. З вдячністю й сумом згадую свого редактора Миколу Яковича Суворова, його заступника Василя Петровича Деніченка, кореспондента газети Вітю Черкашина – царство небесне всім трьом!
У листопаді шістдесят шостого мене запросили одразу в дві газети – обласну партійну «Прапор перемоги» та в новостворювану обласну «Молодогвардієць». До першої я не потрапив через свою позапартійність, а до другої пройшов, як то кажуть, одноголосно: добре володів українською мовою, був у комсомольському віці, заочно навчався на факультеті журналістики Львівського університету. Призначили мене заступником відповідального секретаря, дали ставку 100 карбованців, пообіцяли в майбутньому і квартиру. Щоправда, за умови, що в мене буде сім’я.
Перший номер новоствореної газети ми готували протягом цілого місяця, займаючи окремі вільні столи в обкомі комсомолу. А жив (вірніше, спав) я де прийдеться: у готелі, на вокзалі, у нових знайомих, на стільцях у редакції. І то – без прописки, майже півроку. Моїм побутом ніхто не цікавився, та і сам я цим не переймався – роботи було багато, газета забирала багато часу. Так тривало аж доти, доки я одружився з перекладачкою редакції Ліною Дробницькою. У неї була двокімнатна квартира, і жила вона в ній одна. Спершу подейкували, що я одружився на квартирі (це ті дівчата, які поклали, були, на мене око), а згодом повірили в нашу взаємну з Ліною любов. Своїм одруженням, до речі, ми відкрили список редакційних одружень, а народженням донечки Лесі – список новонароджених: Данилових, Ночовних, Вакуленків...
Луганськ, повторююсь, я не любив, і за найменшої нагоди мотався до Львова – провідати добрих друзів, малого сина Ігоря. Та поступово змирився з нелюбим містом, забував про його ворожий незатишок, бо в мене з’явилися друзі, і їх ставало все більше. Особливо прикипів серцем до редактора молодіжки Бориса Чумака, фотокореспондента Анатолія Толмачова, журналістів Григорія Кривця, Олександра Вакуленка, Якова Малахова, Григорія Рабиновича, Віталія Нємченка. З’явилися друзі й серед луганських місцевих літераторів – Віктор Гордєєв, Євген Марголіт, Григорій Половинко, Віра Шепель, Микола Мірошниченко, Віталій Кодолов, Іван Трохимчук, Анатолій Романенко, професійні письменники Микита Чернявський, Іван Савич, Тарас Рибас, Йосип Курлат... Товаришував я і з артистами Яном Тимошенком та Анатолієм Ревекою, із художниками і скульпторами Володимиром Лихоносовим, Ільком Овчаренком, Василем Орловим, Миколою Щербаковим. Вони, та ще новостворена сім’я, прив’язували мене до міста Луганська, яке чомусь переназивалося на Ворошиловград і знов на Луганськ. Тут я багато років підряд очолював обласне літературне об’єднання, тут мене було рекомендовано до Спілки письменників. Власне тут склалася моя літературна біографія. Тут, зрештою, я прожив близько сорока років – дві третини свого життя.
Нині я на пенсії, спочиваю, як образно кажуть, на лаврах. А насправді – бідую. Як і більшість подібних мені. Іноді я заздрю своїм друзям, які передчасно (або вчасно?) померли, і не зазнали мого «спочинку на лаврах». Але це так, між іншим.
На мою думку (може й помилкову), Луганськ, незважаючи на те, що за моєї пам’яті виріс удвічі, широко розбудувався, так і не став класичним містом, урбанізованим осередком культури, духовності, громадянського мирного співжиття сотень тисяч людей. Це засвідчили нещодавні виборчі баталії, це яскраво проявляється в нинішніх непевних буднях. Між великими групами людей, поділених на багатих і бідних, на правильних московських і неправильних київських православних, на східняків і західняків, «регіоналів» і «нашоукраїнців», на москалів і хохлів, з’явилися неприязнь або й відверта зловорожість. Не оминула ця біда і мене, бо де ж я подінуся, куди сховаюся від суспільних бур, політичних катаклізмів, економічних катастроф, «культурних» контрреволюцій?! Маючи усталені принципи, я вже не подам руки багатьом колишнім друзям і приятелям. Це не тріумф мого его, а скоріше втрата. Так, я втратив для себе колись любих моєму серцю Михайла Голубовича, народного артиста з антинародною ментальністю, й багатьох інших, менш іменитих, але однаково антинародних, налаштованих відверто проти мого кровного, українського, найдорожчого... За втратою дрібноти, на кшталт медведенків, дейнегіних, кривоносів, бєліків, я зовсім не шкодую: вони на своєму пеньку, я – на своїй гілочці. Так і має бути.
У результаті ж усього Луганськ став мені ще чужішим, ще обридливішим. Часом мені не хочеться виходити з квартири, доживати свій вік у чотирьох стінах своєї одинокості. Але якось переборюю себе, схоплююся з насидженого стільця і прагну вирватись на простори бодай і такого життя, яке є сьогодні, але яке не має бути таким уже завтра-позавтра. Переймаюся болями своїх співвітчизників, які не захотіли бути «козлами» у кошарі Януковича і кричать в обличчя тихоновим-єфремовим: «Сволота!». Їду в глибинні села, спілкуюся з різними людьми, розриваю своє хворе серце, але часом знаходжу і співчуття, і порозуміння. Поза межами Луганська, здебільшого в містечках і селах, добре розуміють мою українську мову, краще сприймають мої патріотичні вірші, шанують мене як письменника. Це приносить деяку полегкість.
А в Луганську, за поодинокими винятками, я почуваюся чужорідним елементом: мене обзивають «бандерівцем», криють блюзнірським ординсько-московським матом, погрожують побиттям тощо. І знову я ховаюся в незатишному й напівтемному своєму кабінеті – зализую душевні рани. Добре, що мені співчувають дружина, донька, собачки й котики. Добре, що в мене ще є чай та сигарети. Добре, що пенсію приносять вчасно. Славно, що нечисленні друзі, які не зрадили мене і нашу спільну Україну, час від часу допомагають мені матеріально, підтримують духовно.
Живу мрією про те, як наприкінці літа зберуся і поїду в рідне село на Сумщину, аби разом із земляками відзначити 340-річчя найдорожчої мені пракозацької Марківки.
2005
Уперше я потрапив до Луганська наприкінці шістдесят п’ятого року – проїздом зі Львова у село Штормове, куди переїхали із Сумщини мої сестра з дитиною та бабуся. Луганськ мене вразив своєю провінційністю та обдертістю, кричущою необлаштованістю в порівнянні не лише зі Львовом, але й з багатьма іншими містами, де мені довелося побувати. Залізничний вокзал – ворота або візитна картка міста – був прямим свідченням тупиковості всіх доріг, які вели сюди: сірість, тіснява, спричинена не надлишком життєвого вирування, а мізерною масштабністю всього оточення: вкриті курявою недовговічні дерева, прикляклі до землі хатки, дореволюційної побудови пакгаузи, незатишний зал чекання, непривітний ресторанчик, жодного таксі чи автобуса – один розсмиканий і затурканий трамвайчик. На ньому я проїхав-проторохтів через одноповерховий центр міста мимо претензійних будівель обкому партії, педагогічного університету – до сіренького, непоказного, як і все місто, автовокзалу. Після годинної колотнечі біля однієї-єдиної каси, голодний, виснажений, впхався до невеличкого автобуса невідомо якої марки. Якесь полегшення відчув уже за містом – степовий простір, блакитна стрічка Сіверського Дінця, обрамлена лісовими заростями, труби електростанції...
Ніколи не гадав, що доля закине мене в Луганськ назавжди, і то не колись, а вже через півроку, після втрати своєї молоденької львівської сім’ї. Щоправда, спершу я потрапив до Новоайдара, до редакції районної газети. Протягом п’яти місяців секретарював там, освоюючи російську мову. Після галицького усталеного добробуту, національної визначеності та загальної доброзичливості, було мені тут не дуже затишно: жив на приватній квартирі; говорити доводилось виключно російською мовою; місцеві партапаратники, на відміну від львівських, були надміру бундючні, малокультурні, часто й зовсім брутальні. Зате прості люди, мої колеги по роботі, мешканці довколишніх сіл, особливо українських, виявились добрими, привітними та гостинними. З вдячністю й сумом згадую свого редактора Миколу Яковича Суворова, його заступника Василя Петровича Деніченка, кореспондента газети Вітю Черкашина – царство небесне всім трьом!
У листопаді шістдесят шостого мене запросили одразу в дві газети – обласну партійну «Прапор перемоги» та в новостворювану обласну «Молодогвардієць». До першої я не потрапив через свою позапартійність, а до другої пройшов, як то кажуть, одноголосно: добре володів українською мовою, був у комсомольському віці, заочно навчався на факультеті журналістики Львівського університету. Призначили мене заступником відповідального секретаря, дали ставку 100 карбованців, пообіцяли в майбутньому і квартиру. Щоправда, за умови, що в мене буде сім’я.
Перший номер новоствореної газети ми готували протягом цілого місяця, займаючи окремі вільні столи в обкомі комсомолу. А жив (вірніше, спав) я де прийдеться: у готелі, на вокзалі, у нових знайомих, на стільцях у редакції. І то – без прописки, майже півроку. Моїм побутом ніхто не цікавився, та і сам я цим не переймався – роботи було багато, газета забирала багато часу. Так тривало аж доти, доки я одружився з перекладачкою редакції Ліною Дробницькою. У неї була двокімнатна квартира, і жила вона в ній одна. Спершу подейкували, що я одружився на квартирі (це ті дівчата, які поклали, були, на мене око), а згодом повірили в нашу взаємну з Ліною любов. Своїм одруженням, до речі, ми відкрили список редакційних одружень, а народженням донечки Лесі – список новонароджених: Данилових, Ночовних, Вакуленків...
Луганськ, повторююсь, я не любив, і за найменшої нагоди мотався до Львова – провідати добрих друзів, малого сина Ігоря. Та поступово змирився з нелюбим містом, забував про його ворожий незатишок, бо в мене з’явилися друзі, і їх ставало все більше. Особливо прикипів серцем до редактора молодіжки Бориса Чумака, фотокореспондента Анатолія Толмачова, журналістів Григорія Кривця, Олександра Вакуленка, Якова Малахова, Григорія Рабиновича, Віталія Нємченка. З’явилися друзі й серед луганських місцевих літераторів – Віктор Гордєєв, Євген Марголіт, Григорій Половинко, Віра Шепель, Микола Мірошниченко, Віталій Кодолов, Іван Трохимчук, Анатолій Романенко, професійні письменники Микита Чернявський, Іван Савич, Тарас Рибас, Йосип Курлат... Товаришував я і з артистами Яном Тимошенком та Анатолієм Ревекою, із художниками і скульпторами Володимиром Лихоносовим, Ільком Овчаренком, Василем Орловим, Миколою Щербаковим. Вони, та ще новостворена сім’я, прив’язували мене до міста Луганська, яке чомусь переназивалося на Ворошиловград і знов на Луганськ. Тут я багато років підряд очолював обласне літературне об’єднання, тут мене було рекомендовано до Спілки письменників. Власне тут склалася моя літературна біографія. Тут, зрештою, я прожив близько сорока років – дві третини свого життя.
Нині я на пенсії, спочиваю, як образно кажуть, на лаврах. А насправді – бідую. Як і більшість подібних мені. Іноді я заздрю своїм друзям, які передчасно (або вчасно?) померли, і не зазнали мого «спочинку на лаврах». Але це так, між іншим.
На мою думку (може й помилкову), Луганськ, незважаючи на те, що за моєї пам’яті виріс удвічі, широко розбудувався, так і не став класичним містом, урбанізованим осередком культури, духовності, громадянського мирного співжиття сотень тисяч людей. Це засвідчили нещодавні виборчі баталії, це яскраво проявляється в нинішніх непевних буднях. Між великими групами людей, поділених на багатих і бідних, на правильних московських і неправильних київських православних, на східняків і західняків, «регіоналів» і «нашоукраїнців», на москалів і хохлів, з’явилися неприязнь або й відверта зловорожість. Не оминула ця біда і мене, бо де ж я подінуся, куди сховаюся від суспільних бур, політичних катаклізмів, економічних катастроф, «культурних» контрреволюцій?! Маючи усталені принципи, я вже не подам руки багатьом колишнім друзям і приятелям. Це не тріумф мого его, а скоріше втрата. Так, я втратив для себе колись любих моєму серцю Михайла Голубовича, народного артиста з антинародною ментальністю, й багатьох інших, менш іменитих, але однаково антинародних, налаштованих відверто проти мого кровного, українського, найдорожчого... За втратою дрібноти, на кшталт медведенків, дейнегіних, кривоносів, бєліків, я зовсім не шкодую: вони на своєму пеньку, я – на своїй гілочці. Так і має бути.
У результаті ж усього Луганськ став мені ще чужішим, ще обридливішим. Часом мені не хочеться виходити з квартири, доживати свій вік у чотирьох стінах своєї одинокості. Але якось переборюю себе, схоплююся з насидженого стільця і прагну вирватись на простори бодай і такого життя, яке є сьогодні, але яке не має бути таким уже завтра-позавтра. Переймаюся болями своїх співвітчизників, які не захотіли бути «козлами» у кошарі Януковича і кричать в обличчя тихоновим-єфремовим: «Сволота!». Їду в глибинні села, спілкуюся з різними людьми, розриваю своє хворе серце, але часом знаходжу і співчуття, і порозуміння. Поза межами Луганська, здебільшого в містечках і селах, добре розуміють мою українську мову, краще сприймають мої патріотичні вірші, шанують мене як письменника. Це приносить деяку полегкість.
А в Луганську, за поодинокими винятками, я почуваюся чужорідним елементом: мене обзивають «бандерівцем», криють блюзнірським ординсько-московським матом, погрожують побиттям тощо. І знову я ховаюся в незатишному й напівтемному своєму кабінеті – зализую душевні рани. Добре, що мені співчувають дружина, донька, собачки й котики. Добре, що в мене ще є чай та сигарети. Добре, що пенсію приносять вчасно. Славно, що нечисленні друзі, які не зрадили мене і нашу спільну Україну, час від часу допомагають мені матеріально, підтримують духовно.
Живу мрією про те, як наприкінці літа зберуся і поїду в рідне село на Сумщину, аби разом із земляками відзначити 340-річчя найдорожчої мені пракозацької Марківки.
2005
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію