ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Прогулянка з метеликом, або Вдячність поетові
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Прогулянка з метеликом, або Вдячність поетові
Микола Воробйов. Гора і квітка. Вибрані вірші. – К.:А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 224 с.: серія «Українська Поетична Антологія».
Вірш, що слугує за motto, і з якого позичено назву для всієї збірки, якщо не програма, то точно, камертон поезофілософії Миколи Воробйова: «висока гора / маленька квітка / сніг покриває / і гору і квітку…». Майже на дотик, як у трансі, відчуваєш одночасність перспективи, безпосередньої, ніби народженої дитячим придивлянням. І дійсно, і гора, і квітка, поставлені уявно поряд – це парад асиметричності та елегантний гімн простоті природних форм, а сніг символізує Час, що є синонімом Вічності, яка покриває і поглинає все суще на Землі.
Споглядальний настрій більшості поезій свідчить, що йдеться про людей і речі, що їх оточують, та, прошу уваги! – вірші зовсім не прості, декотрі складні для сприйняття, швидше, мова далі піде про непрогнозовану простоту, як про внутрішній антонім до штучної ускладненості. Це незвично, це насторожує будь-якого розсудливого читача, котрий у всьому шукає домінування логіки. Проте, на противагу логіці, а ще краще як вимкнувши її, розумієш, що поет володіє здатністю дивитись на речі під іншим, ніж твій, кутом зору. Його погляд спрямований інакше, несхоже, не з того місця, як у всіх нормальних людей. Володимир Моренець називає цей кут зору поета «особистісною духовною субстанціоналізацією метафізичного нульового стану».
Але чарівний «золотий ключик» знайшовся: «гора висока як яма», «криниця – висока водяна гора»! Придивляєшся і здивовано відчуваєш: а справді, яка ж точна метафора! Переді мною на письмовому столі лежить маленька коштовність ціною 65 копійок: Микола Воробйов, «Прогулянка одинцем», 1990 рік. Розкриваю навмання. Ось на сторінці 46-ій читаю напевно у сотий раз: «То тут, то там сліди від пазурів на піску. / Часом напівзатерті (ще сонячні дні), / та між корінням у воді / і найтеплішої днини вже не тонуть вони. / Затуплені в полудень аж пестливі – / міріадами гострих вогників / тремтять на вечірніх схололих дорогах, / і рідко хто не подумає про затишок оселі, / де сидіти б і наслухати, як надходить осінь». Твоє реальне життя у порівнянні з цими розкошами виглядає зблідлим знімком.
Ось читаєш наступні рядки і знову дивуєшся сама собі: до чого все просто, що аж мурахи по шкірі, проте чомусь не дивує прагнення буквально «їсти» ці рядки очима, вслухатись, як «шовк шелестить у листі», коли падає дощ; споглядати, як «згрібається солома в купи сонця», як «рибалки напинають вітер», а «яблуко розкрило ножа»… І врешті-решт, впадаєш у стан медитації. Натрапляєш на деталі, що виникають ніби ні з чого, з тихого плину води, без напруги і раптом стають вартісними для тебе, не дають спокою, «дряпають» серце… Потрапляєш в інший вимір, де зникає абсурд і з’являється нова реальність. Скажу точніше: посилюється відчуття, що ця нова реальність народжується саме з абсурду, котрий плавно перетікає у гармонію. Коло замкнулось. Усе поєднано з усіма. Як у молитві, як у ритуальному заклинанні – очищення свідомості від ваги нашарувань цивілізації.
Моя колісниця загрузла серед саду:
вона золота але її золото окремо від неї:
груші що в них вовтузяться оси
оси що обминають холодні струмені вітру тіней
тіні що живляться синіми сливами
сині сливи що очікують туману
туман що ховає мою колісницю
Вірш «Блиск сльози» зі збірки «Прогулянка одинцем»: «Несподівано випущена стріла / в рожевий щит – / і там вона стримить, / тремтяча. / Гуде і здригається ще тятива, / хоч ти і кусаєш губи. Прозора назва вірша ставить крапку і натякає – найважливіше передано не через текст, хоча він вельми красномовний, відчуття істини – поза ним. Ось вона – «сміливість творити прямо на очах здивованого читача незвичайні поетичні образи із найбуденніших речей…» (Віктор Кордун). Не перестаєш дивуватися густо замішаному на розкутій метафорі образному «тістові», котре не втомлюється малювати несподівані й абсолютно зримі картини: «І була вечірня вода / вода під деревами. / І була місячна / трава у лузі. / І була ти близько – / зернята у яблуці видко. / підняв крила звук – / опустив удалині. / Я ловив вітер у руку – вітер залишився мені» («І була ти зі мною»).
Поетика Миколи Воробйова насичена кольоровими екстраполяціями: «рай золотими липами оперся на золото бджіл», «червоною лозою замикає двері / зелене сонце винограду», «ген білий кінь закучерявив обрій», «корона саду золотом висока / шпилі зелені, жовті списи», «червона вишня в срібній затоці городу», « жовтий місяць впорав алею / чорними метеликами», « в одежах красних плаче яма», «чорний корінь сонця». Олег Коцарев: «Часто основою поезій Миколи Воробйова є парадоксальне чи складно вмотивоване сполучення елементів… коли слова про «важливість несказаного» або «недоказаного» (тобто відсутність виразних логічних ланцюжків між деякими словами, образами), що вже давно стали кліше, є не риторичною фіґурою, а чітким описом текстуальної реальности». «Болотистий берег завалений пластами неба, / павук видерся на кінський щавель, / пастух стрибає у воду ластівкою, / спека – / збільшує випуклість скла, / пахучий горошок синеньких квітів / кружляє у вирі торфу, / мені паморочиться в голові, / змах коси – сліпуче сонце – / поїзд зійшов з колії… / Раптовий напад хмари равлика / поновлює симетрію вечора, / я вперше бачу білу чаплю…».
Про «дзенівські» мотиви поезофілософії Миколи Воробйова писало багато критиків. У збірці «Гора і квітка» помітно побільшало текстів під впливом східної стилістики: «із шелесту – квітка шовкова…/ хто шелестить? / печаль і дощ…»; «вітер в тополях шумить – / срібний бік вітру / вночі довго світиться». Поряд із цим, книга вельми багата на висловлювання сучасного «гуру»: «… колись я не міг / бо не знав. / тепер я не можу / бо знаю»; «жити так цікаво / особливо тепер / коли нічого / не має значення»; «краще знайти себе, аніж зберегти»; «життя налітає тисячами стріл, а смертельно ранить – одна»; «бути із зірками / це бути без даху над головою»; «ранок і вечір – / стара інструкція /але цікаво…».
За висловом Івана Буніна, «поэзия темна, в словах невыразима». Не знаю, можливо, поетична істина знаходиться десь посередині. А можливо, й за межею будь-яких розумувань! Не знаю, та відчуваю вдячність до поета Миколи Воробйова за даровані хвилини насолоди від справжності його Поезії.
Вірш, що слугує за motto, і з якого позичено назву для всієї збірки, якщо не програма, то точно, камертон поезофілософії Миколи Воробйова: «висока гора / маленька квітка / сніг покриває / і гору і квітку…». Майже на дотик, як у трансі, відчуваєш одночасність перспективи, безпосередньої, ніби народженої дитячим придивлянням. І дійсно, і гора, і квітка, поставлені уявно поряд – це парад асиметричності та елегантний гімн простоті природних форм, а сніг символізує Час, що є синонімом Вічності, яка покриває і поглинає все суще на Землі.
Споглядальний настрій більшості поезій свідчить, що йдеться про людей і речі, що їх оточують, та, прошу уваги! – вірші зовсім не прості, декотрі складні для сприйняття, швидше, мова далі піде про непрогнозовану простоту, як про внутрішній антонім до штучної ускладненості. Це незвично, це насторожує будь-якого розсудливого читача, котрий у всьому шукає домінування логіки. Проте, на противагу логіці, а ще краще як вимкнувши її, розумієш, що поет володіє здатністю дивитись на речі під іншим, ніж твій, кутом зору. Його погляд спрямований інакше, несхоже, не з того місця, як у всіх нормальних людей. Володимир Моренець називає цей кут зору поета «особистісною духовною субстанціоналізацією метафізичного нульового стану».
Але чарівний «золотий ключик» знайшовся: «гора висока як яма», «криниця – висока водяна гора»! Придивляєшся і здивовано відчуваєш: а справді, яка ж точна метафора! Переді мною на письмовому столі лежить маленька коштовність ціною 65 копійок: Микола Воробйов, «Прогулянка одинцем», 1990 рік. Розкриваю навмання. Ось на сторінці 46-ій читаю напевно у сотий раз: «То тут, то там сліди від пазурів на піску. / Часом напівзатерті (ще сонячні дні), / та між корінням у воді / і найтеплішої днини вже не тонуть вони. / Затуплені в полудень аж пестливі – / міріадами гострих вогників / тремтять на вечірніх схололих дорогах, / і рідко хто не подумає про затишок оселі, / де сидіти б і наслухати, як надходить осінь». Твоє реальне життя у порівнянні з цими розкошами виглядає зблідлим знімком.
Ось читаєш наступні рядки і знову дивуєшся сама собі: до чого все просто, що аж мурахи по шкірі, проте чомусь не дивує прагнення буквально «їсти» ці рядки очима, вслухатись, як «шовк шелестить у листі», коли падає дощ; споглядати, як «згрібається солома в купи сонця», як «рибалки напинають вітер», а «яблуко розкрило ножа»… І врешті-решт, впадаєш у стан медитації. Натрапляєш на деталі, що виникають ніби ні з чого, з тихого плину води, без напруги і раптом стають вартісними для тебе, не дають спокою, «дряпають» серце… Потрапляєш в інший вимір, де зникає абсурд і з’являється нова реальність. Скажу точніше: посилюється відчуття, що ця нова реальність народжується саме з абсурду, котрий плавно перетікає у гармонію. Коло замкнулось. Усе поєднано з усіма. Як у молитві, як у ритуальному заклинанні – очищення свідомості від ваги нашарувань цивілізації.
Моя колісниця загрузла серед саду:
вона золота але її золото окремо від неї:
груші що в них вовтузяться оси
оси що обминають холодні струмені вітру тіней
тіні що живляться синіми сливами
сині сливи що очікують туману
туман що ховає мою колісницю
Вірш «Блиск сльози» зі збірки «Прогулянка одинцем»: «Несподівано випущена стріла / в рожевий щит – / і там вона стримить, / тремтяча. / Гуде і здригається ще тятива, / хоч ти і кусаєш губи. Прозора назва вірша ставить крапку і натякає – найважливіше передано не через текст, хоча він вельми красномовний, відчуття істини – поза ним. Ось вона – «сміливість творити прямо на очах здивованого читача незвичайні поетичні образи із найбуденніших речей…» (Віктор Кордун). Не перестаєш дивуватися густо замішаному на розкутій метафорі образному «тістові», котре не втомлюється малювати несподівані й абсолютно зримі картини: «І була вечірня вода / вода під деревами. / І була місячна / трава у лузі. / І була ти близько – / зернята у яблуці видко. / підняв крила звук – / опустив удалині. / Я ловив вітер у руку – вітер залишився мені» («І була ти зі мною»).
Поетика Миколи Воробйова насичена кольоровими екстраполяціями: «рай золотими липами оперся на золото бджіл», «червоною лозою замикає двері / зелене сонце винограду», «ген білий кінь закучерявив обрій», «корона саду золотом висока / шпилі зелені, жовті списи», «червона вишня в срібній затоці городу», « жовтий місяць впорав алею / чорними метеликами», « в одежах красних плаче яма», «чорний корінь сонця». Олег Коцарев: «Часто основою поезій Миколи Воробйова є парадоксальне чи складно вмотивоване сполучення елементів… коли слова про «важливість несказаного» або «недоказаного» (тобто відсутність виразних логічних ланцюжків між деякими словами, образами), що вже давно стали кліше, є не риторичною фіґурою, а чітким описом текстуальної реальности». «Болотистий берег завалений пластами неба, / павук видерся на кінський щавель, / пастух стрибає у воду ластівкою, / спека – / збільшує випуклість скла, / пахучий горошок синеньких квітів / кружляє у вирі торфу, / мені паморочиться в голові, / змах коси – сліпуче сонце – / поїзд зійшов з колії… / Раптовий напад хмари равлика / поновлює симетрію вечора, / я вперше бачу білу чаплю…».
Про «дзенівські» мотиви поезофілософії Миколи Воробйова писало багато критиків. У збірці «Гора і квітка» помітно побільшало текстів під впливом східної стилістики: «із шелесту – квітка шовкова…/ хто шелестить? / печаль і дощ…»; «вітер в тополях шумить – / срібний бік вітру / вночі довго світиться». Поряд із цим, книга вельми багата на висловлювання сучасного «гуру»: «… колись я не міг / бо не знав. / тепер я не можу / бо знаю»; «жити так цікаво / особливо тепер / коли нічого / не має значення»; «краще знайти себе, аніж зберегти»; «життя налітає тисячами стріл, а смертельно ранить – одна»; «бути із зірками / це бути без даху над головою»; «ранок і вечір – / стара інструкція /але цікаво…».
За висловом Івана Буніна, «поэзия темна, в словах невыразима». Не знаю, можливо, поетична істина знаходиться десь посередині. А можливо, й за межею будь-яких розумувань! Не знаю, та відчуваю вдячність до поета Миколи Воробйова за даровані хвилини насолоди від справжності його Поезії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Сучасний погляд на роман Богдана Бастюка «Сопигора. Хроніка галицького села». "
• Перейти на сторінку •
"Як не я, то хто?"
• Перейти на сторінку •
"Як не я, то хто?"
Про публікацію