ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.04.12 21:39
Там, поза Критськими ходами
Є композиція із брил,
Де камені лежать рядами -
Їх Бог зробив на свій копил.

Амфітеатром, напівколом -
На лави схожі чи стола.
Учитель походжав довкола -

Ігор Шоха
2021.04.12 20:30
Відлітають журавлики-мрії
у далеке минуле моє...
на майбутнє немає надії,
та зозуля усе ще кує.

Догораюче полум’я ватри
й досі жевріє з десятирічь.
Те, що буде, нічого не варте

Сергій Губерначук
2021.04.12 10:19
Однак, три дні тривало це весілля?
склотару теж здаватимо три дні?
Отож, вломайте кожен хліба з сіллю –
і на коня! і довго на коні!!

17 липня 1995 р., Київ

Олена Музичук
2021.04.12 10:15
Знову проснулись весняні вітри
зранку і аж до нічної пори
то навівають, то шепчуть мені
запахи ніжні і звуки нічні.
Серденько, годі боятись!
Має все-все помінятись.

Кожного дня усе краще стає.

Микола Соболь
2021.04.12 05:52
Така весна, що без чобіт ніяк!
Дерева похилились на болоті…
Даремно ськати* збуджених пияк
й не збуджених також шукати годі.

У лісі покій. Тиша гробова.
Дзвінкі пощезли голоси пташині…
Геть замерзають зронені слова

Євген Федчук
2021.04.11 19:46
Рік починався сумно з «андрусівської зради»,
Як охрестили влучно те дійство козаки.
Ніякі обіцянки не стали на заваді
Роздерти Україну. Зібрались хижаки –
Москва, що допомогу козацтву обіцяла
Й Варшава, що втрачати ці землі не бажа.
Про думку україн

Сергій Гупало
2021.04.11 12:03
Затуляє мене затуманене скло,
Охопила непевність остиглу дорогу.
Притихає незвично прарідне село
І ні птаха, ні страху – не видно нікого.

І за двері набряклі не робиться крок,
Я на стіл опускаю спочити долоню.
Час, як завжди, неквапно тече у пісо

Іван Потьомкін
2021.04.11 10:37
Ще кілька літ тому хвалився він привселюдно:
«Не помічаю старості. Знаю, що їсти й пити.
А головне – не класти на серце зайвий клопіт.
Сказати б, глухою стіною відгородитися од світу.
Знавців, як жить, обходить смерть стороною».
І хоч мудреці й

Ігор Деркач
2021.04.11 09:38
Вітри проснулись весняні.
Усе буяє ночі й дні
У далині розмаю.
О аромат, о гук новий!
О, бідне серце, не болій!
Весна все, все міняє.

І кращає щоденно світ,

Сергій Губерначук
2021.04.11 09:25
Я плачу не за тим
безруким чоловіком,
якого жінка – заживо в труну,
дебела жінка.

І не за родичем,
якого добрий слід,
якого жовта тюль у гробовім бузку

Віктор Кучерук
2021.04.11 09:18
Я не гнався за нею
І щодня не шукав
Будь-яких привілеїв
Наяву чи в думках.
І не думав ніколи,
Що повсюди, як дзвін,
Буду чуть мимоволі
Втішне слухові: Він…

Микола Соболь
2021.04.11 07:08
Давайте будемо дружити.
А, якщо ні, я маю палку!
Мені таких, як ви не жалко.
Великороси – то еліта!
А ти мовчи, хохол смердючий,
ми й не таких в Дніпрі топили…
Ви всі – лайно, росія – сила!
А тут лиш чорнозем родючий

Ярослав Чорногуз
2021.04.10 10:39
Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо

Ігор Шоха
2021.04.10 08:53
                І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,

Сергій Губерначук
2021.04.10 07:24
Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –

Микола Соболь
2021.04.10 04:30
Зорею у холодні роси,
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…

Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Олександр Сушко (1969) / Проза

 Тиша
Кажуть – знай міру. І це чиста правда. Розкажу вам що сталося з моїм кумом, а ви дивіться, не вибовкайте. Це справді секрет секретний, хай залишиться тільки між нами.
Гуляв мій кум добряче: і Одарка, і Василина, і навіть Хведора отримували від нього «неземну благодать» регулярно і в повному обсязі. Він гадав, що ніхто нічого не знає? Глибоко помилявся мій кум, бо я його сусід. А він голосно кричить, коли його з головою накриває любовна хвиля, а кватирка завжди відчинена, а вікна великі, гарно освітлюються сонцем. Тому знаю про таїну народження нового життя не з телевізора, а глипаючи на амурні кульбіти велелюбних весталок в його палких обіймах. Двадцять років за цим спостерігаю. Нині сиджу за ноутбуком, пишу оду чистому незрадному коханню, одночасно наснажуючись його хтивими зойками під пишногрудою сарною - Мотроною Іванівною.
Довго дивувався, як це їй вдавалося писати такі прекрасні, глибокі, а головне – гарячі вірші про мусі-пусі, які вона читала в місцевому клубі на великі селищні свята. Ну просто живі картинки, а не любовна лірика! Та коли позаторік уздрів їх обох у запашній копичці сіна на дальному кінці луга – все стало на свої місця: молодший синок Мотрони – викапаний кум. Як і дітки Одарки, Василини та Мотрони. А ще ж є своїх трійко.
От скажіть – нащо йому це робити? Якщо тільки наставити роги мужам – це глупство. Хоч ми – чоловіки - і так народжуємося з однією звивиною, а такі як він нас ще більше зобижають. Окрім того Микола, Степан і Тарас - чоловіки його коханок - тяжко працюють в місцевому лісгоспі. Подивіться на їхні спрацьовані руки, гляньте на їхні мозолі – окрім роботи вони світу білого не бачать. З ранку до вечора тягають у пущі колоддя, ріжуть дерева, корчують пні. Ну, трохи випивають, не без того. Але не існує тверезих лісорубів, це протиприродно. І в той час, коли вони заробляють для власних сімей – кум окучує їхніх дружин. Не по християнськи!
Але дітки у нього виходять – любо глянути: здорові, моторні, вродливі. І, судячи з усього, буде і в них така ж вдача як і в нього. Он, синок Василини ще в школу не ходить, а вже має з десяток прихильниць: то в ліс по гриби жене їх табуном, то купатися до кар’єра, а то просто на лузі влаштовує бої коров’ячими всохлими кізяками. А Мотронин чубатий підліток ходить на дискотеку з двома однокласницями попід руки. А ще троє трюхикають позаду.
Ззаду тихо підійшла дружина і поклала руки на мою голову.
- Що, знову кум витає в небесах? – питає у мене.
- Витає. Авжеж. От скажи,- як так можна? Чи його жінка і справді не знає, що Іван її зраджує, чи звикла до такої наруги. А як перед дітьми себе почуває?
- А ти скажи йому про це! – порадила жінка.
- Та казав уже, що добром не скінчиться. А він: « Я не можу по-іншому. Жінки - це квіти: усі гарні, і всіх кортить мати у власному букеті.
- Чоловіче! Може і тобі хочеться мати отакого «букета»? Га? Дивися, бо такого зілля дам, що забудеш як зовуть.
- Та ти що, моє сонце! Тебе одну люблю, тільки тобою і живу. Нащо мені чужі матіоли, коли в руках пишна троянда!
Піднявся, схопив жінку на руки і поніс в альков. Інакше і не можна, бо моя жінка - берегиня, чаклунка сили неймовірної. Якщо зобидити – відсохне корінь життя до ранку, а навзаєм виросте кукурудзина волохата, чесно кажу.
До неї їздять з усіх усюд лікуватися. Навіть котів привозять і собачок. Вона і їм раду дає. Позаминулого року столичний бізнесмен за те, що жінка вилікувала його від імпотенції подарував їй трьох уссурійських тигренят.
Я казав їй – подякуй, але не бери, бо дядя просто здихався цієї проблеми, а нам - морока. Хай краще шубу із шиншили купить. Ти ж її давно хочеш. Не послухалася, сказала «живі створіння вартують більше аніж тлінні речі» . Може, воно і так, але всяка Божа твар мусить мати своє місце: як тигренята були маленькими – ще нічого, терпимо. Ну, пошматували шпалери та килимки в усіх кімнатах, погризли взуття. Це терпимо, людські дітки не те ще можуть утнути, самі знаєте. А як перестали смоктати молоко з пляшечок – почалася ловитва за котами та собаками, спочатку власними, а потім і сусідськими. Кіт Жоржик – найрозумніший – давно втік, попередивши мене, що добром такий альтруїзм моєї берегині не кінчиться.
- Як награєтеся живими створіннями і їх тут не стане – тоді повернуся, - одказав сердитий котисько і, піднявши хвіст трубою, шаснув у верболози. Жоржик як у воду дивився: за тиждень-два пішла ловитва індиків, гусей, курей.
- Жінко! Ти хоча б удень саблезубих тигрів не випускай з корівника, - казав своїй коханій.
- Давай я тебе на день замкну в льосі,- одказувала вона, - побачимо чи гарно тобі там буде.
Коли ж тигренята утрьох оббілували прив’заного на паші сусідського бичка, то довелося відвезти їх до київського зоопарку. Інакше б до Різдва у селі худоби не стало.
Літо добігало кінця, на полі жовтіли гарбузи та виднілися тугенькі задки клопітких селянок похилого віку, які у позі «зю» порпалися на городах. Чоловіків було зовсім мало: зараз землю майже ніхто не любить, більше налягають на оковиту, мруть від неї як мухи. З нашої вулиці минулого року сім трун поплило на цвинтар. А по селу – більше сотні. В основному – чоловіки. Тому кинуті городи заростають бур’янами, молодь масово тікає до столиці, залишаючи своїх батьків самих длубатися в землі.
Ми з жінкою копаємо картоплю: я підважую землю, а вона вибирає бульбу і кидає за себе на просушку під лагідне серпневе проміння. Аж тут причалапав кум, поздоровкався, сів на купу гиччя обабіч городу та запалив цигарку.
Сидить мовчки, спостерігає як ми хекаємо. Півгодини кректав поруч з нами, а розпочати розмову не наважувався.
Першою не втерпіла жінка:
- Куме, та каже вже чого треба? Я ж бачу – ти не по горілку прийшов. Твоя жінка з дітьми поїхала на курорт, а ти - знову в гречку скакнути хочеш але не можеш? Вгадала?
- Вгадала, сусідко. Біда у мене страшенна. Язик не повертається сказати – яка.
- Знаю, яка в тебе «біда». Стручок всихати почав, а ти хочеш меду, того що сперЕду.
Аж гикнув кум від несподіванки, не думав, що так просто йому поставити діагноз.
Почухав макітру й питає:
- Так що ж мені чинити? Може, даси мені отого зілля, яким лікувала бізнесмена з тиграми? Допоможи, бо життя стало немиле. І люди сердяться…
Перезирнулися ми з жінкою, поскалозубили трохи . А як нареготалися, то вона і каже:
- Куме, змирися, хай те що в матні - вже відпочиває. Не мордуй власну плоть. Досить однієї дружини. Їй віддай себе до останку. І цього вистачить. А ті настоянки - для молодих, у яких справді серйозні проблеми. Тому іди додому, випий чаю з глодом і цілуйся зі своєю Настею . І повір, - усе буде гаразд.
- А, може, даси? – ще раз перепитав кум.
- Ні, не дам, в такому віці це тобі тільки нашкодить.
Пішов кум ні з чим, а ми продовжили танцювати на городі.
А уночі прокинулися від охів, які линули з-за сусідського вікна. До самого ранку не втихали любовні ігрища, рипіла панцирна сітка на полуторному радянському ліжку, вплітаючи свій скрегіт у сюрчання коників. Вже й треті півні заспівали, стало світло, а сусід-ерот не вгавав.
- Чоловіче мій! І оце чудо з такою диявольською снагою приходило до мене за настоянкою? Одведи й сохрани! Нащо йому те зілля, якщо у нього здоров’я ще о-го-го!
- Не знаю. Може у чоловіка такі потреби?
Ми знову почалапали на город закінчувати копати бульбу. Прийшли пообідати, сіли до столу. І тільки піднесли до ротів ложки з гарячим борщем, як у двір до сусіда шаснула Варвара, а за декілька хвилин знову зарипіла панцирна сітка.
Жінка спересердя брязнула ложкою об стіл і пішла в повітку. Я підхопив тарілки в руки і рушив за нею.
Обідаємо на свіжому повітрі за хатою. Там у нас садок, вулики, зробив наввіть альтанку зі столиком. Гарно як у Бога за пазухою. Жінка мовчить, лише люто сьорбає борщ. В такі хвилини її краще не чіпати, це я вам авторитетно заявляю. Після обіду знову рушили на поле.
Аж увечері, геть наморені, завезли останнього возика з картоплею у двір, прикрили її рядном від нічної вологи і почалапали до літнього душу.
Споночіло. Небо освітилося зоряними світляками, молодик настовбурчив свої ріжки на осокора, а Степанова собака в кінці вулиці бреше на їжаків, які вирушили на нічне полювання. Вляглися і ми. Аж тут рипнула сусідська хвіртка і до кумової хати тихцем попливла хитлива жіноча тінь. І знову зарипіло панцирне совіцьке ліжко. Жінка перехрестилися, а я обняв її міцніше.
- Чоловіче,- запитала дружина, - у вас, чоловіків, завжди отаке бажання?
- Сонце моє ясне! Після двох днів танцювання на полі я місяць буду відходити. А сусід…що з нього взяти? Щось із гормонами в нього не так, або генетика суперздорова.
- Давай я тобі крапельку дам аби ти швидше прийшов у норму? Гаразд?
Я хотів спати, але перечити власній жінці – це ображати Бога. Тому ствердно кивнув головою.
Жінка встала із ліжка і пішла до шафки з декоктами. А за мить почувся крик:
- Чоловіче! Ходи сюди! Пропав баняк із чар-зіллям!
І справді – щезла карафка з фіолетового скла, де зберігалася мандрагора з афродизіяком.
- Невже кум поцупив? - висловив я здогад.
- Інакше й бути не може,- відповіда дружина.
- І що тепер буде?
- Або ноги протягне, або…
Змовчала моя сердита дружина. Ніхто і ніколи в неї нічого не цупив, хату ми не зачиняли ніколи. А тут - на тобі. Ну, добре б – гроші вкрали, самогонку. Але ж не цілющі ліки! А ця сулія – самий ходовий товар на світі. Всі хочуть повноцінного життя, всі хочуть купатися у морі кохання. Що казати людям, які завтра прийдуть по святу воду? Га?
А уранці до велелюбного сусіда приїхала карета швидкої допомоги. З відпустки терміново повернулася дружина. Обширний інфаркт ледь не поклав чоловіка до могили. Вихлебтав дядя всю сулію з цупленою мандрагорою, півтори доби не спинявся коник і ледь не гигнув.
Через три тижні, худий як тріска, повернувся з лікарні. Став сумирним, демонічні вогники в очах погасли, все біля жінки крутиться, догоджає їй як болячці. І з дітками з ранку до вечора вовтузиться. І правильно робить, бо тепер він для жінок не цікавий: всохло його знаряддя альковних чудес, раз і назавжди. Якщо не буде годити, то і власна жона прожене.
Надворі ніч. Ми з дружиною лежимо в обнімку, слухаємо легенький шерех вітерця у вітах старої акації, відпочиваємо від трудів праведних. Цілий день світ лив у наші вуха звуки неспокійного життя – крики, гурчання авто, виск пилорами, гепання сокирами, собачий гавкіт та людські розмови про власні болі та клопоти. І коли ніч огортає потомлений люд м’якою паранджою спокою - приходить розуміння, що тиша – це велике благо.
А мандрагори жінка приготувала ще. Три сулії, про всяк запас. Одну поставила під наше ліжко. Кілька хвилин тому крапнула мені в рота. Відчуваю, як поволі у глибинах мого єства прокидається гаряча хвиля. Німб на голові у дружини починає світитися у пітьмі, світ починає ритмічно рухатися, пульсувати. Ще трохи – і ми злітаємо до небес, огорнуті снопом іскр від гарячого полум’я. А у вікні будинку навпроти плаче згорблена кумова тінь.
02.03.2019р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-03-02 18:40:49
Переглядів сторінки твору 652
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 5.224 / 5.5  (4.968 / 5.49)
* Рейтинг "Майстерень" 5.224 / 5.5  (4.970 / 5.49)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.801
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2021.04.10 11:27
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юрій Сидорів (Л.П./М.К.) [ 2019-03-02 22:02:47 ]
Розрив шаблону.
Під віршем цього би не написав, або вказав би на один з попередніх. І так - по колу.
Дякую,
Ю. С.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2019-03-03 19:52:13 ]
Дякую за хороший відгук. Усе наше жииття - це суцільний розрив шаблону. А хочеться аби все було спокійно і красиво. Але...