А ще затям собі, завітає невдовзі хуга-хурделиця, біла безвидь, і тоді примовкнуть роздратовані двигуни пекельні, і поблизу від найближчої зупинки як визирнути з вікна, хтось у помаранчевій блузі муніципального комунальника без змісту відгортатиме сніги, які здається ось-ось начисто забілять геть усе в цім хутко зкрихітнілім сезоннім фрагменті.

Та річ не за сніг тепер, слово про зливи зимові, але наскільки ж не схоже пришестя і царювання їхнє на будь-який сніговий безлад! Сповнена, божиста святковість в усім і скрізь, від найглухіших провулків, просотаних електрикою стихії, слабким наркотичним подихом її, котрий мовби спогад про інше, чого не було і так само навряд чи ще буде, до розквітчаних ілюмінацією з її барвистими сяйвами площ і проспектів, на цім карнавалі вивісок, бордів, вітрин, сітілайтів, гаптованих жовтогарячим або холодноблакитним стриманим полум’ям ліхтарів з віддалі й близька, кольорових полисків від автівок або вантажівок чи їх віддзеркалень; все поміж ними й проз них, сутінковими та нічними годинами дрейфуватиме сповідь аніпрощо, зачарована у безтурботному і безжалісному єднанні землі з небесами, захоплюючи, розчиняючи собі що завгодно, не стрічаючи жодного спротиву чи протесту, або нікому не спадає на гадку з’ясовувати, магія це, чи ні.

Діва, трохи не в собі з вигляду дамочка, легковажно вбрана зовні у плащ із болоні й капрони сорок ден, беззмістовно прямує вулицею, затискаючи в змерзлих долонях поліроване руків’я розкритої парасольки на палиці, на кожному з клаптів парасолькового поліестеру аналогічні фрагменти вангогівської тераси нічного кафе, на всіх водночас відтанцьовує та й сама славетна зимова злива, що їй без різниці, хто-де вангог чи там гоген-поль. Винаймаючи тридцять вісім квадратів непретензійної студійки на передостанньому поверсі будинку стандартного типу в ближньому центрі, діва звичайнісінько самує одноманітним монотонним плином життєвим із роботами й підробітками, обов’язково вівсяними пластівцями до сніданку, трьома сортами смузі до вибору на вечерю, рандомними подругами, котрі не мусять сильно знатися на її сексуальнім житті, якого не існує фактично, хіба десь у віддаленій коморі спогадів покинуто скупий оберемок безпретензійних квазі-романів, але без достоєвських наворотів, шекспірівських бурь.

Короткошерста лискуча чорна без жодної догани кішка, яку кожен у під’їзді зве як йому заманеться, котра іноді очікує діву під квартирними дверима, а потім повагом, щоразу відвернувшися від почастунку, здійснює огляд помешкання за периметром, щоби поспіль трохи за звичкою поспати на єдиному ліжку, полискуючи густим смоляним хутром під торшерною лампою та гонорово зникнути знову на непевний час, котра зараз якраз прислухається до одтонного шуму знадвору, поки її нічні очі не спостерігаючи анічого конкретно, роздивляються кудись далечінь, де чергова зимова злива шмагає мільйонне місто з його неприкметними переважно обставинами, їхніми наслідками, заяложеним дрібним сміттям та порозгубленим всюди непотребом, у цій нешлюбній безпристрасній добі, де порядні містяни щось ще господарюють, або вкладаються вже до снів, покинувши усі нескінченні справи до наступного ранку, від якого ніде не дінешся бо.

Давід, срібноокий брюнет із амбіціями ловеласа, двадцятивосьмирічний меломан зростом сто вісімдесят сім, із ностальгійним ґебріеловським дженом у навушничках, ітс ван оклок анд тайм фо ланч, тамді-тамті-да, аполлонічно подзеленькуючи своєю вінтажною шкірянкою та хляпаючи без уваги до того у вже підмоклих черевиках, гуляє навпростець. Гульки негодою йому дуже навіть до шмиги, а зимова злива, він цього певний, є одним із найпрекрасніших ментів у нуднуватому, але тим приємнішому різними випадковими цікавинками мікрокосмі. Сяйвисті, кришталеві, безжальні шереги трасуючих ліній, що водночас неповторні й тотожні в безкінечних поверненнях їхніх. Незліченні виблиски крізь неозорі лабіринти зимних правогких митей, що струнко та гіпнотично тчуть титанічну тканину всюдисущого плину завіси, котра спадає скільки і як забажається їй, а ще, злива взимку то є круто.

Саме тепер авторові слід вивести на сцену, із усією відвертою шанобливістю, головну недієву особу цього безпорадного загалом верлібру, і автор перебуває в непевності дещо, адже хоч наміри має абсолютно нестосовні до будь-яких неправедних натяків чи випадкового нігілізму ситуацій, що міг би собі відзначити навіть непросунутий читач, одним словом, наступним об’єктом умовної дії чи яви мусово стає чоловіче схололе тіло немолодого, але й непенсійного віку, у невиразному вбранні, просто під ногами, із половиною обличчя горілиць і другою долілиць, скраю невеликого, метрів десять на сім приблизно, вимощеного темно-рожевою й димчасто-сірою пішохідною плиткою майданчика, який межує із проїзною частиною вулиці, слугуючи чимсь на кшталт паркінга для авто працівників або гостей дрібного приватного готелю, де наразі життя аж ніяк не вирує, вікна темні, невиразне освітлення пробивається лише із глибини фоє, але натомість яскраво пломеніє неонова синьо-червона вивіска.

У цій загадці, де все примхливе, невиразне, хибне, сходяться, sine qua non, всі троє, чи двоє обіруч третього, в якого вираз доступної погляду половини обличчя скоріш комічний і трохи здивований, в той час як вираз обличчя давідового скоріш здивований і трохи комічний, в той час як обличчя діви напівзакрите її ж долонею, а очі поверх тієї долоні немовби крик. Гра штучних вогнів із водою, земною й небесною, криваві розливи всуміш із інтенсивним синім, під тьмавим сріблистим серпанком хвилини, в якій припиняється звичайний плин часу задля вивільнення та колапсу енергій через зіткнення стихій і світів, жіночого, чоловічого, живого, мертвого, незримо відчутного, безчуттєвого зримого, тощо. Насправді ніхто точно не знає, куди тепер, що далі, для чого, навіщо, з якою метою етце, або ж, хіба книга буття не пишеться від початку і до невідомої ще остаточності саме так, літеру за літерою, рядка за рядками, подібно до різних інших книг у такий самий спосіб, хіба все не читається тут-зараз для нас, із тими двома під софітами на пантомімі у виставі неоновій, при сенсаційній гастролі зливи зимової.

Давід імовірно гадає, що пригода може мати свою привабливу сторінку в особі візаві, котра, незважаючи на хвилинну істерику, спокуслива ягідка делікатесної статури, однозначно варта того, щоби впіймати слушний момент, мовити декілька збадьорюючих слів, прийняти зобов’язання щодо допомоги нещасному хоча би чимось, узяти ситуацію під контроль, тільки як же тут скерувати події сяким чином, щоб неодмінно зустрітися з нею опісля, при затишніших декораціях, коли він спокійно, звичайно визначить за себе й за неї, що, як & де. Діва тимчасом зовсім не зважує шанси невідомо яких перспектив, і вже точно не плекає думок про співучасть у пікапі, поточившися трохи назад і різко склавши свого вангога, вона збирає доступні сили для відчайдушного, атож якнайрішучішого ривка, із цього клятого становища, на волю, до всіх осяжних речей, які лагідно обрамлятимуть її чутливість, і коли вона в стані бігти, вона біжить так, як не бігла жодного разу досі.

Хоча, безумовно, могло трапитися зовсім не так, як оце вийшло, якби не зимова злива, не моторошний неон, мрець не частково, а цілком долілиць, якщо би дещо безпосередніші, не заточені надто на відповідальність за власні ілюзії персонажі, але такий вже vox fabulae, й нічого не вдіяти, і давід, який запихає соньковий навушничок у вакантний слуховий отвір, робить непевний жест правицею, залишаючи поле за небіжчиком, а джен музикує далі, перейшовши до лейдбекового соло гакетового у славетній темі ‘опісля випробування вогнем і водою’. Діва, якою все ще трусить, щоправда дихання її тепер не настільки лунке й хрипке, вже перебуває на задніх сидіннях битого долями таксомотору, втупившися в шибку праворуч, навіть вловлює дежавю розсіяних червоних & синіх спалахів, що спливають повз, а чи те місце її недавнього відчаю, чи вогні патрульної машини, чи щось інше, її ніяк не цікавить, усього лише впевнено викреслене із думок ворохобне видіння з минулого, та й до біса.

За годину, занурена в ледь гарячішу від звичної воду, під пінкою з ароматом полуниці й вершків, діва неквапно й релаксно поколисує комфортно тривіальні думки, кшталту, спожити їй готове чорносливове охлоджене смузі, чи зробити зо дві канапки, а ще до них салатик із дієтичним сиром, а потім залізти в який помірковано гламурний серіал, у той час як сусідка збоку й згори, хтива шльондра, чуттєво й чутно стогне у своїй ванній на обіймах чергового самця, а квартирами ближніми поверхами, один за одним, частіш, як за потребою, все ревуть унітазні бачки, діва до подібних рутинних концертів давно призвичаєна до індифирентності, що ж, кожен схильний розважатися, як уміє. Чорна кішка спить згорнувшись на улюбленому місці на покривалі посеред постелі, незворушна, мов іграшкова, а зимова злива все ніяк не розстанеться з містом,

із його нескінченними римами, трудівниками, керівниками, витівниками, ґвалтівниками, різниками, байстрюками, пияками, тусняками й позиральниками у вебками, художниками, безбожниками, гопстопниками, мерзотниками, охоронцями, науковцями, щуроловцями, держбезпеки службовцями, кухарями, лихварями, сміттярами, газетярами, роверистами, таксистами, фашистами, єврооптимістами, поліціянтами, офіціянтами, сектантами зі секстантами, курсантами з аксельбантами, стрітмузикантами, магнатами й ренегатами, хіба ж усіх нагадаєш, і в кожного своя окрема думка, будьте певні. І труп, непорядно покинутий всіма у приготельних калюжах, бував при думці собі, тут жодних сумнівів. І давід, який ще досі лунатично кружляє в обіймах зимової маєстатичної зливи, мусить бути, само собою, при власних, чим би десь і не вишуканих, поглядах, смаках, ідеалах, чи йтиметься про злободенну політику, чи про загробне життя, чи коричневий цукор, та все ж, безстосовно до того, чи подамося за ним, чи десь інде, а чи залишимося при мерцеві, чи ні, слово це про зимові зливи, ритмічні й нестримні мов легіони латинські, дивоцвітні й поетичні з найменших нагод, безрадно мертві та безсмертні водночас, проз і попри здоровий чи хибний глузд або й безглузд, і реальність вони, й ілюзія, і ствердження, й заперечення всього що є, чи буває часом, усе бо між іншим, таки