Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.
І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Я отримав букву R,
відтепер я - Шарль Бодлер!
Літера казкова:
раз! - і все готово.
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!
Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.
Той куточок наснився мені: із тканини м'якої
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Марія Заньковецька в матеріалах 1890-их - 1940-их років.
(з рукописів сімейного архіву праць
Дмитра Николишина, 1947 рік, Львів)
У нашій сім’ї є реліквія: дід мого чоловіка, Романа Гринька, - Дмитро Васильович Николишин (1884-1950) – уродженець Тернопільщини, громадський діяч, оточений товариством митців світового імені (серед яких творче коло художника Новаківського), професор-викладач Коломийської гімназії, український письменник - поет, прозаїк, драматург, есеїст, редактор українських часописів довоєнного і воєнного періоду, що побував у німецькому концтаборі, але загинув 14 грудня 1950 року в застінках тюрми на Лонцького у Львові як в’язень сталінського режиму за українську національну ідею в літературі і мистецтві, - залишив по собі 37 рукописних зшитків-переплетів своїх праць.
Серед них мою увагу привернули матеріали, зібрані та опрацьовані Дмитром Николишином, про артистку великого таланту і складної життєвої долі – Марію Костянтинівну Заньковецьку. Дмитро Николишин задумав писати повість про Марію Заньковецьку, але її в домашньому архіві не збереглося, вона вважається загубленою.
З матеріалів 1890-их-1940-их років вимальовується образ Марії Костянтинівни Заньковецької (уродженої Адасовської) як людини з дуже непростою біографією, що йшла до своєї великої мрії – української професійної театральної сцени – через багато втрат і людських особистих образ, але мала певність у виборі свого місця в житті через силу переконання, що цей вибір єдиноможливий для неї. Це переконання базувалося на природніх нахилах Марії Заньковецької, що всі інші з її оточення (друзі по сцені, глядачі і театральні критики тої доби) називали «талантом від Бога». Прочитавши матеріали, зазирнула у Вікіпедію і виявила страшенні недогляди – навіть дати життя були вказані невірно (я насмілилась поправити!) і глянула на посилання – дати посилань набагато пізніші, а отже, вже не оригінали, а передруки. Оригінали ховаються десь у Центральних Архівах і доступні не кожному, а лише горсточці зацікавлених. Отож, мені прийшла думка видрукувати на Сайті Поетичних Майстерень автобіографію, писану самою Марією Заньковецькою у Києві «27 дня січня 1921 року», що ввійшла у видання «М. К. Заньковецька» (Державне Видавництво «Мистецтво, 1937). Вказані цитати автобіографії та їх сторінки з оригіналу видання подані за особистим архівом праць Д.Николишина.
З АВТОБІОГРАФІЇ
АРТИСТКИ ДЕРЖАВНОГО НАРОДНОГО ТЕАТРУ
МАРІЇ КОСТЯНТИНІВНИ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
С. 16 «Народилася я в 1860 році 22 липня в селі Заньки, Чернігівської губернії, Ніжинського повіту, в старій дворянській сім’ї поміщика Костянтина Адасовського. Освіту получила в м. Чернігові в дворянському пансіоні Осовської.
Ще будучи пансіонеркою, я брала участь в учневих виставах і звернула на себе увагу всіх вчителів, які радили мені прохати своїх батьків віддати до театральної школи, але, по існуючим тоді поглядам і тенденціям традиційних дворян на акторів, про се не могло бути і речі. Між іншим, любов до сцени захватила мене зовсім і тільки й було моїх мрій, щоб попасти на справжню сцену. По скінченні пансіону я вийшла заміж, але погляди чоловіка-військового Хлистова нічим не відрізнялись від поглядів батьків і мені лише дозволялось, і то рідко, грати в аматорських виставах, в котрих я мала надзвичайних поспіх. Я кохалась в мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротись зі своїм коханням і, порвавши зо всіма своїми, поступила на сцену.
С.19 Перша трупа, в яку я попала, було товариство Марка Лукича Кропивницького. Се було в 1882 році в Полтаві у виставі «Наталка Полтавка». Попрацювавши щось із рік по містах України, трупа попала в Петроград (тоді – Петербург), де грала з надзвичайним успіхом. Не буду багато говорити про себе і про свій поспіх. Про се багато писалось і говорилось уже.
На всі намагання залишити мене на імператорській сцені, на запросини, примусові навіть, гг. Суворіна до свого театру, Корша – до свого і ще багатьох других, не дивлячись на всі корисні запропонування і надзвичайні ставки, яких до того часу ніхто майже не одержував, не дивлячись на положення високостоящого в той час російського театру, не дивлячись на все це – я залишилась на своїй милій, хоч тоді і зовсім бідній і репертуаром і положенням, і відносинами до неї з боку уряду, українській сцені, на якій працюю і до цього часу.
Од Марка Лукича Кропивницького я перейшла у групу Старицького, потім Садовського, знову Кропивницького і потім знову Садовського, на гастролі запрошувалась і виїздила майже по всіх існувавших тоді українських великих і малих трупах.
Амплуа моє – інженю-драматік, але грала, і як говорили з небувалим поспіхом, всі існуючі жіночі амплуа.
Говорилось багацько, а ще більше писалось, що ніби я являюсь творцем Української Народної Драми. Не знаю, з боку видніше, а самій про себе якось не приходиться писати, ніяково й недогодно…
Зараз состою на посаді артистки амплуа комедійних і драматичних старух, на яке перейшла з 1918 року.
С.20 Писати подробиці всього свого пробування за майже 38 років на сцені, на українській сцені. до якої сильні мира звертались то з лагідною ухмілкою, то з демонською злобою й презирством на устах, про сльози й радості в залежності від того і таке інше – про все це писати прийшлось би досить довго і багато, на що в мене нема сил. Тай нащо копатися у тім, що давно похоронено.
М.Заньковецька
Січня 27 дня 1921 року
м. Київ
Ці рядки автобіогафії можна доповнити біографією з уже згаданого видання «М.К. Заньковецька», за редакцією І.Скорини. – Київ: «Мистецтво»,1937).
З присвятою : «Пам’яті
першої народної артистки Республіки,
корифея українського театру,
геніального митця
Марії Костянтинівни
ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
присвячується ця книга»…
С.56. «В той час, як скрізь гидкі шипіли змії,
І їх жала́ в людські серця впились,
Твої слова протесту голоснії
Повсюди в нас, мов грізний дзвін, неслись
І в людях збуджували дух...»
(Один із багатьох безіменних адресантів з присвятою Марії Заньковецькій на святкування 25-літнього ювілею творчості артистки 17 січня, 1908, Київ)
Публікація з сімейного приватного архіву: Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). - Львів, 1947.
Продовження буде
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Слідами Стрілецької пісні "Гей там у Вільхівці" (нарис-дослідження)"