ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Серго Сокольник /
Проза
Ветеран. Оповідання
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ветеран. Оповідання
Двері метро зачинились.
Був день і у вагоні не було надто людно. Полковник втомлено взявся за поручень. Зі станції Хрещатик хвилин двадцять до Академмістечка, а там автобусом- у Пущу-водицю, до передмістя Києва. До ветеранського "афганського" госпіталя Ясна поляна.
А там чекає смачна вечеря, дружня партія в більярд, тепла бесіда з сусідом по палаті, звісно ж із "зарезервованою" з цього приводу (тільки- тсс!!! Щоб суворі лікарі не помітили!!!) пляшечкою "Георгіївського" коньячку... Та зі споминами...
І душа покотиться в рожевий рай, і біль споминів потроху відпустить...
У полковника був важкий день. Окрім зустрічей і справ він заїхав покласти квіти на Майдан, до невеликого пам"ятничка біля фонтану. Навіть не пам"ятничка. Легкої стели з фотографіями... Які близькі обличчя... Який важкий бойовий шлях...
Зараз із пам"яті на нього дивились очі тих, ще зовсім не старих хлопців, з ким колись доля зводила його в минулому з гарячою назвою Афганістан... Скільки років, а наче вчора...
...а потім доля знов звела їх на Майдані, в афганській палатці за сценою, куди вони зібрались за позовом серця. Бо- люди немолоді, терті життям, звиклі багато до чого... В тому числі і до несправедливості життя, коли треба доказувати пихатому чиновнику свої елементарні права людини, яка воювала... І до корупції, коли треба "підмазувати" того ж пихатого чиновника, щоб він легше сприйняв оті твої "невід"ємні права"...
Та не можна, не можна звикнути до факту, коли в твоїй країні, куди ти колись повернувся з печального краю крові і сліз, за наказом влади, яка привласнила і покрала в цій нещасній країні геть усе можливе і неможливе, б"ють нещадно до смертовбивства киями дітей, студентів, цвіт молоді. Б"ють лише за те, що вони насмілились мати свою думку відносно долі держави, думку, відмінну від цієї ось прогнилої наскрізь "влади у страусячих туфлях"...
І ветерани вийшли тоді на Майдан. Вийшли не з гаслами, не з прапорцями. Вийшли, щоб просто підтримувати порядок, не давати п"яницям і провокаторам пролити ще нової крові. Вийшли, негодуючи, що з їхніми дітьми, а в декого і з онуками, не дай Боже, може повторитись те саме...
А гасла... Європа... Азія... Бачили, бачили вони чимало крові на полях боїв і в Європі, і в Азії... І всюди вона була одного кольору. І одного смаку... Червона. І солона. Мов солдатський піт...
І були бої... І все повторилось... Тепер серед міста... Кулі, газ, гранати... Поранені... Вбиті...
На стелі фото тих, кого вже нема. А хтось живий і воює.... В тій самій "афганській" роті батальйону "Айдар"... В інших частинах... А хтось допомагає бійцям. ставши волонтером... Бо часи змінились. Прийшла біда на Українську землю. І країну треба рятувати.
Бо- війна... Війна...
...два місця на дивані у вагоні звільнились, і полковник присів. Роки є роки, від побаченого серце розболілось і він потягнувся за валідолом до кишені.
Раптом хтось не надто чемно "плюхнувся" поряд, доволі незграбно задівши ногу полковника. Полковник глянув убік і побачив молодого хлопця, що вмостився на сидінні поряд.
"Хоч би вибачився, чи що..." - подумки буркотів полковник, зпідлоб"я позираючи в бік хлопця- "може й п"яний... Війна йде, а тут молодь гуляє, катається собі... Мажори..."
Хлопець сидів мовчки, теж, мабуть, заглибившись у власні думки.
"Та ні,- заспокоїв полковник сам себе- більше позитиву!.. З ким не буває... Все ж ти, хлопче,- оте саме омріяне "молоде покоління", на яке вся надія країни... За кого ми й воювали тоді, як не за тебе?.. Дід воював, батько... Всіх знайшли свої війни... Чому ж біда така, що на цій сонцесяйній землі кожне покоління знаходить своя війна? То будь вже здоров, хлопче... Та й не мажор ти... Мажори ото на "мерсах" їздять, а не підземкою... Просто був би ти чемнішим..."
...розчинились двері і серед інших пасажирів до вагону зайшла дівчина... Ні, вона зовсім не була мамою з дитиною. Чомусь у міському транспорті всі давно вже позвикали до того, що жінка чи дівчина без дитини може й постояти... Та офіцерський "лоск", отой, ще з минулих небагатих, проте достойних часів таки дав себе знати. Оте особливе виховання, що його в військовому училищі надали вчителі, для яких пойняття "офіцерська честь" було не пустим звуком...
І полковник підійнявся, щоб запросити дівчину сісти.
Дивна річ, але одночасно, якось трохи наче вайлувато, підійнявся і молодий хлопець, який їхав поряд. Обоє трохи здивовано глянули одне на одного і одноголосно запропонували дівчині сісти...
Дівчина з подякою глянула на обох, чемно кивнула і опустилась на сидіння...
Одне місце пустувало ще деякий час, допоки у ньго з розгону не плюхнувся якийсь не надто симпатичний тип, та і полковник, і хлопець залишились стояти.
Звичайно ж, ніхто з них не бажав виглядати слабшим. Так і стояли до кінцевої, як виявилось для обох, зупинки Академмістечко.
Потяг зупинився, двері вагону розчинились, і обоє зробили крок до виходу...
І тут, виходячи, у дверях хлопець знову трохи задів боком полковника. Полковник глянув хлопцеві в очі. Хлопець у свою чергу глянув на полковника. Іхні погляди зустрілись, та в них не було неприязні. Обоє усміхнулись.
"Ну що ж це ти, хлопче"-, не стримався полковник з легкою посмішкою- "таки пий у міру, чи що... Якийсь розкоординований ти весь... Мабуть, в армії не служив (неслужба в армії в радянські часи була ганьбою, тому полковник вжив такий трохи незвичний вираз з минулого)
"Вибачте..."- хлопець якось сором"язливо усміхнувся, весь знітившись- "вибачте... Я після поранення... Їду на лікування в Пущу- водицю, там є ветеранський госпіталь, якщо знаєте. Там багато госпіталів- є "афганський", є Ветеранів війни... До нього я і їду... У мене протез, ноги нема... Вчусь оце ходити на протезі без палички. Важко поки що. І боляче. На міні підірвався під Щастям... Я був бійцем батальйону "Айдар"...
© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117032406443
Був день і у вагоні не було надто людно. Полковник втомлено взявся за поручень. Зі станції Хрещатик хвилин двадцять до Академмістечка, а там автобусом- у Пущу-водицю, до передмістя Києва. До ветеранського "афганського" госпіталя Ясна поляна.
А там чекає смачна вечеря, дружня партія в більярд, тепла бесіда з сусідом по палаті, звісно ж із "зарезервованою" з цього приводу (тільки- тсс!!! Щоб суворі лікарі не помітили!!!) пляшечкою "Георгіївського" коньячку... Та зі споминами...
І душа покотиться в рожевий рай, і біль споминів потроху відпустить...
У полковника був важкий день. Окрім зустрічей і справ він заїхав покласти квіти на Майдан, до невеликого пам"ятничка біля фонтану. Навіть не пам"ятничка. Легкої стели з фотографіями... Які близькі обличчя... Який важкий бойовий шлях...
Зараз із пам"яті на нього дивились очі тих, ще зовсім не старих хлопців, з ким колись доля зводила його в минулому з гарячою назвою Афганістан... Скільки років, а наче вчора...
...а потім доля знов звела їх на Майдані, в афганській палатці за сценою, куди вони зібрались за позовом серця. Бо- люди немолоді, терті життям, звиклі багато до чого... В тому числі і до несправедливості життя, коли треба доказувати пихатому чиновнику свої елементарні права людини, яка воювала... І до корупції, коли треба "підмазувати" того ж пихатого чиновника, щоб він легше сприйняв оті твої "невід"ємні права"...
Та не можна, не можна звикнути до факту, коли в твоїй країні, куди ти колись повернувся з печального краю крові і сліз, за наказом влади, яка привласнила і покрала в цій нещасній країні геть усе можливе і неможливе, б"ють нещадно до смертовбивства киями дітей, студентів, цвіт молоді. Б"ють лише за те, що вони насмілились мати свою думку відносно долі держави, думку, відмінну від цієї ось прогнилої наскрізь "влади у страусячих туфлях"...
І ветерани вийшли тоді на Майдан. Вийшли не з гаслами, не з прапорцями. Вийшли, щоб просто підтримувати порядок, не давати п"яницям і провокаторам пролити ще нової крові. Вийшли, негодуючи, що з їхніми дітьми, а в декого і з онуками, не дай Боже, може повторитись те саме...
А гасла... Європа... Азія... Бачили, бачили вони чимало крові на полях боїв і в Європі, і в Азії... І всюди вона була одного кольору. І одного смаку... Червона. І солона. Мов солдатський піт...
І були бої... І все повторилось... Тепер серед міста... Кулі, газ, гранати... Поранені... Вбиті...
На стелі фото тих, кого вже нема. А хтось живий і воює.... В тій самій "афганській" роті батальйону "Айдар"... В інших частинах... А хтось допомагає бійцям. ставши волонтером... Бо часи змінились. Прийшла біда на Українську землю. І країну треба рятувати.
Бо- війна... Війна...
...два місця на дивані у вагоні звільнились, і полковник присів. Роки є роки, від побаченого серце розболілось і він потягнувся за валідолом до кишені.
Раптом хтось не надто чемно "плюхнувся" поряд, доволі незграбно задівши ногу полковника. Полковник глянув убік і побачив молодого хлопця, що вмостився на сидінні поряд.
"Хоч би вибачився, чи що..." - подумки буркотів полковник, зпідлоб"я позираючи в бік хлопця- "може й п"яний... Війна йде, а тут молодь гуляє, катається собі... Мажори..."
Хлопець сидів мовчки, теж, мабуть, заглибившись у власні думки.
"Та ні,- заспокоїв полковник сам себе- більше позитиву!.. З ким не буває... Все ж ти, хлопче,- оте саме омріяне "молоде покоління", на яке вся надія країни... За кого ми й воювали тоді, як не за тебе?.. Дід воював, батько... Всіх знайшли свої війни... Чому ж біда така, що на цій сонцесяйній землі кожне покоління знаходить своя війна? То будь вже здоров, хлопче... Та й не мажор ти... Мажори ото на "мерсах" їздять, а не підземкою... Просто був би ти чемнішим..."
...розчинились двері і серед інших пасажирів до вагону зайшла дівчина... Ні, вона зовсім не була мамою з дитиною. Чомусь у міському транспорті всі давно вже позвикали до того, що жінка чи дівчина без дитини може й постояти... Та офіцерський "лоск", отой, ще з минулих небагатих, проте достойних часів таки дав себе знати. Оте особливе виховання, що його в військовому училищі надали вчителі, для яких пойняття "офіцерська честь" було не пустим звуком...
І полковник підійнявся, щоб запросити дівчину сісти.
Дивна річ, але одночасно, якось трохи наче вайлувато, підійнявся і молодий хлопець, який їхав поряд. Обоє трохи здивовано глянули одне на одного і одноголосно запропонували дівчині сісти...
Дівчина з подякою глянула на обох, чемно кивнула і опустилась на сидіння...
Одне місце пустувало ще деякий час, допоки у ньго з розгону не плюхнувся якийсь не надто симпатичний тип, та і полковник, і хлопець залишились стояти.
Звичайно ж, ніхто з них не бажав виглядати слабшим. Так і стояли до кінцевої, як виявилось для обох, зупинки Академмістечко.
Потяг зупинився, двері вагону розчинились, і обоє зробили крок до виходу...
І тут, виходячи, у дверях хлопець знову трохи задів боком полковника. Полковник глянув хлопцеві в очі. Хлопець у свою чергу глянув на полковника. Іхні погляди зустрілись, та в них не було неприязні. Обоє усміхнулись.
"Ну що ж це ти, хлопче"-, не стримався полковник з легкою посмішкою- "таки пий у міру, чи що... Якийсь розкоординований ти весь... Мабуть, в армії не служив (неслужба в армії в радянські часи була ганьбою, тому полковник вжив такий трохи незвичний вираз з минулого)
"Вибачте..."- хлопець якось сором"язливо усміхнувся, весь знітившись- "вибачте... Я після поранення... Їду на лікування в Пущу- водицю, там є ветеранський госпіталь, якщо знаєте. Там багато госпіталів- є "афганський", є Ветеранів війни... До нього я і їду... У мене протез, ноги нема... Вчусь оце ходити на протезі без палички. Важко поки що. І боляче. На міні підірвався під Щастям... Я був бійцем батальйону "Айдар"...
© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117032406443
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ПОЕТ ( 16+ ) незвичайне оповідання"
• Перейти на сторінку •
"Переклад російською мого вірша "ТИ ПРОСТИ МЕНЕ, НІЧ""
• Перейти на сторінку •
"Переклад російською мого вірша "ТИ ПРОСТИ МЕНЕ, НІЧ""
Про публікацію