ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.08
19:21
Ось хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога,
вгорі - синьо-жовтий стяг
і літери: «Перемога».
Цей хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога…
А в серці лунає: «Так,
широка вільна дорога,
вгорі - синьо-жовтий стяг
і літери: «Перемога».
Цей хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога…
А в серці лунає: «Так,
2024.05.08
18:54
Пародія на пародію
Олександр Сушко опублікував на мій вірш «Зоряні очі» пародію «Пописати» такого змісту:
«Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.
Оце.
Олександр Сушко опублікував на мій вірш «Зоряні очі» пародію «Пописати» такого змісту:
«Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.
Оце.
2024.05.08
18:10
Двадцять четвертого лютня -
рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.
Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.
Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
2024.05.08
06:42
Я написав таємний звіт
Тому, з ким буде несамотньо.
Дорога на південний схід
Мене покликала сьогодні.
Понад дорогою - паркан
Старий бетонний. Темно-сірий.
За ним - завершений роман,
Тому, з ким буде несамотньо.
Дорога на південний схід
Мене покликала сьогодні.
Понад дорогою - паркан
Старий бетонний. Темно-сірий.
За ним - завершений роман,
2024.05.08
05:07
Не боюся сьогодні нічого
І ніяк не лякає мене
Ні чекання нічної тривоги,
Ні сирени гудіння гучне.
Не раптовою стала поява
Кровожерних вовік ворогів,
Бо не вірити зайдам лукавим
Мені мудрий Тарас заповів.
І ніяк не лякає мене
Ні чекання нічної тривоги,
Ні сирени гудіння гучне.
Не раптовою стала поява
Кровожерних вовік ворогів,
Бо не вірити зайдам лукавим
Мені мудрий Тарас заповів.
2024.05.08
00:19
Йому здавалося, що він сходить, як зоря над світом. Насправді він сходив з розуму.
Пітьма для москаля – не просто звичне середовище, але й стан душі.
Росія без України – недодержава з недоісторією.
Що для українця відродження – то для москаля пог
2024.05.07
18:44
«Чи ти знаєш, чому я без остраху бавлюся з тобою?»- спитав якось хлопчик змійку.
«Ані разу не спадало на думку».
«А тому, що, як запевнив тато, із зубів твоїх висотали яд. Це, мабуть, після того, як чоловік із милосердя підібрав і поклав за пазуху напі
2024.05.07
12:18
Микола Біленький. 53 роки. Львів‘янин. Професійний клоун.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
2024.05.07
09:38
Зорані очі
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
2024.05.07
07:20
Впаде до ніг листок останній,
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
2024.05.07
06:51
Розмежований війною,
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
2024.05.07
01:36
Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Геник (1982) /
Проза
Параньчине поле (4)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Параньчине поле (4)
А ще Паранька дуже любить свій садочок. Колись разом з чоловіком висаджували, леліяли. Зо півстоліття минуло з того часу. Проте й зараз мало не щороку тішить садовинка урожаєм щедрим та милує око старенькій. Онде паперівка присіла відпочити край городу, онде мрійлива йонка в небо задивилися, а он золота ренета крислатим віттям півсаду обійняла. А в крайньому ряду поставали, як статні вуйки, горіхи і гонорово споглядають на своїх посестриць.
«Ой саде, мій садочку» - посміхнеться, бува, Паранька, чи то садочку своєму, чи спогадам.
Скільки ж води утекло і не вернеться вже ніколи. Скільки спогадів зів’яло, а скільки їх ще й досі у серці Параньчиному товчеться. Здається інколи жінці, що й не з нею то все було, а де з ким іншим, ніби в другому житті якомусь, не цьому.
Зі своїм мужем зналася з дитинства, сусідували і, як звикле маються діти, нерідко бавилися разом. Потім шкільна наука закрутила. А відтак Паранька й не зчулася, як виросла з невидного дівчати у красну дівку. Не заздріла перших «не таких» поглядів Йванових, не урозуміла, як поклавши одного дня свою тендітну руку у теплу юнакову долоню, навіки віддала йому своє серце.
Одружувались тихо. Ба й не той час був, аби гучні забави справляти і медовухою обпиватися. А до всього ще й знелюбила свекруха невістку майбутню. Може, не такої собі багла, а, може, гадала, що її Йван вартує цариці якої – того вже не знати. Та ніколи Паранька не забуде своєї слюбної днини, того менту, коли свекруха замість благословення винесла з хати курман, простягнула його молодій і мовила: «На тобі, Паранько, аби с до року завісиласі! А ти, Йванку, - повернулась до сина – аби с до року вженивсі!». Здалось тоді Параньці, що земля перед нею розступилася і щось тяжке і чорне потягнуло у глибоку яму. Ніби світ вигорів на попел і колюча трина почала виїдати очі.
Але мусила й то витримати. Мусила знайти сили у собі, аби втриматись над краєм прірви і не полетіти сторчма униз. Не мала на се права – дорогоцінна ноша гріла під серцем.
Пімше думала собі, може, чорна хустина на її голові завинала у сему чорному зачині. Адже нещодавно поховала матір, а що тата не знала, то втратила найдорожче, і не могла темінь ані з серця відгорнути, ані з голови своєї. А порадити не було кому Параньці тої днини, аби не йшла до слюбу у чорній хустці, бо може чорна рілля застелитися, тай не зазеленіти вже.
Але, слава Богу, рілля все чорно стелиться, та не все чорно родить. Як буде небо дощем напувати, а сонце лагідно теплом застеляти, зеленітиме чорна рілля, буйно зеленітиме.
А Паранька не жаліла ні сили своєї, ні слова лагідного, ні погляду нелукавого. Не перечила свекрусі, ні на що не нарікала, тільки знай, віддавала всю свою душу родині, а руки – роботі. І за домівкою встигала дивитися, і двійко діточок дозирати, і чоловікові догодити.
Проте, багато років мусило збігти, аби признала чоловікова мати у невістці не чужу нелюбу дитину, а свою доньку совісну. Як лежала слаба, не раз-не два зі сльозами на очах просила вибачення у тої, бо що вдієш, деколи чорнота й розум заступить. А ще дав Бог так, що прийшлося доживати віку під Параньчиним крилом. З її руки хліб свій старечий їла, на її руках і вмирати випало.
А Паранька тепер на могилу ходить, не минає свята жодного, аби не відвідати за свою і чоловікову усопшу родину. Поки годна, ходитиме, вплітатиме щиру молитву у просьбу відпущення гріхів прижиттєвих. І собі прощення вимолюватиме, сама, сливе, завинила не раз.
До Йвана також частенько приходить. Все літо чоловікова могилка буйно півоніями та чорнобривками квітує, а навесні перед Великоднем хрест у різнобарвне пелюстя вінка убирається. Видається Параньці, ніби грає усмішка на Йванових вустах у ті моменти. Ніби всміхається він тоді своїй журливій жоні. А може й справді в такі хвилини веселіє душа Йванова? Бо й чим втішиш душечку ліпше, як не молитвою, як не пам’яттю...
Впорядкує Паранька біля могилки, запалить свічку, почне молитися, почне згадувати. Згадувати і плакати, а потім знову плакати і згадувати. Зтужилася за Йваном, ой зтужилася! Але де-де недовго вже їй лишилося орати нивину до веснування, не нині-завтра полине на стрічу з чоловіком своїм у небесному домі. І відкриє Йван перед нею білі осяйні двері, і скаже: «Ходи, люба Паранько, ходи до мня, вже м заждавсі…». І висохнуть назавжди в той мент гіркі жіночі сльози, і вбереться душа у білі крила, аби вже повік літати над хмарами...
(Далі буде...)
«Ой саде, мій садочку» - посміхнеться, бува, Паранька, чи то садочку своєму, чи спогадам.
Скільки ж води утекло і не вернеться вже ніколи. Скільки спогадів зів’яло, а скільки їх ще й досі у серці Параньчиному товчеться. Здається інколи жінці, що й не з нею то все було, а де з ким іншим, ніби в другому житті якомусь, не цьому.
Зі своїм мужем зналася з дитинства, сусідували і, як звикле маються діти, нерідко бавилися разом. Потім шкільна наука закрутила. А відтак Паранька й не зчулася, як виросла з невидного дівчати у красну дівку. Не заздріла перших «не таких» поглядів Йванових, не урозуміла, як поклавши одного дня свою тендітну руку у теплу юнакову долоню, навіки віддала йому своє серце.
Одружувались тихо. Ба й не той час був, аби гучні забави справляти і медовухою обпиватися. А до всього ще й знелюбила свекруха невістку майбутню. Може, не такої собі багла, а, може, гадала, що її Йван вартує цариці якої – того вже не знати. Та ніколи Паранька не забуде своєї слюбної днини, того менту, коли свекруха замість благословення винесла з хати курман, простягнула його молодій і мовила: «На тобі, Паранько, аби с до року завісиласі! А ти, Йванку, - повернулась до сина – аби с до року вженивсі!». Здалось тоді Параньці, що земля перед нею розступилася і щось тяжке і чорне потягнуло у глибоку яму. Ніби світ вигорів на попел і колюча трина почала виїдати очі.
Але мусила й то витримати. Мусила знайти сили у собі, аби втриматись над краєм прірви і не полетіти сторчма униз. Не мала на се права – дорогоцінна ноша гріла під серцем.
Пімше думала собі, може, чорна хустина на її голові завинала у сему чорному зачині. Адже нещодавно поховала матір, а що тата не знала, то втратила найдорожче, і не могла темінь ані з серця відгорнути, ані з голови своєї. А порадити не було кому Параньці тої днини, аби не йшла до слюбу у чорній хустці, бо може чорна рілля застелитися, тай не зазеленіти вже.
Але, слава Богу, рілля все чорно стелиться, та не все чорно родить. Як буде небо дощем напувати, а сонце лагідно теплом застеляти, зеленітиме чорна рілля, буйно зеленітиме.
А Паранька не жаліла ні сили своєї, ні слова лагідного, ні погляду нелукавого. Не перечила свекрусі, ні на що не нарікала, тільки знай, віддавала всю свою душу родині, а руки – роботі. І за домівкою встигала дивитися, і двійко діточок дозирати, і чоловікові догодити.
Проте, багато років мусило збігти, аби признала чоловікова мати у невістці не чужу нелюбу дитину, а свою доньку совісну. Як лежала слаба, не раз-не два зі сльозами на очах просила вибачення у тої, бо що вдієш, деколи чорнота й розум заступить. А ще дав Бог так, що прийшлося доживати віку під Параньчиним крилом. З її руки хліб свій старечий їла, на її руках і вмирати випало.
А Паранька тепер на могилу ходить, не минає свята жодного, аби не відвідати за свою і чоловікову усопшу родину. Поки годна, ходитиме, вплітатиме щиру молитву у просьбу відпущення гріхів прижиттєвих. І собі прощення вимолюватиме, сама, сливе, завинила не раз.
До Йвана також частенько приходить. Все літо чоловікова могилка буйно півоніями та чорнобривками квітує, а навесні перед Великоднем хрест у різнобарвне пелюстя вінка убирається. Видається Параньці, ніби грає усмішка на Йванових вустах у ті моменти. Ніби всміхається він тоді своїй журливій жоні. А може й справді в такі хвилини веселіє душа Йванова? Бо й чим втішиш душечку ліпше, як не молитвою, як не пам’яттю...
Впорядкує Паранька біля могилки, запалить свічку, почне молитися, почне згадувати. Згадувати і плакати, а потім знову плакати і згадувати. Зтужилася за Йваном, ой зтужилася! Але де-де недовго вже їй лишилося орати нивину до веснування, не нині-завтра полине на стрічу з чоловіком своїм у небесному домі. І відкриє Йван перед нею білі осяйні двері, і скаже: «Ходи, люба Паранько, ходи до мня, вже м заждавсі…». І висохнуть назавжди в той мент гіркі жіночі сльози, і вбереться душа у білі крила, аби вже повік літати над хмарами...
(Далі буде...)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію