ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2024.04.15
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Шоха (1947) /
Поеми
Підсумки-15
І
Мене і people іще шанує,
великі сери і месьє,
а я нікому не дарую,
якщо охаюють моє.
Одне дивує, інше лає,
що не згорає купина.
А я із теми не злізаю,
коли черпаю аж до дна.
Усі очікують нового,
ну, тобто – року і вистав.
А я своє не доказав
уже на фініші старого.
ІІ
Є чукачабра у тайзі
із бімбою на пузі,
в Китаї – на одній нозі,
а друга – у Союзі.
Пащекувата звірина,
облізла і обдерта.
Але годує ще війна
приречену до смерті.
Ще і очей не продере,
а дивиться у небо.
Вона у пекло забере
усе живе до себе.
Її мізерний шалапут
вже сіркою воняє.
Лякає, що усім капут.
Адольфа доганяє.
І жирьопіють не дарма
задорні кулінари,
за ким ридає Колима,
а хочуть на Канари.
Шути, бояри і жуки,
невиїзні персони,
лакеї і бойовики,
гурони і нерони,
у Думі дами де-не-де…,
оті, що золоте біде
освоїли на Раші...
і натуральне па-де-де,
і не біда як упаде́,
і переб’є параші.
Освоїли усю тайгу
ракети і гармати.
Попи, дімо́ни і шойгу
готові воювати.
У кого шкуру не зніме
плюгаве і рахітне?
Але й повія не пойме,
чому воно помітне –
як непутяще реноме…,
як у селі кіно німе…,
як жовте і блакитне…
Але яке би не було
у цього карлика хелло,
подохне у екстазі.
Немає Раші у Русі,
тому опиняться усі
в Європі… У Гаазі.
ІІІ
Чи то їду по Києву я,
чи трамбую себе у вагоні,
постає Україна моя
у юрмі, на майдані, пероні.
В Україні орудує зло.
На Росії готові до бою.
Революції, як не було.
Тільки й того, що віє війною.
У минуле нема вороття
і теперішнє – пісня собача.
Доживаємо прісне життя,
бо скоромне по радіо бачать.
Ну і що за народ ми такий,
що не має ні щастя, ні долі?
Де очільник його бойовий?
Де гаранти свободи і волі?
Ллється кров на млини ворогів,
І юрба розкидає каміння.
Донкіхотам – не до вітряків,
поки лопає їхнє терпіння.
І співається пісня стара,
і хоча усе менше овацій,
вистачає нових декорацій.
Наступає уроча пора.
Під орудою правди й добра
виявляються місії націй.
IV
І я такий же, як усі,
у кого зайвого немає.
Я усміхаюсь до сусід
і на узлісся поглядаю.
Бо і такі вовцюги є,
що й руку боязно подати.
Таке буяє житіє,
що – я́к би не спалили хату.
І око жадібне здаля
шукає, що лежить погано.
А у хороми глитая
ніяка влада не загляне.
У мармурі – оази плес,
у лісі – корти, б'ють фонтани,
п'є воду пес, а он балбес
чіпляє кобуру нагана.
Линяє жовте і блакить
над енергетикою боса.
А там, де вілла майорить,
і миша не просуне носа.
І не боїться Карабас,
коли украдене ховає
у не один таємний лаз,
у лігво ситого бабая.
О буратіни-буржуї,
дрібні і крупні – все єдино
і у норі, і поза тином.
Ви й з прапорами – холуї.
Ховайте нутрощі свої,
та не ховайте Україну.
V
У мене є ще невід'ємне право
віддати все на цілі житія.
Але я знаю, що у час лукавий
за мій рахунок виживе держава.
А знаєте, як виживаю я?
А я годую кожну підлу владу
і економлю всі мої роки
на їжі, на воді, на дупі заду.
І що? І за́ що? І чого це ради
моє жують щурі і пацюки?
Не лицаря я бачу, а хапугу,
хоча не заглядаю у досьє.
Твоє лукаве, – ні пера, ні пуху, –
не додає мені до сили духу –
одне єдине, що і є моє.
Я не бажаю торби і субсидій.
Я не лінивий і не інвалід,
і не краду із миски у сусід
ані форелі, ні ікри,ні мідій...
У мене є ще сало на обід.
І ви мені сідаєте на шию.
Сотаєте по нитці на жупан
і не один у мене торбу виїв.
Хіба у мене у кишені Київ?
Хіба мене пасе ординський хан?
Хіба не ви украли і надію,
і перемогу, і таємну мрію –
себе пізнати у саду пісень?
Хіба не я тебе у люди вивів
із мародера? Цить – ані телень.
І не чіпай моє, бо я посивів,
щоб гідно йти у найчорніший день.
VI
Минає ера суду цього світу.
Лишається ридати …і радіти,
що є куди діватись у селі,
у місті, у розгойданій колисці,
аби не почуватися у клітці
на нами окупованій землі.
Живемо як герої єралашу.
і кричимо, – рятуйте душі наші,
якщо одне кусає, інше – б'є.
А може за ніщо іти не гоже?
А раптом і ніщо не допоможе,
коли моє у ворога своє?
І на кебету нічого пеняти.
Іде капутя – треба воювати.
Інакше і своє стає чуже.
Ще нації немає як такої,
але якщо готується до бою,
то і її фортуна береже.
Пов’язані кривавою різнею,
готують плаху, Господи, прости,
осатанілі світові кати.
І лобне місце біля мавзолею
лишається голгофою тією,
де ще чекають меншого брати.
Брати великі і злодії «старші»,
не накликайте гніву у села,
яке годує і стоїть на стражі.
І пам’ятайте, палені до тла, –
немає Раші, то й немає зла,
немає зла, тоді не буде й Раші,
ні нашого, ні їхнього козла.
……………………………………….
Ой надоїли – і свої, і наші…
Село пасеться на зеленій паші
і випускає пару із котла
гібридної любові до воняші.
2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Підсумки-15
« Азмъ есмь...»
Глас вопіющого
(анти-поема)І
Мене і people іще шанує,
великі сери і месьє,
а я нікому не дарую,
якщо охаюють моє.
Одне дивує, інше лає,
що не згорає купина.
А я із теми не злізаю,
коли черпаю аж до дна.
Усі очікують нового,
ну, тобто – року і вистав.
А я своє не доказав
уже на фініші старого.
ІІ
Є чукачабра у тайзі
із бімбою на пузі,
в Китаї – на одній нозі,
а друга – у Союзі.
Пащекувата звірина,
облізла і обдерта.
Але годує ще війна
приречену до смерті.
Ще і очей не продере,
а дивиться у небо.
Вона у пекло забере
усе живе до себе.
Її мізерний шалапут
вже сіркою воняє.
Лякає, що усім капут.
Адольфа доганяє.
І жирьопіють не дарма
задорні кулінари,
за ким ридає Колима,
а хочуть на Канари.
Шути, бояри і жуки,
невиїзні персони,
лакеї і бойовики,
гурони і нерони,
у Думі дами де-не-де…,
оті, що золоте біде
освоїли на Раші...
і натуральне па-де-де,
і не біда як упаде́,
і переб’є параші.
Освоїли усю тайгу
ракети і гармати.
Попи, дімо́ни і шойгу
готові воювати.
У кого шкуру не зніме
плюгаве і рахітне?
Але й повія не пойме,
чому воно помітне –
як непутяще реноме…,
як у селі кіно німе…,
як жовте і блакитне…
Але яке би не було
у цього карлика хелло,
подохне у екстазі.
Немає Раші у Русі,
тому опиняться усі
в Європі… У Гаазі.
ІІІ
Чи то їду по Києву я,
чи трамбую себе у вагоні,
постає Україна моя
у юрмі, на майдані, пероні.
В Україні орудує зло.
На Росії готові до бою.
Революції, як не було.
Тільки й того, що віє війною.
У минуле нема вороття
і теперішнє – пісня собача.
Доживаємо прісне життя,
бо скоромне по радіо бачать.
Ну і що за народ ми такий,
що не має ні щастя, ні долі?
Де очільник його бойовий?
Де гаранти свободи і волі?
Ллється кров на млини ворогів,
І юрба розкидає каміння.
Донкіхотам – не до вітряків,
поки лопає їхнє терпіння.
І співається пісня стара,
і хоча усе менше овацій,
вистачає нових декорацій.
Наступає уроча пора.
Під орудою правди й добра
виявляються місії націй.
IV
І я такий же, як усі,
у кого зайвого немає.
Я усміхаюсь до сусід
і на узлісся поглядаю.
Бо і такі вовцюги є,
що й руку боязно подати.
Таке буяє житіє,
що – я́к би не спалили хату.
І око жадібне здаля
шукає, що лежить погано.
А у хороми глитая
ніяка влада не загляне.
У мармурі – оази плес,
у лісі – корти, б'ють фонтани,
п'є воду пес, а он балбес
чіпляє кобуру нагана.
Линяє жовте і блакить
над енергетикою боса.
А там, де вілла майорить,
і миша не просуне носа.
І не боїться Карабас,
коли украдене ховає
у не один таємний лаз,
у лігво ситого бабая.
О буратіни-буржуї,
дрібні і крупні – все єдино
і у норі, і поза тином.
Ви й з прапорами – холуї.
Ховайте нутрощі свої,
та не ховайте Україну.
V
У мене є ще невід'ємне право
віддати все на цілі житія.
Але я знаю, що у час лукавий
за мій рахунок виживе держава.
А знаєте, як виживаю я?
А я годую кожну підлу владу
і економлю всі мої роки
на їжі, на воді, на дупі заду.
І що? І за́ що? І чого це ради
моє жують щурі і пацюки?
Не лицаря я бачу, а хапугу,
хоча не заглядаю у досьє.
Твоє лукаве, – ні пера, ні пуху, –
не додає мені до сили духу –
одне єдине, що і є моє.
Я не бажаю торби і субсидій.
Я не лінивий і не інвалід,
і не краду із миски у сусід
ані форелі, ні ікри,ні мідій...
У мене є ще сало на обід.
І ви мені сідаєте на шию.
Сотаєте по нитці на жупан
і не один у мене торбу виїв.
Хіба у мене у кишені Київ?
Хіба мене пасе ординський хан?
Хіба не ви украли і надію,
і перемогу, і таємну мрію –
себе пізнати у саду пісень?
Хіба не я тебе у люди вивів
із мародера? Цить – ані телень.
І не чіпай моє, бо я посивів,
щоб гідно йти у найчорніший день.
VI
Минає ера суду цього світу.
Лишається ридати …і радіти,
що є куди діватись у селі,
у місті, у розгойданій колисці,
аби не почуватися у клітці
на нами окупованій землі.
Живемо як герої єралашу.
і кричимо, – рятуйте душі наші,
якщо одне кусає, інше – б'є.
А може за ніщо іти не гоже?
А раптом і ніщо не допоможе,
коли моє у ворога своє?
І на кебету нічого пеняти.
Іде капутя – треба воювати.
Інакше і своє стає чуже.
Ще нації немає як такої,
але якщо готується до бою,
то і її фортуна береже.
Пов’язані кривавою різнею,
готують плаху, Господи, прости,
осатанілі світові кати.
І лобне місце біля мавзолею
лишається голгофою тією,
де ще чекають меншого брати.
Брати великі і злодії «старші»,
не накликайте гніву у села,
яке годує і стоїть на стражі.
І пам’ятайте, палені до тла, –
немає Раші, то й немає зла,
немає зла, тоді не буде й Раші,
ні нашого, ні їхнього козла.
……………………………………….
Ой надоїли – і свої, і наші…
Село пасеться на зеленій паші
і випускає пару із котла
гібридної любові до воняші.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію