ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Вже не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Вже не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
2024.05.02
19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
2024.05.02
12:35
Велике пошанування до батька й матері,
бо Господь Пресвятий ставить його вище пошанування до Себе Самого…
Є в тебе майно чи нема - шануй батька твого і матір твою,
навіть якщо живеш милостинею"
Раббі Шимон бар Йохай
Давно це сталось. Тоді, як в І
2024.05.02
11:03
Четвер Великий. Таїнство вечері.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.
І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.
І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
2024.05.02
10:26
Літери
Я отримав букву R,
відтепер я - Шарль Бодлер!
Літера казкова:
раз! - і все готово.
Я отримав букву R,
відтепер я - Шарль Бодлер!
Літера казкова:
раз! - і все готово.
2024.05.02
10:19
Нотатки дружини письменника
Скажу відверто: мені особисто подобаються оповідання мого чоловіка - короткі, але дуже зворушливі. І нехай він досі не лауреат премій, як дехто з його однокурсників, не входить до правління творчих спілок, не видає щорічно ч
2024.05.02
08:59
Не розказуй мені про любов —
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!
Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!
Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
2024.05.02
08:05
Голубі троянди
Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.
Той куточок наснився мені: із тканини м'якої
Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.
Той куточок наснився мені: із тканини м'якої
2024.05.02
05:59
У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
2024.05.02
04:40
На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Книга руїн
Алярм
Серед отого впорядкованого хаосу і метушні я помітив молоду рудоволосу жінку в однострої та з автоматом:
- Хто ця рудоволоса бестія?
(Очікував почути від майора Н.: «Та вона так само як і ти – з Ірландії.» Але почув зовсім інше.)
- Це не «руда бестія». Вона хоч і молода, але в неї вже троє дітей. Її і відправляли, і проганяли додому, але вона не їде і рветься на фронт – на передову. У неї чоловік подався служити сепарам, так його наші завалили в бою...
Збожеволіти можна. Брат на брата – це я ще розумію. Батько на сина – теж розумію. Було. Але щоб чоловік проти дружини воював у ворожій армії – це якийсь повний фрейдизм. Доконаний.
Коли екіпажі вже вантажились по самоходам, до мене підійшов солдат з мого взводу:
- А ми повернемось назад?
Спочатку я хотів вилаятись (не брудно) і пояснити в особливо популярній формі, що такі запитання в таких обставинах не задають, потім вирішив пожартувати, або хоча б сказати: «Тут не повертаються!» Але, зрештою, нічого не відповів. Я не знав, чи судилось нам повернутись. Хоч комусь.
Мені наказали повести колону з трьох «Акацій» трьох «Гвоздик», двох КШМ-ок, двох МТЛБ-ешок та двох БМП в точку А (тицьнули олівцем в карту) і там зайняти вогневу позицію. Я думав, що в мою броню (в якій я розташувався висунувшись з башти) дадуть водія до якого я вже звик: молодий високий худий хлопець років двадцяти двох з сентиментальним виразом обличчя і вічно вимащений соляркою та шміром (майже як шміровоз). Після контузії він почав сильно затинатися. І то так сильно, що його ніхто не розумів. Крім мене, звісно. Я його розумів інтуїтивно. Добряк з вічно ностальгічними думками. Любив слухати, як я читаю вголос вірші (особливо свої). Але його відправили навіть не в мою колону.
Мені дали зовсім іншого «мехвода» - звичайного сільського хлопця, йому б жито сіяти, а не воювати. Не знаю, якою машиною він керував раніше, але коли дали команду групам вперед (кому куди), водій висунувшись з люка запитав мене: «А як ця штука заводиться?» Я подумав, що це недоречний жарт, але виявилось, що він справді не знав як заводиться САУ-шка – він був перший раз за кермом бойової машини. Я хотів відбутися жартом: «Так само як трактор!» Але зрозумів, що справи кепські, якщо на чолі колони буде такий водій. А я теж поняття зеленого не мав як САУ заводиться і як нею керувати. Я вмію тільки стріляти. Один раз в житті був за кермом і то – за кермом БТР-а. На щастя мимо пробігав капітан Ч. Сунувши голову в люк, він тикав пальцем: «А ти масу вмикнув? Знаєш, як швидкості перемикати?»
Через хвилину рвонули з місця – попереду кидок на сорок кілометрів – через степ, закинуті поля, бездоріжжя. Солдати почепили на антені прапор. Вітер в обличчя, білі хмари, запах квітучого степу. Ось він – мій рідний неозорий степ Луганщини. Колись тут було поле, зараз все здичавіло – високі трави. Їх гойдає вітер – як хвилі на морі. А в голові рядки Томаса Мура:
«Духмяний дерен вкриє плоть,
А небокрай – мій храм, Господь,
В моїм кадилі вітри гір,
Молитва – думка з давніх пір.»
Самоходка долала ями і горби, її хитало, кидало, як корабель серед моря трави. Нам нами з’явився бойовий літак, що завернув на крутий віраж на низькій висоті. Я спочатку подумав, що то москальський, і уявив собі моментальний гаплик, але помітив на крилі синє і жовте, зрозумів – наш. А навколо степ. Там, за степом, у леваді ліс, за лісом річка, за річкою сепари. Долинає далека канонада – сепари в черговий раз порушили перемир’я. Якщо буде наказ, ми так долбанемо по них, що їм мало здаватись не буде.
Нарешті, точка А. Добре, що там виявились якісь кущі та дерева – заїхали туди САУ-шками і замаскували. І почались довгі години очікування наказу відкрити вогонь. Що на фронті нічого особливого не відбулось, це ми вже зрозуміли, але думали, що сепари спробували піти у наступ і зараз почнеться серйозна перестрілка. Але наказу відкрити вогонь не надходило. Ми рили укриття і чекали. Спали просто неба на траві – добре, що червневі ночі короткі. Поруч росла осика і тріпотіла всю ніч мені листям, розповідаючи про щось таємниче.
Я лежав на траві, дивився на зорі і думав про мій нещасний край, що його вразила чужоземна пошесть моровиця. Згадались слова Габріеля Гарсія Маркеса про інший край – теж оксамитовий і теж сонячний: «Це, либонь, якийсь невідомий нам різновид холери. Бо кожен мрець має в потилиці дірку від кулі.»
А ще згадався ще один майстер писати іспанською – мовою якою люди говорили з Богом. Теж Гарсія, тільки не Габріель, а Федеріко. Лорка.
«Смерть
входить в таверну,
виходить з таверни.
Проходять чорні коні
і люди лиховісні
глибокими ярами
гітари...»
Наступного дня наказу стріляти ми так і не дочекалися. Натомість: переміститися в точку Б – це ще за сорок кілометрів від нашої нинішньої вогневої. Знову рев моторів і вітер в обличчя. Тільки степ вже пахнув не квітами, а полином.
Коли через кілька днів ми повернулися на базу – всі вкриті товстим шаром пилюки, що прилипла до наших спітнілих облич, всі сірі, брудні, просякнуті запахом вихлопів і солярки – в душі наростало лавиною розчарування та невдоволення – ми так і не постріляли в се парів, а так хотілось, так жадалось. Бій гуркотів десь далеко, а ми знову виявились не при ділі, так, напоготові, про всяк випадок... А солдати так рвалися в бій... Так хотіли помститися сепарам за все!
Якийсь солдат запитав мене, як ми провели час. Я радісно почав розповідати: «Влаштували ми пікнічок на природі – приїхали, розпалили вогонь, засмажили шашлики. Потім натесали кілків з осики – думали вампіри вночі прийдуть. Але ні вампіри, ні упирі, ні зомбі так і не прийшли. А наступні дні ми загоряли на жовтому піску, купалися в морі, нам привезли пиво і креветок – все безкоштовно!» Солдати співчутливо подивились на мене і на моє сіре від пилу обличчя. Хтось сказав: «Капітану сонце в голову напекло...»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Алярм
«А хлопчиськам хотілось під танки...»
(В. Висоцький)
Підняли нас серед ночі – алярм. Тобто бойова тривога. Суєта – всі кудись біжать, десь заводять мотори, десь чіпляють на себе купу всіляких залізяк. Я теж начепив – на мені було стільки металевих «забавок», як на Санта Клаусі Подарунків. Коли пролунала тривога, нам, звісно, нічого не пояснювали. У моїх нутрощах все похололо: я подумав, що москалі пішли у наступ і нами затикають діру на фронті. Зрештою, кожен подумав те саме: зараз ми дорого віддамо своє життя. Якогось страху не було. Була лише думка – нарешті: відбудеться те, чого ми так довго очікували, до чого готувались і чого підсвідомо прагнули – двобою. Отого останнього, смертельного.Серед отого впорядкованого хаосу і метушні я помітив молоду рудоволосу жінку в однострої та з автоматом:
- Хто ця рудоволоса бестія?
(Очікував почути від майора Н.: «Та вона так само як і ти – з Ірландії.» Але почув зовсім інше.)
- Це не «руда бестія». Вона хоч і молода, але в неї вже троє дітей. Її і відправляли, і проганяли додому, але вона не їде і рветься на фронт – на передову. У неї чоловік подався служити сепарам, так його наші завалили в бою...
Збожеволіти можна. Брат на брата – це я ще розумію. Батько на сина – теж розумію. Було. Але щоб чоловік проти дружини воював у ворожій армії – це якийсь повний фрейдизм. Доконаний.
Коли екіпажі вже вантажились по самоходам, до мене підійшов солдат з мого взводу:
- А ми повернемось назад?
Спочатку я хотів вилаятись (не брудно) і пояснити в особливо популярній формі, що такі запитання в таких обставинах не задають, потім вирішив пожартувати, або хоча б сказати: «Тут не повертаються!» Але, зрештою, нічого не відповів. Я не знав, чи судилось нам повернутись. Хоч комусь.
Мені наказали повести колону з трьох «Акацій» трьох «Гвоздик», двох КШМ-ок, двох МТЛБ-ешок та двох БМП в точку А (тицьнули олівцем в карту) і там зайняти вогневу позицію. Я думав, що в мою броню (в якій я розташувався висунувшись з башти) дадуть водія до якого я вже звик: молодий високий худий хлопець років двадцяти двох з сентиментальним виразом обличчя і вічно вимащений соляркою та шміром (майже як шміровоз). Після контузії він почав сильно затинатися. І то так сильно, що його ніхто не розумів. Крім мене, звісно. Я його розумів інтуїтивно. Добряк з вічно ностальгічними думками. Любив слухати, як я читаю вголос вірші (особливо свої). Але його відправили навіть не в мою колону.
Мені дали зовсім іншого «мехвода» - звичайного сільського хлопця, йому б жито сіяти, а не воювати. Не знаю, якою машиною він керував раніше, але коли дали команду групам вперед (кому куди), водій висунувшись з люка запитав мене: «А як ця штука заводиться?» Я подумав, що це недоречний жарт, але виявилось, що він справді не знав як заводиться САУ-шка – він був перший раз за кермом бойової машини. Я хотів відбутися жартом: «Так само як трактор!» Але зрозумів, що справи кепські, якщо на чолі колони буде такий водій. А я теж поняття зеленого не мав як САУ заводиться і як нею керувати. Я вмію тільки стріляти. Один раз в житті був за кермом і то – за кермом БТР-а. На щастя мимо пробігав капітан Ч. Сунувши голову в люк, він тикав пальцем: «А ти масу вмикнув? Знаєш, як швидкості перемикати?»
Через хвилину рвонули з місця – попереду кидок на сорок кілометрів – через степ, закинуті поля, бездоріжжя. Солдати почепили на антені прапор. Вітер в обличчя, білі хмари, запах квітучого степу. Ось він – мій рідний неозорий степ Луганщини. Колись тут було поле, зараз все здичавіло – високі трави. Їх гойдає вітер – як хвилі на морі. А в голові рядки Томаса Мура:
«Духмяний дерен вкриє плоть,
А небокрай – мій храм, Господь,
В моїм кадилі вітри гір,
Молитва – думка з давніх пір.»
Самоходка долала ями і горби, її хитало, кидало, як корабель серед моря трави. Нам нами з’явився бойовий літак, що завернув на крутий віраж на низькій висоті. Я спочатку подумав, що то москальський, і уявив собі моментальний гаплик, але помітив на крилі синє і жовте, зрозумів – наш. А навколо степ. Там, за степом, у леваді ліс, за лісом річка, за річкою сепари. Долинає далека канонада – сепари в черговий раз порушили перемир’я. Якщо буде наказ, ми так долбанемо по них, що їм мало здаватись не буде.
Нарешті, точка А. Добре, що там виявились якісь кущі та дерева – заїхали туди САУ-шками і замаскували. І почались довгі години очікування наказу відкрити вогонь. Що на фронті нічого особливого не відбулось, це ми вже зрозуміли, але думали, що сепари спробували піти у наступ і зараз почнеться серйозна перестрілка. Але наказу відкрити вогонь не надходило. Ми рили укриття і чекали. Спали просто неба на траві – добре, що червневі ночі короткі. Поруч росла осика і тріпотіла всю ніч мені листям, розповідаючи про щось таємниче.
Я лежав на траві, дивився на зорі і думав про мій нещасний край, що його вразила чужоземна пошесть моровиця. Згадались слова Габріеля Гарсія Маркеса про інший край – теж оксамитовий і теж сонячний: «Це, либонь, якийсь невідомий нам різновид холери. Бо кожен мрець має в потилиці дірку від кулі.»
А ще згадався ще один майстер писати іспанською – мовою якою люди говорили з Богом. Теж Гарсія, тільки не Габріель, а Федеріко. Лорка.
«Смерть
входить в таверну,
виходить з таверни.
Проходять чорні коні
і люди лиховісні
глибокими ярами
гітари...»
Наступного дня наказу стріляти ми так і не дочекалися. Натомість: переміститися в точку Б – це ще за сорок кілометрів від нашої нинішньої вогневої. Знову рев моторів і вітер в обличчя. Тільки степ вже пахнув не квітами, а полином.
Коли через кілька днів ми повернулися на базу – всі вкриті товстим шаром пилюки, що прилипла до наших спітнілих облич, всі сірі, брудні, просякнуті запахом вихлопів і солярки – в душі наростало лавиною розчарування та невдоволення – ми так і не постріляли в се парів, а так хотілось, так жадалось. Бій гуркотів десь далеко, а ми знову виявились не при ділі, так, напоготові, про всяк випадок... А солдати так рвалися в бій... Так хотіли помститися сепарам за все!
Якийсь солдат запитав мене, як ми провели час. Я радісно почав розповідати: «Влаштували ми пікнічок на природі – приїхали, розпалили вогонь, засмажили шашлики. Потім натесали кілків з осики – думали вампіри вночі прийдуть. Але ні вампіри, ні упирі, ні зомбі так і не прийшли. А наступні дні ми загоряли на жовтому піску, купалися в морі, нам привезли пиво і креветок – все безкоштовно!» Солдати співчутливо подивились на мене і на моє сіре від пилу обличчя. Хтось сказав: «Капітану сонце в голову напекло...»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію