ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.18
06:42
Уже навкіл не міражі,
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.
2024.05.18
06:20
юро! Що ти знову лайно на вентилятор кидаєш? Я маю право висловити свою думку щодо твоєї «патріотичності»! Не ховайся за вишиванку, би ти – вишиватник звичайний. Не кічся своїми публікаціями на урядовому сайті, бо ти там штани протирав і вів Україну до ві
2024.05.18
05:41
– Крок у небо.
– А далі що?
– Тиша.
Більше такої не буде ніде.
І тільки вітер купол колише,
навіть двигун літака не гуде –
тиша.
Тут горизонти зовсім інакші,
– А далі що?
– Тиша.
Більше такої не буде ніде.
І тільки вітер купол колише,
навіть двигун літака не гуде –
тиша.
Тут горизонти зовсім інакші,
2024.05.18
01:39
Я - твій промінчик, вірний оберіг.
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.
Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.
Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:
2024.05.18
00:04
Зроби це, поки я ще не встиг на око зважити pro і contra.
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в ду
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в ду
2024.05.17
20:47
«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
2024.05.17
19:20
Починаючи з міста в якому усе слова,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
2024.05.17
15:23
А ви б хотіли чути танго ночі,
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
2024.05.17
09:49
Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
2024.05.17
09:24
Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
2024.05.17
09:03
Укотре Микола Соболь починає першим. Незважаючи на свої постійні виправдовування: «Не я першим починаю!»…
Так, на мій вірш «Моя вишиванка», який 16 травня був опублікований на всіх провідних літературних порталах, зокрема урядовому, Соболь надіслав прово
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
2024.05.16
20:19
Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
2024.05.16
09:45
травня - День вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іолана Тимочко (1991) /
Рецензії
Український самашедший: літературний герой чи історичний спадок для майбутніх поколінь?
Пані Костенко закидали (і закидають досі) віддалений від реальності образ головного героя, якого звинувачують як і в невідповідності його життя і характеру професії програміста, так і в маскуванні під його оболонкою самої авторки, уже літньої жінки. Окрім того, досі ведуться суперечки, чи варто вважати «Записки…» художньою літературою, чи краще примістити їх деінде.
Спробуємо розібратися, що ж таке «Записки…» і з чим їх можна їсти.
В анотаціях до роману доволі часто можна зустріти твердження, що записки являють собою насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Однак якщо спробувати визначити співвідношення між ними, то голос варто віддати у бік літописання. Адже саме літописання поєднує у собі й інші жанрові елементи, дає характеристику епохи не тільки на подієвому, але й на психологічному рівні. Манера ведення щоденника дозволяє зазирнути у внутрішній світ людини, яка живе в часи подій, описуваних в романі, простежити її почуття, викликані цими подіями, і відповідну реакцію на них. Окрім того, сюди вплітаються й стосунки між людьми, на яких теж залишили відбиток неспокійні пальці часу.
Свідченням літописання виступає всеохопність ситуації, яка панує в державі, у світі, в суспільстві, в окремій сім'ї, в голові людини. В романі подається широке полотно подій, які мають місце на початку третього тисячоліття, показаний хаос, викликаний цими подіями. Хаос на землі, хаос в Україні, хаос в голові головного героя. Усе навколо – хаос.
Окрім цілого списку вселенських катастроф, які звалюються на голову героя з газет і телебачення, він стає свідком і буденних трагедій, які стали звичними для цілого покоління. Підлітки із цигарками в зубах, наркомани, бомжі – така повсякденна картина тільки загострює апокаліптичну тенденцію занепаду.
Однак звернімося до образу головного героя – того самого багатостраждального 35-літнього програміста, на голову якого звалилося стільки нещадної критики.
Роман починається із коротенької біографії героя. Нічим не особлива, нічим не примітна, така, як і в більшості його сучасників, вона робить цього героя втіленням всього народу, оскільки такою біографією можуть похвалитися більшість українців. Народився тоді-то, навчався там-то, володіє такими-то спортивними розрядами – речі, які може сказати про себе кожен. Саме тому головний герой виступає узагальненим образом людини епохи, образом носія усіх почуттів, переживань і проблем, викликаних бурхливим потоком життя.
Однак є у образі героя і дещо неорганічне, штучне. Почуття патріотизму, переживання політичною ситуацією в країні гіпертрофоване, роздуте до розмірів слона, тоді як в реальності воно швидше нагадувало муху. Середньостатичний українець тих часів жив за принципом «моя хата скраю» і вважав що події, які відбуваються як на державній, так і світовій арені, не мають до нього жодного стосунку. Головний герой же, як ми бачимо, розчиняється у вирі цих подій, губиться в ньому, майже повністю втрачає себе.
Ще одну негативну оцінку варто поставити на користь (точніше, на шкоду) характеру героя. Ну де ж це бачено, щоб доволі таки молодий мужик тільки те й робив, що постійно ридав і тужив? Нехай, може, і не буквально, але всі його думки і почуття – це свого роду реквієм за нібито загубленим життям, при чому навіть не його життям, а життям держави і світу. Мотив вселенської туги полюбляли використовувати в літературі і раніше, але сьогодні він виглядає дещо вторинним і штучним. Так, зараз модно постійно скиглити й жалітися на життя. Так, ми уже звикли до твердження, що цивілізація розвинулася настільки, що життя стало абсурдним. Але таке ридання-хвилювання ми зазвичай чуємо з вуст школярів і підлітків. Навіть субкультури маємо відповідні.
Та повернімося до нашого героя. Ми пам’ятаємо, що йому все-таки 35 років і випаданнями з реальності в дитинство він теж начебто не страждає. Це якщо вірити психіатрові, до якого герой якось навідувався. Та й коли пан програміст був дитиною, маски вічного смутку й страждання ще не набули такої популярності, як у наші дні. Узагалі сумнівно, що вони тоді вже існували. Отже, у нас немає жодних причин сумніватися у компетентності психіатра.
Що ж послужило причиною змін у настрої героя, сказати важко. Напевно, йому просто стало нудно жити. Ця фраза, звичайно, нічого нам не пояснює, однак саме нею прийнято відмазуватися від питань, на які поки що немає відповіді.
З вищенаведеного можна зробити висновок, що роман має як переваги, так і недоліки. Його власне художню цінність знижує не надто реалістичний головний герой. Щодо історичної цінності, то тут «Запискам…» можна поставити майже відмінно і без жодних мук сумління піти спати. Адже саме в цьому аспекті роман проявив себе ледь не по максимуму, давши повноцінний зріз як і епохи, так і психології людини, породженої нею. Жаль тільки, що зріз цей (як у випадку з останньою) дещо гіпертрофований.
2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Український самашедший: літературний герой чи історичний спадок для майбутніх поколінь?
(Рецензія на роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»)
Роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» побачив світ у грудні 2010 року і викликав доволі неоднозначні відгуки. Частина читацької аудиторії, як і окремі критики, взялися виспівувати авторці дифірамби, оскільки, на їх думку, твір можна вважати ледь не геніальним, тоді як інша частина нещадно розкритикувала твір, розбомбивши його в пух і прах.
Пані Костенко закидали (і закидають досі) віддалений від реальності образ головного героя, якого звинувачують як і в невідповідності його життя і характеру професії програміста, так і в маскуванні під його оболонкою самої авторки, уже літньої жінки. Окрім того, досі ведуться суперечки, чи варто вважати «Записки…» художньою літературою, чи краще примістити їх деінде.
Спробуємо розібратися, що ж таке «Записки…» і з чим їх можна їсти.
В анотаціях до роману доволі часто можна зустріти твердження, що записки являють собою насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Однак якщо спробувати визначити співвідношення між ними, то голос варто віддати у бік літописання. Адже саме літописання поєднує у собі й інші жанрові елементи, дає характеристику епохи не тільки на подієвому, але й на психологічному рівні. Манера ведення щоденника дозволяє зазирнути у внутрішній світ людини, яка живе в часи подій, описуваних в романі, простежити її почуття, викликані цими подіями, і відповідну реакцію на них. Окрім того, сюди вплітаються й стосунки між людьми, на яких теж залишили відбиток неспокійні пальці часу.
Свідченням літописання виступає всеохопність ситуації, яка панує в державі, у світі, в суспільстві, в окремій сім'ї, в голові людини. В романі подається широке полотно подій, які мають місце на початку третього тисячоліття, показаний хаос, викликаний цими подіями. Хаос на землі, хаос в Україні, хаос в голові головного героя. Усе навколо – хаос.
Окрім цілого списку вселенських катастроф, які звалюються на голову героя з газет і телебачення, він стає свідком і буденних трагедій, які стали звичними для цілого покоління. Підлітки із цигарками в зубах, наркомани, бомжі – така повсякденна картина тільки загострює апокаліптичну тенденцію занепаду.
Однак звернімося до образу головного героя – того самого багатостраждального 35-літнього програміста, на голову якого звалилося стільки нещадної критики.
Роман починається із коротенької біографії героя. Нічим не особлива, нічим не примітна, така, як і в більшості його сучасників, вона робить цього героя втіленням всього народу, оскільки такою біографією можуть похвалитися більшість українців. Народився тоді-то, навчався там-то, володіє такими-то спортивними розрядами – речі, які може сказати про себе кожен. Саме тому головний герой виступає узагальненим образом людини епохи, образом носія усіх почуттів, переживань і проблем, викликаних бурхливим потоком життя.
Однак є у образі героя і дещо неорганічне, штучне. Почуття патріотизму, переживання політичною ситуацією в країні гіпертрофоване, роздуте до розмірів слона, тоді як в реальності воно швидше нагадувало муху. Середньостатичний українець тих часів жив за принципом «моя хата скраю» і вважав що події, які відбуваються як на державній, так і світовій арені, не мають до нього жодного стосунку. Головний герой же, як ми бачимо, розчиняється у вирі цих подій, губиться в ньому, майже повністю втрачає себе.
Ще одну негативну оцінку варто поставити на користь (точніше, на шкоду) характеру героя. Ну де ж це бачено, щоб доволі таки молодий мужик тільки те й робив, що постійно ридав і тужив? Нехай, може, і не буквально, але всі його думки і почуття – це свого роду реквієм за нібито загубленим життям, при чому навіть не його життям, а життям держави і світу. Мотив вселенської туги полюбляли використовувати в літературі і раніше, але сьогодні він виглядає дещо вторинним і штучним. Так, зараз модно постійно скиглити й жалітися на життя. Так, ми уже звикли до твердження, що цивілізація розвинулася настільки, що життя стало абсурдним. Але таке ридання-хвилювання ми зазвичай чуємо з вуст школярів і підлітків. Навіть субкультури маємо відповідні.
Та повернімося до нашого героя. Ми пам’ятаємо, що йому все-таки 35 років і випаданнями з реальності в дитинство він теж начебто не страждає. Це якщо вірити психіатрові, до якого герой якось навідувався. Та й коли пан програміст був дитиною, маски вічного смутку й страждання ще не набули такої популярності, як у наші дні. Узагалі сумнівно, що вони тоді вже існували. Отже, у нас немає жодних причин сумніватися у компетентності психіатра.
Що ж послужило причиною змін у настрої героя, сказати важко. Напевно, йому просто стало нудно жити. Ця фраза, звичайно, нічого нам не пояснює, однак саме нею прийнято відмазуватися від питань, на які поки що немає відповіді.
З вищенаведеного можна зробити висновок, що роман має як переваги, так і недоліки. Його власне художню цінність знижує не надто реалістичний головний герой. Щодо історичної цінності, то тут «Запискам…» можна поставити майже відмінно і без жодних мук сумління піти спати. Адже саме в цьому аспекті роман проявив себе ледь не по максимуму, давши повноцінний зріз як і епохи, так і психології людини, породженої нею. Жаль тільки, що зріз цей (як у випадку з останньою) дещо гіпертрофований.
2013
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію