В ОДНІЙ ОСОБІ ОБРАЗ ПОКОЛІННЯ
З письменницею Галиною Гордасевич я познайомився давно, років 6 тому під час її роботи над документальною повістю, героями якої був я та Галина Дидик. Знаю багато творів як поетичних, так і прозових, отож коли мені до рук потрапила нова книга Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», то з великою цікавістю прочитав її. А за короткий час п.Галина попросила мене написати передмову до наступного перевидання книги.
Я готувався до написання передмови, коли сталася трагічна подія: Галина Гордасевич несподівано померла. Відтоді я облишив працю над передмовою, оскільки був розгублений: кому її тепер передати? Але минув якийсь час, я зустрівся з сином письменниці – Богданом Гордасевичем. Він знав про прохання п.Галини, щоб я був автором передмови, і нагадав про дану мною обіцянку, яку я й виконую.
Відпочатку мене приємно вразило те, що Галина Гордасевич взялася за працю над постаттю Степана Бандери. Адже родом вона з Волині і походить з родини, яка мала прихильність до іншого відламу ОУН, що популярно називають «мельниківцями». Тому її праця над портретом Степана Бандери мене спочатку доволі здивувала. Я вчитувався в рядки книги і потім зрозумів, що врешті-решт всі ми, українці, пройшли за минулі 60 років одним і тим самим шляхом боротьби, крові, страждань, а також спільної радості відновлення 10 років тому нашої державної незалежності.
Яке значення зараз має те, що колись одні належали до революційної ОУН, а інші – до ОУН матірної? Адже вся боротьба між ними – це боротьба за тактику дій! І не було ніяких принципових ідеологічних розбіжностей!
Хто всерйоз цікавився подробицями розламу Організації Українських Націоналістів в 1940 році, той мусить визнати, що як з боку Мельника, так і з боку Бандери робилося все, щоб розлам не наступив. Лише втручання зовнішніх ворожих сил привело до того, що пізніше сталося в ОУН.
Згадаймо, що даючи завдання вбити полковника Євгена Коновальця, саме Сталін наказав закинути підозріння, що вбивство Вождя – це внутрішня справа ОУН, і, мовляв, нехай вони після того самі одне одному горло по-перегризають.
Тоді так не сталося, але минуло 2 роки, і чиясь ворожа рука втілила наміри Сталіна. Було кинуто багато взаємних підозрінь і щодо смерті Омеляна Сеника та Миколи Сціборського в м.Житомирі у 1941р., і щодо смерті полковника Романа Сушка в м.Львові у 1944р.
Насправді то були одні й ті самі люди! Лише одні – молоді, запальні, готові у цю ж таки мить кинутись в полум’я революції і, як треба, – віддати своє життя. Без сподівань на заплату, чи навіть подяку. Вони хотіли здобути все негайно! А були й інші, які казали, що відразу всього бажаного не здобудеш, що потрібна довга копітка праця щодо виховання людей, піднесення рівня їх свідомості з тим, щоб колись, у більш сприятливих умовах, перемогти численних ворогів.
Результатом цього тактичного непорозуміння було те, що одні творили відділи Української Повстанської Армії, йшли в антинімецьке й антирадянське підпілля, де зчепилися не на життя, а на смерть у двобої з ворогом. Інші йшли в німецьку адміністрацію, в українську поліцію, засновували українські школи та гімназії, культурницькі і спортові товариства. Адже, дійсно, чи можна було віддавати місцеву адміністрацію у руки ворогів, як це зачасту бувало на сході України, – і від того помножувати знущання над народом, щоб в такий злісний спосіб посилити опір німцям? Чи можна було миритися з тим, що не українська, а польська або українська за назвою, але червона за суттю, поліція буде нищити кращих представників нашого народу? Чи можна було в чужі руки віддати виховання наших дітей?
В своїй книзі Галина Гордасевич свідомо наголошує на цьому моменті, і вона зовсім не бачить у цих людях прислужників окупаційної влади, чужинецьких наймитів та зрадників свого народу. Хіба ж не організовані німцями шуцбатальйони та поліція на Волині утворили основу УПА? Це було саме так. Хіба ж не вихована в українських гімназіях молодь пішла потім у підпілля? Пішла і там довела свій патріотизм.
А ще Галина Гордасевич, донька православного священика, говорить про роль Греко-Католицької церкви як у плані історичному, так і у плані того значення, яке вона мала у піднесенні нашої свідомості за останнє десятиріччя. І велика симпатія відчувається в словах письменниці про Церкву національну, Церкву-страдницю.
При написанні цієї книги авторка розраховувала на читача з Наддніпрянщини, який або нічого не знав про Організацію Українських Націоналістів та її провідників: Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Степана Бандеру – або, навіть, гірше того, має абсолютно викривлене поняття про цих людей і тогочасні події. Ось чому проста, спокійна і ненав’язлива мова книги дуже легко і гарно сприй-мається. Також гарно сприймається і сама постать Степана Бандери: чи то ще молодого юнака, потім – революціонера, а згодом – зрілого політика. Немає тут, як це іноді буває, пустопорожніх патетичних фраз, творення ідола, якому всі мають поклонятися. Нам дається розповідь про тяжкий тернистий шлях людини, непохитної у переконаннях і боротьбі, вірної нації і Організації до останнього подиху.
Тому дуже важливо, що, читаючи цю книгу, ми бачимо ту національну атмосферу, у якій виховувався і формувався Степан Бандера. Тут, власне, і Греко-Католицька церква, і «Пласт», а згодом – ОУН. Стає зрозумілим, чому люди в Організації були саме такі, яким був Степан Бандера (а їх було тисячі й тисячі), а не інакші.
Письменниця Галина Гордасевич показує, на яких ідейно-моральних засадах виховувались молоді на-ціоналісти, що утворили покоління, яким гордиться нація. На чолі цього покоління героїв стояли провідники, одним з яких був Степан Бандера. Ось в тому, на мій погляд, є найбільша заслуга письменниці Галини Гордасевич, що вона зуміла в одній особі змалювати образ цілого покоління.

Юрій Шухевич,
політв’язень (31 рік ув’язнення і 10 років cпецпоселення), син Головного Командуючого УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – Тараса Чупринки


ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА

Коли 13 лютого 1989р. в Києві в Будинку кіне-матографістів проходив установчий з’їзд Товариства української мови ім.Тараса Шевченка, в якийсь момент слово було надано делегатові від Луганщини. На сцену вийшов молодесенький хлопчина, судячи з усього, ще навіть не студент, а школяр, і почав виступ дуже незвичним на той час звертанням: «Шановні добродії і добродійки!» Потім він розповів про ситуацію на Луганщині, і ситуація ця була невтішною. «Коли на вулиці розмовляєш українською мовою, на тебе озираються, можуть бандерівцем обізвати», – поскаржився хлопець.
Звичайно ж, ті, хто обзивав його бандерівцем, зовсім не вважали при тому, що цей народжений на Луганщині десь у першій половині 1970-х рр. хлопець є членом Організації Українських Націоналістів, яку в 1940-1950-х роках очолював Степан Бандера. Так уже повелося, що людей, які насмілювалися демонструвати свою на-лежність до української нації, називали бандерівцями, і це мало означати щось дуже погане, гірше як «ворог народу». Ще живі люди, які можуть підтвердити, що від початку 1920-х років і до початку Другої світової війни таких людей у Радянському Союзі обзивали петлюрівцями. А ті, хто цікавився історією як не України, то бодай Росії, напевно, знають, що від часу Полтавської битви і до Лютневої революції людей, які хоч трохи усвідомлювали себе укра-їнцями, називали ма-зепинцями. І, мабуть, лише одиниці, спеціалісти-історики, знають, що після розгрому російського царського війська під Конотопом у 1659р. козаками під проводом Івана Виговського з’явився вираз «виговці». Не до-водиться сумніватися, що якби не нагла і, певною мірою, загадкова смерть Богдана Хмель-ницького і якби він спробував розірвати стосунки з Московією (вона тоді так офіційно називалася, назву «Россія» ввів лише Петро І), то називали б нас «хмелями», або «хмельниччанами», або ще якось у тому дусі, і це теж було б чимось на зразок тавра, яке в той час випалювали на лобі злочинців.
Як бачимо, мінялися лише назви поняття, але зміст його не мінявся. Москві, – я маю на увазі не саме місто, а уряд, який у ньому перебував, – був необхідний отакий залякуючий символ – символ зрадництва, нечесності, жорстокості, продажності та всяких інших мислимих і немислимих гріхів.
Але повертаюсь до того хлопчини з Луганщини: я певна, що ані він, ані той, хто його обзивав бандерівцем, нічогісінько про Бандеру не знали, окрім того, що він «родіну продал». А де і коли народився Степан Бандера, хто були його батьки, чи мав братів і сестер, чи був одружений і мав дітей, як він прийшов до українського націоналізму і яку роль відігравав в організації, відомій під абревіатурою ОУН, нарешті, де, коли і як він помер, – про це дуже мало хто знає навіть зараз, у незалежній українській державі, коли можна читати які завгодно книжки, від «Майн кампф» Гітлера до «Основ ленінізму» Сталіна, і нічого за те не буде. Справа в тому, що такої змістовної біографії Степана Бандери просто не існує. Щоправда, у Львові недавно вийшов двотомник Петра Дужого «Степан Бандера – символ нації», але навіть у цій об’ємній, грунтовній і солідній за обсягом інформації праці в основному йдеться про ідеологію українського націо-налізму і про роль Степана Бандери в цьому русі і значно менше про Степана Бандеру як людину.
Отож я поставила перед собою завдання: написати біографію Степана Бандери, книгу, де б він зображався, в першу чергу, як людина, а не прославлявся як вождь українського народу чи, навпаки, «гнівно таврувався» (широковжи-ваний штамп у радянській публіцистиці) як ворог народу й іноземний наймит.
Я ніколи не бачила живого Степана Бандеру і не належала до ОУН. Іноді думаю, якби була старшою років на 10, то, напевно, б до неї належала і при так званому «першому розколі ОУН» пішла б за Бандерою, бо його програма виглядала значно романтичнішою. А якби була старшою на 20 років, то залишилася б у тій частині, яку очолював Андрій Мельник. В усякому разі, люди, які мені зараз найбільше імпонують, – Олег Кандиба-Ольжич, Олена Теліга, мій земляк з Кременця, провідник молодіжної організації ОУН на Волині Ігор Шубський, і взагалі, більша частина наукової і творчої інтелігенції залишилася з Андрієм Мельником.
Отож написати біографію Степана Бандери я могла лише на основі доступних мені публікацій і розмов з тими, зрештою, вже нечисленними, людьми, які хоч трохи спілкувалися з Бандерою. В процесі роботи я уважно, з олівцем у руках, простудіювала біля сотні книжок, щоб переко-натися, що корисними мені можуть бути лише половина, а ще різні публікації в періодиці. Найбільше – це книжки, видані у радянські часи в СРСР; трохи книг, виданих уже в роки неза-лежності України, причому не лише в західних областях, а й у Києві, Харкові, Чернігові, на Хмельниччині; решта – діаспорні видання. Написані ці книги різними авторами і з різних позицій: комуністичних, націоналістич-них, поміркованих, при-хильниками Степана Бандери, прихильниками Андрія Мельника, так званими «двійкарями», нарешті, колишніми членами ОУН, які, потрапивши до рук радянського правосуддя, виступили з покаянними писаннями. Навіть трапилися мені три книги польських авторів, видані у Кракові, Парижі і Лондоні, отже, як можна думати, людьми різних політичних поглядів.
Читаючи їх, я намагалася бути якнай-при-скіпливішою до кожного автора, незалежно від його політичних позицій. Так, коли в книжці Олега Багана «Націоналізм і націоналістичний рух» натрапляю на фразу: «Очоливши Крайову Екзе-кутиву ОУН на західноукраїнських землях, С.Бандера відразу взявся за зміцнення орга-нізаційної мережі ОУН, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби», – я вже розумію, що в цього автора не знайду нічого про недоліки Бандери, які в нього, безсумнівно, були, про помилки, які він, напевно, робив. Отже, я нашвидку пробігаю абзаци з дифірамбами Бандері і зупиняю свою увагу на фактах: де, коли, яка конференція проходила, прізвища тих, хто був обраний до Проводу, і т.д.
Коли у Володимира Бєляєва, одного з основних свого часу борців з націоналістичною ідеологією, я читаю, що в 1930р. у Львові за наказом Бандери в приміщення антифашистської газети «Праця» була кинута бомба, я розумію, що це неправда. В 1930р. Степан Бандера, хоч уже і був членом ОУН, але займався лише поширенням націоналістичної преси, а не віддавав такі накази. Інша річ, що вже через три роки Бандера очолив так званий Крайовий Провід (тоді це називалося Крайова Екзекутива, слово «екзекутива» походить від латинського «executio» і означає «виконавчий»). Тоді він віддавав подібні накази, але про це йтиметься в іншому місці книжки.
Коли в книжці Миколи Руцького «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали» автор, судячи з усього, прихильник націоналістичного руху, вкладає в уста свого героя, вояка УПА, фразу: «...сьогодні-завтра емгебісти завітають, сто чортів їм у печінку,» – я розумію, що в цього автора навіть до фактів треба ставитися обережно і пере-провіряти їх за іншими джерелами. Бо перша фраза повісті: «Стояла рання весна 1944 року», а міністерства в Радянському Союзі були створені лише на початку 1946р.
Але найбільшої втіхи, – якщо тільки можна тішитися, коли ловиш автора на помилках, – мені завдала книжка Андрія Мазанька «Шлях шпи-гунства і зради». На стор.55 автор пише, що керівник референтури служби безпеки ОУН Мирон Матвієйко, за завданням Степана Бандери в 1957р. нелегально пробирається на Вкраїну, а сам Мирон Матвієйко у книзі «Чорні справи ЗЧ ОУН», виданій у Львові 1962р., пише, що прибув в Україну 1951р. Ту ж саму дату вказує в своїх мемуарах «Спец-операции» генерал МДБ Павло Судоплатов, який займався цією справою. Гаразд, думаю, це могла бути механічна описка автора, або помилка друкарки, або недогляд коректора.
Далі в того ж Мазанька на стор.33 читаю, що Андрій Мельник оголосив себе у 1939р. головою військового штабу в уряді Августина Волошина, але вже з інших джерел знаю, що Андрій Мельник був проти того, щоб члени ОУН їхали на Закарпаття і воювали з мадярами, захищаючи самопроголошену державу Карпатську Україну. Очо-люваний ним Провід ОУН прийняв навіть постанову з цього приводу. Інша річ, що чимало членів ОУН не підкорилися цій постанові, пробралися через кордони і взяли участь у боях. Багато хто з них там загинув, зокрема такі видатні постаті в ОУН, як автор воєнної доктрини Михайло Колодзінський або Зенон Коссак.
Нарешті, на стор.38 написано: «Ще задовго до початку війни... гестапо створило шпигунсько-диверсійну організацію. Очолили її Коновалець і Бандера». Це написано в ті роки, коли люди нічого не знали про Коновальця, про Бандеру та ОУН і не могли б перевірити правдивості того твердження. Але зараз я беру спочатку «Энциклопедический словарь», виданий у Москві ще в 1953р. (але вже по смерті Сталіна, бо хоч він ще там є, але Берії вже немає), і там написано: «Гестапо – тайная гос. полиция в гитлеровской Германии. Создана нацистами в 1933г.» Після того я беру «Енциклопедію українознавства», том 5, і там читаю: «Організація Українських Націо-налістів (ОУН) була формально утворена на І Конгресі укр. націоналістів у Відні 28.01 – 3.02.1929.» Яким же чином гестапо, яке буде створене лише через 4 роки, могло створити ОУН? І це ще не все! Коновалець, дійсно, очолив ОУН з моменту її створення, а Степан Бандера в той час ще навіть не міг вважатися її членом, бо згідно зі статутом в ОУН приймали лише з 21 року, а стільки Бандері виповнялося аж через рік.
Щоправда, в незакінченій автобіографії «Мої життєписні дані» сам Степан Бандера пише: «Коли на початку 1929р. постала ОУН – Організація Укра-їнських Націоналістів, я став одразу її членом. То-го ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи». Що ж, у книгах про війну часто пишеться про підлітків, які прибав-ляли собі літ, щоб потрапити на фронт. Пробачмо ж Бандері, що він прибавив собі рік, тим більше, що він уже був членом УВО.
І взагалі, що б не робили націоналісти, все викликає в Андрія Мазанька категоричне несприй-няття. Наприклад, на стор.19 він пише про львівського економіста і кооперативного організатора Євгена Храпливого, який вимагав «створення сильних селянських господарств, що мали б поважну кількість землі і творили б ядро нашого здорового селянського землеволодіння». Ви-являється, це теж погано, і за це Євген Храпливий отримує звання «націоналістичного лакузи». Невже було б краще, якби селяни були бідними?
Але найбільший «шедевр» чекав мене на стор.60, де чорним по білому надруковано: «Світогляд Шевченка сформувався в значній мірі під впливом видатних російських революційних демократів – Герцена, Чернишевського, Добролюбова». Я знову звертаюся до «Советского знциклопедического словаря» (вже трохи новішого, бо з 1990р., але то не має принципового значення) і з’ясовую, що Герцен народився в 1812р., Шевченко – в 1814р.. Чернишевський – в 1828р., а Добролюбов – аж у 1836р. Який вплив на сімнад-цятилітнього Шевченка, який жив у Петербурзі, міг мати студент Московського університету Герцен? Тим більше, який вплив на формування світогляду Шевченка міг мати Чернишевський, якому в 1847р., коли Шевченко був арештований, було аж... 19 років! І вже зовсім смішно говорити щось про Добролюбова, якому було 11 років.
Я так довго зупинилась на невеликій, – усього 77 сторінок, – книжці Андрія Мазанька, бо вона, мабуть, рекордсмен по числу помічених мною помилок (а ще ж могли бути й такі, що я їх не помітила). Так само, мабуть, можна було б проаналізувати видану в 1949р. брошуру С.М.Білоусова «Возз’єднання українського народу в єдиній українській державі», але я зупинюся лише на одній її особливості. В ній розповідається про створення радянського уряду в 1917р. на Україні, створення Угорської Радянської Республіки в 1919р., про боротьбу за-хідноукраїнських і буковинських комуністів за приєднання цих земель до УРСР, але... Але не називається жодного прізвища, окрім Леніна і Сталіна (зрештою, ще згадуються Молотов і Хрущов). Ще б пак! Адже всі керівники революційних виступів були потім розстріляні за наказом Сталіна.
І я думаю: радянські автори дозволяли собі бути такими неточними, коли йдеться про справи, які легко перевірити за радянськими ж виданнями, то як їм можна повністю довіряти в таких випадках, які неможливо перевірити?
Не менш прискіпливою я намагалася бути і до авторів з протилеж-ного табору. Наприклад, книжку Ігоря Царя «За що ми любимо Бандеру» я не сприйняла від назви, – Бандера – не естрадна поп-зірка, щоб йо-го любити, – до бібліографії, – бо яке відношення до Степана Бандери має книжка Богдана Завадки «Серце чистеє подай», присвячена аналізо-ві творчості Тараса Шевченка, а тим більше «Катехизм Католицької Церкви»? І коли автор пише, що сестри Бандери «... розповіли мені, що Степан Бандера мав за дружину Ярославу», то як він міг написати: «У ті самі дні, коли гестапо вивезло Степана до Берліна, у Києві КГБ розстріляло батька і вивезло до Сибіру трьох сестер Марту, Во-лодимиру і Оксану»? По-перше, Воло-димира була арештована лише в 1946 році, а, по-друге, КГБ був створений лише в 1953 році після арешту Берії.
Повторюю: до жодного з авторів я не підходила з безоглядною довірою, і якщо в різних джерелах про одні і ті ж події з життя Бандери розповідається по-різному, я далі буду наводити всі ті розповіді з тим, щоб читач зміг робити сам свої висновки.
Хочу ще зазначити, що мені дуже не до душі, коли замість аргументованої полеміки з політичним про-тивником автори починають обігрувати ім’я чи зовнішність свого опонента або переходять на відверте зубоскальство. Ну, що це таке: «Першу премію дістав сам фюрер самостійної дірки Степан Бандера. Текст він подав справді знаменитий. Ось його текст:
Ой, гакнемо з гаківниць
Та й блиснемо п’ятами».
Що це таке? Це гумореска «Дуже самостійний гімн», написана Остапом Вишнею в 1944р. Що ж, пробачимо Остапові Вишні це злослів’я – йому дуже не хотілося повертатися в Комі, де він уже провів в ув’язненні 10 років. Адже він, напевно, навіть не знав, що Степан Бандера одночасно з ним відбував ті ж 10 років, спочатку в польській тюрмі, а потім у німецькій.
Або читаю у вже згадуваного Бєляєва в памфлеті «Останнє сальто «Сірого», як Степан Бандера, навчаючись у Львові, по міжміському телефону дзвонив батькові, і коли телефоністка не могла зрозуміти його прізвища, то він кричав: «Пані нє розумє? Бан-де-ра! Ну, як банда!» Цікаво, звідки Бєляєв чув, як Бандера дзвонив додому, він що – у той час стояв за плечима? Ні, це так званий «художній домисел», який має засвідчити, що вже від самого народження Степан мав прізвище, яке в подальшому визначило його долю – бандит. Але тут автор допускає великий «ляп». Польській телефоністці не треба було перепитувати прізвище, бо слово «бандера» існує в польській мові і воно означає... прапор. Ось так!
Так само мені не подобається, коли, начебто, прихильники Мельника обзивали Бандеру «кар-ликом з червоними очима». Пишу «начебто», оскільки без-посередньо в мельниківських виданнях я цього не читала, а цитата наводилася в радянських виданнях без посилання на джерело. Дійсно, Степан Бандера був дуже невисокий зростом, це добре видно на фотографії, де він стоїть у групі біля могили Коновальця в Роттердамі: він там най-нижчий. Ну й що? Перший з королівської династії Каролінгів, засновник давньої франкської держави, ввійшов в історію під іменем Пипін Короткий. Один з найслав-ніших королів давньої Польщі отримав ім’я Владислав Локєтек, мабуть же, не за високий зріст. Дуже невисоким був, як відомо, Наполеон. Та й творець першої у світі держави робітників і селян Володимир Ленін не відзначався високим зростом, і тому художни-кові, який малював популярну картину «Ленін і Горький в Горках», було над чим поморочити голову, щоб не принизити вождя світової революції. Зрештою, він знайшов вихід, розташував їх на східцях, причому Леніна поставив вище. Одне слово, роль людини в історії не визначається сантиметрами її зросту чи кілограмами ваги, погодьмося з тим. А якщо у Бандери були червоні очі, то хіба що від недосипання і перевтоми, бо він не пив і не палив.
Так само неприємно мені було, коли в мемуарах уже згаданого Судоплатова я читаю розповідь про те, як вони висліджували Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, і натрапляю на фразу: «Нам удалось установить личность четырех его телохранителей-женщин, которые одно-временно были и его любов-ницами». Тут, по-перше, відразу згадується російське прислів’я: кожен на свій аршин міряє. А по-друге, це мимохідь вихлюпнуте відро помий на людей, які вже не можуть себе захистити.
І останнє, що я хотіла б сказати у своїй передмові від себе особисто, бо далі вже будуть говорити лише факти. Є така чи то байка чи дійсна історія. Одна жінка чомусь дуже не любила свого сусіда і все обзивала його злодієм. Нарешті це сусідові набридло, і він подав на сусідку в суд за наклеп. Суддя питає жінку: «Які у вас є конкретні докази, що ваш сусід – злодій?» Жінка наводить якийсь приклад, сусід доводить, що він до того не має ніякого відношення. Жінка наводить інший приклад, сусід і його спростовує. Більше аргументів у жінки немає, і вона вигукує: «Все одно він злодій!»
Отже, якщо ви, подібно до тієї жінки, ладні повторити: «Все одно він злодій!» – можете відкласти мою книжку, не читаючи її далі. А якщо ви просто хочете знати біографію Степана Бандери, то я запрошую вас до читання і до розмірковування над прочитаним.
А висновки робіть самі.


ПОХОДЖЕННЯ ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Перш ніж почати розповідь про життя Степана Бандери коротко, – буквально телеграфним стилем, – подамо історію виникнення ідеології українського націоналізму (в радянських джерелах обов’язково додається «буржуазного»), а також історію виникнення організації, яка відома як ОУН (Організація Українських Націоналістів).
Але перед тим необхідно домовитися, що слід розуміти під словами «націоналізм», «інтер-націоналізм», «фашизм» і «буржуазний», без чого автор і читач можуть не зрозуміти один одного. Адже в мові одні і ті ж слова вживаються нерідко в цілком різних випадках. «Крило птаха» і «крило будинку» – це різні речі, «я люблю матір» і «я люблю вареники» – це різні почуття, «іде дощ» і «йде людина» – це різні дії.
Почнемо зі слова «буржуазія», яке в свідомості радянських людей нерозривно пов’язане з частівкою Маяковського: «Ешь ананасы, рябчики жуй. День твой последний приходит, буржуй!» – і має означати «глитая, або ж павука». В дослівному перекладі з французької «bourgeos» означає «городянин» або ще «господар». Цим словом називають людей, які не належать до мільйонерів або мільярдерів, а, проте, мають якесь майно. Тобто належать до того самого «середнього стану», про необхідність створення якого в Україні зараз говорять усі економісти й політики і саме від якого залежать стабільність і заможність країни. Отож, як бачимо, за цим словом не криється нічого поганого.
Тепер про слово «фашизм». Передусім зазначимо, що послідовники Гітлера ніколи не називали себе фашистами. Фашистами називали себе в Італії прибічники Муссоліні, і назва ця походить від латинського слова «fascio». Так у Древньому Римі називали в’язку прутів, яку носили перед вищими посадовими особами (тут, мабуть, буде доречно пригадати, що опричники Івана Лютого мали прив’язані до сідла собачі голови і віники, тобто ті ж в’язки прутів). Відносно фашизму видатний націоналістичний діяч Євген Онацький, який чи не більшу частину життя провів в Італії, писав, що фашизм – це ідеологія нації, яка має свою державу, і тому він не має нічого спільного з українським націоналізмом, який лише бореться за створення незалежної держави.
Що ж до партії, яку очолював Гітлер, то вона називалася націонал-соціалістичною, скоро-чено «наці» або «нацисти», але ніяк не фашисти. Цілком можливо, що вперше термін «фашисти» ужив великий вождь усіх часів і народів Йосиф Сталін, а на це вже не було ради. Адже історичний факт, що коли він так званого «знатного гірника» Ничипора Ізотова назвав Нікітою, то тому переробили всі документи на нове ім’я.
І останнє: що означає слово «націоналізм»? В «Українському Радянському Енциклопедичному Слов-нику» націоналізм визначається як «бурж. ідеологія, політика і психологія, яка розглядає націю як позаіст. категорію, вищу форму сусп. єдності, проповідує зверхність нац. інтересів над класовими. Протилежний інтер-націоналізмові». Далі націоналізм змішується з шо-вінізмом, тим же фашизмом, расизмом і навіть геноцидом.
Дійсно, послідовники ідеології націоналізму вважають, що нація – це основна єдність людей, обумовлена спільністю мови, території, історії (і тому вона не може бути позаісторичною), способом життя, ментальністю.
Так звані «інтернаціоналісти» твердять, що поділ людей на класи, який визначається відношенням до знарядь виробництва, є важливішим від поділу на національності. Образно кажучи, французький таксист, який працює по найму, має більше спільного з японським кулі, ніж з французьким власником бодай маленької кав’ярні, бо це вже інший суспільний клас.
А ось що говорить про націоналізм видатний націоналістичний ідеолог Володимир Янів: «Термін «націоналізм» походить від латинського слова «natio», тобто нарід... В понятті націоналізму маємо як основний чинник – любов... І то любов у рівній мірі проявляється в малих гуртах (родина), що й у середніх (громада) і великих (нарід). За прикладами не приходиться довго шукати. Любов матері до своєї дитини є рівно добре відома, як, наприклад, на любові пов’язана солідарність односельчан чи глибоке прив’язання до батьківщини, до її землі й краси природи, до земляків, до передаваної традиції. Але любов викликає завжди чинну поставу. Мати не тільки любить дитину, вона опікується нею. Односель-чани помагають одне одному. Члени національної спільноти боронять своєї вітчини. Націоналізм, як рух, побудований на глибокій любові, вимагає від своїх послідовників відданої служби Батьківщині, активності.
З другого боку, нарід – це та спільнота, для якої і за посередництвом якої постали всі великі речі у світі... Світова культура – це багата мозаїка того, що створили національні культури».
На завершення теми цитата мовою оригіналу з брошури В.Русина «Что следует знать о нациях и национализме», виданої в Харкові у 1993р.: «Человек не может быть без национальности, так как в мире нет и не будет ничейных территорий и безнацио-нальных государств. Безусловно, всегда были, есть и будут люди, которым не нравится многообразие живой природы... Когда-то многим не нравилось, что Земля вращается вокруг Солнца, а не наоборот. Но потом выяснилось, что это не была ошибка природы в строении вселенной, а проявление ограниченности мышления людей, низкий уровень познания мира».
Звідки походять витоки українського націо-налізму?
Як би не намагались радянські історики довести, що український націоналізм – це вигадка німців або ще навіть австро-угорців, підтримана певними колами Галичини і спрямована на те, щоб відірвати український народ від братнього російського народу, але насправді це не так. Якщо не виходити за межі XX століття, то родо-начальником українського націоналізму вва-жають Миколу Міхновського, який народився неподалік Прилук на Чернігівщині і в 1900р. видав книжку під назвою «Самостійна Україна». Хоча історик Іван Лисяк-Рудницький не погод-жується з цим і вважає, що виникнення українського націо-налізму було спричинене поразкою національно-визвольних змагань у 1917-1920 рр.
Українськими буржуазними націоналістами в усіх радянських виданнях обзивали керівників Української Народної Республіки Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюру (незва-жаючи на те, що перші два самі себе вважали соціалістами). Отже, Грушевський народився в Холмі, вчився в гімназії в Тифлісі (суч. – Тбілісі), закінчив Київський університет. Володимир Винниченко народився в селі на Херсонщині, а Петлюра – в Полтаві. В 1930-х роках в радянській пресі «гнівно таврувалися» як «запеклі фашисти» Дмитро Донцов і Євген Маланюк. Дмитро Донцов народився в Мелітополі і, дійсно, за своїми переконаннями належав до того типу людей, яких ми зараз називаємо екстремістами, але він ніколи не був членом ОУН, хоч деякий вплив на ідеологію укра-їнського націоналізму його ідеї таки мали. А Євген Маланюк був родом з Архангороду на тій же Херсонщині. Ще слід би згадати Івана Липу і Юрія Липу, батька й сина. Іван Липа разом з Миколою Міхновським і ще кількома молодими людьми в 1891р. створили підпільну (в царській Росії інакше не можна було) організацію, яка називалася «Братство тарасівців», і склали присягу на могилі Шевченка в Каневі. А його син Юрій народився в Одесі і написав ряд публі-цистичних праць, поміж них «При-значення України».
Отже, як бачимо, першими творцями ідеології українського націоналізму були, згідно з сучасною термінологією, «східняки». Це вже наступне покоління: Степан Охримович, Зенон Коссак, Осип Мащак, Степан Бандера, Олекса Гасин, Петро Полтава, Дмитро Маївський – були уродженцями західних областей.
Так само емігрантами з тих земель України, які потрапили під радянську владу, була створена основа УВО (Української Військової Організації), а потім і ОУН. От лише очолював ці обидві організації уродженець Галичини Євген Коновалець.
Коли велика кількість, – точної цифри ніде не вказано, але йшлося про десятки тисяч, – звиклих до військової організації і дисципліни людей опинилася за кордоном, то вони намагалися якось відновити звичні структури. Так липнем 1920р. датується створення УВО. Але УВО займалася чисто військовими акціями, а були ж іще інші галузі роботи. Підростало нове покоління, яке треба було належним чином виховувати і залучати до визвольної діяльності. Виникає ряд окремих, незалежних одна від одної, організацій у Галичині, а також у Чехословаччині, де осіло найбільше українських емігрантів. Назвемо бодай кілька з них: «Група Української Державницької Молоді», «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій», «Союз Української Націоналістичної Молоді» та ін.
Великі організаторські здібності Євгена Коно-вальця проявилися в тому, що він зумів об’єднати всі ці організації в одну з чітко визначеною структурою, єдиною програмою та єдиним Проводом, що було дуже нелегко.
Перший конгрес українських націоналістів відбувався 28 січня – 3 лютого 1929р. в умовах суворої конспірації. Вкажемо бодай на те, що делегати прибували в Прагу, а потім їх переправляли у Відень, де і відбувся конгрес. На конгресі було прийнято програму й устрій ОУН, обрано Провід, який очолив, ясна річ, Євген Коновалець. На подальшій історії ОУН тут зупинятися не будемо, оскільки про це буде йти мова в окремих розділах книжки.

ДЕСЯТЬ, ДВАНАДЦЯТЬ І СОРОК ЧОТИРИ

Покоління, до якого належав Степан Бандера, формува-ло свій політичний світогляд під великим, – навіть вирі-шальним, – впливом документів, які наводяться в цьому розділі: «Декалог», «12 прикмет характеру українського націоналіс-та», «44 правила життя укра-їнського націо-на-ліс-та».
Але спочатку коротенькі довідки про їхніх авторів.
«Декалог» («дека» – древньогрецьке слово, що означає «де-сять», «логос» – «слово») і досі вважається націо-налістами, при-наймні, тими, хто вважає себе послідовниками Степана Бан-дери, чимось на зразок «символу віри». Його склав Сте-пан Ленкавський, один із тих членів ОУН, який у 1940р. під-три-мав Степана Бандеру, а після його загибелі очолив ОУН. Опублікований вперше «Декалог» у 1929р. Пізніше в ньому були зроблені правки, і тут подається остаточна редакція.
«12 прикмет характеру українського націоналіста» уклав видатний діяч ОУН Осип Мащак.
«44 правила життя українського націоналіста» написав, перебуваючи в тюрмі, – ясна річ, у польській, бо у радянській не написав би ні слова, – Зенон Коссак, одна з найромантичніших постатей в українському націо-налістичному русі 1930-х рр. Цілком можливо, що з часом саме він очолив би ОУН або УПА, але Коссак загинув, захищаючи новопроголошену державу Карпат-ська Україна від мадярських загарбників у березні 1939р.
Ще раз підкреслюю, що всі ці правила сприй-малися молоддю всією душею і послідовно проводилися в життя.

ДЕКАЛОГ
(«Десять заповідей українського націоналіста»)
«Я – дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
1. Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ані чести Твоєї Нації.
3. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори, з ким можна, а з тим, з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою сприй-матимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави».

12 ПРИКМЕТ ХАРАКТЕРУ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА
«Український націоналіст є:
1. Все готовий, це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеобіймаючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди в повній бойовій готовності.
2. Безкорисливий, це значить, що Ідею Укра-їнського Націоналізму й службу для неї він ставить вище всіх скарбів світу цього. Для неї він проміняє з радістю можливість теплого та вигідного життя на тверду долю жовніра-борця, теплу хату – на окопи чи тюрму. Щастя знаходить і шукає він у радості з боротьби й перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише в щасті Української Нації щастя українського націоналіста. Її воля, слава й могутність – його найбільше бажання.
3. Чесний, це значить, що він ім’я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить ніяким нечесним вчинком. Він завжди придержується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу родить і плекає безділля, фарисейство і угоди. Мораль націоналістична – це мораль нового світу, чину й боротьби, її засади взнеслі й тверді. Вона є основою чинного і чистого, мов хрусталь, характеру українського націоналіста, Лицаря-Ре-волюціонера.
4. Карний, це значить, що він безоглядно під-порядкований і вірний аж до смерти ідеї Українського Націоналізму, Організації Ук-раїнських Націоналістів і своїм провідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що карність – це основа організації й сили, а анархія – це руїна. Тому він завжди піддержує авторитет Проводу Української Нації в Організації.
5. Активний і підприємчивий, це значить, що він бореться всіма силами, використовуючи всі мож-ливості, кожну хвилину для добра Великої Справи – Української Національної Революції. Він не знає безділля. В нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо життя – це рух, боротьба; спокій – це застій і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність – це прикмета раба. Пасивності раба протиставляє він творчу ініціативу й напружену активність борця-провідника.
6. Відважний, це значить, що він завжди відважно й невстрашно протиставиться всім перешкодам і небез-пекам. Він не знає, що то є страх. Заяча вдача боягуза-труса йому чужа й гидка.
7. Рішучий, це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішучо, без вагань. Постановив – зробив.
8. Витривалий, це значить, що він завжди бореться, завзято й витривало. Він знає, що без витривалости, доведеної аж до впертости, немає перемоги.
9. Зрівноважений, це значить, що він у всіх випадках життя задержує повну рівновагу духа. Життя українського націоналіста повне трудів, перешкод і небезпек. Щоб їх перебороти, щоб опанувати положення і зібрати всі сили до удару в відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі й у твердому бою, в окопах і в тюрмі, в тріюмфах чи на ступнях шибениці, завжди зрівноважений, завжди однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.
10. Точний, це значить, що він завжди при-держується точности в житті аж до подробиць.
11. Здоровий, це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоб ціле молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом і духом синів. Тому він в міру можливості вправляє та поширює руханку й спорт, не нищить свого здоров’я вживанням отрут, – не п’є, не курить, – ні гулящим життям. В українського націоналіста Велика Ідея в серці, вогонь революційного духу в грудях, міцні і гнучкі м’язи, сталеві нерви, бистрий соколиний зір і слух та твердий п’ястук.
12. Обережний, це значить, що він завжди при-держується усіх засад конспірації».

44 ПРАВИЛА ЖИТТЯ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА
«Невмируща владарна воля Української Нації, що казала Твоїм предкам завойовувати світ, водила їх під мури Царгороду, поза Каспій та Вислу, здвигнула могутню Українську Державу, мечем і плугом зазначувала границі своєї владарности, в боротьбі проти орд сповняла історичну місію України, що проявлялася в державницьких чинах і творчих замірах Великих Гетьманів і Геніїв, що піднялися з руїни до нового революційного чину й державного будівництва, що посягає тепер владно по нове життя і творить могутню епоху Українського Націоналізму й наказує Тобі: Встань і борись! Слухай і вір, здобувай і перемагай, щоб Україна була знов могутня, як колись, і творила нове життя по власній уподобі і по власній волі.
1. Приймай життя як героїчний подвиг і здобувчий чин незламної волі та творчої ідеї.
2. Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля й ідея Нації.
3. Будь гідним виконавцем заповітів вели-ких синів Твоєї Нації і борись та працюй для великого майбутнього.
4. Твоїм найбільшим добром і твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.
5. Залізна дисципліна супроти Ідеї і Проводу й обов’язок праці є Твоєю чеснотою.
6. Пам’ятай, що Україна покликана до творення нового життя і тому працюй для її могутности й розвитку.
7. Плекай духа волі і творчости, неси всюди ідею Правди України і закріплюй в життя її історичну місію.
8. Твоєю найбільшою любов’ю є Українська Нація, а Твоїми братами – всі члени української національної спільноти.
9. Будь вірний ідеї Нації на життя і смерть і не здавайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.
10. Красу і радість життя вбачай у невпинному стремлінні на вершини духу, ідей і чину.
11. Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе не сліз, ані милосердя чи пасивного роздумування, але мужности й активного життя.
12. Знай, що найкраще віддаси Богові почесть через Націю та в ім’я Нації чинною любов’ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.
13. Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну й перемогти ворогів.
14. Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальний за долю цілої Нації.
15. Пам’ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.
16. Твоїми ворогами є тільки вороги Твоєї Нації.
17. З ворогами поступай так, як цього вимагає добро і велич Твоєї Нації.
18. Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною – меч.
19. Постійно пізнавай, удосконалюй себе, а здобудеш життя і світ.
20. Знай, що світ і життя – це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто має силу.
21. Тоді Ти повна людина, – коли перемагаєш себе і світ і постійно стремиш на вершини.
22. Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заламлюється невдачами, але має відвагу піднятись з упадку й завзято змагає до цілі.
23. До перемоги треба витривалости й постійного зусилля в діянні й боротьбі.
24. Кожночасно будь готов на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.
25. Будь перший в боротьбі й перемогах життя, щоб здобути для Нації вінець перемоги.
26. Живи риском, небезпеками і постійним змагом, а погорджуй всякою вигодою та спокійним життям філістра.
27. Радо й без нарікань виконуй покладені на Тебе обов’язки, щоб власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.
28. Пам’ятай, що провідництво вимагає постійних трудів і великих зусиль.
29. Будь сильний і незламний навіть в обличчі смерти й всяких терпінь.
30. Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби.
31. Пам’ятай, що милостиню приймає тільки немічний прошак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.
32. Не покладайся ні на кого. Будь сам творцем свого життя.
33. Будь скромний і шляхетний, але знай, що значить слабість і покора.
34. Співчуття з велетнями духу Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарак-терними людьми ослаблює. Подай братню руку тим, що хотять, як і Ти, йти на верхів’я.
35. Не завидуй нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею й вартістю.
36. Будь товариський. Зав’язуй побратимство духу, ідеї і зброї в житті, праці й боротьбі.
37. Зв’язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров.
38. Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дайся заманути в наставлені сіті, для здобуття ж тайни від ворога вживай навіть підступу.
39. Шануй жінок, що мають стати Тобі това-ришками духу, ідеї і чину, але гидуй розгнуз-даними.
40. Цінуй високо материнство, як джерело про-довження життя. З Твоєї родини зроби кивот чистоти Твоєї Раси і Нації.
41. Люби й опікуйся дітворою, як молодістю майбутнього Нації.
42. Плекай фізичні сили, щоб тим видатніше працювати для своєї Нації.
43. Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.
44. Що робиш, роби совісно й так, якби воно мало остатися вічно й мало стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.
На кров і славну пам’ять Великих лицарів, в ім’я майбутніх поколінь все і всюди засвідчуй чином вірність і любов Україні. Неси гордо й непохитно прапор Українського Націоналізму, високо цінуй і шануй честь та ім’я Українського Націоналіста».

ДИТИНСТВО СТЕПАНА БАНДЕРИ

Степан Бандера народився 1 січня 1909р. в селі Старий Угринів (тепер Калуський район Івано-Фран-ківської області) в сім’ї греко-католицького священика. В книжках радянського видання писалося «попа», крім того, нерідко підкреслюва-лося, що більшість провідних членів ОУН були такого ж походження, і при тому робився вигляд, що само собою зрозуміло – люди такого походження не можуть не бути зрадниками свого народу.
У більшості українців східної і центральної України традиційно сформувалося негативне ставлення до церковної унії та її творців. Значною мірою цьому сприяли і Тарас Шевченко, і поемою «Іван Вишен-ський» Іван Франко (який, зрештою, сам був греко-католиком). Ми, – в тому числі й авторка цієї книги, яка є донькою православного священика, – звикли вірити, що ті ієрархи, які стояли біля витоків церковної унії, «продали Україну» з метою її ополячення й окатоличення «задля панства великого, задля лакомства нещасного», кажучи словами народних дум.
Але у 1990р. в Лондоні вийшла книжка Олек-сандра Кормана «Непокарані злочини», де про греко-католицьку церкву говориться, як про одного з ворогів, винних у численних злочинах проти польського народу.
Тож як воно було насправді? Тут не місце вдаватися в детальну історію української греко-католицької церкви, але бодай у кількох абзацах про це просто необхідно розповісти, інакше не буде зрозуміло, чому саме діти греко-католицького духовенства масово пішли в ОУН і досягли там високих становищ.
Про те, що в 988р. з повеління князя Володимира відбулося хрещення киян, а далі поступово всієї держави і що християнство на Русь прийшло з Візантії, зараз знає кожен школяр. Проте в одному романі про Анну Ярославівну було сказано, що коли вона вийшла заміж за французького короля Анрі І, то мусила перейти в католицизм. Так писати міг лише радянський автор, зовсім незнайомий, – хоча начебто історик, – з історією християнської церкви. Поділ єдиної християнської церкви на дві – східного і західного обряду (популярно – на православних і католиків) відбувся на Вселенському соборі в 1054р., тобто в рік смерті Ярослава Мудрого.
Тепер треба згадати історію України. Удільне роздрібнення Русі призвело до того, що вона майже вся опинилася під владою Литовського князівства, а після Люблінської унії 1569р. перейшла під владу Польщі. Якщо литовські князі правили під лозунгом: «Старого не рушимо, нового не вводимо», то польські королі і церква відразу повели активну роботу по «наверненню схиз-матиків в істинну віру». Інакше кажучи, це означало, що українці повинні перейти в католицизм і пополячитися. Хто їх міг захистити? Главою православної церкви вва-жався константинопольський патріарх (він зараз теж називається вселенським), але він у той час вже ніякої влади фактично не мав. Адже у 1453р. Візантія була завойована турками, тож становище констан-ти-но-польського патріарха було приблизно таке, як становище російського патріарха після того, як Сталін у 1945р. дозволив його обрати. Інша спра-ва – римський папа. В його руках була цілком реальна влада, всі європейські королі вважалися його васалами. Коли германський імператор Генріх IV спробував конфлік-тувати з папою, то це скінчилося тим, що імператор у волосяниці, з непокритою головою, босоніж три дні стояв у дворі папського палацу в Каноссі, благаючи прощення.
Отже, деякі українські ієрархи: Терлецький, Рагоза, Іпатій Потій, прийшли до висновку: а чому не визнати зверхність римського папи, але навпростець, не через посе-редництво польської церкви? Папа підтримав цю ідею, і в 1596р. у Бересті (тепер Білорусь) було проголошено унію, яка викликала неоднозначне ставлення і духовенства, і мирян. Щодо польської сторони, то король і вище духовенство спочатку дуже підтримували унію і лише згодом переконалися, що їх обхитрили. Тепер уже не можна було вимагати від українців переходу в католицизм і взагалі стало важче їх переслідувати, бо вони були під безпосереднім захистом Риму. Тому греко-католицькі священики були у значно меншій залежності від держави, ніж православні священики на тих землях, які після так званої Переяславської ради, а потім після Андру-сівського миру ввійшли до складу Московії, де церква була в повній залежності від царя.
Щоб людина почала цікавитися якимись іншими питаннями, крім шматка хліба для сім’ї, вона повинна отримати певну освіту, до того ж у дитинстві жити у відповідній атмосфері. Ясна річ, що таку атмосферу й освіту мали, в першу чергу, діти духовенства. Тому, коли в XIX столітті починається відродження національної само-свідомості в Галичині, очолили цей процес саме священики. Відомими письменниками стали священики Маркіян Шашкевич, Олександр Духнович, Сидір Воробкевич та ін.
Із такого середовища вийшов і Степан Бандера. Батько його, Андрій Бандера, був одружений з Мирославою Глодзінською, батько якої, Володимир Глодзінський, був священиком у вже згаданому Старому Угринові, де потім його змінив зять. Сім’я Бандерів була багатодітною: в 1907р. народилася Марта-Марія, в 1909р. – Степан, в 1911р. – Олександр, в 1913р. – Володимира, в 1915р. – Василь, в 1917р. – Оксана, в 1921р. – Богдан. Була ще маленька Мирослава, яка померла немовлям, і того ж 1922 року померла від туберкульозу горла мати цих сімох дітей. Оскільки в різних, – історичних, публіцистичних, художніх, – книжках радянського видання постійно підкреслювалося, що туберкульоз – це хвороба бідних у капіталістичних країнах, результат важкої праці, поганих побутових умов і недоїдання, то можна зробити висновок, що сім’я Бандерів не жила в розкошах.
Зрештою, Ярослав Рак, який знав Бандеру, ще коли вони навчали-ся в стрийській гімназії, в своїх спогадах зазначав: «Він був низь-кого росту, шатен, дуже бідно одягнений».
Щоб надалі не відвертати увагу від головної особи, – Степана Бандери, – дуже коротко про його сестер і братів.
Після смерті матері двох дівчаток, Володимиру й Оксану, забрали родичі, і вони виховувалися на Тернопіллі: Володимира – у дядька в селі Ягольниця-Нагорянка, а Оксана – у тітки в селі Кобиволоки. В 1933р. Оксана повернулася до батька, а 22 травня 1941р. Андрій Бандера з двома доньками були арештовані і вивезені до Києва. Там 8 липня 1941р. священика Андрія Бандеру судили і через три дні розстріляли, (хоча у вироку було сказано, що його можна оскаржити впродовж 5-ти днів; заслуговує на увагу також фраза: «... без конфіскації майна за відсут-ністю такого»), а доньок Марту і Оксану без суду вивезли на вічне поселен-ня в Красноярський край.
У процесі роботи над книгою авторка побувала в Стрию, де ще живуть дві сестри Бандери – Володимира й Оксана. Дві невисокі, тихі, зовсім сиві бабусі, до яких найкраще підходить визначення «голубоньки сивенькі». За що було змарновано їхнє життя? Адже Оксані було всього 5 років, як її забрали з дому, вона брата могла й не пам’ятати. Як, зрештою, перераховуючи авторці своїх братів і сестер, вона забула назвати Богдана.
І тим не менше, Марта-Марія й Оксана все своє життя провели в Красноярському краї, працювали в колгоспах на важких роботах, не вийшли заміж, не мали дітей. Єдине, може, щастя, що сестер не розлучали. Зате дуже часто перевозили з місця на місце. На питання, як їм там жилося, Оксана Бандера відповіла: «Та можна було б жити, якби нас так часто не перевозили. Тільки обживешся, познайомишся з людьми – а тебе вже знову везуть в інше місце». В 1953р. обох сестер доставили в Москву на Лубянку і там вимагали від них, щоб вони виступили з публічним засудженням свого брата, але вони твердо відмовилися. Їх протримали два місяці і знову відправили в це безстрокове заслання. В 1960р. їм видали паспорти, і вони могли б звідти поїхати, але куди їм було їхати? Тим більше, їх попередили, що на Україні їх не пропишуть. До того ж Марта-Марія хворіла. То вже залишилися там, де прожили 20 років. Минуло ще 20 років, Марта-Марія померла, а Оксана лише в 1989р. зважилася повернутися на рідну землю, відбувши 49 років заслання. Та й то не сама зважилася, – приїхала за нею з Галичини така дуже енергійна жінка на ім’я Марія Вульчин і забрала з собою. Оксана довго вагалася: побоювалася, що це може бути провокація, і не могла могилу сестри залишити. Зрештою, п.Марія Вульчин через рік перевезла прах найстаршої з сестер Бандер, і тепер вона похована в Старому Угринові поруч з матір’ю.
Трохи ласкавішою була доля до їхньої третьої сестри, Володимири. Вона вийшла заміж за Теодора Давидюка, теж священика. Дітей у них було багато: першою народилася донька Мирослава, а потім п’ять синів. Отця Теодора не раз арештовували: то поляки, то німці, то в 1945р. енкаведисти, так що «певний досвід» у нього в цій справі був. Тому, мабуть, він не дуже злякався, коли 23 березня 1946р. його черговий раз арештовують. Але на цей раз арештовують і його дружину, а 7 вересня суд у Дрогобичі засудив їх обох на 10 років таборів. Їхніх шістьох маленьких дітей (найменшому, Миколці, ще не виповнилося року) відправили в дитячий будинок, але родичам, на щастя, вдалося їх звідти розібрати. Через 3 роки о. Теодор Давидюк помер у Мордовії, а Володимира Давидюк відбула свій строк повністю, – до речі, їй в документах до прізвища Давидюк додали ще й Бандера, щоб начальство відразу бачило, з ким має справу. В 1953р. її також привозили до Москви, але вона теж відмовилася купувати собі волю ціною паплю-ження брата. Не зламало її навіть те, що десь без неї росли її шестеро дітей. Вочевидь, всі Бандери відзначалися великою силою волі. Повезло їй лише в одному: коли вона звільнилася в 1956р., їй вдалося повернутися на Західну Україну, де вона жила при доньці.
Що ж до синів о. Андрія Бандери, то вони, дійсно, всі займалися політичною діяльністю і всі загинули.
Про Степана Бандеру відомо дуже багато, але невідомо, чому з того можна вірити, оскільки навіть найбільш грунтовний історик Петро Мірчук пише: «По за-кін-ченні народної школи в рідному селі, Степан Бандера продовжував освіту в українській гімназії в Стрию», – в той час як сам Степан Бандера в незакінченій авто-біографії «Мої життєписні дані» писав, що у зв’язку з воєнними лихоліттями він до народної школи не ходив взагалі.
Ще менше даних про братів Степана. Так, Василь і Олександр вчи-лися в тій же стрийській гімназії. Потім Василь вчився на агроно-мічних курсах Львівської Політехніки, одружився з Марією Возняк (її сестра була дружиною Миколи Лемика, про якого мова буде далі). Василь Бандера був активним діячем ОУН, відправлений поляками в концтабір Березу Картузьку, звідки вийшов лише після розгрому Польщі в 1939р. Олександр, як відомо з тієї ж автобіографії Бандери, захистив дисертацію з економіки в Італії, в той же час він працю-вав в місцевій станиці ОУН, одружився з донькою італійського мі-ністра закордонних справ Чіано.
В 1942 р. обидва братів були арештовані німцями і ув’язнені в концтаборі Аушвіц (польська назва Осьвєнцім), де закатовані 21 липня 1942р. Існують свідчення, що їх убили не німці, а поляки з обслуги табору в помсту за вбивство в 1934р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Проте однозначно, що зробили це поляки з дозволу німців, про що мова теж буде далі.
Невідома доля наймолодшого з братів, Богдана Бандери. Видатний діяч ОУН Степан Мудрик-Мечник написав у своїх спогадах, що востаннє він зустрічався з Богданом Бандерою в половині червня 1942р. в Білій Церкві, коли Богдан з так званою похідною групою прямував для підпільної роботи в Херсон. Звідси, мабуть, і виникла версія, що їх у Херсоні розстріляли німці. Але п.Петро Лаврів, колишній вишкільник куща УПА і низових проводів Долинського району (підпільне псевдо «Доб-ромир»), розповідав авторці, що він ще пе-ред війною вчився в Стрию разом з Богданом, добре знав його в об-личчя і зустрічав у поїздах «Станіславів – Стрий» ще в 1943 році. Так само донька Володимири Бандери – Давидюк Мирослава запевнювала, що вуйко Богдан відвідував їх ще у 1943 році. Пані Марія Скрентович-Лаврів, обласна референтка Юнацтва Станіславівщини, потім – ок-ружна жіночої мережі (підпільне псевдо «Звенислава»), розповідала, що вона виконувала обов’язки зв’язкової обласного провідника «Роберта» і обласного референта СБ «Митаря» з тодішнім крайовим проводом у Львові. Згадує, що коли Роберт був дуже запальний, то Митар був цілковитою йому протилежністю – завжди дуже спокійний (са-ме цю рису постійно згадують ті, хто спілкувався з Богданом Бандерою). «Я не можу сказати, звідки я то знала, – говорить п.Марія, – бо то ж була конспірація, але хтось мені сказав, що Митар – брат Степана Бандери. І я його бачила в Чорному лісі на Стані-славівщині ще на по-чатку 1944 року». Ця розповідь цілком узгоджу-ється зі спогадами колишнього вояка УПА Василя Яцишина. За деякими даними, Митар зі своєю дружиною Дарою і ще кілька повстанців загинули в бункері аж 19 гру-дня 1949 року в с.Старичеві Рожнятинського району.
Все це ще вимагає скрупульозного дослідження.
Звернімося ще до глави сім’ї – о.Андрія Бандери. Він належав до тих українських священиків, які не відділяли церкву від національних справ. У Старому Угринові була читальня «Просвіти», гурток «Рідна школа», сільськогосподарські установи, які значною мірою були створені зусиллями о.Андрія Бандери. Коли ж у 1918р. Австро-Угорська імперія розвалилася, але почала відновлюватися розділена ще при Катерині II між Росією, Пруссією і Австрією Польща, українське населення Галичи-ни піднялося на боротьбу за свою власну державу.
1 листопада 1918р. у Львові відбулося повстання, яке ввійшло в історію під назвою Листопадового зриву, і створена незалежна держава – Західно-Українська Народна Ре-спубліка. Ця назва для більшості українців старшого і середнього поколінь невідома, бо навіть у підручниках з історії Української РСР для вузів цей історичний факт не згадується зовсім.
Для захисту держави була необхідна армія, і о.Андрій Бандера пішов добровольцем до Української Галицької Армії польовим капеланом. Після поразки визвольних змагань він повернувся до Старого Угринова для виконання своїх священицьких обов’язків і до сім’ї.
Коли почалася Перша світова війна, Степанові Бандері було всього п’ять років, але ж загальновідомо: люди, які дожили навіть до дуже похилого віку, своє дитинство пам’ятають краще, ніж те, що було з ними недавно. Сам Бандера писав так: «Під час Першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотири-кратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-1915 і 1917 роках, а в 1917р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австро-російський фронт, і наш дім був частково знищений гарматними стрільнами». Ті, кому в дитинстві довелося пережити Другу світову війну, можуть собі це уявити. Слово «стрільна» – не помилка, так називали в той час артилерійські снаряди.
У книзі «Степан Бандера – символ нації» Петро Дужий писав: «Треба ще й погодитися з думкою, що те, що дорослі люди сприймають розумом, то діти, як звичайно, в особливо важкій ситуації здатні «схоплювати» серцем і всіма фібрами душі. І схоплене в дитячому віці залишається на все життя людини й ніколи не ви-вітрюється». Що це дійсно так, може підтвердити випадок, який мав місце у серпні 1990р. під Нікополем у дні святкування козацької слави. До групи професійних співаків, – серед них були Галина Менкуш і Анатолій Мокренко, – які стояли край дороги і неголосно співали популярні народні пісні: «Ой, хмелю мій, хмелю», «Там під лужком зеле-неньким» та ін., підійшла дуже старенька, бідно зодягнена жінка й несміливо попросила: «Дітоньки, заспівайте мені «Ще не вмерла Україна». «Дітоньки» перегляну-лися, бо це ж ще був час, коли ця пісня публічно не виконувалася, але заспівали. Старенька заплакала, а потім сказала: «Дякую, я оце ніби в раю побувала». Оскільки вона була родом з Кривого Рогу, то слід думати, що спомин про український гімн «Ще не вмерла Україна» зберігся у неї в пам’яті з часів Української Народної Республіки, коли ця бабуся була ще дитиною.
Отже, Степан Бандера у своєму дитинстві бачив не лише жахи війни, а й хвилю патріотичного і національного піднесення, потім період гіркої поразки, коли Галичина потрапила в залежність до ново-утвореної польської держави, і ця залежність була значно важчою, ніж попереднє входження до складу Австро-Угорщи-ни. Все це не могло не позначитися на формуванні внутрішнього світу підлітка.
Якими хворобами хворів Степан Бандера в дитинстві? Володимир Бєляєв в одному зі своїх памфлетів назвав його золотушним поповичем. Бєляєв не вказав, звідки в нього такі дані (золотухою в ті часи називалася хвороба, що тепер носить більш наукову назву діатез). А от про те, що він у дитинстві хворів ревматизмом, сам Бандера згадує в автобіографії, зазначаючи, що це завадило йому вступити до учнівської організації «Пласт», яка мала спортивний ухил. Мабуть, усі медики погодяться, що в результаті ревматизму, про який існує примовка, що він «лиже суглоби, але кусає серце», у Степана Бандери на все життя мало лишитися хворе серце. Зрештою, потім юнак таки переміг свої недуги і займався спортом.
Мабуть, слід вважати, що дитинство Степана Бандери закінчилося у 1919р., коли йому довелося полишити сім’ю в зв’язку з навчанням в українській гімназії в м.Стрий.

(Далі нижче)