ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.08
19:21
Ось хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога,
вгорі - синьо-жовтий стяг
і літери: «Перемога».
Цей хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога…
А в серці лунає: «Так,
широка вільна дорога,
вгорі - синьо-жовтий стяг
і літери: «Перемога».
Цей хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога…
А в серці лунає: «Так,
2024.05.08
18:54
Пародія на пародію
Олександр Сушко опублікував на мій вірш «Зоряні очі» пародію «Пописати» такого змісту:
«Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.
Оце.
Олександр Сушко опублікував на мій вірш «Зоряні очі» пародію «Пописати» такого змісту:
«Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.
Оце.
2024.05.08
18:10
Двадцять четвертого лютня -
рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.
Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.
Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
2024.05.08
06:42
Я написав таємний звіт
Тому, з ким буде несамотньо.
Дорога на південний схід
Мене покликала сьогодні.
Понад дорогою - паркан
Старий бетонний. Темно-сірий.
За ним - завершений роман,
Тому, з ким буде несамотньо.
Дорога на південний схід
Мене покликала сьогодні.
Понад дорогою - паркан
Старий бетонний. Темно-сірий.
За ним - завершений роман,
2024.05.08
05:07
Не боюся сьогодні нічого
І ніяк не лякає мене
Ні чекання нічної тривоги,
Ні сирени гудіння гучне.
Не раптовою стала поява
Кровожерних вовік ворогів,
Бо не вірити зайдам лукавим
Мені мудрий Тарас заповів.
І ніяк не лякає мене
Ні чекання нічної тривоги,
Ні сирени гудіння гучне.
Не раптовою стала поява
Кровожерних вовік ворогів,
Бо не вірити зайдам лукавим
Мені мудрий Тарас заповів.
2024.05.08
00:19
Йому здавалося, що він сходить, як зоря над світом. Насправді він сходив з розуму.
Пітьма для москаля – не просто звичне середовище, але й стан душі.
Росія без України – недодержава з недоісторією.
Що для українця відродження – то для москаля пог
2024.05.07
18:44
«Чи ти знаєш, чому я без остраху бавлюся з тобою?»- спитав якось хлопчик змійку.
«Ані разу не спадало на думку».
«А тому, що, як запевнив тато, із зубів твоїх висотали яд. Це, мабуть, після того, як чоловік із милосердя підібрав і поклав за пазуху напі
2024.05.07
12:18
Микола Біленький. 53 роки. Львів‘янин. Професійний клоун.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
2024.05.07
09:38
Зорані очі
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
2024.05.07
07:20
Впаде до ніг листок останній,
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
2024.05.07
06:51
Розмежований війною,
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
2024.05.07
01:36
Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Маріо Варґас-Льйоса. Дідусь
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Маріо Варґас-Льйоса. Дідусь
Ледве хруснула гілка, чи квакнула жабка, чи задрижали шибки в кухні, що потопала в зелені, – і старенький прудко зривався з плаского каменя, що слугував йому спостережним пунктом, і тривожно вдивлявся в листя. Хлопчик і далі не з’являвся. Зате крізь вікна вітальні, що виходила на перголу [1], було видно світло щойно запаленої люстри, і неясні тіні хиталися туди-сюди разом із фіранками, повільно-повільно. Старий змалку потерпав від короткозорості, отож було зовсім марно намагатися розібрати, чи то вечеряють у вітальні, чи то високі дерева кидають неспокійні тіні.
Він повернувся на своє місце й став чекати. Минулої ночі йшов дощ, і квіти досі видавали приємний вологий запах. А проте лютувала машкара, і скільки дон Евлохіо не махав руками біля обличчя, від комах не було порятунку: в підборіддя, що тремтіло, в лоб, навіть в опущені повіки щосекунди впивалися невидимі жала. Гарячковите збудження, котре так підтримувало його вдень, тепер минуло: напала втома і якась непоясненна жура. Йому було ніяково від велетенського темного саду, і заздалегідь мучив нав’язливий, принизливий образ: кухарка чи слуга – словом, хто-небудь – застає його тут: «Що це ви робите в саду в таку годину, доне Евлохіо?» І відразу з’являються син із невісткою, аби остаточно переконатися в тому, що він божевільний. Його сіпнуло. Повернувши голову, він радше вгадав, ніж розгледів, серед клумб із хризантемами й кущів тубероз ледве помітну стежку, що огинала голуб’ятню й провадила до потаємної хвіртки. Старий трохи заспокоївся, згадавши, що тричі перевірив: клямка на хвіртці не затискає, і він будь-якої хвильки може вислизнути на вулицю непоміченим.
«А раптом він уже пройшов?» – подумав старий і знову заклопотався. Тому що була мить, коли він перестав відчувати час і впав у забуття. Це сталося за декілька хвилин по тому, як він нишком прошмигнув до саду крізь давно всіма забуту хвіртку. Отямився він, упустивши маленьку річ, яку весь час машинально крутив у руці. Вона впала і вдарила його по стегну. Ні, хлопчик не міг проскочити непоміченим: його кроки збудили б старого, та й малий, побачивши, що його дідусь сидить біля стежки й спить, неодмінно скрикнув би від несподіванки.
Ця думка підбадьорила його. Зараз вітер дув несильно, старий потроху звикав до прохолоди і вже не так дрижав. У кишені куртки він намацав свічку, сьогодні вдень куплену в крамничці на розі. Старенький у темряві навіть усміхнувся від задоволення: він згадав зачудоване обличчя продавчині. У крамниці він тримався гордовито: походжав, недбало постукуючи довгою тростиною з металевим наконечником, доки жінка розкладала перед ним свічки всіх видів і розмірів. «Ось цю», – мовив він, зробивши швидкий жест, який мав означати досаду: бозна чим доводиться займатись. Продавчиня хотіла було загорнути свічку в папір, але він одмовився й квапливо вийшов з крамниці. Решту дня він провів у клубі «Насіональ», у маленькій кімнатці для гри в ломбер, де ніколи нікого не бувало. Проте на всякий випадок він замкнувся з середини, аби не турбували, й залишив ключ у замковій щілині. Тоді, потонувши у м’якому яскраво-багряному плюші крісла, відкрив саквояж, із яким ніколи не розлучався, і вийняв звідти коштовний згорток. Предмет був загорнутий гарним шарфом білого шовку.
* * *
…Того вечора, в попелястих сутінках, він узяв таксі й велів шоферові кружляти околицями міста; віяв приємний теплий вітерець, за містом червонувато-сіра барва неба надавала пейзажеві певної загадковості. Автомобіль м’яко плив по гладіні асфальту, а пильні вічі старого, – єдине, що залишилося живим на його в’ялому обличчі, яке обвисло безліччю мішечків, – розсіяно ковзали вздовж каналу, рівнобіжного шосе. І тут він побачив його.
– Зупиніться, – сказав він, але шофер не почув. – Стійте! Стоп!
Коли автівка загальмувала, а тоді, давши задній хід, уперлася в купу щебеню, дон Евлохіо переконався: це й справді – череп. Узявши його в руки, старий забув і про вітерець, і про сутінки, з дедалі більшим хвилюванням він роздивлявся цю тверду, міцну, ворожо неприступну оболонку, позбавлену плоті й крові, безносу, безоку, без’язику. Череп виявився маленьким (дон Евлохіо подумав: він належав дитині), запиленим, брудним, і в глáдкій поверхні зяяв отвір із зазубреними краями, розміром у монету. Рот од ідеального трикутника носа відділяв вишуканий перешийок, не такий жовтий, як, приміром, нижня щелепа. Старий задоволено досліджував пальцем очниці, охопивши череп рукою так, що виходило щось на кшталт чепчика; він надівав череп на свій кулак, а потім висовував один палець із носа, а другий – з рота, і виходило таке собі довге роздвоєне жало; він розважався, ворушачи пальцями й уявляючи, що все це – живе.
Два дні старий ховав його, загорнувши в шовковий шарф, у шухляді комоду, в пузатому шкіряному саквояжі, й нікому не розповідав про свою знахідку. Весь наступний день, по тому як він виявив череп, старий провів у себе в кімнаті, нервово походжаючи серед величезних меблів своїх пращурів. Він майже не підводив голови. З боку могло видатися, що людина сумлінно й навіть із певним страхом вивчає криваво-червоний магічний візерунок посеред килима. Насправді візерунку він не бачив. Спочатку його мучили сумніви. Він очікував: а раптом його засміють? Ця думка спершу викликала в ньому гнів, а тоді таку тугу, що він ледве не заплакав. І від цієї миті зухвалий план уже не виходив із його голови. Лише одного разу він забув про нього: коли, стоячи біля вікна, дивився на голуб’ятню, що темніла, всю в дірочках-лазівках, і згадував, що колись цей дерев’яний будиночок із незліченними дверцятами не був пустим і неживим, у ньому мешкали маленькі сірі й білі істоти; вони клювали, залишаючи вибоїнки в підлозі свого житла, а іноді раптом спурхували й літали серед дерев і квітів. Він журливо подумав про те, які вони були слабенькі, які ласкаві, як довірливо сідали йому на долоню, – у нього завжди знаходилася для них жменька зерняток. Варто було стиснути пальці сильніше – і вони приплющували очі й здригалися. Тому він перестав думати про це. Коли прийшли кликати до вечері, старий уже все вирішив. Тієї ночі дон Евлохіо спав міцно. Прокинувшись, він одразу ж забув, що бачив уві сні орду гігантських червоних мурах, які, заполонивши голуб’ятню, чинили паніку серед ніжних створінь, а він уві сні, в бінокль зі свого вікна, спостерігав за тим, що відбувалося.
Спочатку він думав, що відчистити череп не становитиме труду, але помилився. Бруд – вірніше те, що він спершу прийняв за бруд, і що насправді, судячи з їдкого запаху, найімовірніше було екскрементами – в’ївся у стінки, а на потилиці блищав металічним блиском. Білий шарф укривався щораз новими жирними сірими плямами, бруд не відтирався, і дон Евлохіо хвилювався чимдалі сильніше. Одного разу, не витримавши, він спересердя жбурнув череп на підлогу, той покотився по килиму, і старий пожалкував ще до того, як череп зупинився. Він припав до підлоги, поповз за збіглим черепом рачки, настиг його й обережно підняв. Треба спробувати якою-небудь олією… Телефоном замовив банку оливкової олії; хлопчика, який її доставив, зустрів у дверях і вихопив банку з його рук, не звернувши ані найменшої уваги на тривожний погляд, яким той окинув кімнату. Тремтячи від хвилювання, дон Евлохіо змочив шарф олією й став терти, спочатку дуже обережно, а потім усе швидше й енергійніше, до знемоги. Скоро він радісно виявив, що засіб діє: до його ніг випала мжичка пилюки й крупинок бруду. Старий і не помітив, що замазав оливковою олією манжети сорочки й обшлаги куртки. Скінчив, схопився на ноги, високо підняв череп над головою й замилувався ним, чистим, осяйним, нерухомим, з крапочками, подібними до крапельок поту, на округлій поверхні вилиць.
Він знову любовно впакував свій скарб, замкнув саквояж і вийшов з клубу. Таксі, яке він узяв на майдані Сан-Мартін [2], підвезло дона Евлохіо до тильної сторони його будинку в Оррантії [3]. Темніло. Він зволікав хвилину в прохолодній напівтемряві вулиці, побоюючись, що хвіртку замкнено. Знесилений переживаннями, простягнув до неї руку й навіть підстрибнув од радощів: хвіртка з коротким скрипом відчинилася.
У перголі розмовляли. А він так занурився в переживання, що навіть на якийсь час забув про мету своєї шаленої затії, й сприйняв ці голоси й шурхоти як цілковиту несподіванку. Йому здалося: його серце роздувається, наче кисневий мішок, під’єднаний до людини при смерті. Він вирішив пригнутись, але запнувся об камінь і впав долілиць. Відчув різкий біль у лобі, а в роті відчув неприємний смак вологої землі, одначе встати навіть не спробував – так і лежав, майже похований у квітах, тяжко дихаючи, час від час здригаючись. Та все ж, падаючи, він устиг підняти руку з черепом і зараз тримав його в повітрі над землею. Череп залишився чистим.
Від його сховища до перголи було метрів двадцять, і дон Евлохіо чув лише невиразний шум, у якому не міг розібрати ані слова. Насилу підвівся. Придивившись, він упізнав під склепінням гілля великих яблунь, коріння яких упиралося в ґанок будинку, світлу струнку постать і зрозумів, що то його син. Коло нього видніла фігурка дрібніша й більш витончена, що притиснулася до нього. То його невістка. Дон Евлохіо часто-часто моргав, тер очі, болісно намагався розгледіти коло них хлопчика – та дарма. І тут він почув його сміх: чистий дитячий сміх, раптовий, нестримний. Хлопчик промчав садом, наче дика тваринка. Більше не можна було чекати. Старий дістав свічку з кишені куртки, навпомацки згріб гілля на середину стежки, грудки землі, камінці й на вершині цієї купи, яку неминуче помітив би кожен, хто йде стежкою, – встановив свічку. Потім, украй застережливо, аби, не дай Бог свічка не впала, він надів на неї череп. Страшенно хвилюючись, нахилився так, що майже торкався віями змазаного олією черепа, і ледве не скрикнув од радості: розрахунок виявився точним – із дірки в склепінні черепа висовувався кінчик свічки й білів у темряві, наче тубероза. Та милуватися було нема коли. Батько хлопчика підвищив голос, і, хоча старий так само не розібрав слів, було ясно: той звертається до сина. Усі троє перемовлялися: густий голос батька гудів, наростаючи, жіночий голос мелодійно дзюрчав, раз по раз чулися дзвінкі вигуки дитини. Потім настало коротке мовчання, що вибухнуло вереском хлопчика: «Але знай: сьогодні карі вже кінець. Ти сказав: сім днів, і сьогодні вони кінчаються». По цих словах старий почув квапливі кроки.
Він що, біжить стежкою? Надходила вирішальна мить. Дон Евлохіо задихнувся від хвилювання, та впорався з собою й довів замислене до кінця. Перший сірник спалахнув слабким сіруватим полум’ям і тут же згас. Другий горів добре. Обпалюючи подушечки пальців, але не відчуваючи болю, старий тримав сірник біля черепа ще декілька секунд, по тому як уже загорілася свічка. Він було засумнівався в успіху замисленого, бо уявляв собі все трохи інакше: але тут раптом спалахнуло, здавалося, прямо в його руках, з гучним тріскотом, ніби хтось наступив на сухе гілля, – і весь череп освітлився зсередини, вивергаючи вогонь носом, ротом і очницями. «Весь зайнявся!» – вигукнув захоплений дон Евлохіо. Він стояв нерухомо й повторював, немов зіпсована платівка: «Це все олія, олія», заворожений чарівним черепом у полум’ї.
Тут-бо й пролунав крик. Зойк звіра, пронизаного безліччю стріл. Біля старого стояв онук. Його руки були витягнуті вподовж тіла, пальці судомно смикалися. Мертвотно блідий, тремтливий, рот і очі широко розкриті, з його горла самі собою виривалися дивні хрипи. «Він бачив мене, бачив!» – злякався дон Евлохіо. Але, поглянувши на хлопчика, відразу зрозумів, що ні, не бачив: його внук зараз не бачить нічого, крім голови в полум’ї. До неї був прикутий погляд хлопчика, в його очах відбивався глибокий, первісний жах. Усе це сталося одночасно: спалах, зойк, у яскравому світлі полум’я – хлопчик у коротких штанцях, охоплений диким страхом. Старий встиг задоволено подумати, що дійсність перевершила всі його очікування, і почув, що до них ідуть. Уже не боячись шуміти, він повернувся й кількома стрибками, безжально топчучи клумби троянд і хризантем, що їх освічували відблиски вогню, подолав відстань до хвіртки. Добігши до неї, він почув ще один крик, жіночий, теж гучний, та все ж не такий здивований, як зойк онука. Дон Евлохіо не зупинився, навіть голови не повернув.
На вулиці свіжий вітер остудив йому лоба і скуйовдив рідке волосся, та він цього не помітив. Він ішов і йшов, дуже повільно, раз по раз зачіпаючи плечем огорожу саду, щасливо всміхаючись, із кожним кроком дихаючи щораз легше й рівніше.
1. Пергола – веранда, вкрита виноградником.
2. Майдан Сан-Мартін – площа в Лімі, столиці Перу.
3. Оррантія – заможний район на півдні Ліми.
Він повернувся на своє місце й став чекати. Минулої ночі йшов дощ, і квіти досі видавали приємний вологий запах. А проте лютувала машкара, і скільки дон Евлохіо не махав руками біля обличчя, від комах не було порятунку: в підборіддя, що тремтіло, в лоб, навіть в опущені повіки щосекунди впивалися невидимі жала. Гарячковите збудження, котре так підтримувало його вдень, тепер минуло: напала втома і якась непоясненна жура. Йому було ніяково від велетенського темного саду, і заздалегідь мучив нав’язливий, принизливий образ: кухарка чи слуга – словом, хто-небудь – застає його тут: «Що це ви робите в саду в таку годину, доне Евлохіо?» І відразу з’являються син із невісткою, аби остаточно переконатися в тому, що він божевільний. Його сіпнуло. Повернувши голову, він радше вгадав, ніж розгледів, серед клумб із хризантемами й кущів тубероз ледве помітну стежку, що огинала голуб’ятню й провадила до потаємної хвіртки. Старий трохи заспокоївся, згадавши, що тричі перевірив: клямка на хвіртці не затискає, і він будь-якої хвильки може вислизнути на вулицю непоміченим.
«А раптом він уже пройшов?» – подумав старий і знову заклопотався. Тому що була мить, коли він перестав відчувати час і впав у забуття. Це сталося за декілька хвилин по тому, як він нишком прошмигнув до саду крізь давно всіма забуту хвіртку. Отямився він, упустивши маленьку річ, яку весь час машинально крутив у руці. Вона впала і вдарила його по стегну. Ні, хлопчик не міг проскочити непоміченим: його кроки збудили б старого, та й малий, побачивши, що його дідусь сидить біля стежки й спить, неодмінно скрикнув би від несподіванки.
Ця думка підбадьорила його. Зараз вітер дув несильно, старий потроху звикав до прохолоди і вже не так дрижав. У кишені куртки він намацав свічку, сьогодні вдень куплену в крамничці на розі. Старенький у темряві навіть усміхнувся від задоволення: він згадав зачудоване обличчя продавчині. У крамниці він тримався гордовито: походжав, недбало постукуючи довгою тростиною з металевим наконечником, доки жінка розкладала перед ним свічки всіх видів і розмірів. «Ось цю», – мовив він, зробивши швидкий жест, який мав означати досаду: бозна чим доводиться займатись. Продавчиня хотіла було загорнути свічку в папір, але він одмовився й квапливо вийшов з крамниці. Решту дня він провів у клубі «Насіональ», у маленькій кімнатці для гри в ломбер, де ніколи нікого не бувало. Проте на всякий випадок він замкнувся з середини, аби не турбували, й залишив ключ у замковій щілині. Тоді, потонувши у м’якому яскраво-багряному плюші крісла, відкрив саквояж, із яким ніколи не розлучався, і вийняв звідти коштовний згорток. Предмет був загорнутий гарним шарфом білого шовку.
* * *
…Того вечора, в попелястих сутінках, він узяв таксі й велів шоферові кружляти околицями міста; віяв приємний теплий вітерець, за містом червонувато-сіра барва неба надавала пейзажеві певної загадковості. Автомобіль м’яко плив по гладіні асфальту, а пильні вічі старого, – єдине, що залишилося живим на його в’ялому обличчі, яке обвисло безліччю мішечків, – розсіяно ковзали вздовж каналу, рівнобіжного шосе. І тут він побачив його.
– Зупиніться, – сказав він, але шофер не почув. – Стійте! Стоп!
Коли автівка загальмувала, а тоді, давши задній хід, уперлася в купу щебеню, дон Евлохіо переконався: це й справді – череп. Узявши його в руки, старий забув і про вітерець, і про сутінки, з дедалі більшим хвилюванням він роздивлявся цю тверду, міцну, ворожо неприступну оболонку, позбавлену плоті й крові, безносу, безоку, без’язику. Череп виявився маленьким (дон Евлохіо подумав: він належав дитині), запиленим, брудним, і в глáдкій поверхні зяяв отвір із зазубреними краями, розміром у монету. Рот од ідеального трикутника носа відділяв вишуканий перешийок, не такий жовтий, як, приміром, нижня щелепа. Старий задоволено досліджував пальцем очниці, охопивши череп рукою так, що виходило щось на кшталт чепчика; він надівав череп на свій кулак, а потім висовував один палець із носа, а другий – з рота, і виходило таке собі довге роздвоєне жало; він розважався, ворушачи пальцями й уявляючи, що все це – живе.
Два дні старий ховав його, загорнувши в шовковий шарф, у шухляді комоду, в пузатому шкіряному саквояжі, й нікому не розповідав про свою знахідку. Весь наступний день, по тому як він виявив череп, старий провів у себе в кімнаті, нервово походжаючи серед величезних меблів своїх пращурів. Він майже не підводив голови. З боку могло видатися, що людина сумлінно й навіть із певним страхом вивчає криваво-червоний магічний візерунок посеред килима. Насправді візерунку він не бачив. Спочатку його мучили сумніви. Він очікував: а раптом його засміють? Ця думка спершу викликала в ньому гнів, а тоді таку тугу, що він ледве не заплакав. І від цієї миті зухвалий план уже не виходив із його голови. Лише одного разу він забув про нього: коли, стоячи біля вікна, дивився на голуб’ятню, що темніла, всю в дірочках-лазівках, і згадував, що колись цей дерев’яний будиночок із незліченними дверцятами не був пустим і неживим, у ньому мешкали маленькі сірі й білі істоти; вони клювали, залишаючи вибоїнки в підлозі свого житла, а іноді раптом спурхували й літали серед дерев і квітів. Він журливо подумав про те, які вони були слабенькі, які ласкаві, як довірливо сідали йому на долоню, – у нього завжди знаходилася для них жменька зерняток. Варто було стиснути пальці сильніше – і вони приплющували очі й здригалися. Тому він перестав думати про це. Коли прийшли кликати до вечері, старий уже все вирішив. Тієї ночі дон Евлохіо спав міцно. Прокинувшись, він одразу ж забув, що бачив уві сні орду гігантських червоних мурах, які, заполонивши голуб’ятню, чинили паніку серед ніжних створінь, а він уві сні, в бінокль зі свого вікна, спостерігав за тим, що відбувалося.
Спочатку він думав, що відчистити череп не становитиме труду, але помилився. Бруд – вірніше те, що він спершу прийняв за бруд, і що насправді, судячи з їдкого запаху, найімовірніше було екскрементами – в’ївся у стінки, а на потилиці блищав металічним блиском. Білий шарф укривався щораз новими жирними сірими плямами, бруд не відтирався, і дон Евлохіо хвилювався чимдалі сильніше. Одного разу, не витримавши, він спересердя жбурнув череп на підлогу, той покотився по килиму, і старий пожалкував ще до того, як череп зупинився. Він припав до підлоги, поповз за збіглим черепом рачки, настиг його й обережно підняв. Треба спробувати якою-небудь олією… Телефоном замовив банку оливкової олії; хлопчика, який її доставив, зустрів у дверях і вихопив банку з його рук, не звернувши ані найменшої уваги на тривожний погляд, яким той окинув кімнату. Тремтячи від хвилювання, дон Евлохіо змочив шарф олією й став терти, спочатку дуже обережно, а потім усе швидше й енергійніше, до знемоги. Скоро він радісно виявив, що засіб діє: до його ніг випала мжичка пилюки й крупинок бруду. Старий і не помітив, що замазав оливковою олією манжети сорочки й обшлаги куртки. Скінчив, схопився на ноги, високо підняв череп над головою й замилувався ним, чистим, осяйним, нерухомим, з крапочками, подібними до крапельок поту, на округлій поверхні вилиць.
Він знову любовно впакував свій скарб, замкнув саквояж і вийшов з клубу. Таксі, яке він узяв на майдані Сан-Мартін [2], підвезло дона Евлохіо до тильної сторони його будинку в Оррантії [3]. Темніло. Він зволікав хвилину в прохолодній напівтемряві вулиці, побоюючись, що хвіртку замкнено. Знесилений переживаннями, простягнув до неї руку й навіть підстрибнув од радощів: хвіртка з коротким скрипом відчинилася.
У перголі розмовляли. А він так занурився в переживання, що навіть на якийсь час забув про мету своєї шаленої затії, й сприйняв ці голоси й шурхоти як цілковиту несподіванку. Йому здалося: його серце роздувається, наче кисневий мішок, під’єднаний до людини при смерті. Він вирішив пригнутись, але запнувся об камінь і впав долілиць. Відчув різкий біль у лобі, а в роті відчув неприємний смак вологої землі, одначе встати навіть не спробував – так і лежав, майже похований у квітах, тяжко дихаючи, час від час здригаючись. Та все ж, падаючи, він устиг підняти руку з черепом і зараз тримав його в повітрі над землею. Череп залишився чистим.
Від його сховища до перголи було метрів двадцять, і дон Евлохіо чув лише невиразний шум, у якому не міг розібрати ані слова. Насилу підвівся. Придивившись, він упізнав під склепінням гілля великих яблунь, коріння яких упиралося в ґанок будинку, світлу струнку постать і зрозумів, що то його син. Коло нього видніла фігурка дрібніша й більш витончена, що притиснулася до нього. То його невістка. Дон Евлохіо часто-часто моргав, тер очі, болісно намагався розгледіти коло них хлопчика – та дарма. І тут він почув його сміх: чистий дитячий сміх, раптовий, нестримний. Хлопчик промчав садом, наче дика тваринка. Більше не можна було чекати. Старий дістав свічку з кишені куртки, навпомацки згріб гілля на середину стежки, грудки землі, камінці й на вершині цієї купи, яку неминуче помітив би кожен, хто йде стежкою, – встановив свічку. Потім, украй застережливо, аби, не дай Бог свічка не впала, він надів на неї череп. Страшенно хвилюючись, нахилився так, що майже торкався віями змазаного олією черепа, і ледве не скрикнув од радості: розрахунок виявився точним – із дірки в склепінні черепа висовувався кінчик свічки й білів у темряві, наче тубероза. Та милуватися було нема коли. Батько хлопчика підвищив голос, і, хоча старий так само не розібрав слів, було ясно: той звертається до сина. Усі троє перемовлялися: густий голос батька гудів, наростаючи, жіночий голос мелодійно дзюрчав, раз по раз чулися дзвінкі вигуки дитини. Потім настало коротке мовчання, що вибухнуло вереском хлопчика: «Але знай: сьогодні карі вже кінець. Ти сказав: сім днів, і сьогодні вони кінчаються». По цих словах старий почув квапливі кроки.
Він що, біжить стежкою? Надходила вирішальна мить. Дон Евлохіо задихнувся від хвилювання, та впорався з собою й довів замислене до кінця. Перший сірник спалахнув слабким сіруватим полум’ям і тут же згас. Другий горів добре. Обпалюючи подушечки пальців, але не відчуваючи болю, старий тримав сірник біля черепа ще декілька секунд, по тому як уже загорілася свічка. Він було засумнівався в успіху замисленого, бо уявляв собі все трохи інакше: але тут раптом спалахнуло, здавалося, прямо в його руках, з гучним тріскотом, ніби хтось наступив на сухе гілля, – і весь череп освітлився зсередини, вивергаючи вогонь носом, ротом і очницями. «Весь зайнявся!» – вигукнув захоплений дон Евлохіо. Він стояв нерухомо й повторював, немов зіпсована платівка: «Це все олія, олія», заворожений чарівним черепом у полум’ї.
Тут-бо й пролунав крик. Зойк звіра, пронизаного безліччю стріл. Біля старого стояв онук. Його руки були витягнуті вподовж тіла, пальці судомно смикалися. Мертвотно блідий, тремтливий, рот і очі широко розкриті, з його горла самі собою виривалися дивні хрипи. «Він бачив мене, бачив!» – злякався дон Евлохіо. Але, поглянувши на хлопчика, відразу зрозумів, що ні, не бачив: його внук зараз не бачить нічого, крім голови в полум’ї. До неї був прикутий погляд хлопчика, в його очах відбивався глибокий, первісний жах. Усе це сталося одночасно: спалах, зойк, у яскравому світлі полум’я – хлопчик у коротких штанцях, охоплений диким страхом. Старий встиг задоволено подумати, що дійсність перевершила всі його очікування, і почув, що до них ідуть. Уже не боячись шуміти, він повернувся й кількома стрибками, безжально топчучи клумби троянд і хризантем, що їх освічували відблиски вогню, подолав відстань до хвіртки. Добігши до неї, він почув ще один крик, жіночий, теж гучний, та все ж не такий здивований, як зойк онука. Дон Евлохіо не зупинився, навіть голови не повернув.
На вулиці свіжий вітер остудив йому лоба і скуйовдив рідке волосся, та він цього не помітив. Він ішов і йшов, дуже повільно, раз по раз зачіпаючи плечем огорожу саду, щасливо всміхаючись, із кожним кроком дихаючи щораз легше й рівніше.
1. Пергола – веранда, вкрита виноградником.
2. Майдан Сан-Мартін – площа в Лімі, столиці Перу.
3. Оррантія – заможний район на півдні Ліми.
Переклав Василь Білоцерківський
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію