ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.27
05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам брать копірку
Й по межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам брать копірку
Й по межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
2024.04.27
05:19
Шлях спасіння тільки через церкву.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Повернення до себе
Вибираю трав’янисто-грунтовий шлях, не зманюючись на бічні стежечки і доріжки, аби не зійти на манівці. Велосипед з холодного куска металу перетворюється на живу істоту. Відчуваю: стаю одним цілим із ним, отим двоколісним імпульсом-рікою, що м’яко поглинає в себе спориші, пісок, ожину, небо, небо разом із червоним диском сонця на західному горизонті. Світи – грайливих беріз, жовтогарячих маслин, пташиних базарів на електродротах – один за другим проминають-минають, мигтять, летять, манять. Врешті-таки зваблює мене фіолетово-мрійливий світ вересу. Зупиняюся, гладжу рукою розлогий килим, зітканий із дрібнесеньких квіточок на цупких стеблах. Разом зі мною їх голубить сонце. Тиша, така глибока, що, здається, чути, як дихає хтось невидимий, може, моя душа, а може, цієї, що поруч, осики.
Уже знаю: ще довго-довго у пам’яті триматиму цю мить, а можливо, вона буде тримати мене, коли життєвий шлях ляже над прірвою зневіри (не дай Боже!).
Котимося: я і дорога, я і сонце, я і… лисиця. Вона! Пишний рижий хвіст трубою. Це вперше, ота зустріч. Уперше бачу руду схимницю, вільну, легку, майже прозоро-невагому і миттєву. Усміхаюся. Ось він – доторк. До глибинного, чуттєвого, до Бога.
Котимося – затишок нахилених в’язів, буків, тополь над скромним асфальтованим відтинком шляху, навіть не дуже пораненим ямами. На розвилці – символічний хрест, високий, з написом «Дорога до неба». Що ж. Вічна філософія вибору.
Котимося…
Два мости – над старим і новим руслом невеличкої, такої знайомої-невідомої ріки. Цікаво: чому два русла? Неначе відкриваю для себе новий світ, входжу в розріз земної кори, немовби…
…Колись…Давно… Чи ні… У студентські роки. Повертаюся додому зі, здавалося, світів-світів – Балтійське море, Волга, Крим. А за вікном потяга – уже рідні краєвиди.
– І звідки, і куди? – сідає навпроти не дуже тверезий чоловік.
– Додому. З Балтійського моря, – намагаюся бути чемною і навіть ще й похвалитися.
– Ага. То куди ти літала, пташечко?
– До Криму, Херсону, Москви…
– Гм... А в селі Гійче під нашою Равою була?
– Ні.
– О! А в Потеличі славному, нашого ж краю, Бишкові, Забір’ї?
– Ні.
– Ну то ти, кралечко, ніде не була і нічого не бачила.
Відтоді – як шпилькою в душу. А може, і не відтоді. А може, лише тепер виринуло, виплило з минулого і повисло німим запитанням: «Хто ти? Де ти? Для чого?»
Здаюся тепер собі блудним сином, що повертається до Отця.
Здалеку куполів майже не видно за височезними соснами-охоронцями, що стоять на чотирикутному валу довкруж церкви. Входжу у цю безконечність, здіймаючи руки . «В ім’я Твоє…» Зупиняється річка попід валом, наслухають вітри, завмерло у диханні гілля. «Простіть мене за блукання». Не дивуються. Повипинали свої старечі корені-пальці, гріючись на сонці; мовчать, несучи на горбах своїх вічність.
Прикладаю долоні до пошерхлих дубових ребер-стін, висушених вітрами, і відчуваю, як м'яке тепло входить у моє тіло, розливається благодаттю і спокоєм. Вдихаю запах глиці, сушених трав і сонця. Так пахне церква.
– Гарні наші Бесіди?
– Гарні.
– Хто ти?
– Де ти?
– Чи прийдеш?
– Прийду.
…З придорожнього дерева зривається яблуко, котиться до колеса, кладу його в рюкзак. Філософія вибору? Знову?
Неділя. Село відпочиває: завтра – до праці. Лише десь уривчасто промекає козеня та глухим відгомоном – удари м’яча і хлопчачі перегуки.
Декілька корів бреде додому. За ними – дивний дебелий юнак у куцих штанях. Майже порожній маршрутний автобус коливається на вибоїнах. Одна корова (як правило, у таких випадках) починає повільно переходити дорогу прямо перед авто. Чекаємо. Корова повагом спускається в рів, м’якими губами зриває лопуха й урочисто, навіть зі зневагою до навколишнього поспіху, жує. Вбачаю у цьому всьому дійстві найвищу поетичну прозу, адже душа моя вже вщерть наповнена розгойданням, медитацією, поезією.
Котимося: дорога – я – велосипед – місяць. Він якось так зненацька з’явився над нами, можна руку простягнути і доторкнутися до нього. Але боюся, що проткну в ньому дірку або розірву необережно, бо він – витинанка, біла, легка, невагома, з якимись химерними візерунками. Ну невже там сюжет Каїна та Авеля? Не вірю. Не бачу. Не хочу бачити.
Село врешті обривається акордом перехрестя, траси, вогнів сучасної корчми і водночас тихої каплички.
Хтось невидимий заховав місячну витинанку, натомість підкинув у небо жовтий м’ячик, бавиться ним, перекидаючи через дорогу, понад миготливими автомобілями, що не тямлять себе від шаленого бігу.
Котимося: я – Земля – м’ячик – моя незвідана дорога.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Повернення до себе
Вибираю трав’янисто-грунтовий шлях, не зманюючись на бічні стежечки і доріжки, аби не зійти на манівці. Велосипед з холодного куска металу перетворюється на живу істоту. Відчуваю: стаю одним цілим із ним, отим двоколісним імпульсом-рікою, що м’яко поглинає в себе спориші, пісок, ожину, небо, небо разом із червоним диском сонця на західному горизонті. Світи – грайливих беріз, жовтогарячих маслин, пташиних базарів на електродротах – один за другим проминають-минають, мигтять, летять, манять. Врешті-таки зваблює мене фіолетово-мрійливий світ вересу. Зупиняюся, гладжу рукою розлогий килим, зітканий із дрібнесеньких квіточок на цупких стеблах. Разом зі мною їх голубить сонце. Тиша, така глибока, що, здається, чути, як дихає хтось невидимий, може, моя душа, а може, цієї, що поруч, осики.
Уже знаю: ще довго-довго у пам’яті триматиму цю мить, а можливо, вона буде тримати мене, коли життєвий шлях ляже над прірвою зневіри (не дай Боже!).
Котимося: я і дорога, я і сонце, я і… лисиця. Вона! Пишний рижий хвіст трубою. Це вперше, ота зустріч. Уперше бачу руду схимницю, вільну, легку, майже прозоро-невагому і миттєву. Усміхаюся. Ось він – доторк. До глибинного, чуттєвого, до Бога.
Котимося – затишок нахилених в’язів, буків, тополь над скромним асфальтованим відтинком шляху, навіть не дуже пораненим ямами. На розвилці – символічний хрест, високий, з написом «Дорога до неба». Що ж. Вічна філософія вибору.
Котимося…
Два мости – над старим і новим руслом невеличкої, такої знайомої-невідомої ріки. Цікаво: чому два русла? Неначе відкриваю для себе новий світ, входжу в розріз земної кори, немовби…
…Колись…Давно… Чи ні… У студентські роки. Повертаюся додому зі, здавалося, світів-світів – Балтійське море, Волга, Крим. А за вікном потяга – уже рідні краєвиди.
– І звідки, і куди? – сідає навпроти не дуже тверезий чоловік.
– Додому. З Балтійського моря, – намагаюся бути чемною і навіть ще й похвалитися.
– Ага. То куди ти літала, пташечко?
– До Криму, Херсону, Москви…
– Гм... А в селі Гійче під нашою Равою була?
– Ні.
– О! А в Потеличі славному, нашого ж краю, Бишкові, Забір’ї?
– Ні.
– Ну то ти, кралечко, ніде не була і нічого не бачила.
Відтоді – як шпилькою в душу. А може, і не відтоді. А може, лише тепер виринуло, виплило з минулого і повисло німим запитанням: «Хто ти? Де ти? Для чого?»
Здаюся тепер собі блудним сином, що повертається до Отця.
Здалеку куполів майже не видно за височезними соснами-охоронцями, що стоять на чотирикутному валу довкруж церкви. Входжу у цю безконечність, здіймаючи руки . «В ім’я Твоє…» Зупиняється річка попід валом, наслухають вітри, завмерло у диханні гілля. «Простіть мене за блукання». Не дивуються. Повипинали свої старечі корені-пальці, гріючись на сонці; мовчать, несучи на горбах своїх вічність.
Прикладаю долоні до пошерхлих дубових ребер-стін, висушених вітрами, і відчуваю, як м'яке тепло входить у моє тіло, розливається благодаттю і спокоєм. Вдихаю запах глиці, сушених трав і сонця. Так пахне церква.
– Гарні наші Бесіди?
– Гарні.
– Хто ти?
– Де ти?
– Чи прийдеш?
– Прийду.
…З придорожнього дерева зривається яблуко, котиться до колеса, кладу його в рюкзак. Філософія вибору? Знову?
Неділя. Село відпочиває: завтра – до праці. Лише десь уривчасто промекає козеня та глухим відгомоном – удари м’яча і хлопчачі перегуки.
Декілька корів бреде додому. За ними – дивний дебелий юнак у куцих штанях. Майже порожній маршрутний автобус коливається на вибоїнах. Одна корова (як правило, у таких випадках) починає повільно переходити дорогу прямо перед авто. Чекаємо. Корова повагом спускається в рів, м’якими губами зриває лопуха й урочисто, навіть зі зневагою до навколишнього поспіху, жує. Вбачаю у цьому всьому дійстві найвищу поетичну прозу, адже душа моя вже вщерть наповнена розгойданням, медитацією, поезією.
Котимося: дорога – я – велосипед – місяць. Він якось так зненацька з’явився над нами, можна руку простягнути і доторкнутися до нього. Але боюся, що проткну в ньому дірку або розірву необережно, бо він – витинанка, біла, легка, невагома, з якимись химерними візерунками. Ну невже там сюжет Каїна та Авеля? Не вірю. Не бачу. Не хочу бачити.
Село врешті обривається акордом перехрестя, траси, вогнів сучасної корчми і водночас тихої каплички.
Хтось невидимий заховав місячну витинанку, натомість підкинув у небо жовтий м’ячик, бавиться ним, перекидаючи через дорогу, понад миготливими автомобілями, що не тямлять себе від шаленого бігу.
Котимося: я – Земля – м’ячик – моя незвідана дорога.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію