Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Радченко Рудий Гриб Рудольф (2001)



Художня проза
  1. "...Живий"


    Вона швидко минула три прилавки, ніби й не помітивши їх; хтось кричав "Свіжі квіти! Купуйте квіти!".
    Жінка сіпнулась на цьому слові. Вона глипнула на прилавки навколо і зупинилась серед розжареного ринку...
    Її очі були схожі на два озера, що пересихали, бо дощило так часто, що здається сама жінка збилась з ліку.
    Дощило й справді довго і часто в цьому місті.
    Вчора ось, майже весь день. А вночі закінчилось.
    Мало пекти, прийнанні, ще дні два; як і перед кожним дощем в цьому місті.
    Все швидко висохло на такій спеці, і вже здіймались перші клуби пилу.
    І серед клубів пилу стояла вона.
    Така виснажена від дощів і сонця водночас. Їй набридла, здавалось, взагалі погода.
    Вона стояла, а повз неї проносилось життя. Проносились так швидко, що перетворилось на суцільну лінію світла. Ніби вона стояла серед автостради і притискала до грудей шкіряного пальто, що носилось ще з давніх-давен, маленькі черевички.
    І не було зрозуміло, чи світ зупинився, чи вона так швидко в ньому несеться...

    Вона сіпнулась на голос, і подивилась на продавця квітів, що зазивав до себе, а затим на його прилавок. Там стояли червоні айстри, чимось схожі на гвоздички.
    І враз її очі стали ніби більшими і округлішими; а через хвилину, несподівано для всіх, пішов дощ.
    Залопотіло по стріхах; швидко і нетерпляче залопотіло ногами по бруківці.
    Всі ховались хто куди; люди весело бігли, говорячи про щось між собою.
    Продавці суєтились з товаром. Покупці стояли під навісами, які невстиг ще майже ніхто зібрати.
    Люди, що стояли під брезентами, сміялись, говорили і жартували, здається ніби зовсім забувши про всіх і все, що відбувається на вулиці...

    А жінка мовчки зрушила з місця до свого торгівельного, згорбившись, ніби похнюпившись, і сильніше притисши черевички до грудей.
    По її щоці збігала дощова вода, позаяк капюшону не було і дощ падав їй на голову.
    Зрештую, вона дійшла до торгівельного місця і почала розкладати свій невеликий крам на бетонний прилавок— вона поставила маленькі, дитячі черевички; три медалі "за мужність і відвагу", і майже нові берці.
    Все було готово, стояло рівно на її прилавку.
    І берці— невеликого розміру,— здається, молодого солдата, тримали під собою шматок паперу, щоб не злетів.
    На ньому було виведено зеленими літерами: "продаються дитячі черевички. Неношені."

    Збоку від її прилавку сидів чоловік.
    Сидів на стільці, і читав газету.
    Це був власник сусіднього місця. В ньому йшлось про загинувших на далекому сході. Йшлося про бравих хлопців і співчуття їх загибелі. Йшлося про якісь три ордени...
    Жінка глипнула на газету. Вірніше на другу її шпальту, де це і було написано.
    А затим повільно взяла берці— бережно і ніжно... І витрусила з них пісок до долу. А затим посміхнулась.

    Дощити перестало. По стріхам забігали сонячні проміння. Розвиднилось швидко і сонце, що стояло високо в небі, передвіщало довгий і променистий день, повний тепла.
    В кінці статті про "героїв з близького сходу" писалось: "лавреат трьох медалей був знайдений і після успішної виконаної бойової операції повернеться додому".
    Було сонячно але вітряно. Жінка жила недалеко, в зелених насадженнях, нагорі. Там було вітру найбільше.
    І звідкись там, здалеку— коли жінка, не говорячи ніслова, піднімалась на гору, шарпнув поток східного відру.

    Він був настільки сильний, що між листям почувся протяжний свист.
    А в ньому почулось "...живий".
    ***
    А затим почався дощ, що залив з новою силою. Але він був короткий. Зовсім вже короткий.
    І сліпий.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. П'яні янголи і старий "Ундервуд" Частина 2
    Він вийшов з лавки, і сів на паркову лаву, яка стояла біля під'їзду однієї багатоповерхівки.
    Він сів з полегшенням, що здихався триклятого станка, і відкрив банку.
    З банки поспішно вирвався дух, і Ігор вдруге за своє життя, впав від подиву.
    Вірніше, мав впасти, але лава не дала.
    Натомість, замість Ігоря, на асфальт впала банка.
    — Хто ти, йоб твою мать, такий?
    — Я— партійна совість.
    — З Довлато... А ти знаєш Красноперова?
    — Існує такий.
    Ігор не міг повірити своїм очам. Перед ним стояв персонаж довлатівської повісті.
    — Де він?— спитав дух.
    Ігор щось бурмотів в недопозумінні, поки дух відчайдушно кружляв на асфальті, схопившись за голову.
    — Де він?!— з ще більшим переживанням і напором, він взяв журналіста за шкіпарки— де він, де він, де?!
    — Хто він?.. Я не розумію, хто?..
    — Та клятий друкарський станок. Тільки не кажи, що ти його... О ні...
    І Ігор сам все зрозумів.
    Вірніше не зрозумів нічого. Ігор не розумів, чому; не розумів навіщо.
    Він глянув на осколки від банки, що лежали на асфальті.
    "Ось так просто б'ються наші надії, ось так просто розбиваються серця, а ми цього навіть не помічаємо..."
    І Ігор охоплює руками своє лице, а очі туманять сльози.
    "Це ж я не просто станок свій продав; це ж я душу продав..."
    Він повільно осідається на лаву, де давно сидить у розпачі дух, котрий, бачачи, що Ігор плаче,і теж починає плакати.

    2. У Ігора в руках— пляшка горілки, і він заливає сльози цим вогненним пійлом.
    Він п'є, всхлипуює, і знову п'є, і знову всхлипує.
    Це було порівняти з втратою єдиної рідної душі.
    І сльози йому л'ються, але він бачить, що плаче його супутник, і якось милосердно,— чи то з жалю, чи з солідарності до горя— пропонує йому пляшку.
    Той охоплює її, і починає допивати.
    П'є судорожно, по-російськом; якось по довлатівському.
    В кінці-кінців, він кашлянув, але не заспокоївся.
    Але тут, водночас, в їх головах виникає думка— не пізно ще повернутись, і забрати свою друкарську машинку.
    Що ще не все втрачено! Все ще можна пустити пустити колії в різні боки.
    І вони біжать— підхмелілі і в сльозах— назад, до лавки антиквару, і на їх очах, з дверного пройому, вириваються язики полум'я.
    Все горить, все навколо мигає, а Ігор стоїть, як вкопаний.
    От і все— згоріла його душа; згоріла надія, і згоріла єдина близька, і дорога йому річ. Все було скінчено.

    3. Але горілка не закінчувалась. В руках з'являлась пляшка за пляшкою, аж поки дух не напивається кінцево,— поки не непритомніє. Врешті, він починає зникати. Всенсі, дух.
    Його тіло починає зеленіти, і поступово розчинається попелом на повітрі.
    "Швидко ж ти здувся"— вимовляє це Ігор внутрішнім голосом, підкошеним синькою.
    Врешті, з-за рогу з'являється Іван Грозний, з постановки Булгакова, перехрещує місце, де лежав персонаж, від якого лишилась тільки тінь, що скоро випарується під дією сонця.
    Цар промовляє: "ось що водяра животворяща з людьми робить!"
    І тут на них світить сонце, і вони— тінь, і цар Грозний— зникають.
    Та це не кінець.
    З-за рогу виходять двоє, в нквсній формі. Рішучим кроком підходять до Ігора, і починають його бити.
    На п'яне, не розбірливе питання Ігора вони не відповідають.
    Врешті, хто їх зна— можливо люди в нквс були занадто неговорющі, чи може вони просто не розбірали п'яне бурмотіння?...
    Словом, не ясно.
    Хтось з них після цього зачитує йому за що його побили.
    Звучить це так: "за укриття незаконного кадра, і за п'янство в людних місцях".
    Все було б звичним ділом, діялось би те в 20 рр минулого ст. Але ж тепер 21 століття, нквс і гб давно нема...
    Словом, ось такий він—містичний реалізм в постмодерні.

    4. Затим він, побитий, знікчемлений плентається по вулицях з пляшкою горілки, що щораз поповнюється знову і знову...
    Пляшка, якій нема дна, і яка не зникне з ойго життя найближчі пару місяців.
    Він пив, потім повертався до реального життя.
    Щось бурмотів поп'яні,ніби, воліючи намацати вухо реальності, в яке негайно треба пояснити все.
    Порочне коло— жовті плями сонця на стінах, хмурі небеса над його квартирою і повна самотність.
    Самотність, самотність, самотність....
    Не знаю я синонімимів, щоб описали його стан краще, ніж слово самотність.
    Можливо розпач, чи прокоастинація?
    Але поряд тебе, навіть коли ти в розпачі, є хоча б хтось.
    Хоча ні, нема— ти можеш стояти хоч в кімнаті з сотнею людей, але всередині ти будеш пустий.
    Але він був в пустій абсолютно квартирі, бо навіть кота поряд нього не було.
    Якось дивно так— після побиття і розтанення персонажа тої сентиментальної повісті пропало все— томик Ф.Війона, кіт Мартин, і навіть ті радянські двері.
    Він пробується до письма, але він навіть 5 слів написати не може.
    Він вже нічого не може— він продав все, що вмів...
    Продав безповоротно.
    Продав обломок душі...
    Продав, а воно згоріло.
    Певно це і є суть будь якого бізнесу, потреблядства, купівлі і продажу— коли ти комусь віддаєш своє, то воно згора,
    даючи тобі шанси почати щось нове.

    5.Черговий запій.
    Звучить як назва якогось оповідання...
    Якби він був Чеховим, то обрав би, певно, псевдонім "Людина без печінки", бо пив він по-чорному, і печінки в нього, здавалось, не було.
    Зате була горілка, що могла замінити будь який момент життя і будь який людський орган.
    Окрім серця. Горілка, або, як я пафосно її називав раніш— "водка", тільки розчулює серця.
    Хоча і дико для них гидотна.
    Загалом, горілка корисна для серця.
    Серце, не печінка, хоча— уявіть собі— теж може страждати від цирозу.
    Тільки не від алкогольного, а від цирозу людських душ...
    А від цирозу людських душ одні ліки— горілка і,бажано, американська література (не одним Довлатовим так и ж).
    Знаєте, останній колись сказав на одному відеоінтерв'ю, що американська проза легка, коротка і з гумором.
    Формулювання було поставлено таке: "Коли я читаю Тургенева, мені важко уявити, чи здатен персонаж переплисти озеро. А коли я читаю американську прозу, то навпаки— розумію, на що здатна та чи інша людина".
    Словом, передане мною мовлення Довлатова викривлене, але точне, і думаю натяк пояснювати не треба.

    Ігора в цьому плані було важко зрозуміти.
    Цироз серця був для нього якимось вічним атрибутом. Як шафа в кімнаті— ліжко, тумба...
    І лікування від нього він приймав регулярно. Це виливалось в отакі запої.
    Та в моменти рідкої тверезості він розумів, що йому не вистачає кохання.
    Може тому горілка цироз серця не лікувала, а погіршувала?
    Словом, не ясно— у кожного ця хвороба (не рідкісна, маю зазначити) перебігає по різному.
    І важко вивести одне лікування і одні універсальні ліки— комусь шкодить горілка.
    Комусь— вино...
    Але все ж, я думаю універсальними ліками для будь-якої хвороби є любов та кохання.

    6. Запій продовжувався вже 6 день, і на 7 день Ігор покинув своє житло.
    В цей момент він був досить тверезий, щоб триматись на ногах.
    Він вийшов на двір, тримтячими руками закриваючи двері.
    Агенство, здається забуло про нього, так, як в цьому світі, здається, зовсім не відбувається нічого, гідного журналісткої уваги.
    Потім журналіст згадав, що сам же і взяв відпустку ще до цього всього.
    Сонце було таким легким, але світ відчувався в ньому таким нестерпним.
    І лиш це сонце приділяло всьому цьому хоч якийсь сенс.
    І раптом, серед цього всього бруду, нікчемності і брехні він уважніше придивляється до цієї золотої паляниці.
    Паляниці, що від неї кожен хоче вкусити вічнотеплий шматок.
    Шматок, що називається щастям.
    Бо щастя, це просто вітамін Д.
    Він стоїть і стоїть, дивиться на це сонце.
    Людям до нього зовсім нема ніякого діла, поки ніхто не подивиться на нього.
    Він біжить до найближчого будинку.
    Здіймається поверх за поверхом, поверх за поверхом....
    Відкрива двері на горище.
    Він перечипається через щось важке.
    Знову, знову, знову...
    Але в один момент він зупиняється і чує якесь тріпотіння в дальньому кутку горіща.
    Він острепенів... Зупинився. Прислухався до цієї тиші, яку розрізає ледь чутне тріпотіння.
    Він підвинувся до об'єкта, що видавав шум.
    Це була маленька пташка. Пташка, яка , певно, випадково сюди потрапила .
    Можливо вона сиділа на даху, а її загнав сюди кіт, а потім двері на горіще зачинились.
    — Пташечка!— ласкаво і якось по-дитячому вийшло у прозаїка— не бійся мене. Я не скривджу тебе. Не тікай...— Ігор бережливо обгорнув її обома руками.
    Він обдивився її. Вона була ніби не ушкоджена.
    Це була ластівка, як пізніше виявилось.
    Бо ластівки ж перші вісники весни, що тільки ступала на цю землю...
    ***
    Колись Ігор жив в селі.
    У них була літня кухня, під стріхою якої жили ластівки.
    Кожного дня було видно, як вони вилітали з-під стріхи. Бавились і гомоніли.
    В якийсь момент ластівка перестала з'являтись, а пізніше її пір'їнки виявились за сараєм...
    А саме ця ластівка була найбільш цікавіша до Ігоря, коли він сидів на дворі, читаючи Горького, Гуцала і Тютюнника.
    Той день був особливо сонячний, коли "хмара" (так Ігор назвав свою знайому птаху) сіла йому на плече під час того, як той читав "Три зозулі з поклоном".
    Ігор читав занадто занурюючись, що його важко було відволікти.
    Дуже близьке цвірінькання його відволікло.
    Ігор здивувався, і не втрачаючи інтересах спостерігав за ластівкою.
    Та, все ж довіряючи, але не зовсім, ніби відсахнулась, пурхнувши, а потім вони зблизились, коли Хмаркович придивився в один момент— короткий, коротше мілісекунди,— до неї, то впізнав свою матір, що поневірялась по світу в пошуках заробітку.
    Зараз вона була в далекій Європі, та ця пташка ніби була схожа на неї.
    Ті ж самі очі...
    Глибокі, не без суму.
    Саме такі пташині очі.
    Він, як і тоді, взібрався на дах по драбині, тримаючи в руках ластівку.
    І, тільки но, взібравшись на дах, він випустив її і вона пурхнула аж під сонце, а він стояв, і дивився на її хвостате тулубце.
    "Нехай я не врятую себе від цього світу. Нехай я не врятую свою душу, і мене ніколи не надрукують, але птаха я мушу врятувати... Прийнаманні цього".
    І він обережно розправив ладоні, і птаха, як і тоді, пурхнула.
    В якийсь момент він подивився на це створіння, і зрозумів, наскільки він схожий на цього птаха.
    Як він раніше лежав в цьому горищі, втративши свободу. Втративши сонце, і загнаний на темне горище іншими людьми, і самим собою— сам собі він був найгірший звір...
    А тепер він вільний. Вільний розправити крила і злетіти в це небо. Тепер його ніщо не тримало...
    Але в момент йому згадались три окривавлені пір'їнки за сараєм, і могила матері, так до дивини схожа на могилу тої Ігоревої ластівки.
    Тільки пташина могила була без хреста.
    ...В момент всі звуки застигли і все застигло. Повільними кроками, як в уповільненій зйомці, він наближається до краю даху і дивиться вниз: перед будинком навпроти лежало тіло ластівки.
    Вона, видно, побачила у відображенні скла небо і влетіла в нього...
    Так вона і лишилась лежати на землі, повіривши в цю імітацію.
    Але Ігор перевів погляд в інший бік і побачив панораму міста і ту безмежно-синю стелю над ним.
    Туди дивились вже скляні очі ластівки і живі очі людини.
    Туди на стелю, за якою розкривається безмежний простір, вивчений краще ніж глибінь морська...
    Ігор повільно спускався вниз, відчуваючи, що його втрачене покоління, буде називатись віком падшого птаха...

    Лютий–Березень 2022
    Далі буде:)


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. П'яні янголи і старий "Ундервуд" Частина 1
    1."От стоїш ти на краю провалля, дивишся в вічі богу, і питаєш себе— навіщо я тут? Хто я? Як я сюди потрапив?
    Чому саме в цей момент я дивлюся в вічі цьому старому, і не знаю що говорити.
    Попросити бути милосердним з собою? Як, якщо ти все життя його хулив на чому світ стоїть, а тепер посиш милосердя з його зовсім білих рук. Які по лікті в крові...
    А може сказати йому все в обличчя? Кинути йому купку слів, як кинув їх на палубу Пентагрюель, але то всього лиш купка скупих звинувачень. Ти їх кинеш, а вони вдаряться об його бороду і зникнуть, не долетівши до його вух, вкритих сивиною.
    І ти дивишся на його лице, розумієш, що твоє уявлення цього створіння спаплюжила ця блядська мейнстрім-культура, і стрибаєш на його бороду, лізеш до гори, з ціллю вмазати йому по зморшкуватій пиці, але не долізши до носа падаєш до низу, і упавши, боляче б'єшся об підлогу ребрами. Лунає гучний сміх з усіх боків. І не ясно до кінця, хто сміється— параноя чи соціофобія, чи якісь люди, які певно існують десь там в раю. Мученики в пеклі не сміються— хіба не так? Чи є в них час взагалі, в перервах між стражданнями, на сміх? До кінця не ясно, та я там не був."

    Він знову тягнеться до друкарського станка, щоб витягнути з його пащеки сигаретний папір, і покласти його на стіл. Піде на самокрутки.
    Він писав частіш прозу ніж якісь статті, на цій друкарській машинці, яку він купив в Німеччині, коли був там у відрядженні. "Ундервуд". Точно ніхто не сказав йому, якого року цей станок, але працював він ще добре. (Статті писав він олівцем, але на комп'ютері не любив. Він був йому не зручний, і на ньому він частіше дивився щось, чи читав новини, а "Ундервуд" він використовував для своєї прози).
    Вона була досить дешева по його мірках— обійшлась йому в 25 євро. Грошей при ньому було близько тисячі євро.
    Ігор Хмарокович— так звуть автора рядків про бога, і смерть, і власника друкарської машинки "Ундервуд".

    Уже почалась зима. Він любив зимове небо,любив цей синій відтінок, але його непокоїла просто сама пора року, як зима наповнювала його чорною меланхолією, і думками про суїцид. Але він всеодно жив.
    Життя продовжувалось, егеж?
    Він узяв папірець і почав усе перечитувати, усівшись напроти вікна.
    Він жив досить непогано— двокімнатна квартира, котя, Ундервуд, купа книжок, які були поверх його робочого столу.
    В коридорі шафка, далі по коридору й на право кухня. Як вийти з кімнати, і поглянути на ліво, то позаду опиниться туалет.
    А якщо подивитись вперед, то можна побачити досить гарного розміру спальню і ліжко.
    Усе те, що було куповане за чесно зароблені, і що служить йому і тепер.
    Окрім, звичайно, "ундервуду", що був купований на гроші того ж таки агентства.
    Він сідає на невеличке кріселко в кабінеті напроти вікна, і перечитує уривок, підмічаючи, що це схоже на Жаданів стиль.
    Ще б пак, точнісінько так, як пише Сергій. А все через те, що він чита його романи, вірші та оповідання. Та хіба ж він винен, що цей чолов'яга пише так добре?
    Чи не схоже?...
    Він перечитує, влаштовуючи своїм очам ще одне коло марафону по шматку папера.
    — Та ні, не схоже... О господи, це нестерпно!
    Він жбурля папір в стінку, але він не доліта та безшумно падає на підлогу.
    Але знову він піднімає папір і перечитує.
    "А як же бог виглядає насправді? Можливо, це більше ніж старий дід. Можливо це почуття? Чуття водять людей за ніс. Секс, хіть, любов, ейфорія. Але що є істинним богом? Може це благо? Але хіба благо приносить щастя? То що ж це?...
    Та й хіба той уривок про мене? Чи я, право, соціофоб чи параноїк? Хто ж я такий?"— думає кожен раз він, коли читає свої уривки, не помічаючи за цим уривком очевидних речей. Та й іноді не помічає їх просто в уривках своєї прози, якщо чесно.
    Він подивився у вікно. За ним йшов сніг. Ці пухкі, білі бжоли, що летіли з якихось небесних вуликів, щоб померти і не вернутись назад.
    — Тварь ли я дрожащая...— говорить вголос, згадуючи випадкову цитату, що прийшла йому в голову при прочитанні слів "параноя" і "соціофобія", та його перебивають, не даючи договорити, і продовжуючи за нього.
    — Или право имею?
    Він обернувся, рот застиг в жахливій о.
    — Відповідь там де ти менш усього шукаєш.
    Люди весь час шукають істину в далечині неба, забуваючи про те, що є глибінь морська. Люди постійно в щось вірують, і люди набагато частіше видумують божків, ніж видумують папір.
    —Блять, хто тут!?— він крикнув це, і раптом упав на підлогу від несподіванки.
    Це звучало з вуст, а точніше писка, кота.
    ***
    Між тим: так— Булгаков використав цей троп, але доля не Булгаков— так же?
    Та й не одним же Булгаковим.В додачу, доля не підпадає ні під які рамки творчості і авторських прав. Та й хто врешті решт давніше існує— доля чи Булгаков? Питання цікаве, але не менш цікавіше— чий бронзовий постамент згадують люди, особливо школярі?
    Питання риторичне...
    Перед ним стояв кіт. Так, його кіт— Мартин, і говорив до нього очевидно якусь релігійну проповідь:
    —Шукай істину де її мало хто шукає.
    — Чекай, чекай— хто ти, мать твою, такий?
    —Я кіт. Беньки по вилазили?
    — Біса ти говориш?
    — Є в кого вчитись, чоловіче.
    "Гаразд, кіт то й кіт. Подумаєш, тільки розмовлючий"— подумав наш герой.
    — Хах— сказав Ігор, трохи заспокоївшись —
    Гарна це в тебе можливість. Що ще ти вмієш, про що я ще досі не відаю?
    — Багато чого, але зараз я навертаю тебе на правильні думки, тож якого біса ти тут лежиш передімною? Найбільша трагедія вашого покоління в бездіяльності і лінивості, що перетворює даунів і імбіцилів на лінивих даунів та імбіцилів.
    Та менш з тим.
    Мартин вийшов з кімнати на чотирьох (хоча чому б це він виходив на двох?), а журналіст ще досі лежав на підлозі.
    "Яка ще відповідь, яке ще питання, що в біса тут коїться?.."
    Раптом з полиці вплала книжка. "Поезії".
    Була розгорнута сторінка на главі "Франсуа Війон". Очевидно, це був великий том зарубіжної поезії, яку він вкрав з бібліотеки. Що це був том було легко вирахувати— він впав з таким гуркотом, що можна було б сказати,
    що вибились шибки.
    А далі пішла містика: сторінки почали гортатись вітром, і якийсь дивний голос почав декламувати "Баладу прикмет", а Ігор гепнувся на підлогу ще раз.
    Він досить здивувався, що ще м'яко сказано, з такого ходу речей, тому рубай Хаяма він не дослухав.
    Затим просто вибіг з кабінету, і хряпнув старими радянськими дверима.
    Він побіг в спальню, і заперся на замок, а затим дійшовши до ліжка, гепнувся на нього зомлілий— напевно від жаху, шоку і цього колоритного, і такого готичного українського містицизму, який в свій час виплекав і Булгаков, і Гоголь.
    В якого є свій гротескний настрій.

    2. Він прокинувся, і став пригадувати події, що стались. Голова гуділа, і була дуже гаряча по відчуттям, хоча температури не було, бо після того, що з ним відбулось,він, на всяк випадок, її поміряв.
    Це був звичайний мігрень, симптоми, тимпаче, йому знайомі— голова здавалась йому окремим механізмом, що не підкорявся його волі, що активно працював.
    Ясно було,— це наслідки стресу, котрий він пережив.
    Але страх зійшов, як зійшла на нівець і хуртовина за вікном, а потім і зовсім затих.
    Було зовсім темно— на дворі, у вальсі, ще досі кружляли сніжки, як на сцені в прожекторі сценічного ліхтаря, який заміняв вуличний.
    Та враз він відчув себе виключно паршиво.
    Таке відчуття якось непомітно приходить в твою голову. Ніби навколо тебе є багато людей, а ніби й нікого. Це важко описати, але відчути легко. Почуття це легке, як пір'їнка; але діє на твій організм тяжко, мов ртуть.
    І справді— в нього було багато друзів, буквально вчора...Але це вчора було рік тому.
    І новий рік якось для нього пройшов не помітно. Якось без подарунків, багатого столу і людей що були йому дорогі.
    Уперше він відчув це чуття в 14— якраз теж після нового року. Мама приїхала з заробітків, але вдома він бачив її рідко. Її можна зрозуміти— все це через бабусю і діда...
    Він вийшов з кімнати. Пішов до кухні, і там спав Мартин. Почувши, що хтось таки ввійшов до кухні ( сюди мало хто заходив, бо тут живуть переважно тільки Ігор і він), кіт почав тертись об ногу хазяїна, і просити їсти. Ігор прохання почув, і схотів його виконувати, але взяв його під верхні лапи, як беруть під пахви дітей, і дивлячись в його нахабно-егоїстичну пику, говорив "може мені тебе назвати Бегемотом".
    Затим він все-таки потягнувся до корму, але— от бідося!— він опрокинув масло. А це могло значити тільки одне— треба переназивати кота Бегемотом.
    Але корм він насипав, масло— витер, а потім одягнувся, і без найменшого сумніву покинув квартиру, зачинивши її на замок, тим самим двічі порушивши настанови того-ж таки поета.
    На вулиці було свіжо, також було чути дітей, що катались на санчатах. Звичайна картина для спальника зимою.
    Але його це не цікавило. Він думав про своє, коли минав цей клапоть двору. Він думав про маму.
    Ось її не було вже два роки, і відчуття пустоти його поїдало. Він щоразу все далі й далі віддалявся від справжнього життя. Затим обірвав контакти з домом кінцево, і поїхав в це місто. Почав пити, відучився в університеті і почав писати. Читання його не покидало— він працював в агентстві, що я раніш згадував, читав уподобаного з дитинства Довлатова, і, коли йому випало відвідати Німеччину, він все таки купив "Ундервуд" на якійсь барахолці.
    Вивчив накінець англійську, і все ніби стало на рейки і почало котитись. Але раптом постало значне питання, що мучило його з юності, але так і не було вирішено— хто він? Хто його бог? Чого він врешті прагне?...
    Він почав пригадувати те, про що думав тоді стоячи в кімнаті і дивлячись в вікно. Те відчуття смутку і безвиході накрило його сильною хвилею почуттів. Хто винен, що робити? Поки не ясно було, та все ж маму він любив.
    Інших родичів він також любив, але не стільки як її.
    Його навіть огортало почуття страху— що як не стане матері, то він лишиться зовсім один. Зовсім один і без нікого. І що в нього є лише вона одна, кому була б потрібна його проза. Вона б одна сказала: " так тримати малий, не здавайся!".
    — А я стільки причинив їй болю, стільки її обдурював, а вона хотіла для мене лиш добра. Хотіла, щоб я вкусив шматок цього божого пирога... Звичайно бабка з дідом не краще— та є в чому її винить? Іноді ті, хто хочуть зробити нам добре, вберегти нас від життєвої мудакуватості вдаються до сумнівних рішень— це я знаю напевно.
    Але таке відчуття, що моя бабця іноді просто ненавиділа свою дочку, і я часто бачив як вона через це плакала, або щось таке. Та на злість у мене не вистачало чи то сил, чи то якоїсь снаги...Загалом не знаю, варто б купити чого небудь...
    "Так. Я все таки купив— подумки мовив він— ковбаса, молоко, сир. "Чернігівське", буряк, картопля...І все таки через що були ці всі гоніння моєї матері? Хіба це виглядало як любов? Це егоїзм, на мою думку. Але яка його природа?...На якому підґрунті він виникає?... На підґрунті "Простоквашино". Авжеж...Авжеж."
    І тут його окликнув знайомий голос. В його нотках він пізнавав свого старого знайомого. Голос окріп, але картавість лишилась. Ігор обернувся.
    — Привіт Ігорок!
    — І тобі не хворать, Тарасику— не ловко прозаїк потиснув руку незваному знайомому і діалог прийняв типове русло.
    — Як діла? Шо несеш? Будеш?— він протягнув мені "чернігівське", та я сказав що не вживаю. Як ви зрозуміли, я нахабно збрехав. Тарас харкнув на підлогу, потім якось по ідіотському засміявся. Я подумав: "господи, що з людьми тільки робить чернігівське...Хоча він був ще таким зі школи... Чи можливо це "чернігівське" занадто дешеве?..."
    — Та я поспішаю, але тим не менш— можем поговорити. Як справи? Ти закінчуєш вже свій політех?
    — Да. Скоро вже...
    — Це хто?— почувся нахабний голос дружка мого знайомого.
    — Це Ігорьок...Ігорьок— це мій друг— Саша.— Саша не протягнув руки. Ігор не протягнув її теж. Поряд нього йшла якась дівчина. Сніжана. Вірніше не шла, а пленталась, як п'яна косуля.
    І вона дійсно була п'яна, і ясно було— рівень "гламурності" цієї персонажки був не нижче, ніж у її кавалера та його друга, по сумісництву мого старого знайомого.

    2.1 Р.s. Повість цієї глави вестиметься від обличчя персонажів цієї інтерлюдії.
    І знайомих Тараса. Вони, певна річ, не стільки йому знайомі, а точніше зовсім не знайомі йому персонажі. Але іронія життя в тому, що воно завжди створює двійників твого єства про яких ти навіть не здогадуєшся...
    Прим.: чіткої фабули тут не буде. Я не претендкю на історичну достовірність.

    Ми якось зустрілись з Миколкою на березі Азовського моря. Він збирався все таки летіти за кордон разом з Танею, бо в минулому місяці його друг і колега по газеті — Саша Каганович— повісився.
    В чому ж причина? Розпач, і безнадія.
    Також здається він хворів дипресією...
    Та менш з тим.
    Це була не перша жертва в ім'я правди і журналістської гідності, та він всеодно не звикав до цього. До таких речей такі люди, як Миколка, не звикають.
    Він певно і летів назад в Іспанію, бо емігранта, на мою думку, завше Вітчизна, якщо вона в блядському стані,пожера, як пожера велике місто маленьку людину.
    — Він був десятим— мовив він, допиваючи (що він там пив?)
    — Не тре' їх рахувати. Це погана звичка— всеодно що рахувати мертвих голубів, яких тобі дарували на день народження, а ти їх, майже як того солов'я з приказки...
    — Погане порівняння. Іноді здається...Іди до дядька. Це були все-таки люди, не птахи...— він таємниче та боляче замовчав, добивши залпом віскі. Утворилося пауза— мертвотне, електричне поле, що трималось хвилину, та воно нам не здалось чимось важким...Скоріше чимось вимушеним, і должним.
    Він заговорив далі, переводячи тему:
    — Я читав ту прозу, що ти мені дав тоді, і ті пару віршів теж. По-моєму це достойно публікації, я думаю.В тебе гарно виходить писати про любов— прозоро, без будь-якої пози. Інтимна лірика просто безподобна— музичності я такої не чув давно...
    Він почав п'яніти, компліменти пішли все більш улесливіші.
    Врешті він виголосив тост:
    — за тебе, дорогий мій Мишко!..За тебе, брат!— він мовив це напівхмільним голосом, випивши чергову склянку вскі. Було ясно— в алкоголі він хотів втопити горе.
    Це було видно по його фразам, що зривались з його язика, і через які, як мені здавалось, пробивався біль.
    ...Потім він купив у бармена пляшку якогось алкоголю, ( чи-то мартіні, чи то шампанського; пам'ятаю що алкоголь був слабкий) і ми пішли по берегу.
    Він все пив, дедалі хмілів; я був стійкіший.
    Він усе безупину говорив про Іспанію, згадував Таню.
    Таня, Тетяночка, Танюшка, Тетяна ..
    Скільки в цьому імені було для нього.
    Згадується, він, прилетівши разом з нею з Іспанії, познайомив її зі мною, а я, в свою чергу,— з моїми друзями.
    Ми зібрались в квартирі одного з них, і там говорили про різне, п'ючи водку.
    Саме водку, а не горілку, бо друге звучить занадто пафосно...
    Вцілому, я і Тетяна знали його відносно добре, хоча і знав я його, як і вона, недавно. Доречі, він приїхав сюди уже коли вони познайомились, але Тетяну він привіз, здається, пізніше...
    Коротше, наша з Миколою зустріч відбулась за стійкою баристи, в одній з кав'ярень. Швидко розговорились. Він сказав, що хотів би створити газету.
    "В цвіті каштанів"— так прозаїчно вона мала зватись.
    Дивна назва для газети, що пише про політику. Я йому сказав, що коли запустите, тоді і прийду. І от— вона запустилась. Миколка не любив блядства з дитинства, хоча він жив переважно в Іспанії, і в союзі був лиш під кінець його існування...
    Отак ми і потоваришували, бо і я блядства теж не любив.
    Я пропрацював там, в тій газеті, але змінювалась влада, і на чолі держави замаючив наш дорогий Кучма...
    Спочатку мені легко натякнули про те, що я маю піти.Все розпочалось словами, а потім стались дещо "незрозумілі" побої в ментівці.
    Чому на зрозумілі? Напевно тому що я очікував, що битимуть сильніше. Ну і я пішов. Обрав компроміс. А Миколка змагався далі.
    Закінчилось це все смертями його друзів-колег. Одні вмирали природньо, інші від власних рук, треті— від кучмівських. Так у нього від газети не лишилось нікого.
    Мені іноді здається, що я зрадив тоді його. Лишив одного на поталу тим звірям...
    Після об'яви про знайдену голову і тіло Гонгадзе, газета майже розпалась і Саші не лишалось нічого як повіситись...
    ***
    Микола багато говорив про газету.
    Затим повернувся до розповідей про Таню. Чогось плакав; розказував історію їх знайомства, хоча я її прекрасно знав.
    Вона починається з моменту того, як вони жили в Іспанії на одному поверсі.
    Кожен день вони зустрічались на сходах, і щоразу просто вітались.
    По такій логіці вони повинні були знати б одне одного, подібно брату і сестрі, але, менш з тим, проходили повз, тільки вітаючись.
    Вона давала уроки сольфеджіо, а мій знайомий, виходячи на годину пізніше після її відходу, йшов до редакції. Вони пересікались, коли та йшла додому з ранкового уроку. Вона викладала в тамтешній престижній музичній школі.
    Він не викладав ніде в той період, хоча коли потрапивши в еміграцію промишляв усяким— як виявиться пізніш для Тані, вони майже колеги вплані педагогіки, тільки він лінгвіст, що заочно отримав диплом магістра журналістики одного з французьких університетів, а вона— випускниця Мадридської консерваторії, яка до того ж, працює в одному з оркестрів.
    Та звела їх доля за інакших обставин.
    Загалом їм виключили світло, а так як їй було страшно одній, вона чомусь покликала саме його.
    Точніше прийшла до Миколи в квартиру, і пересиділа там до 12, поки включили світло.
    Так вони і познайомились. Виявилось— обидва опинились в еміграції в дитячому віці. Він спочатку в Леоні, а вона опинилась в Іспанській столиці.
    Що він володів 4-ма мовами, не рахуючи українську і російську, а вона 2-ма (не рахуючи дві майже абсолютно рідні для неї, ті ж самі, що і для Миколи).
    І так вони говорили і говорили. Про те, що він не любить собак, і надає перевагу котам; що вона п'є виключно абсент, пиво та біле вино, і впринципі абсолютно все, а він же набагато розбірливіше ставиться до випивки. І т.д, т.д, т.д...
    На питання "чи подобається йому Вагнер?" ствердної відповіді не дав. Говорив, що більше подобає Шуберта, Рахманінова і Шопена. Вона розказувала про Чайковського.
    І одностайно вони зійшлися в літературі— Рембо, Кінг і Довлатов.
    З рідної літератури вони цінували, по моєму, Підмогильного та Вовчок (хоча це не однозначно, давно це було— не згадаю).
    Читали все, що добре написано, одним словом.
    Пізніш включили світло, йти вона вже не хотіла назад.
    Тоді я обманув вас трохи, що вона перечекала до дванадцятої— дванадцяту перечекала, але всеодно лишилась. Йти не хотілось.
    Пити міцного вони не схотіли.
    Сіли дивитись телевізор. Крутили "Втечу з Шоушенка".
    — Мій улюблений фільм— говорила одна— давно його не дивилась.— вона зручно вмостилась на канапі.— Не бажаєте присісти— сказала вона йому.
    —Чому б ні?..— він сів на канапу, дивлячись сцену зав'язки.
    — Ви дуже ревний?— спитала вона.
    —Важко сказати...Що ви маєте на увазі?
    — Наприклад вплані книг...— її щоки побагровіли— не думайте що я питала це відносно жінок...(пауза) Мені здається, що ця сцена починає скидатись на сцену з банального любовного роману.
    Вона розсміялась досить важким, як для жінки сміхом.
    Але насиченість цього звуку, його густий і, здавалось, налитий тембр, нагадували вишню.
    Особливо той період коли ягода не кисла, але і не занадто темно-червона, щоб аж солодка. Того періоду, коли вона ось вже зовсім достигла, і ще не встигла цим же сонцем і пов'ялитись.
    Він помічав це все, і навколо цього далеко не тендітного голосу обмальовувалась не менш дозріла статура. Середня жіноча статура з середнім розміром грудей, і з досить великих розмірів стегнами; і ці стегна аж зовсім не віднімали їй вроди, а навпаки домальовували її, надаючи родзинки...
    Голос плавно переливався, як вино в склянці; і голос той повів далі:
    — І все ж, скажіть— чи ревнували ви вашу улюблену книгу до іншого читача?— її голос хоч і був плавним, але від цього він не втрачав швидкості.
    — Так, авжеж. Я іноді думаю, що книги подібні до жінок...Тому, якщо судити моєю логікою, то я занадто ревний вплані жінок. А ви що думаєте? Як щодо вас?
    — Ревнощі це не про мене. Вплані книг також. Я ніколи їх так не одухотворяла.
    Хоча, мені здається такими живими для нас вони стають через те, що думки-то в них живі, і не важливо скільки років їй— 60 чи 100.
    Думки живі, а життя людям завжди подобалось...
    — Скажіть, ви любите вишні?..Ваш голос за тембром дуже до них подібний. Чомусь мені так здається... Пробачте.
    — Право таких компліментів мені ще ніхто не говорив!— вона розсміялась.— У мене на них алергія...
    —Зрозуміло... Неочікувано, хоча воно й не дивно— ми так мало одне про одного знаємо.
    —Авжеж, Авжеж.
    Тут образ цієї дівчини змалювався кінцево в його розумінні і її сприйнятті— її очі були великими. Та аж такими, що в них можна було помістити цілий всесвіт, і легко було загубитись. Волосся лагідно, і зовсім не боялче обпікало, щоки були бліді і злегка червоні.
    Губи ж насичено-червоні. І цей червоний не схожий ні на що. Весь аж насичий і оксамитовий. Здавалось, що губи її були зіткані з дуже гарного, дорогого червоного сукна, що був привезений з країни далекої і загадкової...
    Ось такою була Тетяна.
    За вікном ніч потемнішала. На небі запалали сотнею ліхтарів зорі.
    Більшість вікон уже погасли, але в деяких ще було світло.
    В вікні Миколи світло ще довго не згасало.
    Чай був уже випитий. Тетяна спитала:
    — Це точно скидається вже на бульварно-дешевий любовний роман, але тим не менш: людина не може говорити такі речі, якщо вона нікого не коха. Ви когось кохаєте?
    — З чого ви взяли?
    — Ну зазвичай чоловіки не такі красномовні...Якщо вони звичайно не пишуть що-небудь. Журналістику наприклад, чи яку-небудь прозу...
    Не приведи господь, вірші...Певно в знаки дається ваша справа, але скажіть— ви кохаєте когось?
    —Ні, я письменник-холостяк, до того ж випиваючий з завидною регулярністю.
    З чого ви взяли що я можу когось кохати, і хтось мене?
    —Хіба ви письменник?
    —Писав дещо...— замнявся Микола.— Взагалі, навіщо цей допит? Так, колись я кохав. Навіть сильно... Але не кохали мене.
    — Хіба ж вас ніхто не кохав? Бідолаха...
    — Уявіть собі. Хоча це я дурень... Звісно, що мене кохали, та я раніше просто був дуже великий дурень. Я завжди кохав тих, кому я не був потрібен, і кому не потрібна була моя любов непомітно для себе розбиваючи серця тих, хто кохав мене.
    Тепер я оснОвно не кохаю нікого, і мене ніхто не коха. Кохати когось голубко, це великий біль...Краще взагалі не кохати.
    — Який же ви бідося...Ви сказали, що писали. Чому ж закинули?
    — Цікаве питання— все до болю просто: читач тебе візьме, почитає і забуде через дві хвилини. От і все. Ти просто як ніби блазень. Від цього блазнірства я і страждав... Шоу колись сказав "навчіться нікому нічого не розповідати. От тоді все буде добре."
    Розумні речі говорила людина. Шкода, що дійшло занадто пізно.
    Та не люблю про це.
    І знову тиша, довжиною в хвилини дві. Вони сиділи по різних краях канапи, Микола одвернувся.
    Він мовчав, і здалось, що він ні про його думки поринули в танок спогадів. Але це не так. Він вималював її образ, точно великий Леонардо усмішку Джоконди. Це була лиш маленька деталь, як ця усмішка, але вона вмістила в собі все. Весь образ.
    Але ця деталь не була дзеркалом, в якому відбилось це все. Вона була одночасно і виразником і одночасно елементом цього пейзажу. Він любив пишно, любив яскраво і широко. Він був ніби астроном, що спогляда у свій телескоп усі зорі чумацького шляху.
    "Господи, це так прекрасно.Господи..."
    А потім прозвучала коротка фраза:
    — Можете не вірити, мені здається, що я кохаю вас, і нікого так не кохав.— фраза була промовлена шопітом, та до вух Тані вона долетіла. Вона сказала:
    — Мене, право, ніхто не кохав за голос. І мало хто говорив, що він схожтй на вишню. Всі чомусь любили тільки обкладинку. Ви цілком праві— жінка подібна книжці, але мене ще ніхто далі форзацу і обкладинки не розгортав...Мене ще ніхто так і не прочитав, і мені в дитинстві здавалось, що книжкам неприємно коли їх не читають. Тож будьте моїм першим читатем. Я вас кохаю.
    Вони обернулись один до одного, і вони пригорнулись одне до одного, як корабель до піску, і цей поцілунок був такий довгожданний, як злива в кінці випалюючого серпня.
    Поцілунок перетік в ніч, і на ранок вони прокинулись в обіймах одне одного.
    За вікном світало, загорявся край неба червоним полум'ям, а на вікні сиділо дві голубки, яких спорхнув кіт...
    ***
    Він уже сп'янів до того, що втратив свідомість.
    Я взяв його на плече— не міг же я його просто тут залишити.
    Море розбушувалось, ніби звір що втратив своє дитя.
    І ось цей звір стоїть і виє. Виє, ніби овчиця над трупом ягняти, якого забили вовки. Ніби сталось найбільше горе в житті— утрата сина.
    Над ним кружляли чайки.
    Вони були ніби ворони, що обступили пагорок, на якому лежоло білочервоне тільце, очі котрого дивлюсь в далечінь...
    Микола на плечі щось стогнав, то бурмотів.
    Я доніс його до номеру, і поклав на ліжко. Море метало воду по своїм просторам, а я спокійно сидів на балконі і палив цигарку.
    В той же час і Микола лежав, і стогнав.
    Щось йому привиділось там— в глибині його підсвідомості, підкошеної алкоголем.
    А я згадував себе. Я згадував свою свідомість, підкошену алкоголем, і зрозумів— Тарас і Микола, це ніби брати близнюки, що ніколи в житті не бачились.
    До того вони схожі, що аж мурашки по шкірі. Не стільки зовнішністю, а долею. Тарасу ж теж доводилось красти, щоби вижити, і не в далекому Леоні, а тут— в його місті.
    Різниця тільки в тому, що повісився у Тараса повісився вітчим, а батька він не знав.
    Та Миколі від наявності батька було не краще— він постійно кричав, огризався на нього і бив. Дивно те, як взагалі він зміг вступити в університет Парижу... А Тарасику доводилось виборювати свій авторитет в школі. Він постійно зачипав усіх, дійшло навіть до того, що
    його виключили зі школи. Але ж я знав його зовсім інакшого.
    Це дитина чистої душі... Ангел, що просто впав гразюку, але його так ніхто і не знайшов, і не побачив. І не витягнув з тої гразюки.
    Коли він падав, він навічно обламав собі крила, і тепер був приречений на довічне існування в такому виді.
    А Миколі помогли піднятись, очистивши грязюку з крил, але забувши відчистити душу...
    І іноді ось так сядеш, і подумаєш— а скільки таких янголів ми навіть не помічаємо?
    Можливо вони вже не ангели, тільки тому, що їхнім душам просто не дали шансу на виправлення?...
    Я заморився від думок, і просто курив свою цигарку.
    Тим часом Микола заспокоївся, і ,нарешті, заснув.

    По вимученому штормом березі шла жіноча статура, в чорній рясі.
    Я вибіг з номера і погнався за нею. За моєю спиною почувся голос мого товариша: "ти куди?", який розвіявся як і вітер.
    Я вибіг на піщаний пляж; пісок був сірий від води. Ноги загрузали, та бабка шла і шла не відчуваючи перепон...
    Вона почула, що я біжу і обернулась до мене. Я зомлів; це чуття... Вона розчиналась на повітрі. Але її вид вселив мені дикий жах. Цей образ переплівся з якимись потайними думками. Якими думками?..
    Так спокійно стало, коли зникла бубуля...
    І якось раптом, я відчув себе таким одиноким; ніби я стояв посеред поля, а на навколо ні душі— тільки машини розсікають дощовий вітер...
    Та це відчуття все-таки влаштовувало мене сповна.
    Голос з небес декламував мені "Дівчина співала в церковному хорі..."
    Я дивився на це стомлене море після шторму і зосмів заспокоївся.
    Я зайшов в номер Миколи, і бахнувся на ліжко.
    Через день ми поїхали.
    Те, що було тоді на пляжі переплелось з моїм дитячим сном.
    Та до чого той сон?...
    Я подивився в очі мого знайомого. Вони були якимись сивими очима старого; безмежно-сині...
    Я обняв його. Його обняла Тетяна.
    Ми їхали в одному автобусі.
    Я зрозумів, що все таки— він щасливий...
    Хоч цього і не зрозумів.

    Диспетчер оголосила маршрут— автобус рушив, а за ним здійнялась гора пилу з ґрунтової дороги.

    3.
    "Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго
    Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,
    Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,
    В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,
    5] Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути."
    Гомер

    Щоденник Ігоря від н.н.нн числа
    (уривок запису).

    ...Ми стояли на зупинці, говорили.
    Я говорив з Тарасом; його дружок зі Сніжаною. Я почував себе морально туго; не люблю говорити з такими нарисами в чорновику Бьорджиса, хоча ті, можливо, були більш пістрявими...
    Мене питали— куди іду?
    Хотів би і я знать.
    Зачим я відправився сюди?(обривок)
    Куди "сюди"? Навіщо рятуватись? Кого врятувати і від кого? Сам від(обривок).
    Якось за цими привидними ідеями, друг щось повіствував своїй дівці...
    Чомусь мені здалось, що говорили до мене.
    — Пробач, ти щось ка...
    — Стулись; я не до тебе говорю!
    — Оу, звиняй.
    Далі пішли якісь погрози. Його уйняли.
    Прибув їх автобус; Тарас і дружок сіли до 108 автобусу, обійнявшись з Сніжаною, і затим рушили.
    Я впевнений, що вони сплять з нею обидва; хоча з мого боку було б паршиво так думати.
    Сніжана— ніби виправдовуючи своє ім'я— легко подріботіла через пішохідний перехід.
    Я дивився їй вслід. Вона була ніби і дійсно сніжинка.
    Хто ж з них встх більш огидніший? Певно вони всі. Окрім цієї дівчини— не те, щоб я її любив, чи це був сплеск симпатії.
    Скоріше всього нічого з цього, але не розгледіти чистоту в цьому кришталі може тільки людина, охоплена зимою людських душ(обривок).
    Зима людських душ— може і моя душа...

    20.00. Запис того ж числа.

    Мені іноді видається, що ніби я пливу на плоту серед моря. Море коливається, коливається— хоче скинути, та не тут то було б.
    Вдалині моря берег; я бачу його— і хоч навколо туман, я чітко бачу дім.
    І щось мене туди так тягне, що я гребу з усіх сил, зрештою, падаючи від знесилення на плот...
    А дім все ближче і ближче.
    Наді мною чайка. Вона щось співа і співа собі; серце обривається і бере невідома туманність від пісні. А потім відпускає, а потім знову.
    Ніби слухаєш горду пісню норманів, про галери, весла і далекі береги.
    Але вона жалобна... Їй-богу, така жалобна!
    А від берега, видно, хтось штовхнув човен, з яким я зблизився.
    Я впав на його дерев'яну підлогу з жаданням доплести до берега. В ньому лежали весла.
    Біля мене були розкидані шмати паперу. На одному я прочитавши, впізнав заспів "Одісеї".
    Я тримав цей шматок паперу, а поітм, як я його дочитав, текст— о диво!— опинився на піску, на який тойчас налинула хвиля, зтерши все, окрім "додому вернути..."
    Я встав і оглядівся. Я побачив той дім, що являвся мені зкрізь туман.
    Оглянувся ще раз наокіл. Був штіль.
    Човен килем врізався в берег.
    Я не тямлячи голови побіг до того невеличкого будиночка.
    Я все біг, а він все віддалявся.
    Знесилившись, я впав посеред широкої трави, і над головою я побачив її профіль.
    —Мамо...
    — От дурко бабусин!.. Куди ж ти в море, і без куртки!— я лежав на її колінах, а її безмежно сумнуватий і світлий погляд дивився в мої очі.
    — Пробач, мамо. Яке ж море?... Навіщо я туди подався?
    — Ти і сам мінливий як море. Одпочинь— уклади свої бурі. Всіх не втамуєш і туману в душі теж. Але приляж, засни.
    В тихій заводі хай опиняться усі твої кораблі... Спи, дорогий. Засни.
    І мене повільно склонило в сон.

    Прокинувся я вже сам серед степу. Встав; оглянувся навкруг. Мами не було, зате в зелені стояла садиба навпроти мене— саме та, що ще в морі привидялась.
    Я розумію, що конче хочу її побачити.
    Десь глибоко всередині розумію, що вона в тому домі.
    І я біжу до нього зо всих сил; зо всих сил заходжу вдім. Та він пустий.
    Але начиння стоїть.
    А на столі, писана її рукою записка—
    "Ось виріс вже ти сину, вирушив в дорогу,
    Виросли з тобою приспані тривоги...

    Буду тебе кликать у сади зелені,
    Там тебе чекаю... Знайдеш там наречену."

    І після цих всих рядок з мого раннього вірша: "я полину в долину квітучих садів..."
    І я вибігаю на заднє подвір'я, там де сад. Але в ньому нікого, окрім невеликого насипного пагорка; над нею верба, що своїми гілками той пагорок оплакує.
    А над пагорком— хрестик.
    Написано чиєсь ім'я.
    Я ніби зовсім його не знаю, та втім схиляюсь над пагороком, і тихо плачу...
    Так щоб плач злився з подихами вітру, щоб не чутно було; щоб мама не втішала.

    Над могилою— верба. В неї зовсім материнські коси; і ніби очі такі ж самі.
    "Прощай... Покладу на могилу твою тюльпани, що ти так любила і вирощувала що літо на нашій дачі."

    4. Він ішов собі вулицею, намагаючись не думати про тих, кого він зустрів.
    Але щось його не покоїло; щось не давало йому йти повільно, злагоджено.
    Його всього трясло, і трясло до тої міри, що він аж виронив ключі, коли відкривав двері.
    Двері клацнули, клацнув в них замок (Ігор мав звичку закривати їх з середини). Поклав пакет на стіл, роздягнувся, і подивився на себе в дзеркало.
    Він був вимучений; вимучений всим— реальним світом, хто куди їздив, цими імбіцилами. Він розумів— таких критинів повно, і на нього повільно, як пудовий свинець, почала давити вся оця ситуація— повість, що ніяк не йшла; купка ідіотьських знайомих, ці всі націоналісти, політики і т.д, т.д, т.д...
    Як же забагато цих "т.д".
    Знаєте, один поет в свій час писав:
    "С антресолей достану «ТТ»,
    покручу-поверчу —
    я ещё поживу и т. д.,
    а пока не хочу
    этот свет покидать, этот свет,
    этот город и дом.
    Хорошо, если есть пистолет,
    остальное — потом."
    Пістолета в Ігоря не було, зате був відчай— 1 шт., пиво, "чернігівське"— 1 шт, і розпач. Останній в штуках не порахуєш, а як порахуєш— то скажзишся.
    З таким послужним списком пряма дорога в запій; загалом— усе так і починається у нього. Пляшка пива, потім похід за новою, і далі, далі, далі...
    Закінчується все ясно чим— він засинає п'яний на вулиці, в глибокій ночі, прокидається на ранок і чимчикує додому.
    Сяде на диван, розкине руки по його бильцям і буде дивитись на стелю. В нього все є, все є— простіше навіть сказати чого нема...

    Зоря заходила на вечірній, точніше переднічний, круг марафону по небу, і не дивлячись на своє поранення, бігла, забарвляючи небо в червону, дивно-космічну кров.
    Ігор тяжко встав. Запій ішов 5 день, за котом якось не доводилося дивитися, раптом він там сконав?...
    Загалом, до нього ми ще повернемось;
    Ігор підвівся, перечипився через пляшки, пішов до дзеркала. Дивився він на себе в ванні, і думав, розтягуючи, як гумку, думу.
    Що в нього є? Що, і найголовніше хто? За великим рахунком, простіше сказати, чого немає.
    Він опинився в повній самотності якось швидко і чомусь безболісно. Швидко і безболісно... Тільки він і друкарський станок; кіт, який з'явився невідомо звідки, і все...
    Майнула думка— а чому б не продати все це к чортам, і купити собі кімнатку в якійсь хрущівці, або ж продати— і звалити на Кубу. Туди, куди він завжди прагнув.
    На роботу не викликають, і не викликатимуть ще тиждень, певно, тож він має спробувати. Обов'язково.
    Бо Куба це те, чого він, бляха, прагне. Куба це райський куточок десь між океаном і бездуховностю заходу...

    Він проходить між пляшками, і сідає за станок. Нічого не виходить; знову, знову, знову. Зоря зайшла, потім вийшла, як дешева проститутка після сеансу; він заснув на станку...
    І от світанок своїми лапами пробрався до його обличчя, він прокинувся.
    Боліла голова, він пішов на кухню, дістав банку з пивом, і трохи надпив, паралельно прикладаючи трохи до лоба.
    Затим він взяв, плюнув на все і знову пішов спати. Прокинувся о десятій з наміром продати свій станок.
    Зробив з себе нормальну, зробив яєчню, погодував кота, щоб той не здох, і пішов собі на двір з станком під пахвою.

    5. Станком Ігор дорожив, як своєю мотивацією і змогою писати.
    Дорожив, як своїми навушниками колись в дитинстві, котрі йому в юності подарували на день народження; дорожив, як своєю свободою і природою, котру він споглядав; як киснем на весні і взимку;
    як своїм життям.
    Зрештою, саме цей станок не давав йому можливість стати кінцево самотнім. Зрештою, де та стадія самотності, що зветься, як зупинка, "Кінцева"?
    Можливо самотність, в найгіршому її прояві, це лишитись сам-на-сам зі своєю маскою-несправжнім "я"?
    Ось ти з ним сядеш в автобусі, що тебе везе до кінцевої, і тобі настільки страшно, що ти захочеш взяти когось ще з собою, щоб не бути в цій самоті.
    ...І ти обставиш себе людьми такими живими, радіючими, а потім всі вони потроху почнуть тікати з салону, і ти знову лишишся з цією чорною марою без обличчя.
    Ти встанеш з ним на зупинці, і підеш вглиб лісу, розуміючи, що щось тут не так. Розуміючи, що або вона тебе вб'є, або ти вб'єш її і переродишся, і ти ідеш, дивишся на цю маску, і в якийсь момент відбувається удар...
    І ти виходиш вільним, кінцево вільним, і вперше бачиш яскравіше сонце, і ніби впереше, цвітучий сад абрикос.

    Він ішов, слухав музику. Заграла давно відома пісня, під яку була прожита невелика частинка маленького життя.
    Він цілувався під цю пісню, кохався, не помічаючи, як його серце перетворилось на кришталь, який б'ється з одного кидка.
    Це було вперше.
    Вперше він тоді заридав через жінку, тоді ще— дівчину...
    Тоді вся зміна вже роз'їхалась, поїхав Петро, а вони лишились чекати останніх рейсів до їхніх домів.
    Його рейс був останнім, її— передостаннім.
    Він не бачив як поїхали інші, він плакав у лісі. Плакав від, того, що йому сказали:"Пробач, але в нього більше досвіду.Ти маєш піти, ти програв, навіть не б'ючись.Тобі краще піти".
    Це був як нокаут в печінку.
    Сильний і оглушливий удар.
    Він відчував— ось і все, ось і все....
    Вони не встигли навіть нічого сказати одне одному. Не встигли про це як слід поговрити.
    На лісовій галявині вони обійнялись, очікуючи, що обійми будуть короткими, мовляв, на прощання.
    Та під ясеном застигли дві фігури в обіймах одне одного під звуки О.Е., що доносились з розчиненого автомобіля одного з вожатих.
    Вона хотіла від нього ніжності, сили, а він старався не показувати свою слабкість, стояв обличчям до хащів, щоб ніхто не міг бачити його сліз.
    Все так і закінчилось— їй час були їхати, а йому дивитись в слід машині тата її подруги, і мовчки стояти.

    Вона поїхала, заборгувавши йому поцілунок під пам'ятником символу табору на світанні, останню ніч удвох в палатці і вкрадене серце.
    Врешті, все закінчилось перепискою, довжиною в пів місяця, і відкриттям, що він був просто іграшкою, а своє серце вона віддала вже якомусь іншому Єгору.
    На цьому і все. Непогана вийшла історія; тільки от занадто сумна.
    А перше кохання іншим і не буває.
    Та врешті, він це пережив. Відкрив себе по новому, і тепер невпинно ішов до самого себе, з станком під пахвою.

    ...Він написав їй декілька віршів на палітурці зошита, вкрав один у Павличка. Вірші право непогані. Шкода, що він написав їй листа на прощання, в останній день зміни, де просив порвати ці вірші, якщо знайде когось іншого.
    Не думаю, що вона таки порвала ті вірші.
    ***
    Зрештою, станок він все таки вирішив продати бозна навіщо. Та втім, Ігор чомусь подумав, що все діло в проклятому станку...
    І з гордою впевненістю він підійшов до найближчого кіоску, і купив собі газету з оголошеннями— друкований, на той час, аналог олх, якщо бажаєте.
    Раптом йому в очі кинулось оголошення— "відкрився кавказький магазин антикваріату "шалом".
    Він хвильку подумав, порозкинув мізками, і задав собі риторичне питання: " чого "кавказький"? Хіба бувають кавказькі магазини антикваріату?..."
    Він запнувся, а потім рішуче встав з лави, вирвав з газети смужку з адресою, і діловито пошмандиряв за адресою.

    6. За 5 хв. він дібрався до лавки. На вивісці лавки був примандачений шашлик, який слугував фоном для білого напису "Шалом", що виправдовувало назву кавказький.
    В середині грала лезгінка, але якась дивна, бо гралась на кларнеті.
    Двері дзенкнули, і Ігор побачив за лавкою якогось джигіта.
    Але не звичайного— по-перше, джигіти не грають на кларнеті; по друге— не мають веснянок, що пробиваються на темнувато-загорілій, білій шкірі; по третє не носять чорних, круглої форми, шапочок, і по третє не заводять після лезгінки "хаву нагілу" на кларнеті.
    Загалом, звичайний патріот цієї країни (хай пробачать мене джигіти).
    Ігор кашлянув, і музика обірвалась. Почувся картавий голосок:
    — Вай, дарагой— навіщо ти сюда прийщов?
    — Добридень. Я хотів би обміняти цей станок на гроші.— з цими словами він поклав друкарський станок, цьому рудоволосому дільцеві, на прилавок.
    Ділець, окинувши знаючим оком друкарську машинку, сказав:
    — Гарної роботи образець.
    — То скільки даси?
    — Хах, варто подумать...
    Поки єврейської національності кавказець думав, Ігор дивився на полички. Всякого добра там було, та запртмітилась йому банка з духом...
    Не роздумуючи ані хвилини, він мовив:
    — Віддам машинку, але за баночку з духом....
    — Ехехехехе, душа міняється на душу, дарагой.
    — Один чорт— в придачу станку, отримаєш і мою душу.
    "Будь можливість, я б всеодно пропив би її колись від розпачу. Так тут хоч вона в безпеці"
    — Вай вай вай, шашлик підгора!— і справді; по всій лавці чувся запах підпаленої баранини. Продавець швидко залопотів в підвал, по сходах, що вели прямо таки з продавецького приміщення.
    А Ігор лишився стовбичити в невіданні, що робити. Він безнадійно крикнув: "так що, начальник?"
    Але відповіді не послідувало. Врешті, він взяв ту таки банку, і вийшов, поки знизу доносився кавказький говірок, і приговірки до нього "вай, вай, вай."
    ***
    День був полум'яний; вечір— палкий, а Ігор просто стояв посеред цього всього, з банкою в руках, що могла зійти за джинову лампу.

    Грудень 2021- січень 2022

    Далі буде:)


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -