Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

Я сьогодні хотів бути спокійним,
Та тривожність весь день і всю ніч,
Не дає ані спати, ні вчитись,
І пече, мов розжарена піч.

Я сьогодні хотів поспівати,
Та мій голос цього не хотів,
Але я знов його буду зривати,
Щоби він мене пожалів.

Я сьогодні хотів бути відкритим,
Та не зміг показати всього себе,
Хоча завжди собою я є,
Не зашитим погоном в плече.

Я сьогодні хотів все зробити,
Те що вчора собі пообіцяв,
Я зробив, і навіть зміг трохи пожити,
Та під вечір знову тривожитись став.

Я хотів сьогодні творити,
Ну і от, написав цих пару рядків,
Але це немов компенсація,
За утримання від письменницьких втіх.

Я тут мав на увазі високе,
Те що буде нестись крізь межу поколінь,
Ну а поки лиш це, та і досить,
Всьому винна рутина і бісова лінь!

Пишу на конверті, нехай він і буде мій лист,
Конверти завжди інтригують,
Та, на жаль, не завжди інтригує їх зміст.
Підкажи мені, як передати словами тремтіння,
Яке зараз в грудях і у руках,
Весь сум і всю глибину, які сяють блідими вогнями в очах?
Ці очі знову дуже втомились,
Дивились на різного роду текст вдень вночі,
І зараз би може спочили,
Але чорнила забрали від сну в них ключі.

Чорнило загалом цікава штука,
Очищує голову, і руки бруднить,
Розумію, бруднити звучить не романтично,
Скажімо так:
«на руках розливає блакить» .

Та щось я дуже збився із теми,
Хоча не помітно що вона тут була,
Давай поговоримо трохи про тебе,
Розкажи що і чому болить, у чому твоя журба?

Скажи мені що і досі можеш грати ноти,
які пробиваючи всю плоть йшли до сердець,
і прошу - не забувай хто ти, не знімай свій лавровий вінець.
А на цьому треба завершити,
На папері не було багато місця, а я вже вкінці,
Не переставай мене перевершувати,
Я прошу , в цьому листі самому собі !

Дратуючою сухістю у роті,
І неможливістю сказати кілька слів,
У мене це уже 4 ночі,
Сумнівна радість і сумнівний гнів

Я хочу знову взятись за гітару,
І заспівати щиро від душі,
Але як це все маю завдолати,
Це навіть вже не Коена пісні

Сьогодні я знайшов старий свій зошит,
Який піснями списаний увесь,
Чому я вирішив що цього вже досить,
Й наважився закинути їх десь

І зараз хочу я все повернути,
Мій голос що лунав у далечінь,
А не вокальним боягузом бути,
Та стати більшим аніж власна тінь

Співав не раз, співав і голос чули,
Але не чули ж бо тоді тих слів,
Які я говорив , й які забули, всі хто
тоді і зараз їх не розумів

Не розумів і не шукав причини, чому ж бо ллється творчість звідусіль,
Не розумів, бо лиш сприймав це,
Як згубницький щоденний хміль,
Який все проростав щоднини із ґрунту у душі моїй

Проте усе це є неправда,
Я щирий до останньої сльози,
І якби все ж брехати було гарно,
То я був би частиною потворності роси

Роси яка впадає в вуха й очі, бо ж гарно говорити можна і без меж,
Але це сумно й дивно, й очі ті дівочі, тобі розкажуть про це теж!

Я майже сплю і вже не знаю що пишу, напевно перед сном мене несе)
Нам треба вже всім відпочити,
І не обдумувати все ж серйозно це !

Бо думати це добре і погано, немає слів, немає і ідей, щось я закінчую тут вʼяло,
Проте прошу, любіть все ж інших ви людей

Привіт всім друзі, добрий вечір,
У цей тривожний, але гарний час,
На тремор в голосі і тілі не зважайте,
Проте зважайте на вогонь в очах

Хоча, який вогонь, лишилася лиш іскра,
І навіть ці слова – вони уже не ті,
Я взявся до життя занадто різко,
Боявся опинитися на дні.
І навіть талант мені Богом дарований,
Я безчесно згубив, втопив в роботі й вині

Та я як не втопити, коли хвиль так багато,
І кожна тебе збиває із ніг,
Скажіть мені хтось кому треба молитись
щоб кожен із нас утриматись міг.
І першою хвилею будуть люди,
Хоча й всіх наступних вони стосуються теж,
Це те як з тобою поводились,
Як ліпили те, не ким, а чим ти ростеш
Це не про сім’ю ні в якому разі,
Проте, це також має великий вплив,
Тут йдеться про недолюдей,
Які із страждань набирались сил.

Другою хвилею буде кохання,
Таке оспіване у піснях і віршах,
Коли його зустрічаєш вперше це щастя,
Для когось страждання,
А в висновку – сюжети у снах.

Третьою хвилею буде зрілість,
Коли вже побачив перші дві,
Тут турбуєшся про стабільність,
А серце, на жаль, пливе у пітьмі
Це найдовший період,
Найпідступніша хвиля,
Коли свідомо лізеш до чорта у чан,
Все навколо книга «Зелена Миля»,
Але всі персонажі – ти сам
А далі…, не знаю,
Зарано ще знати,
І тут вже кожен обирає свій сан,
Чи на флейті цей твір по нотах зіграти,
Чи бути вільним і чистим як церковний орган!

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Сухе повітря в цей прекрасний вечір—на небі ні хмарини, лиш зорі й місяць, але не помічав я їх.
Вони ж мене напроти помічали, спостерігали, як мов боягузливе звіря,
старався я не піддаватися емоціям, старався добирати всі слова.
Слова, які сказав,хоч було їх з десяток.
Слова , які зберіг в собі — не можу полічити, бо не знаю числ.
Та й в принципі, нащо мені їх говорити,
послухаю я краще більше слів твоїх.

Явись мені ще раз,моя любове.
У світлі дня,чи в сяйві зірок,
дозволь лиш доторкнутися до тебе,щоб освіжив я свій потік думок.
Прийди,відкрию я на мить ті двері,за якими, тебе тримав у заперті,
бо хоч у парі біль завжди з тобою,та без—занадто важко у житті.
Живу в четвер немов в неділю,в неділю так як і в четвер,
змінилося багато,й не розділю,
серця і думок ,уже тепер.
Давно й моя наївність добра зникла,
і речі,значну більшість,
бачу я наскрізь,
Себе від болі і страждань оберігаючи,
створив девіз-"Під ніж не лізь"
Та це одна лиш сторона медалі, відклавши в бік стилет,відкласти мусив й стилос ,
Останнього не мало бути в ідеалі,
та я не ідеал,
і це є тим що не змінилось.
Прийди любове ,
я вже втретє кличу,
явись й допоможи мені тепер,
бо ти,дари твої і спогади про тебе—це те,без чого я б давно помер