Осінь засипала золотом вулиці, розмальовувала довкола дерева.
Ми бігли, взявшись за руки, у пошуках літа. Бабиного.
Маленьке павутиння, що заплуталось довкола наших тіл,
тануло в усмішці.
Ми розсипали айстри і пірнали в жовтогаряче листяне море.
Та літа чомусь не було.
Такі собі маленькі слимачки на роздоріжжі.
В зиму.
Заховали, повісили величезний замок і сказали "Буде так".
Та ми не вірили.
Ми шукали, залишали босі кроки, заглядали в шпарки.
Ми хотіли, ми мусили знайти.
І знайшли.
В очах. Одне одного. Спекотне літо...

Блискавка розполовинювала небо. Холодний вітер бився в шибу. Ми мовчки дивились крізь дощ. Наш будиночок на колесах втратив рівновагу і з шаленою швидкістю летів у прірву. Ти випросив хвилину, а натомість забрав життя. Я просила хоча б слово, а отримала повні долоні пожовклого листя. Холодного і брудного. Хотілось відчинити двері і втекти світ за очі. Та не могла. Не могла бути пацюком, що першим залишив тонучий корабель.
І танцювала. Розсипаючи довкола кленові сльози осені. І падала долілиць. Втирала брудну підлогу рукавом і обіцяла що все буде гаразд. І підіймалась. Просила страти, збивала коліна... Та прирекли жити далі...
Ми сиділи і мовчали. Ти не говорив, а я боялась дізнатись правду, що закам’яніла на твоїх вустах. Я боялась тиші, що заполонила твої очі. Я не хотіла втратити тебе. Я стискала твою руку, просила порятунку. А ти лише виводив букви на склі, які спалахували блискавкою.
Ще мить і ми заснем...