хрипіння люте батога навчителя Петра
хіба здіймає шквал гучного сміху
бурсаки
ламають дружньо весла
і кидають у море знань
а ланцюга яким були прикуті
до галери парт
втопили вчора ще

(2008)

Він вважав себе справжнім поетом
Ходив гордовито, наласканий меценатом
Інших повчав, не набувши досвіду
Не вірив у Бога
Плював у колодязь
Хоча божий вогник блимав у ньому,
як світлячок при смерті, що його
він намагався умертвити геть,
аж доки…

Відомо, що час нам готує тортури
Кінцева зупинка – безвихідь і розпач
Бо якось побачив, що люди
проходили мимо, не зважаючи
на написане ним
Бо чекали усі Месію, який
принесе Слово,
принесе Правду,
а у відповідь чули брехню з вуст того,
хто вважав себе справжнім поетом

Він зрозумів нарешті, що не поет,
хто машинально римує рядки,
а той, вище кого
лише Бог

Тоді він заплакав і став на коліна


(2005)

Уранці зайчиком стрибав
і ловив ящірку у зеленій траві
Пообіду соловейком щебетав
спокушаючи красуню
Потім увечері круком
дражнив сусіду – хорта на прив’язі

(2006)

коли під золотаве мерехтіння ліхтаря
безжурно спочиває місто,
сріблоногий кінь ночі
пасеться на моєму
безсонні

2009

*
з сухої трави
богомол
стрибнув мені на плече
– прощавай, літо!

*
суботній ранок
каштанів осінній стриптиз за вікном
тягне туди, де пиво

*
вітер жбурляє в лице
білих акацій цвіт
згадую
зиму в Очакові

*
мої рукописи і шкарпетки
по всій хаті
– дружина у відрядженні

*
ніч шкрябає у вікна
пальцями дерев,
наче випрошує хліба.
чайник тужливо кричить на плиті
розплескує воду.

*
целофанові краватки тріпочуть
на шиї трави –
безтурботні поля Батьківщини

*
сонце над фермою
ворони на винограднику –
я живу в цьому селі


(Парутине, липень – серпень 2009)

Величезним.
Чорним.
З довгою шерстю. Та... Хай би й з короткою.

... З соковитим курчам у зубах перестрибнути б мені через сусідський пліт, блискавкою скочити на розлогий горіх і, апетитно наминаючи здобич, кепкувати з пришелепуватої сусідки: вже й слід по мені вивітрився, а вона усе ще бігає од плоту до плоту з дебелою каменюкою.
Дочекатися, коли сусідка відправить дітей до школи, чоловіка – на роботу, сама поплентається на базар, тоді через прочинену кватирку увірватися до сусідчиної хати, розгулятися на кухні...

цупкі мої пазурі, міцні як сталюка
а зуби – прогризуть холодильника
уста висмокчуть з нього, мов мізки з кісток
весь ковбасний запас, що сусідці того
хватило б на тиждень
і нащадкам її

Лежиш собі чорною плямою на блідому даху, ліниво стежиш, як сонно чіпляється сонце за скелети антен.
Про роботу не думаєш.
Спиш, скільки хочеться.
Глупої ночі спроквола горланиш арії, травмуючи спокій міста, спокушаючи зеленооких пухнастих красунь.

Усім своїм єством відчуваєш свободу.
Ситість.
Насолоду.
Повноту буття.

2008

Полюбляю дивитися, як вмирає папір у вогні. Особливо, якщо журнал чи газета…
Увечері, повертаючись з роботи, бачу на своїй вулиці вогнище, у якому тріпочуть смугасті крильця якоїсь газети.
Не встигаю прочитати назви – вона швидко зникає разом з шпальтами першої сторінки. Кілька секунд видно обличчя відомого державного діяча, що його ім’я мені ніяк не вдається запам’ятати.
Ось чоловік у білому капелюсі на сцені: ” Заслужений художник України нагороджується почесною грамот…” Напевно заслужений зберігає цей випуск газети з любов’ю, навіть вирізав себе і почепив разом з грамотою у власній майстерні, милується ними щодня, хизується перед гостями…
На чорно-білих сторінках горять обличчя, зали засідань, бібліотеки.
Полум’я ніким не гордує: сторінки життя народних депутатів (рубрика "При владі"),
сексуальних маніяків (рубрика "Про Це"),
заслужених співаків (рубрика "Музі Ка"),
досвідчених жебраків (рубрика "Рільництво та бджолярство"),
бізнесменів пихатих (рубрика "Фаст фуд"),
повій грудастих (рубрика "У сфері бізнесу"),
усіх безвусих та вусатих (рубрика "Куди піти учитись"),
лисих і патлатих (без рубрики)
щезають у пащі червоній вогню, мов за брамою пекла.
Навіть бачу згасаючу мармизу начальника у рубриці “Персони”.
Мармизу, перед якою сто душ підлеглих тремтять,
лицемірять,
гнуть шиї,
а хтось і рівно тримає спину,
яку поважають, ненавидять, спокушають…
мармиза ця,
виявляється,
горить не гірше “іміджу” повії
чи водія маршрутки з рубрики
“Скандали”.

(2007)

гострий пісок реальності
примарності м’який дощ

поранив долоню ухопивши піску
щоби кинути в спину товариша
якого випадково образив
розповівши свій біль
(думав дощ)
потому
йшов берегом моря
і слухав людей

• це той хто кров у руці несе?
• це той хто світло в пучок збирає і над землею
веселкою розпорошує?
• це той кому чайки поклони б’ють?
• це той кому друзі прокльони шлють?
це той…

(2007)

***
вслухаючись у серцебиття дерев і собак
врубаючись у простір стареньким велосипедом „Україна”
ламаючи обрій щодуху щосили – жити!

зустрічати патлатий дощ – радіти обіймам старого приятеля
у зелених бруньках дерев читати дитинства казку
а в синіх очах води – прощення

2007

В старенькій аудиторії,
де підлога оббита і парти облущені,
сивочолий викладач юнакам-студентам
лекцію з фізики провадить.
З ритмічністю метронома голосно відбиває:
«Термодинаміка-наука-про-те…»
«Перше-правило-термодинаміки…»

А за вікнами акації цвітуть.
А за вікнами пиво несуть.
І бджола гуляє площею підвіконня.

І студент Славко Рябий
закриває конспекта,
витягує шию у вікно, з якого сонце йому
всміхається приязно.
І од запаху акацій кров закипає у хлопця.

«Шановний-повторіть-мені-перше-правило-термодинаміки» -
каже голос-метроном Славкові.

Але що йому ті правила разом з усією
фізикою, коли акації запахли!

Славко мовчки підводиться
і на очах сивочолого викладача
перетворюється на джмеля,
летить у прочинене вікно.

«Тікаєте од відповіді, шановний!» - кричить навздогін дідуган.
Підходить зачинити вікно, коли бачить:
усі студенти підскакують з місць,
стають бджолами та джмелями
і летять услід за Славком.

А бідолашний викладач
ховає сивину у сухих заростях підручника,
звідки ледь чути його метроном:
«Термодинаміка-це ж-наука-про-те…»

2007

Непевно почуваю себе у чужій компанії:
пальці починають тремтіти.
Хоча я точно знаю, що ніхто з присутніх,
ледь знайомих мені людей,
не перетвориться на тигра чи крокодила,
не вчепиться мені в очі.
А от пальці все одно тремтять,
наче вони знають щось більше, ніж я,
а чи більше, ніж я, бояться,
що першими опиняться на шляху
тигра чи крокодила, коли я прикриватиму
обличчя руками.

2007

Сліпий Борхес стояв перед Безоднею.
Вони проникливо дивилися одне одному увічі.
Безодня не витримала того скляного погляду і опустила очі додолу...
Тої ж миті Борхес опинився на іншому боці і рушив своєю дорогою.
«Дивіться! Йому це вдалося!» - істерично кричали ті, котрі стояли позаду
Борхеса і все побачили.
Почали виколювати собі очі, щоб бути схожими на Борхеса,
а потім вдивлятися у Безодню.
І хто б не вдивлявся, не опинявся на іншому боці.
Тільки сонце відбивалось у сліпих безоднях очей.

2007

Тепер ти знаєш, що таке купатись у морі на світанку,
коли пухнаста хвиля виносить тебе на зернистий берег,
у вухах повно води, і плавають риби,
їхні дзеркальні плавники лоскочуть барабанні перетинки,
і зуби клацають степлером од прохолоди, у передчутті
пляшки доброго пива і улюблених сигарет...
і ось ти вже бачиш її усмішку,
яка корабликом срібним тобі назустріч пливе
у ранковому сяєві.

Чи тоді ти розумієш, як мало потрібно для щастя,
що воно не вимірюється самим лише шелестінням
паперових крилець?

2007

після напруженого дня
з балачками і сварками
лекціями і театрами
очима і сумнівами
такими незмінними
такими
до біса вічними
під хистким куполом мавзолею світу
засинаємо поруч

коли ми не належимо собі вдень
то хоч уночі
засинаємо разом
і нам насниться
тиха апатія

2006

Хлопчик-школярик
малює кольоровою крейдою
на асфальті літак,
потім сідає в нього і летить.

Він пролітає над калюжею, кольору
свіжозавареного чаю,
і бачить однокласника, котрий браво править
намальованим човником,
наспівуючи корсарську пісеньку.

Ще один хлопчик всідається верхи
на блакитного метелика –
і летять вони у країну золотих кульбаб.
Потім кожна дитина
яка гралася біля школи,
робить собі
хто ракету,
хто літак,
хто корабель.
Хтось стає командиром пластмасової армії,
веде своє військо до «останнього» моря.
Хтось те військо наздоганяє
і приєднується.

...Їх проводжають байдужі
погляди нещасних навчителів.

2007

Котиться хлібина –
біла, немов лавина.
За хлібиною люди йдуть,
квапляться наздогнати.

...Наздоганяє один:
хапає хлібину, обіймає,
як найцінніший скарб.
Тільки дивиться, в руках у нього –
великий білий кажан.
Регоче, крильми лопоче...
А хлібина далі котиться.

Ще один
кидається на хлібину,
як мати
затуляє від куль дитину…
Бачать всі –
котиться хлібина,
а той нещасний – у труні лежить.

Котиться собі хлібина й
котиться.
Йдуть люди за хлібиною…

2006

мій старший брате
коли я був малим
ти рукою спиняв літаки
малому мені приносив
я клеїв їм крила бджолині
і відпускав

ти ловив за хвоста леопардів і тигрів
і додому приносив
я ділився з ними своїм молоком
(за яке ти відстоював
довгі гадючі черги щоранку)
і відпускав

ти носив черепах на високих плечах
ти ховав папуг у глибоких кишенях
ти тримав ножа за вухом

ти завжди приходив усміхнений

мій старший брате
тепер
ти сам став літаком
тигром і леопардом
яких інший хлопець носить
малюкові

малюк
не клеїть літакові крила бджолині
не ділиться молоком з тигром і леопардом
не поспішає відпускати їх

мій старший брате
ти приходиш з опущеними плечима
з порожніми кишенями
і за вухом твоїм ніщо не тримається
от тільки усміхнений як завше
так наче знаєш ім’я того хлопця

2006

Воно било і шкрябало
муровані стіни кам’яної в’язниці
усіма полишене
глибоко під землею

Як воно лютувало
перед зачиненими дверима
як билось білими крильцями
з чорними загонами мороку
Його голосіння
виривалося на поверхню
важкими брилами
які падали
на крила птахів
на віти дерев
на людські голови
Під тими брилами
гнулися дерева
Під тими брилами
зітхали птахи
Під тими брилами
падали затуляючи вуха люди
Здригалося небо
видихуючи сірі хмари печалі
припадало на коліна місто
всипане попелом
осіннього листя і пташиного пір’я
А воно било і шкрябало
муровані стіни кам’яної в’язниці
усіма полишене
глибоко під землею
......................................

Вранці старий чоловік
одчинив льоха і побачив
нахабного білого метелика
який загинув
у пітьмі

2005

Це трапилось тоді, коли суцільний морок опустив крила на землю.
І так тривало, доки не порвалася тканина темряви
і звідти не виглянуло червоне, як кров, Око.
І заблищало, як кров.
І коли спав потроху морок, відкрилася чорна земля, і люди на ній –
чорні круки.
І чорні дерева без жодного листочка.

І стояв я посеред цієї землі як самотнє дерево, і проходили люди
з викльованими очима.
Вони нічого не бачили, але йшли кудись.
Ніхто з них не знав куди, але всі йшли, як чорні тіні, оминаючи
самотнє дерево на шляху.

І побачив я жінку на вершині найбільшої гори.
Вона була прикута до власної тіні.
Тінь була горою, але ніхто не бачив тіні. Всі бачили гору, над якою
червоніло Око.
Я бачив ту жінку, і ось її очі впали до ніг і покотилися, як білі кульки,
обростаючи снігом і перетворюючись на лавину.
Одна куля покотилася за Карпати і впала на ліси карпатські.
Друга ж покотилася по Україні, як перестигла груша, підминаючи
під себе міста і села,
людей і худобу,
атомний вік і революції,
блуд і хвороби...
А над тим лиховісно сяяло Око.

Потім побачив я труну в небі –
янголи хоронили Бога.
І було ще поле з круками.
Сила-силенна круків.
І збирали вони з того поля не зерно пшеничне,
а зіниці людські.
І не хотів я дивитися більше на Око,
одвернувся од нього. Але воно все одно ставало
переді мною.
І боляче було від сяєва.

І побачив я себе маленьким хлопчиком біля будинку свого
з собачими головами у вікнах. Вони брехали на мене:
що я не слухався мами...
що я ловив коників у траві і саджав до склянки, де вони задихалися...
що я вдарив батька, коли він кинувся п’яний...

А Око світилося поганським світлом, а потім почало згасати,
і вже перетворилося на квітку.
Жовтогарячі пелюстки посипались до ніг моїх.
Я підняв одну, й вона розсипалась шматочками дрібного болю.
Людського болю.

...І черепи замість зірок розреготалися на небі.
...І кістки заворушилися в землі.
...І годинник на стіні заговорив голосом мертвого друга.

............................................................

Мила моя! Єдина!
Коли я знов опинився в нашому саду, ти сказала, що тобі холодно.
Я обійняв твої плечі і поцілував міцно.
Тепер ми удвох і над нами не звисатиме теє Око...
Але ти ще тримаєш в руках пелюстки
невідомої квітки.

2005

Ця холодна бруківка чекає Мінотавра.
Лабіринтом вулиць блукає Тезей. В руках його меч.
У Тезея мета: вбити людину-бика.
У людини-бика теж мета: бути вбитою.
Мінотавр сховався у засідці.
Мінотавр скрадається темними провулками.
Мінотавр полює людину.
Кривавий нелюд Мінотавр.
З протилежної сторони міста йде Мінотавр – сивий від давності літ,
але ще прудкий.
Він чекає героя, який має вбити його.
Щороку. Тисячоліття. Цілу вічність...
Щороку приходить Тезей і вбиває його, Мінотавра.
Під овацію публіки.
Під крики дітей.
Під оплески жінок.
І лише Бог відає, як це набридло.
Ці щорічні убивства.
Ця холодна бруківка.
Це мертве повітря, бридке до нестями.
Якби ви тільки знали, як йому це набридло!

Він хоче покинути цей урбанізований світ.
Він пригадав дитинство, хату над річкою і теплі долоні матері.
Він пригадав юність, перший день в місті і нужду, завбільшки з небо.
Він пригадав армію щурів і людей, які б’ються за кусень хліба.
І як він сам бився за хліб.
І як розважав інших, аби не вмерти голодним.
Пригадав Мінотавр – і єдина за тисячу років сльоза прокотилася
з бичого ока...

Тезей чекає Мінотавра.
Тезей спиняється, спроквола тримаючи меч
у передчутті легкої перемоги.
Мінотавр іде вулицею, назустріч герою,
раптово звертає убік і, кинувши презирливий погляд
на людину, йде геть.

Тезей не може збагнути, як могло таке трапитись.
Адже ще за мить він уявляв собі:
Ось він підходить до людини-бика.
Ось заносить над його головою меч.
Ось оголене лезо входить у плоть Мінотавра і його обважніле
тіло падає долі.
Але Мінотавр пішов, і Тезей не знає тепер, що робити.
Він кидає меча і одвертається...


А Мінотавр тим часом тікає.
Він біжить з цього міста, по дорозі зриває огидну маску і...
знову стає маленьким хлопчиком, який мчить квітами і росою туди,
де з маленького струмочка починається велика Ріка життя,
де над водою схилилась осика і над липневим цвітом гудуть бджоли.
Де маленького хлопчика жде мати
і простягає до нього долоні.

(Коктебель - Миколаїв, 2005)

…Вона – велика ріка самотності –
тече прямо в потилицю людини.
Людина лежить під високим деревом,
важко розкинувши руки,
жаринками сліз жадібно п’є сонце,
що до нього колись летіла пташка
та так і не долетіла,
не змігши перетнути тую ріку.

(2006)

Іній
Безпритульний парк
і дерева – босі

(2005)

ізолініями на карті
помічаю свій настрій
між зимовим і весняним
меридіанами
ця топографія
вимагає прощення
наразі
лиш дотик
крапка

(2006)

ящіркою бігла ти по крутій скелі
ховаючись між камінців
рибкою залягала на глибині
бурхливої річки
пташкою губилася у високому небі

щоразу гадала що
надійно сховалась од мене
але я був скелею
річкою й небом
і ти безсило падала
у мої обійми

(2006)

я погонич верлібрів

то для тебе
каравани поезій моїх

то для тебе
відбувається світ
який птахом злітає
з моїх долонь

куточками крил
торкається уст твоїх

неторканих


(2006)

ще щось ворушиться під черепом мов гаддя
на скроні тисне як на гілку сніг
вири думок хмарин задух безладдя
свідомо несвідомого потік

цей образ твій лице твоє невчаснe
твій потяг підвіконням білим мчить
на край землі де сонце вчора згасле
вже оком Люциперовим блищить

(грудень 2005)

Червонотілі спалахи душі,
Як кров з аорти, як вогонь на глиці...
У плескоті і тріскоті вервиці
Почвар без чресел, тулубів і ший.

Вони летять на мене і – крізь мене.
Їх не спинити. Їх не відігнать.
Вони – не жарт, а жар моїх сум’ять!..
Навколо мене – полум’я черлене.

Навколо тільки – небо і безодня.
Навколо тільки – вічність і одчай…
Лиш спалахне й обгасне, як свіча,
Твоє лице, немов сльоза Господня.

(2006)

Цей одвічний мотив – дежа вю.
Де й коли я подібне міг чути?
Звуки губляться вдалині,
Накладаючі срібнії пута
На мій сум у досвітній імлі.
Чи то в небі, журливо до болю,
Закликають мене журавлі
До сумир’я й водночас до волі?
Як царно летять ці птахи.
Як стенають плечима надії.

Так бринить мені листя вільхи
І тремтливі гілки – твої вії.

(2005)

Вона ішла
неквапливою світанковою ходою
розмитими дощем тротуарами
переступаючи через райдугу
через квіти і погляди що їй
дарували радісно люди

Ховалися за газетні рядки автомобілі
трамваї поступаючись їй
напоювали срібними дзвонами вітер
перехоплювали її усмішку
ультрамаринові небеса
слали їй цілунки щирі

Вона просто йшла і тіло її
світилось ранковим сяєвом
яке веселками проступало на
блідому лиці міста

(2006)

надій твоїх мурахою
я довго блукав
берегами очей твоїх
вслухався
у сумну вітру пісню
у кронах вій
щось міркував собі
тремтів
гуркотіла гроза
і – блиск зіниць твоїх
як вибух Хіросіми
потому
метеликом сльози твоєї
ниць летів

(2005)

у спілкуванні з тобою –
в твоїх жестах
словах
сміху –
чути музику Моріконе

я ж часто
бачу себе режисером кіна
Тарантіно наприклад

(власне життя наше
іноді нагадує мені
жах його фільмів)

я думав довго
і нарешті вирішив:

було б непогано
якби твоя музика
грала
у моєму кіні

(2005)

жодної квітки
що причаїлася в твоїх очах
я не образив
жодної пелюстки твоїх вій
не зламав
задля тебе
світ заточив у росі

дай мені змогу ще раз
садом пройтися твоїм

(2005)

Якщо дивитися у вічі
співрозмовнику,
насправді, дивишся лише
в одне
око
(ліве чи праве,
як тобі зручно).
Така особливість людського зору.

Птах кольору трави.
Трава кольору крові.
Те саме, що дивитися у вічі.

Спочатку колір птаха,
затим – колір трави.
Щось одне.
Одразу дві речі сприйняти
незмога.

(2005)

Справжнє обличчя
Квітки – коли квітне
Метелика – коли літає
Звіра – коли полює
Людини – коли спить мертва

(2005)

ти – людина
а світ крихкий і беззахисний –
дмухни і він розсиплеться
ти це бачиш
коли під час сніданку читаєш газету
чи протираєш ганчіркою стіл
ти це бачиш
коли потяги сходять з рейок
а янголи з неба
щоб забрати покійних
ти і це бачиш
коли дерева втрачають вагу
а птахи — надію дістатися сонця
через зламані крила
коли жили землі проступають настільки
що можна відчути пульс
коли лице Бога ти бачиш
крізь маску дерев –
розумієш що ти – людина
та головне –
що ти
бачиш

(2005)

З неба роса упала,
ледь не на смерть забилася
та й закульгала.

Ридма-ридаючи, покотилася по траві,
причитаючи:
“Кому тепер каліка потрібна,
ніхто бідолашній руки не подасть!”

Квіти слова ті почули,
взяли росу до себе,
змилостивились – приголубили,
підсадили на трон листяний –
стала роса королевою.

(2005)

говори
говори

я хочу землю чути
і небо стоголосе також
чути
і зойк роси
яка під вітром плаче
і спів кульбаб
і дзвін червоних маків
говори

говори
я буду слухняним учнем
я хочу вчитися усьому
у листків
комах
роси
радіти
Господи
пташиним зграям вітру
словам на каменях
на травах
на воді
ти тільки
говори

(2005)

ти небесна дочка

в цьому світі
жодні крила не можуть
зрівнятись з твоїми

ти вийшла з роси
і в росу повернулась
твої крильця зостались

підняв я ті крила
дивлюся в їх віконце

а там
небесна сила
плаче в сонце

(2005)

чиї то бентежні очі
зазирають мені в душу
крізь вічність та імлу
непроханої ночі?

чиї то думки
вплітаються мереживом зір
в самотнє небо
моїх надій та ілюзій?

чиї то голоси
ранковим безголоссям
тиснуть мені мозок
крилами смутку та ніжності?

чиї ви?
Чиї?

(2005)

Стіл наш,
устелений блакитною скатертиною,
зачув вітри сніданку
і став морем.
Один берег мій, другий – матері,
а третій – батька.
З маминого берега відпливають
каравели білі хліба, молока і меду.
А з берега батькового чарка
чайкою білою злітає...
Три наші чайки зустрічаються,
вітаються шкляним поцілунком.
Кришталеві їхні голоси
радість несуть смарагдову.
І у місті (далеко на континенті)
чути, дзвони радіють.
І ластівки за вікном щебечуть зичливо.
І чайки над морем кигичуть
голосами шкляними.

(2006)