Темний зал. Світло приглушене. Відчувається запах сирного попкорну. Як я тут опинився? Чому я цього не пам’ятаю? Посеред залу величезний білий екран, напроти якого безліч великих м’яких сидінь з темно-червоною оббивкою. Майже всі місця попереду зайняті, задні ряди зовсім пусті. Хтось голосно викрикує моє ім’я. На іншій стороні залу стоїть чоловік: однією рукою він махає мені, а в іншій в нього відро попкорну. Його обличчя здається мені дуже знайомим, хоч я його точно не знаю. Дивно. Я машинально починаю йти до нього.
Дійшовши до потрібного ряду я починаю максимально акуратно протискуватись між ногами інших глядачів та спинками сидінь. Усі місця до мого зайняті. Хоч тут і доволі темно, я можу поклястися, що абсолютно всі, біля кого я щойно проходив посміхалися мені. І їх обличчя також видалися мені занадто знайомими. Дивно. Дуже дивно. Нарешті я дібрався до свого місця. Чоловік з попкорном каже: «Я думав, ти будеш трохи пізніше. Сідай». Як тільки я спробував запитати, що це за місце і що тут в біса відбувається, він тихенько шикнув на мене і майже пошепки сказав: «Починається».
Величезний білий екран засвітився і на ньому з’явилась заставка: дивне колесо зі спицями та незрозумілими візерунками. Це якесь відео. На екрані маля. Воно лежить в пелюшках і посміхається. Потім це ж маля, але вже трохи більше, сидить на підлозі і бавиться з кошеням. Це виглядає весело і мило. Далі ще одне відео, про цього ж малюка. І ще одне. Ось він десь вдарився і плаче. Ось він регоче разом з якимось чоловіком, можливо, це його батько. На кожному наступному відео він усе доросліший і доросліший. Я починаю його впізнавати. Я його знаю. Я бачив його на своїх дитячих фото. Це я.
Здається, тут би я мав запанікувати. Адже якийсь маніяк зняв добру частину мого дитинства і зараз крутить перед купою народу. Але все добре. Мені чомусь неймовірно спокійно. Я відчуваю, що все відбувається так, як має. Усе в порядку. Чоловік підсовує мені відро з попкорном. Я із задоволенням згрібаю велику жменю. Обожнюю сирний попкорн.
Відео продовжується. Ось я граюсь з іншими дітьми в дитячому садочку. Ось я з мамою на ріці. Ось я гепнувся з велосипеда і добряче забив руку. Ось іду до школи, їду в дитячий табір, іду на свою першу шкільну дискотеку. Ось мій перший алкоголь, перший танець з дівчиною, перші п*здюлі від матері, перша цигарка, випускний, інститут. Тут все. Наша перша зустріч, наше перше побачення, наше весілля, пологи, наші дні народження, звільнення, зламана нога, вітрянка в дітей, хвороби, відпустки. Тут усе, що мало сенс: хороше, погане, сумне, миле, страшне. Абсолютно все, що було важливим.
Люди в залі дивляться це разом зі мною. Їм цікаво. Вони сміються з веселих моментів, кажуть «оооой» на дивних, щось обговорюють. Я чітко чув, що на одному з моментів хтось з передніх рядів сказав: «ох і довбо*ооооб».
Ось я за керомом, їду додому. Я знаю, що зараз буде. Це трапилося зовсім недавно. Я був неуважним і не помітив дитину, що вибігла на проїжджу частину. Кермо різко вліво. І все. Величезний екран згас і знову став білим. В залі чути оплески. Вмикається світло. Я намагаюсь роздивитись обличчя глядачів. Усі вони виглядають по-різному, але всі дуже схожі. І я їх усіх знаю. Точніше не знаю, я їх пам’ятаю. Пам’ятаю, бо я був кожним із них. І ось тепер усі ми тут. Чоловік з попкорном кладе мені руку на плече і говорить: «Не відмінно, але і не жахливо. Ти старався як міг, а це вже непогано». Я відповідаю: «Дякую».
З передніх рядів мені передають відро сирного попкорну. Світло знову стає приглушеним. Усі сідають. До зали заходить чоловік. Він старший за мене. Його обличчя здається мені знайомим. Він здивовано роззирається. Я голосно викрикую його ім’я і махаю йому рукою. Він йде до нашого ряду. Він якраз вчасно.
2019