Той, хто рахує вірші, –
навряд чи не вміє спати,
навряд чи підслухає тишу,
навряд чи захоче співати… –
він номер лише напише
і буде його читати…
А тиша живе! –
колише
свої мовчазні цитати*…

18 травня 1989 р., Київ

* в іншому авторському варіанті: «свої геніальні цитати»

Ніби вже й ніч…
Погасло небо.
Земля не дихає,
Земля летить…
шукає більшого,
шукає виходу,
поки ще ніч,
поки є ще час,
поки Космос кругом,
поки день погас..,
поки тінь моя –
невидимая..,
поки тінь моя –
не моя…

20–21 квітня 1989 р., Київ

Не схожі ні на кого люди
снують їдять – їдять, снують…
Хто їх зупинить, хто розбудить?
Вони ж своїх, себе жують!

Будують нібито сумлінно
загальнолюдський інститут –
от – ні! – майбутні покоління
бездумно обкрадають тут!

Їх там попереду – немає…
Нікого, чуєте?! Зима!
голодна, вічна і німая,
без сонця, світла і тепла.

Куди тепер? В безкраїй космос
чи в океан до мертвих риб?
щоб знов роздягненим і босим
навчитись вперше говорить?..

31 травня 1989 р., Київ

Доки ви сприймати в стані,
хтось, шановні читачі,
знову вірш про партизанів
вам складатиме вночі.

Час по колу чи спіралі,
нагнітаючи віки,
мостить пастку для моралі
вам, жінки й чоловіки…

30 жовтня 2016 р., Київ

Білі квіти, як той перший сніг,
впали стиха до біленьких ніг
і сплелись у тендітний вінок…
Ноги знову пішли у танок,
розлітались, як крила лелечі..,
а вінок скочив вище – на плечі,
покотивсь поміж станом гнучким,
там, де плаття зібралось в пучки,
таке ж світле, прозоре, м’яке,
як її ніжне тіло, легке,
як ця музика чиста й свята.
Балерино, моя золота,
ти летіла в чиїхось руках,
наче горлиця, сніжна така…
І вінок з моїх білих квіто́к
над голівкою німбом замовк,
всю осяяв тебе, освітив
і прославив на цілі світи.
Балерино, моя золота,
ти ж, як музика, чиста й свята,
нам вклонялась, виходила знов –
і літала на сцені любов…
А коли закінчилось усе –
стало стомленим біле лице,
і вінок більш триматись не міг:
білі квіти, як той перший сніг,
стиха впали до стомлених ніг.

16 жовтня 1988 р., Київ

Знаю, що дурний,
а кажу – розумне.
Знаю, що нема,
а таки – даю.
Тільки ж не беруть:
згодні, а бояться.
А я що, не боюсь?!.

20 червня 1989 р., Київ

Крик скаженої рисі.
Кров на людному місці.

Крадькома – так, щоб звідси –
так, щоб далі від міста…

Знов долається відстань.
Знов лишаєшся чистим.

Знов позаду у місті
кров на людному місці.

Причаївся в Поліссі
крик скаженої рисі.

Ліс під листям навислим
збереже чорні мислі…

Од землі і до висі
крик скаженої рисі.

Тільки гріх воплотився –
но́вий план народився…

Ось не вистачить хисту!
Ось над прірвою виступ!

Далі міст, далі пристань.
Далі відстань і місто.

Там – що пити, що їсти.
Тут – подохнеш колись ти.

Так прийдеш, ніби гість ти.
Принесеш добрі вісті.

Уживешся на місці.
З кимось спатимеш в ліжці*.

Цілуватимеш ніжки.
Вдень читатимеш книжку.

А вночі тишком-нишком –
наче котик на мишку!

Гроші в шафі й під ліжком,
гроші всюди, ще й з лишком.

Залишається нижче
познайомитись ближче.

Пошукаймо дурних ще –
і повернемось вище.

26 липня 1996 р., Богдани́

–––––––
* попередній варіант: «в ліжку»

О Боже мій… Яка глибока суть
в Твоїх очах, наповнених Тобою…
Не засинай* – я хочу їх відчуть,
пройнятися їх святістю святою…
О… не ховай Cвою глибоку суть…

5 квітня 1989 р., Київ


* інший варіант: «Не відвертай …»

Щонайжахли́віше – визначеність,
визначеність себе.
Коли вже сам знаєш: вистачить,
ось – це і є твоє.
Ніби всіма вже й визнаний,
нібито й пізнають…
Стане твоєю тризною –
до тупика путь.
Краще вже ки́датись в крайності,
краще знайти кінець,
чим заливатись од радості,
знаючи, що молодець.

23 березня 1989 р., Київ

Засни. Зосередься. Ти гарна,
як є.
У тебе моє і лише моє.
Червоне намисто
не тисне
не тисне.
Отже, й мені не тісно…

3 листопада 2015 р., Київ

В райських покоях мене розманіжила тиша.
Жити між звуків так важко на грішній землі.
Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

Зараз гроза прозіхає над зляканим людом.
Грому не чую, та блискавку бачу й дрижу –
я пригадав свою мову, заповнену блудом…
Злі язики, я ні вас, ні себе не суджу…

21 лютого 1993 р.

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Свята мета давно не та –
смішна й неслушна.
Змінились цінності, і сни
не позбувались.
Лише щороку, восени,
сини ховались.
За ними скралась сивина
і сльози смутку…

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Моя мета давно не та –
смішна й неслушна.
Найкращі мрії всі – вони
не позбувались.
Літа мої!
Куди ж ви, любі, заховались…

Вогні-вогні, хто знає їх буття?
Вони, як люди, повсякчасно вперті.
Вогні натхнення, радості й життя,
вогні занепаду, війни і смерті.

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння.
Знов мерехтять у рідній стороні
вогні надій, як зорі в тій безодні.

Як мирно полум’я гасає в комині,
коли над ним клопоче сива мати.
Та на війні – примушують вогні
над попелищем згорблено ридати.

Кохання іскра в серце попаде
і розведе вогонь життя заради.
Але любов згорить і пропаде
в вогнищі, що звелось від іскри зради.

Вогні-вогні… Хто знає їх буття?
Вони, як люди, повсякчасно вперті.
Вогні натхнення, радості й життя,
вогні занепаду, війни і смерті.

Є два вогні поміж усіх людей.
Вогонь-творець – дарунок Прометея –
закляття від облудливих ідей –
найвища, найрозумніша ідея.

Вогонь нищитель – здобуває смерть
і ласо пожирає свою жертву.
Він – не творець, він роздовбає твердь,
не здатний возвести, а лиш роздерти.

Отак і люди ходять по землі,
як два вогні… Одні – її руйнують,
а другі – відбудовують її,
аж поки інші знову не сплюндрують.

Вже страшно людям по землі ходить.
Бояться люди землю відчувати:
убити легше, аніж породить,
зламати швидше, аніж збудувати.

Вогні-вогні… Хто знає їх буття?
Вони, як люди, не завжди відверті:
вогні натхнення, радості й життя,
вогні занепаду, війни і смерті.

15–16 жовтня 1988 р., Київ

Стихає начебто. Крапка. Стихло.
Мені, коли тиша , так в очі – ями.
Так зразу ж тягне хореєм чи ямбом
почути голос своєї мами.

І муза знов сторінки гортає,
кодує все, що збагнув до сьогодні.
І, як в дитинстві, я знов літаю,
і бачу все, що мені завгодно…

А ніч тихенько просуне тишу.
Спитає ранок мене віршами.
"Ти вже прокинувсь? " – до мене дише
присутній голос моєї мами.

6 липня 1989 р., Київ

Май тринадцяте.
Біда не від того числа!
Ми ж посвячені в братці.
Я ж сестра. Я ж змогла.

І з твоєю душею
я поруч зляглась,
дорожу дорожею
й на щось і на нась!

Це тепло недотепле
я в ноги беру
і бужу поміж снів
у свою дорожу.

І не ві́рші це зовсім,
а дерева вздовж шлях.
Май тринадцяте зросте
упо́вні в нулях!

9 грудня 2009 р., Київ