Біля білої груби –
тепло,
пальці звикають до неї,
чоботи бачили ліс
і тепер коло неї чорніють на варті,
вогка одежа звисає,
мов хмара надворі;
світло стискається,
сутінки суто,
миша підпільно в кутку шарудить;
дощик щебече за шибкою,
пахне грибами і рибою,
сном наповняється хата.

14 липня 1993 р., Богдани́

Знову розвидніли озеро
зорі – прозорі дні,
мініатюрні прообрази
безсоннів на полі снів.

Знов прилетіли з космосу
жаби по комарів,
мініатюрні прообрази
права на полі слів.

22 березня 1989 р., Київ

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

27 квітня 1993 р., Київ

Півтори години літа –
до шептання від пристріту,
до осінньої зими,
у похилість ту, де ми.

Півтори години вітру
рознесуть життя, мов скирту.
Зирять зе́рнятка сумні
з пересохлої стерні.

Півтори години грому
на урочищі старому.
Сновигають блискавиці,
мов підстрелені лисиці.

Півтори години зливи
творять настрій особливий.
Змиє все вода оця,
не добігши до кінця…

Півтори години Сонця,
Бога Світу й Охоронця,
між стихій проя́снять час –
той, який затьмарив нас.

4 липня 2003 р., Богдани́

Короте́ньким ві́ршем промайнула тиша,
відгірчила чорним чаєм ніч.
Поцілунок сонця й повні жмені ви́шень
я несу до тебе через гич.

По росі духм’яній літо лоскота́ве
душу омиває до пісе́нь,
знов лягає небо у ранко́ві трави
і гукає нас на цілий день!

Ти ще спиш, кохана. Я не потурбую,
прокладу до сну твого місток,
я здивую іншим, більше зачарую
короте́ньким ві́ршем на рядок.

2 серпня 2001 р., Богдани́

Літній вечір з-під мороку
в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік
ніч дощову.
Вітер випав з колиски
під вільхи розлогі
і задмухує землю,
мов рану живу.

Дуб хрипить і регоче
відразу пото́му.
Гайвороння лоскоче йому
всі кістки́.
Звір засів у дуплі
і вимірює втому
молитовним виттям
на чотири кутки.

На, сховайся в мені!
З тебе все облітає!
Я є пустка. А ти,
як розпустка живеш.
Нас ніщо не ганьбить,
і ніхто не вітає.
Ляж на мене і спи,
як одразу не вмреш!

9 серпня 2005 р., Богдани́

Літо полите молитвенним* цвітом,
цвітом задумливим, ледве відкритим,
напівзаплідненим, напівцнотливим,
дивом купальським, розгубленим дивом.

Папороть в іскрах між листям подраним,
ліс розмальований лиском багряним,
ніч полудне́ва безлюдна, беззвіра,
котиться з неба заквітчана фі́ра.

Дивне світило – півмісяць-півсонце,
зоряний фурман – не дівка, не хлопець,
палять помалу купалові ватри,
крапають цвітом густим у Карпати.

Я не шукаю давно того зілля,
ти вже забула чекати весілля…
добре, я кобра з сухої Сахари,
годі, ти голуб з-під вогкої хмари.

Сонце пустельне і місяць вологий
віз розламали, зійшовши з дороги,
світ розміняли на звичай і чудо,
ніч – на Купала, а рік – на Іуду.

29–31 травня 1995 р., Київ

______________________
* «молитвенним» – остаточний варіант автора;
інший варіант – «молитовним»