На вітрилах бабиного літа
сто хрестів Ґеоргія і я.
Полети і ти повз колорити
орденів у павутинстві дня?
Торт великий на столі накритім –
це твоя незаймана земля,
зупини десант на верховітті
кремового павутинства дня.
Маєш ніж і їж, і не цурайся,
поки не заче́рствіла рілля –
ти ж герой поваленого царства,
ти ж павук у павутинстві дня!
Так бракує бабиного літа,
грудень парить з хмарами узвар –
от-от-от на голову корито
тим, хто літом вигриз бабин яр.

22 грудня 1992 р., Київ

Тут у дворі кота спалила
одна скотина.
Добре зв’язала, потім обли́ла
його бензином.
І підпалила, і довго дивилась
на смертні муки.
Грала в війну – уявляла людину,
свербіли руки…

22 червня 1989 р., Київ

Час розсекретив останки –
це поховати їх час.

З дна водосховища танки –
точно наводять на нас.

Збірні війська кісткові –
смертять маневри в лісах.

Щоб по-пластунськи по крові –
повзав мурашками жах.

Скільки ще мін не зірвалось –
скільки ще жде матерів.

Стільки же часу лишалось –
нам на спокуту гріхів.

Спільні війська кісткові –
наших героїв і ні

проти Германій, Московій –
мирно лежать на війні.

6 червня 1995 р., Київ

Вихор сплів надгробний вірш
на забутім кладови́щі
про життя, якого гірш –
тільки смерть, що в ніздрі свище.

Як поет – всі пера стер
над плитою потайною,
між останків двох сестер,
між Холерою й Війною…

Він розносив їх колись
по фронтах і по блокадах,
щоб боля́чки завелись
на ще вищих барикадах!

Ніби з пекла виринав –
і трощив людські́ знамена.
Ворогів коронував –
жер підкорені племе́на.

Та коли поганий мир
гарні війни переважив,
то крізь землю, мов упир,
провалився вихор вражий!

Й обійшовши кола злі
та пекельні всі тортури,
він сьогодні – на землі.
Знов гребе надгробні мури!

Так з труни та й на труну,
як самий Недобрий знає,
знов Холеру і Війну
вражий вихор об’єднає!

Тих, хто поруч завжди йде
по життю – і після смерті –
він і в сотий раз зведе
у пекельній круговерті!

26, 27 липня 2003 р., Богдани́

Бачте, сьогодні – війна.
Клята!
Мала б мене вона
мати.
Але я загинув
ще в сорок п’ятому.
Майже в Берліні,
на Ад./Гітлерові розіп’я́тому.
І сьогодні, внуче,
накручуй онучі,
у чоботи встромляйся,
обороняйся!
Шеренги
потрібні не для зрівнялівщини –
для єдності духу,
чуття плеча,
розуміння спадщини!
Модним стане воювати?
А гинути?
Хочеш завтра мати?
То захисти Україну ти!

22 червня 2004 р., Київ

Зупиніться ось тут…
Подивіться: йому – дев’ятнадцять,
а його вже нема,
і зима побілила портрет…
Скільки їх тут лежить
під зірками
ще юних "афганців"–
Їм би жить!
Хто їм дав кулемет?!

Не поступиться ніч
перед сяйвом фанерної зірки.
Не відсунеться сніг
від могили сирої землі…
Розстріляти б ту ніч
до кінця,
до останньої дірки,
що убила тебе!
й не дала народитись мені…

7 грудня 1988 р., Київ

Простір просотано просом простим,
прісно просіяним – лиш прорости!
Лиш оживи! Шилом вийшовши в шал!
Колос шовко́во сховавши під шаль!

Коло по колу котила літа
зе́рном по зе́рну земля прасвята!
З гречки – на просо, з роси – по стерні
босо гасали й згасали ті дні!

Захистком визріло золото нив
з пам’яті тих, кого голод гонив!
Зжер він жита́ й пшениці́, і ячмінь!
Проса ж – не вижав! За просом – АМІНЬ!

16 березня 2003 р., Київ

І пройдячи́ ці тридцять два сліди,
огромні, злі, помножені на чудо,
я розкажу, що всі ми є жиди,
жлоби, хохли, кацапи та іуди!

Ми поцілуймося під тридцять два сліди,
яких зробили ще не наші ноги.
А ми, хохли чи ляхи, чи жиди
розклали вогнище на Бухенвальді вбогім.

Хай нас так звуть, хай зекономлять гроб,
розвіють попелом над чорним Бундесратом.
Але ж єврейська дівчинка і "жлоб"
були у газовій, однак, сестрою й братом.

28 березня 2004 р., Київ