вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше,
колючим комашшям у вічі студенно пряде.
пришвартовує паростки криги між ребер так обережно,
що розтанути можна в свічечках інших людей.

як шаблезубі тигри, тінь його люта й жаска
повільно осідає за пазухи схиблених ліхтарів.
тут забагато нудоти – каже – і гачкувата рука
закреслює тонни зашарпаних пам’ятю слів.

північ з нього парує оловом захололих зіниць.
видих і вдих – краплі правди бабчаться пухирцями
і заніміло на ватяні ковдри котяться горілиць,
але вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше,
і не жалить у спину гострими камінцями.

2018

***
ти все, що могло зі мною статися посеред глухої зими,
серед хижої білим мурашшям заметілі.
розхристані бореади планктонно у вись пливли,
наче в хрусткій прозорості чатує біблійне спасіння.

кардіограмними хвилями пришвидшена земна круговерть
як на узбіччя, на екватор повикидала рівновіддалені полюси.
знаєш, так млосно, коли під ногами німіє небесна твердь,
а в скронях пульсують силабо-тонічні її голоси.

після зливи сонце обов’язково випливе у зеніт,
земля після спеки прозріє м’якою замшею.
цей платонічний вузол. цей наднебесний політ
поглинуть трухляві сувої історії, а поки що…
поки що вітер у спину дихає наживо.


бореади – крилаті діти Борея й Орітії.

якщо куля – то між ребер холодна рiка i, скоріш за все, передчасна смерть.
якщо кров – то багрянцем настояна свята вода.
якщо слово – найсталевіша в світі твердь,
з якої сіллю у вись життя пророста.

серце у п’яти – одне на двох,
одна країна і одна біда.
коли час дрімає, ирієм заколисує сам Чорнобог.
декого назавжди. пощастить–на помітім лишиться чорна хода.

пальці примерзли до гирла несказаних слів.
слова, як в твань, вгрузають у вимкнені номера.
тут немає місця зневірі, а страху –й поготів.
тут кам’яна броня. у броні задубіла душі кора.

а в домашньому казані шаленіє, клекоче узвар,
тільки берці забрьохані з килимами тепер не в масть.
війна–то постійні торги, а люди – за антиквар.
якщо треба, то смерть усіх задарма віддасть.

поглянь, ця тиша,
яку ти пісками пальців не дослухав,
не-до-чув і не-до-ба-чив.
проста – аж сіра місцями, як церковна миша.
струшує полуду з очей єдиним рухом
і мружиться сонцю – розпеченому помаранчу.

погляд у неї збентежений.
у порцеляні зіниць – гірські потоки.
не схарапуджуй її. обережно
дочекайся Судного Дня і стань для неї пророком.

помітив, як прозорістю придорожною огорнута до кутніх зубів,
як перламутром йорданських вод вилискує її пергаментна шкіра.

піднеси їй жертовно чашу, настояних твердю земною, слів,
бо тільки із тверді зростає міцна, як Прометеєве тіло, довіра.

2018