Вересень вітає нас стиглими китицями винограду.
Їх багато, багато, багато!..
Вони важкі.
Вони прозорі, мов бурштин, і солодкі-солодкі!
Як твій поцілунок.
Вони – високо, їх не дістанеш.
Але як же ваблять масивні ґрона, ніби навмисне повішені на чужі вікна! Від них віє сонцем; у дозрілих ягодах блищать коштовними каменями залишки тепла.
Намисто щедрої осені чарує і дратує.
Як його нелегко зірвати!
А хочеться!
Нарешті ми знайшли вихід.
Який?
А, вам скажи! Це наш секрет. Якщо розповім, ви теж навчитесь ласувати соковитим бурштиновим намистом. А воно наше, наше, тільки наше!
Жадібні до чужого...
Виноградна китиця звисає з твоїх долонь. Така велика...
Навіть шкода зірвати ягідку.
Крізь прозоре еліптичне тіло кожної намистинки видно чорну розпливчасту крапку – кісточку.
«Спробуй», - дозволяєш ти, бо й сам боїшся позбавити цілісності осяйну коштовність лози. Моя рука простягається до ягід – і відсмикується назад.
Ні, не можу. Ягідок шкода...
Другу китицю обібрати легше. Не так шкода...
Просто п’янієш від виноградного соку.
А ще – від кохання.
Лоза шурхотить лапатим зеленим листям, а на тонесеньких, ніби електричні проводи, гілочках нагромаджуються величезні пухирці винограду.
Я помітила – його китиці схожі на людські легені.
Ну то й що? Адже вони теж дихають.
Нарешті я відділяю малесеньку ягідку від її «товариства». Тепер вона самотня. Сам на сам із моєю рукою.
Я заплющую очі й кладу ягідку до рота...
Обережний натиск язика – і ось розливається ротовою порожниною чудодійний сік, п’янкий сік – то я розкусила це маленьке диво.
Смачніссімо!
Ми безсилі перед чарами винограду.
Ти теж із задоволенням прицмокуєш, мружишся... Ти, ніби сніжинка, танеш від сонця.
Так, бо кожна виноградинка чимось нагадує сонце.
Солодка спокуса вересня.
Солодка до болю, до запаморочення.
І так їх багато, цих китиць, так багато, багато, багато!..

Ось чому, коли я лежу в лікарні, ти приносиш мені виноград прямо до палати.
У автокатастрофі я зламала щелепу – і тепер не можу їсти, лише пити.
Лікарі кажуть – місяць-два – і все стане на свої місця.
А китиці такі лискучі, такі солодкі, такі привабливі!..
І так хочеться спробувати! Я не можу чекати, коли ж станеться те, що обіцяли жерці Гіппократа.
Бо це занадто довго. Виноград відійде.
Твої руки творять звичайне диво.
Склянка повна густого золотавого виноградного соку.
Ти повільно й обережно підносиш склянку до мого рота.
Сік повільно розчиняє мою сутність.
Це він виліковує мене від депресії. Це він повертає мене до життя. Я вірю, що обов’язково одужаю.
Щоб не втратити свій виноградний рай.
Я живу спогадами.
А коли засинаю, бачу один і той самий сон.
Вересень. Чужий будинок.
Над нашими головами – десятки, сотні виноградних китиць…
І тисячі ягід.
І я знову щаслива!

Вона вертається з роботи щаслива. Так, робочий день 8 Березня в неї був, бо там, де вона працює, дещо інакше трактується поняття свята. Свято – це змагання «хто більше вихилить пального» (причому змагаються, як правило, мужики, а баби, облизуючись, споглядають їх - і пахають), але ніяк не вихідний чи скорочений робочий день. І не виплата премій найкращим працівницям організації. Взагалі, премії всім жінкам виплачують однакові та за рахунок добровільних пожертвувань колег – інших жінок (іноді чоловіків теж), а не держави.
Ще їх вітають клієнти, які протягом року пили з них крівцю (а керівник організації, їх собутильник і покровитель, стежив, щоб крівця пилася регулярно, без пропусків). Приносять червоні гвоздички, на які явно пішли всі заощадження їхніх міжнародних фірм. Цукерки, які в магазині навпроти їхньої організації коштують гривень п’ять. Найгірше, що ці презенти навіть подружкам не передаруєш. Соромно з таким подарунком заявитися в квартиру Ані чи Мані, які знають, де ти працюєш і по-чорному тобі заздрять.
У цей день її співробітниці різко розділяються на два ворожі табори.
Перший табір – це ті, хто Восьме Березня принципово ігнорує і зневажає всіх, хто вітає їх із цим святом, а ще більше тих, кого вітають. Вона знає, в чому причина їхньої агресії: їх так і не поздоровили (навіть підсніжником, навіть листівочкою) ті, від кого вони цього найбільше чекали. Одна з них, прокинувшись, знайшла свого чоловіка п’яним в черепицю. Без зайвих питань, де він був і хто він після цього (все одно вона не розбере, що він там варнякає у відповідь), дружина облила його з голови до ніг зеленою фарбою. «А йому зелений личить», - подумала з насолодою – і, відмивши руки ацетоном і побризкавши парфумами, вирушила на роботу.
Друга колега почула від чоловіка по телефону, що це свято «комуністичне» і він його відзначати не збирається. І взагалі, сказав він, якщо вже ти працюєш на чоловічій посаді, то жіночий день тобі ні до чого. «Супружниця», певно, погодилася, бо почала всіх колег у цьому переконувати.
Відповідно, другий табір – це поздоровлені чоловіками щасливиці, яким нарікання з боку першого табору лише додають енергії. А Вона стояла десь посередині, бо її чоловік теж не привітав її (просто забув за роботою), але в тому, що це – Її день, Вона так і не засумнівалася.
«Має бути хоча б два дні на рік, які б об’єднували всіх жінок. Один із них – чоловіче свято, другий – самі знаєте».
Чоловіче свято об’єднує жінок у тому, що вони ніяк не можуть збагнути, звідки ж воно взялося. Ніякі пояснення ніколи не переконають їх у тому, що День Захисника Вітчизни – байдуже, якої дати він відзначається, - це не більше ніж дубляж Восьмого Березня «по-чоловічому». Чоловікам хочеться мати своє свято – ну то хай мають його!
А Жіночий день, - міжнародний чи пострадянський, - має об’єднувати жінок у тому, що вони - жінки. Хіба вони винні, що в інші дні їм не дають про це згадати? Баба пішла на будівництво, в політику чи вчителювати зовсім не тому, що інакше не могла самоствердитися. Домогосподарка знає собі ціну і впевнена в тому, що вона – найкраща, і якщо чоловік покине її, вона легко знайде собі іншого. Ні, жінка пішла працювати через те, що грошей, які заробляє чоловік, недостатньо для того, щоб вона могла почуватися Жінкою. А Жінкою кожен почувається по-різному. Комусь для цього потрібен лак для нігтів, комусь – збірка діалогів Платона, а комусь – фешенебельне авто. Ось Жінка й заробляє на те, що може зробити її щасливою.
Такий день, коли всі жінки щасливі, обов’язково повинен бути.
У неї вже цей день є.
У неї таких днів без ліку.
Тому що вона – Жінка.
І її ніхто не переконає у протилежному.

Донечку назвали Яриною.
Або – Ярунькою.
Або – Ярусею.
Яр-Ярило.
Ярилом у слов’ян починався рік.
Jaro – чеською «весна», jarost – «весняна свіжість», «бадьорість».
Ярова пшениця – та, що засіяна навесні.
Наша Яринка й справді схожа на весну.
А точніше – на малесеньке веснятко.
Яринчине волоссячко – сніп вранішнього проміння. Оченятка – чисте небо. А щічки ледь-ледь рожеві, наче обрій на початку світання.
У Яринки, у Яруньки («Ярунька» римується з «брунька») – сила для росту. Рученьки й ніженьки міцні й зовсім не тоненькі – повні сили для довгого й щасливого життя.
Яринка любить усміхатися. Любить усміхатися сонцю, бадилинці, камінчикові – усьому, що приверне її допитливий погляд.
Коли плаче Яринка – боляче всьому світові. І дрижить чисте голубе небо, і схлипують укриті хворобливо-блідозеленими бруньками дерева. Плачуть разом з нею.
І мені хочеться пригорнути її, втішити, розповісти їй добру казку, заспівати найніжніших пісеньок, які будь-коли писалися чи будуть написані.
Хочеться вчити її читати. Читати з вічних літер – літер сонця, неба, землі й води.
Яринка здібна, вона зуміє. Вона – Весна, а весна – всьому початок.
Яринка – найлюбіша й найбажаніша дитина у світі.
Бо чекала на неї я, а народили її інші.
Цих інших я не можу охрестити ніяк інакше, окрім як «інші».
Вони ніколи не зрозуміють, що це таке - материнська любов.
Вони кричать на Яринку, на мою блакитнооку лялечку. Хапають за платтячко: «Не лізь!» І згасає сила у повненьких рученятах і ноженятах.
Вони кажуть: «Мовчи, коли говорять старші!» І тьмяніє чисте небо в її оченятах, і наповнюють слізоньками-хмарками: «Чого розрюмсалась? Ти вже велика!» І те «велика» муляє дівчинці, як одежа, більша на два розміри.
Яринка ще не знає, що батьки іноді виховують своїх дітей так, щоб діти їм не заважали.
Не заважали жити своїм звичним життям.
Її оченятка широко розкриті, її тільце повне соків землі, які так хочуть вирости у щось надзвичайне.
От тільки у що?
Яринка не може цього знати. Вона ще мала.