Як я тебе сьогодні привітаю?
Просто зіграю.
Я сяду за оцей чужий рояль.
І вальсу квітами тобі усе навколо закидаю …
А хто це буде? Та мабуть Шопен.
Тільки йому з тобою розмовляти довіряю.
Тільки у нього світ без недоречних сцен.
Порад не треба. Я і так все знаю …
Одна троянда випаде з вікна.
Мороз обіймами її одразу обплітає.
А я її розбуджу. Ось вона яка!
І не троянда. Жінка. Вона сяє …
В букеті цьому з тисячі троянд
Одну її я завжди упізнаю.
Мелодією кличу, обіймаю.
Я не Шопен. Короткий цей парад …
І я букет весь розпускаю.
Троянди падають на брук.
Ще мить в руках одну тримаю
І недоречний серця стук.
Що видає весь мій неспокій,
Чергові недоречні кроки.
І музика тепер десь збоку …
Та раптом очі. В них глибоко.
В них причаївся цілий світ
У них все те, що я шукаю,
У них мої всі так і ні
Я знаю. Просто все про тебе знаю.

Куди покладеш моє серце?
У серце своє звісно.
У серці твоєму так тепло.
А може у ньому тісно?
Хоч зовні здається маленьке,
Насправді велике – велике.
І серце – то зовсім не скринька,
Хоч стежка до нього вузенька …
У ньому степи й океани,
У ньому глибокі тумани,
У ньому яскраве сонце
Світить в маленьке віконце …
А може візьмеш у долоню?
Хіба тобі я бороню.
А може підкинеш у небо,
Але упіймати теж треба …
А може повісиш на груди
І я не піду вже нікуди?
Буду любуватись сонцем,
Що грітиме через віконце …
І навіть коли я далеко,
Не маю з собою серця.
Лише невеличку частинку
Позичив собі на хвилинку …

Якщо її побачив ти здалеку,
Біжи. Це спалах. Це тобі дарунок.
Це наче в небесах побачити лелеку.
Це наче в губи раптом поцілунок.
Якщо ідеш і чуєш: повернися,
Хоч начебто немає тут нікого,
Люби її. І ні на що не злися.
Що зробиш, коли доля судить строго …
Якщо з – під клавіш музика потоком ллється,
Якщо вона в тобі і плаче, і сміється. Нічого і ні в кого не проси.
Нехай вона хоч вітром пронесеться. По твоїй долі.
Все-одно люби.
Її таку як ця ранкова сповідь,
З дерев, з дощу, з проміння, що іскриться,
Тобі уже зовсім не спиться.
Шукаєш в пам’яті її сліди.
Люби.
Очей її чарівності малюнок,
І посмішку ціною в поцілунок.
Дотик руки неначе тепло сонця,
Відкрило серце всі свої віконця …
Ти відкриваєш рвучко наші двері,
Вірші мої перевернулись на папері,
Я перепишу зараз все спочатку.
Як любиш, розгадай її загадку …
Очей, руки,
Чарівності і вроди,
Перечитай про неї майже все, що написали за віки.
Від першої і другої особи.
І зрозумієш головне: люби!

Любов – це гарно.
Це ніколи не відраза.
Не плутайте із іншими речами.
Любов – це не приватна справа.
Для двох сердець - сліпа забава.
Легко образити.
Ще легше зруйнувати.
Не скажеш їй: іди, шановна, спати.
Її не можна в місті вполювати.
Лиш можна їй від серця заспівати.
Ще можна в попіл цілий світ перетворити,
Коли вдавати, замість того, щоб любити ...
О як багато образів вона в собі таїть.
Коли мовчить. Тим більше, коли спить.
Коли весела і коли сумна,
Ніде, ніколи не буває, щоб одна.
Вся різна. Зовсім інша кожен день.
Нестримний буревій з мовчання і пісень …
Що є любов? Що є ця супер - сила?
Котра дає і відбирає крила.
Кошту́є все й нічого водночас.
У друзів все на ти. Якщо люблю, то вас.

Красива як сама любов,
У ніжності своїй слабка й вразлива.
Не скинути невидимих оков,
Ти не хотіла, але полонила ...
А може не в хотінні цьому річ,
По іншому ці ролі не зіграти,
Неначе зорі розкидала мрії ніч,
Щоб ти могла між ними політати ...

Задали нам урок: намалювати жінку.
Завдання виявилось зовсім не просте.
А я спочатку на листку малюю скрипку,
А потім вже беруся за її лице …
А потім рву на скрипці струни до одної -
Волосся вже доповнює лице,
У тінях – світ фантазії людської,
Так личить до душі твоєї це …
Від променів яскраво з боку сонця,
Вечірня втома заховалась від вікна,
З тіней тобі збудую охоронця,
І на картині ти вже будеш не одна …
Я уявив собі на мить, що ти русалка,
Перевернув листок і так домалював,
А потім передумав, бо якийсь рибалка
Тебе б таку тут випадково упіймав …
А потім одягнув тебе в бузкове,
І квітів по цілому тілу розкидав.
І білі каблуки, щоб чарів мову
Ти роздавала там, де я не малював ….

Один дивак
Образився не жарт,
Коли став надто дорогим її талант.
Йому раптово начебто на фарт
Створили не відмовний варіант.

І ось уже на сцені мов жива ...
Для кожного знайомі риси.
Усмі́шка іронічна. Красива голова.
Ніхто не упізнав. Комп'ютерна актриса.

Інші актори грають, а вона завжди одна.
Вставляє кадри режисер у фотошопі.
Її житло оточує стіна.
Захоплення в Америці й Європі.

Через комп’ютер сотні інтерв’ю,
Полки фанатів оточили вже квартиру.
Гей, режисер, віддай ув'язнену свою.
Люблять її і п'яну, і нещиру …

Придумав шоу з пишних похоро́н,
Мільйони плачуть. І кидають квіти.
І поліцейських цілий ескадрон.
Його підозрює пів світу …

Убивця. Як ти міг?!
І вже тюрма. І ненависть палає у повітрі.
Не доведеш нікому, що її нема.
І не було ніколи на цілому світі.

У фільмі хтось придумав порятунок,
Хтось знову наче ходить в королях.
Хіба Вона – це інструмент чи обладунок?
Хіба є інше щось, окрім як серця шлях?

Відчув від жінки справжньої утому,
Замінник в цьому, підробка в тому.
І опинився сам ні в чому,
І не вручають Оскарів такому …

* ідею запозичено з фільму S1MONE

При вході роздавали ролі.
Кому яка? Оце для режисера надзадача …
Цьому війна, а цьому мирна праця,
А тут вже ясно, що чекає перездача …
Комусь дали зіграти дуже гідну роль,
Нехай у ролі цій він зовсім не король,
А просто за редутом йде редут,
Людей звільняти від ганебних пут …
Комусь давали щось, а він не взяв,
У пам’яті своїй свій план сховав,
Обман на виході був виявлений зразу,
Але обман не викликав відразу …
Комусь дали, а він стільки не зміг,
Десь по дорозі припинив свій біг,
До нього ангел з крильми прилетів
І той зумів …. і теж злетів ...
На виході у черзі хтось стоїть
Чи роль не та, чи може щось забув?
Десь загубилась впевненість і хіть,
Коли критерії оцінювань почув …
А хтось так біг, що навіть тут біжить,
Вривається у двері, просить бути першим,
Та вся настирність пропадає в мить,
Настирністю колег не перевершиш ….
Ролей багато, а глядач один,
Не заховаєшся за парканом зі спин,
Чи текст забув, чи роль якась не та,
Тоді не сцена вже, а суєта …
Заслужених, народних не дають
І навіть у лице не впізнають,
Шукають по глибинах і кутках,
І навіть у захованих думках …
У залікову вже не покладеш,
Не випросиш і в когось не вкрадеш.
То може краще взятись до роботи?
Нема охоти? ... Тоді хто ти?

Для насолоди розуму й очам
Стоїть у місті «храм».
Не моляться там люди,
Все ж їдуть звідусюди.

Так було сотні років.
Так було ще недавно.
Від тих учнівських кроків
Розумно. Гідно. Вправно.

Немає континенту,
Щоб не було пошани.
Все знищено дощенту
Дурними хазяями …

Не треба їм наука.
У голові дурмани.
Безпутник, ледарюга.
Спілкуються стакани …

Чому ж ота наука
Така немов ягниця,
Безсила і безрука,
Вже видохлась синиця?

Щоб людям пояснити,
Що біле зовсім чорне?
Частина повтікала,
А інша в глупстві сохне …

Мовчить. Чогось чекає.
Звітує про звитяги.
Звитяги на папері.
Працюють коркотяги!

А як хтось пробудився,
Не дуже веселися,
Ти хоч перевернися,
А все ж якось зігнися …

Не гнешся, не вклонився,
Гарчиш немов собака,
Ще й рік такий наснився,
Удачі, забіяко …

Я п’яний тобою,
А зовні не скажеш,
Твоєю луною
Думки мої в’яжеш …
Закрила собою
Весни мерехтіння,
Здавалися грою
Тілесні хотіння …
Голодний тобою,
Скрегочу зубами.
І б’юсь головою
У простору брами …
Я в’язень чи вільний?
Той стан невідомий.
Я сильний,
Я білий,
А іноді чорний …
Розірвані струни,
Крах кіно-культури,
І вирвано корені
У клавіатури.
Я справжній,
Коли я лечу й розбиваюсь.
Я не зупиняюсь,
Я в тебе вдаряюсь …
Якщо ти такого собі обираєш,
Впадеш. Розіб’єшся. Сама добре знаєш.
Але коли руки наміцно сплітаєш,
То ти не боїшся. Нічого. Літаєш!
Я вітер,
Я дощ.
Я у вікна вриваюсь.
Я добре у цьому неспокої знаюсь.
Тебе я торкаюсь,
Тебе обплітаю,
А потім я каюсь,
А потім я каюсь …

Це неймовірно. Ти така жива.
Поки я граю, ходиш, розмовляєш.
Як перестану, мить і ти щезаєш.
Я і не знав, що у рояля цього є душа.
Якщо раптово в такт не попадаю,
Ти наче плачеш, образ твій втрачаю …
А я все граю, я не зупиняюсь,
Тебе про все на світі розпитаю.
Як музику тобі писав за цим роялем музикант,
Як присвятив одній тобі дарований йому талант,
Як вберегти тебе від бід людських не зміг,
І заново тебе створив, у музиці зберіг …
Хтось має хист, рятує світ з картин,
А він зробив ось так. На цілий світ один.
Колись серед майбутніх поколінь
Такого музиканта ти зустрінь,
Щоб зміг тебе таку він оживити
І з ним потанцювати запросити …

Чи буває таке на землі,
Щоб ні разу раніше не грати,
Навіть жодної ноти не знати,
Все змогти? Все магічно зіграти?
Так, буває. То ж граєш не ти.
Це душа твоя звуки складає,
Вона теж мабуть нот не читає,
Грає просто, бо так відчуває …
Так і в цьому складному житті.
Кожен вибрати з тисячі має,
Яким шляхом йому й куди йти.
Щось відчув і біжить вибирає …
Потім іноді долю картає,
А собі роздає стусани.
Не спіши. Дуже ти поспішаєш.
Потерпи. Зачекай до весни.
А весна з цим усім розбереться.
В неї в цьому професорський хист.
Як вона вже до чогось береться,
З’явиться не один гітарист …

Ти стоїш у місячному світлі.
Така незвичайна, така таємнича.
Прозора зовсім. Міг би простягнути руку крізь тебе.
Я спробував. Але ти кажеш:
- Не роби цього, не треба.
Це може тебе навіть не налякати.
Це може тебе зробити чужим.
Ти не знатимеш, що можна від мене чекати.
Я не знатиму, чи зможу вважати тебе своїм.

- А так, нам лише потрібно шукати
Якийсь інший таємничий світ.
Де наші світи можна об’єднати,
Дійти б якось до тих таємничих воріт.

- А так, ти можеш поруч зі мною стати.
Ти можеш мене про мій світ розпитати.
Я можу побачити тебе і почути.
Я можу твого серця ритми відчути …

Як все це далеко від земних турбот,
В щоденний гамір замурована земна людина.
Частіше всього, що якийсь автопілот
Веде її серед систем гірського серпантину …

А що той інший світ? Чужий тобі й мені.
В нас все буденно. Може, навіть павутинно.
Давай спочатку спробуємо в сні.
Відчути свою суть вартує поклітинно ….

Там інший світ. Я всюди і ніде.
Я відчуваю там твою присутність.
Разом з тобою стали одним днем,
Одним дощем і променем одним відчутність ...

Я хочу, щоб була щасливою країна,
І щоб це іноді залежало від мене,
Я хочу щастя для своєї доньки й сина,
Я хочу вигнати нещирих блазнів геть зі сцени …

Я хочу мати завжди трохи сили,
Щоб захищати все розумне і красиве,
Я хочу, щоб батьків моїх хватило
Побачити багато ще. Навіть, коли волосся сиве.

Я хочу, щоб, кого люблю, любила,
Її душа мені мов лампочка світила,
Я хочу, щоб весна мої думки зігріла,
Щоб та весна всього багато захотіла.

Вітання вам, щоденна панно Мріє,
А ви якось не ждані, Ностальгіє,
Любов неначе віхола влетіла,
Своїм вином-думками напоїла …

Ніжність, добро і до дітей терплячість.
Ніхто і ні за що нікому не віддячить,
За-віщо. В цьому світі це все нагорода.
А хто цього не знає, така його природа …

По вулицях блукають зрячі і незрячі,
У кожного терпіння може і не стачить,
У скрипці скрипаля хтось знак якийсь побачить,
А хтось від сходу сонця від радості заплаче …

Є зовсім різні, а таких більше нема,
Щоб я у них пропав чи утопився,
Щоб я від них ожив чи народився,
Щоб з них вина віршів напився …

Є зовсім різні, а таких більше нема,
Щоб я на них і в день, і в ніч молився,
Щоб мені світ новий відкрився,
Щоб я так заблукав і не журився …

Є зовсім різні, а таких більше нема.
Від себе не чекав курйозності цієї,
Розповідаю про серйозне жартома.
Любові не буває нічиєї ...

Є зовсім різні, а таких більше нема.
Ви і безмежний світ, ви і тюрма
Солодкого ув'язнення такого.
В'яжіть чи обіймайте в’язня свого …

Є зовсім різні, а таких більше нема.
У вас і світло дня, у вас темрява ночі.
Ви все ще думаєте, що ви всього лиш очі?!
А інша сторона? Вона невидима …

Вже по бруківці стукають підбори …
Услід летять не тіні, а узори.
Спочатку Осінь тут попрацювала.
Зима зовсім недовго гостювала.

Озвалися весняні хори.
Весна. Тому ти так спішишся.
Дорогою з дощем розмови.
На скрипку на секунди озирнися.

Її пальто. Ще мить одну чекати.
Щоб цей ранковий сон з вікон прогнати.
Щоб кого любиш, просто обійняти.
Ти не забув, що маєш їй сказати?

Ти не забув, що їй приніс в долонях?
Ти не забув слова, що стукають у скронях?
Світліє кожну мить краєчок неба.
Весно, ти чуєш? Зачекались ми на тебе.

Ми живемо з тобою над хмарами,
Хмари видно під нами внизу.
Світ наповнений дивом і чарами,
А внизу десь чекають грозу …
Нам теж іноді треба спускатися.
Що там може такого ще статися?!
Перетнемо умовну межу.
Зараз ти. А я потім лечу.
Будуть люди, можливо, лякатися.
Хтось до світла такого не звик.
Головне нам десь вчасно сховатися.
Ми не любим переляк і крик.
Може соколи це. Може ангели.
Задираються голови вверх.
Народились фантазії, домисли
В шанувальників буднів і черг …

Мене закрили в родовому замку.
Порожні стіни мовчазних портретів.
Радію кожному світанку.
Вітрами вже написані концерти.

Залізна маска. Втрачено мій трон.
Обман не заслужив поклон.
Але йому кидають квіти. Недружні погляди зрідка з вікон.
О, там суцільний Вавилон …

Я б, може, заспокоїв душу,
У роздумах провів всі свої дні,
Але себе її забути не примушу.
Чи прожену я силою думки свої?

Несешся ти на зустріч на коні,
Волосся віддала чужим вітрам.
Ти думаєш, що там на сходах він?
А там чужак. Нещирість, злочин там …

І сльози на обличчі, дикий біль,
Ну як же так? Таким не може бути він.
Колись тут був солодкий хміль,
А зараз? Мовчазної долі передзвін.

Покличу друзів я крізь мур.
На них чекають кулі з амбразур.
Вони ж мов птахи зверху прилетять.
Монахи в нас такому вчать …

Сидиш сумна. Негідника обійми
Тобі насправді мов якась тюрма.
І раптом знову він. Безодня ця безмірна?
Але чому мовчить сурма?

Чому один? Де вся лояльна знать?
І десь чомусь відстала варта.
Чи може по кущах налякані сидять?
Сховались від негідного стюарта ….

Увесь в болоті. Посмішка. Букет з колосся.
Перед тобою та, що розкида волосся.
Злітає поглядом. І ніжності ріка.
Коли закохана, нестримна і стрімка …

- О, дівчино, чи будете ласкава,
Щоб я тут поруч з вами став,
Така пахуча ваша кава,
На запах цей півсвіту проскакав …

А ще на ці такі журливі очі,
На милий цей лиця овал,
Вони всі думали, що я так трон вернути хочу.
Не трон вселив у мене цей запал …

- Це ти, нарешті ти.
Журитися не буду вже ніколи.
Хто ще б так міг мене спасти.
Мій друг і рідний. Моя доле …
Ти обійми. Не відпусти …

Колись в пітьмі я храми будував.
Стояла коло мене і гордилась.
В старих руїнах заблукав.
Стіна на мене обвалилась …
Усе, що я зумів -
Запам’ятав,
Як ти впродовж життя
На мене люблячи дивилась …
Колись було у горах сховок мав.
До тебе уночі з тих гір злітав.
Одного разу не прийшла.
Для пташки в ворога тюрма.
Усе, що я забрав,
Як помирав -
Мені у очі ти дивилась.
Хотіла, щоб я знав …
Якось в щоденній біганині
Я раптом очі ці впізнав
Я остовпів. Мов камінь став
Оце вже понад все людині …
Ріднющі очі.
День і ніч.
Хтось в вас одних
Усе зібрав …
Глибокі очі крізь віки
У часі зроблено дірки
Стоять посеред світу двоє
І ти теж знаєш, хто я!
Лечу назад до впалої стіни
І чую, як кричиш, як гірко плачеш!
Я мов вода проходжу крізь віки.
Місцями помінялися зірки?
Вже вибрався. Тебе не впізнаю.
Це зовсім інша якась жінка.
І видно, інший я стою,
Наплутав хтось. Не та сторінка …
Але в очах глибокий світ
Такий знайомий, рідний. Бачу
Сміюся над собою й плачу
Отак усе навиворіт …
А там в майбутньому той інший я …
Чи упізнала його інша ти?
Як там йому себе знайти?
Рятуйте нас, Очей Світи!

Знову сидиш годинами в моїх очах!
Серйозно сміючись, ти сердишся на мене.
Пішов би назбирав талантів на зірках.
Бо так невдовзі проженуть тебе зі сцени.

Якщо вже Гамлета зібрався ти зіграти,
Навчися так як він за втраченим страждати.
А так. Сидиш тут коло мене і смієшся.
Такий лише на комедійні ролі надаєшся.

І не дивись на мене так з-під лоба.
- Ти на Офелію також не дуже схожа.
Іди пройдись по замку. Кажуть там якась подоба
Убитої княгині … Міцно спить сторожа.

Пішов. Зустрів. Переповів все знову.
Комусь обман, комусь легке серцебиття.
Була короткою наша розмова:
Любіть таким, як воно є, життя ….

А потім принесло на нашу землю
Із півночі голодне вороння.
Місцеве теж не стало відставати.
Кому з них скарб твоя рідна земля?!

Чи ми вдаємо всі яке безумство?
Бездарність оголошують на біс.
Чи то таке злочинне легкодумство?
Прямо на сцені хтось хабар заніс.

У Гамлета сучасного біда.
Все бачить. Все навколо розуміє.
Офелія, що так хотіла іншого життя,
Тепер щиро сміятись вже не вміє …

Хто спав, той спить.
Хто думав, той мовчить.
Чекає.
Хто біг, той зупинився.
Бо не знає.
Чи Гамлет тут?
Чи може гроші закордоном заробляє …
Удома принц. А там … щось підробляє.

Без гамлетів втрачається весь сенс,
Стає невидима проблема.
Цілий народ вже майже екстрасенс,
А тут всього лиш бізнес - схема ...

Чи може в нас вже зовсім гамлетів нема?
Та ні. Так не буває. Світ має очі.
Якби збідніла на таких наша земля,
Ми б заблукали на віки серед сліпої ночі ...

Моя ти вчителька з Весни.
Хай не реальність це, а в сні.
Така ж у щирості своїй,
В красі душі, в неспокою вогні.
Погріюсь в посмішці твоїй,
Бо навкруги стежки холодні …
Я не боюсь тої безодні,
Коли ми двоє, світлі дні,
Коли ми двоє, теплі ночі,
Холодні вже пішли. Чужі й німі.

Я дивлюсь так уважно. Ти мене пробач.
Вриваюся, можливо, в заборонне.
Буває, хоч кричи, хоч плач.
Вганяє в самоту. Кричить у пустоту. Чуже віконне …

Простягнута рука. Простягнута давно.
Сподобалось уже одне і те ж кіно.
Та все чомусь не так. І щось завжди не так.
Царівна - просто скарб … А ось Іван – Дурак!
Зберу усе тепло. Розкину по світах.
Любові джерело. Напився з нього птах.
Летітиму нехай у прірву й океан.
Рубатиму чуже. Рубатиму бур’ян.
Хто любить, прийде Друг
Й обірве ланцюги.
Ти, Друже, час знайди
І вчасно поможи …

Ти уяви, які постануть кольори:
Біле в душі і біле всюди десь згори …
Велике серце хтось всю ніч від всіх ховав,
А вранці не знайшов. Бо Хтось його забрав ….

Люблю. Пробач. Я не шепочу. Я хриплю.
Ти думаєш, що іноді кричу. А я так плачу.
Гітару розриваю. У віршах лечу.
Лечу, бо вільний я. Даю піснями здачу!
Чи лірик я, чи я громадянин?
Це хто як і коли побачив мою душу.
Не покупець я слави. Батьківщини син.
Для неї доспівати, до неї докричати мушу!
Кричав, просив, благав десятки літ.
Піднялася з колін. І що я бачу?
Я вам віддав останній свій політ.
Раби залізли знову в ланцюги. Я плачу!
За що наркотики у себе я качав,
За що, заради кого я пропав,
Своє кохання по житті розмазав, розтоптав,
Народ, ти перед ким тут на коліна став?!
Чи вам пороблено, у вас такі зірки?
Втішаєтеся крові українців!
Які скоти ви, мої земляки!
Топіться далі у своїй горілці!

Книжки палити. Є у дурнів звичка.
Ще будувати тюрми, табори.
А починається все з окрику згори,
Що опоненти всі насправді вороги.

Коли немає аргументів в квазі – правди,
А з цінностей лише авто та яхти,
Друкуються лише окремі автори.
Людської думки почорнілі хутори …

Лояльність треба оплатити:
Цінуються наглядачі.
А інших треба бідністю зморити.
Актори недоречні. Тільки глядачі.

Ангелів неба годі вже впізнати.
Навіщо непокірність як зразок?
Почали пам'ятники волі руйнувати.
На пам’ять теж встановлено оброк?
Вчетверте, вп’яте вже розібрано бруківку.
Все йде по колу наче під якусь копірку.
А наш змій обростає головами.
І насміхається над нами.

Що сенс в державі, де народ не управляє.
Де кожен орган – самостійна голова.
Громадянина за пороги не пускає.
У кабінетах тих азартна гра …

У європейця інший погляд на свободу.
Він свою долю в подарунок не дає.
За кожну щонайменшу шкоду
Порушник своє дістає …

Ми все чекаємо якогось прометея,
А нам сусаніних постійно подають.
Живемо наче найбідніша Еритрея.
Вільні керують. А раби на пана ждуть!

Дивуюся. В моєму кріслі гостя.
Всміхнулась. Нею вражений мовчу.
Чекаю на пояснення цього чарівного нашестя.
Приязнь і цікавість у собі́ відчув …
Мене не знаєш ти, - почув нарешті, - а я давно читаю:
В твоїх фантазіях, в твоїх думках блукаю.
І навіть іноді, коли ти щось питаєш,
Я подумки тобі відповідаю …
Наприклад, знаю, що учора
Ти збудував свої нові світи:
Це наче втрата пам’яті від Мандрагори,
Коли хтось потрапляє не туди.
А ще придумав ти молекули любові
І розмістив їх мов на дереві плоди.
І так багато сили у твоєму слові,
Що крізь світи мене відправили сюди …
В моєму світі в мене інший образ.
Побачити мене очима ти б не зміг.
В моєму світі небезпека. Колапс.
Мій світ від твого мій рід не вберіг …
В моєму світі думка – це реальність.
Щось оживає і зникає кожну мить,
Колись добром наповнена блакить,
А зараз обрій від пожеж горить …
Повірив я у цю містичну повість
І полетів у ті нові світи.
Навіть, якщо це прикра випадковість,
Я чимось мушу їм допомогти …
Планету всю заповнила орда,
Від інквізиторів ховається остання мрія.
Ми летимо. Частина цього хаосу душа -
Моєї подруги і розпач, і надія …
Там де Європа, пустка й чорнота,
Європа як завжди хотіла стати збоку,
І ця її злочинна сліпота,
Її й згубила одноруку й однооку …
Москва втішається парадами машин,
Що несуть світові безглузде сіроманство.
Це відчувається на рівні атомів, клітин,
У різних вимірах по суті те ж саме московське ханство …
Згадав філософа, що говорив глухим,
Як час покаже, нерозумним і сліпим:
Як уподобишся у вчинках злу,
То сам злом станеш … Я знав вже, що робити з цим …
Звертаюся у пустоту: ну що тепер скажеш, Богдане!
Невже заради помсти й віри королю
Ще й на тверезу голову, не п’яну
Віддати землю варто на поталу гультяю …
Який продав її за п’яний гріш султану і якомусь хану!
Всім зайдам, що одразу збіглися на поклик,
Що тут усе дешево, роздають ...
А помилка у цім твоя, і не один казав про це полковник …
У забуття думки полковників несуть …
Були суди і правив в них закон,
Книжки писали, розвивались школи,
Католик, православний, іудей,
У іншості не бачили крамоли …
На сейм чи сеймик хтось, як виїжджав,
То забував про своє особисте,
Хто мав майно, той і урядував,
Не ідеал. Але не рабство прийшле …
Здивуєтесь, але звелись полки,
Європа наче в мріях Ярославни,
Що бачила у снах над Києвом зірки,
Живіша всіх живих. Здавалось, була майже бездиханна …
У кожному в тім світі стала своя роль.
Ординське рабство захлинулось.
Та не потрібен більше мій контроль.
До моїх друзів здатність мріяти вернулась …
Дивлюсь, куди ж думки їх поведуть,
Я ще світів таких не бачив,
Як вони світ цей свій новий назвуть,
Там й Україна є. Так мені інший той народ віддячив.

У очі інквізитора дивитись,
То справді задоволення мале,
За соломинку розуму схопитись,
Якщо в очах тих є хоч щось живе …
Ти розумом своїм всіх здивувала,
«Померлих» двох з могил їхніх підняла,
А заздрість поруч мов мара постала,
Людська глупота відьмою назвала …
Ти їм про те, що прочитала у книжках,
Списала у землі світанках,
Що вечорами бачила в зірках,
А страх говорить, що ти «мор» вчинила в замку …
Красуня, коси твої до землі,
Таким вклоняються великі королі,
А перед очі пре якась подоба,
Даремна твоя слів спокійних спроба …
Погляд надії посилаєш у віки,
Що це можливо, знаєш. Поможи!
Когось у часі просиш і благаєш …
І він не витерпить. Зламає всі закони. Що для любові людські заборони?!
Зірвавши пелену тисячостоліть,
Ховаючи кохану від жахіть,
Той хто з тобою наче привид говорив,
Тебе від твого світу полум’ям закрив.
Здивована. Світ замків і машин.
Жінок, що не згинають спин. І не ховають вроду від людей.
Тобі достатньо було двох годин,
Щоб зрозуміти, хтось усе зробив. Із твоїх мрій. І деяких ідей.
А час, як виявилось, спить. Твоя любов, як і тоді, стоїть
В оточенні новітніх інквізиторів очей.
Для них тепер не злочин книжка чи знання світів.
Новітній злочин – вибух почуттів.
У цьому світі нежива любов,
Пальне для мозку, що колись текло як кров.
І словом неможливо образити,
Усе, що можна, треба дослідити.
Твою любов зібрались засудити.
Твої емоції тут жоден аргумент.
А вирок – знову на вогні спалити,
Бо не потрібен недолугий інструмент.
Ламаєш все. Що цінності в безкриллі?!
І разом ви щезаєте в віках.
Машини й інквізитори безсилі.
Там де любов, там пропадає страх.

Щось непривітна Верховина. Уся в вітрах …
Колиба двері мов сама відкрила. Ламаєш страх.
Чого вас в гори? Тут саме каміння? Питає старий гуцул.
Сміюся: в пошуках цікавих клаузул?
Попахкує у нього люлька,
Чи то земля в руках? Вертить. Маленька кулька …
І вік його для мене таємниця,
Чи то йому таке свята водиця?!
Чого прийшов? На бай зайшов? Чи бартки гарної не маєш?
Сміється: в жовтні може афини збираєш?
Чекай, принесу бербеницю. Може зі мною поснідаєш.
Чи яка бола? Але ж борзо ходиш? То правди значить ти шукаєш.
Ото вже варият. Одного вже такого знаю.
Сиджу отут і теж у гір сто літ питаю.
І вже щось знаю. Трохи бачу. Трохи чую.
Бери ось гуглю. Троха з тобов помандрую.
Зайшли в печеру. А вона питає: єк дужі?
Що тут сказати? Я ж гуцульською не знаю.
Мій гуцул каже: та хіба ж то лихо.
Кажи, як вмієш. Але кажи дуже тихо.
В наступну мить ти раптом помічаєш, що ти вже птах. Летиш.
Щось по землі шукаєш.
Чужа якась земля. Порожня. І втомились крила. Здавалося, що спиш.
Та відчуваєш, що втрачаєш сили.
Мольфара кличеш. А його нема. Ти падаєш …
Упав без болю. А навкруги стіна. Печера мовчазна.
Ти знову пробуєш. Злітаєш вище й вище.
І раптом вниз. Фігура мовчазна. То інший я.
Замучила війна. Десь в самоті моя сім’я.
Не повернутись. Я це розумію. І вибору нема.
І знову вниз. І знов багнюка, рови,
Австрійська форма. Незнайомець щось говорить.
Це знов війна. Потиснута рука.
Мій птах летить. У прірву він шугає. За ніччю ніч.
За роком рік минає.
А далі диво – дивина. Сидить у горах чоловік і шахи грає.
Якими ти? Мене питає.
Хай будуть білі. У перемоги є ціна? Ціни не має.
Є мета. Хто зрозумів мету, той в грі перемагає.
Та чудернацьки граєте щось ви. Хіба одразу стільки ходів
Оця фігура має? І кінь так різко вниз не повертає.
А хто це так сказав? Хто правила дав ті?
А може правила у кожного свої.
Хай кожен сам по своєму зіграє …
Тоді де візьму я аж стільки тих світів?!
Тоді і істина буде моя?!
Але ж самотність гірша за звитягу.
Оце і є твоя ціна …
Шукаєш одинокі душі і творите всі разом світ.
Чи світлий, чи такий як чорна ніч?
Заради спільного добра
Ти відмовляєшся крутити долі.
Свою, чужі. У цьому добра воля.
Кусочки світлого збираєте в одні долоні …
Я дякую за все почуте. Зі мною поруч весь мій рід.
Політ – то вже для мене звична річ.
Але чомусь, чим далі, тим чорніше,
Все менше переплетені світи.
Що на землі здається багатіше,
То для душі – в багнюку забрести …
Голос мольфара: ой, пропаде ґазда.
Я й не помітив, що весь час той поруч був.
Вирує темрява безглузда.
А у цих шахах хто хоч щось добув?
І знову на горі. І знову шахи.
Сидить, блиститься весь яскравий пан.
І посміхається, говорить дуже гарно.
Але вже правила диктує сам.
І кожні п’ять хвилин він правила міняє.
А може навіть кожну мить.
І круговерть він цю не зупиняє.
Втікай назад. Душа моя кричить.
Я дошку з шахами від себе відкидаю.
І знову птах мій десь в пітьмі летить.
Кидається із боку в бік. Він обрій хоч якийсь шукає.
Враз бачить світло. Радісно кричить.
Знову печера. Все пізнав? - питає.
Супутник мій. Я вже й не знаю хто.
А де ж мій рід? Десь по світах блукає.
Як буду рятувати я його?!

Якщо би жили ми у вимірах кількох.
Одразу. І не були рабами часу.
Сюжет Один. Солдат. Ти захищаєш рідний край.
А сюжет Два: поет. Мовчання гір – то справжній рай.
В наступному вже тридцять сьомий рік.
Тебе на смерть колишній друг прирік.
За мить Майдан, гудуть усі вітри.
В пошані не надовго правди кольори …
Нарешті спокій. Вдома. Рідний дім.
Ти обіймаєш ту, що наче стала всім.
І раптом зміна. І душевний крик.
Вона пішла. І бите скло. Долі барвник.
Немов би пульт душа в руках тримає.
Та рішення усі він сам чомусь приймає.
Спочатку в просторі, а потім в часі.
Хто б витримав? Де ж гавань та? Ніхто не знає.
А потім раптом з’явиться вона.
Все інше зупинилось. У невідомості низька ціна. Така одна.
Ти половинкою була. Знайшла.
Закінчилася просторо - і часозміна. Ми стоїмо біля вікна.

У прірву часу кинуто думки.
Цікаво глянути, як все було насправді.
Не затушовано, не домальовано зірки,
Не вставлено осіб негідних в цьому хіт - параді …
На Чорну Раду чи сліпий Переяслав,
Могутній хтось на кілька днів послав,
Про сенс спитати в Лодія Петра,
Як галичани у посли не вибрали Франка?
Що ми така ж твердиня олігархів,
Як зараз, так і сотні літ була …
Ура. Здобуток – світ розваг батярських.
Рясніє звичка хабара …
У галерею на громадські гроші
Самі підробки хитрий хтось придбав,
Справи міські немов незграбні ноші,
Лояльну більшість розум не здогнав …
В народу за плечима така доля,
Нумо сваритись: де ж бунтарська воля?
Вже не один був голову поклав,
На нього хтось слухняний нашептав …
Дивись, читай. В книжках пересторога.
А хитрий ззовні каже: я кредит вам дам!

Чужий процент – не щира допомога,
Це тільки інтерес. Будуй державу сам ….
Накраденим вже можна обліпити
Палаци, вілли, що у них ще там?
А українець далі сонно хоче жити.
Бог засмутився: так багато спроб не дам!

Не відпускай моєї руки.
Мені ця ніжність надважлива.
Куди б я не пішов, тобі так само кудись потрібно йти.
Ця ніжність дуже тиха. Байдужість галаслива …

Не відпускай моєї руки,
Бо я зірвусь й летітиму роками,
Поки за щось несправжнє учеплюсь,
Несправжніми, не своїми думками.

Не відпускай моєї руки,
Не дозволяй піти самому.
Навіть, якщо я захочу піти,
Навіть, якщо відчуватиму втому.

Втому від справжнього. Втому від боротьби.
Втому від постійного бігу чи ходьби.
Якщо я захочу зупинитися, встань поруч зі мною.
Життя не стане грою … просто люби.

Чи може бути навпаки?
Якщо ти зовсім не змінилась,
Якщо тепло, якщо так легко поруч йти,
Зірвусь униз, але з тобою. Ти зупинилась.

Немає часу. Простір теж не має меж.
Несеться в просторі твій чарівний кортеж.
А ніжність посмішки одна на сто світів,
Я це побачити завжди так мріяв, так хотів ...

Це моя земля …
Не пай, який мені вділили.
Який пізніше заберуть за безцінь.
Якби людина захотіла,
Якби вона хоч мала крила ,
Може б десь в небо полетіла …
Якби людина здатна була зазирнути в далечінь …
Якщо я долею своєю і дітей
На цій землі вже зовсім не керую …
На вимоги як власника землі
Я відповідей жодної не чую.
І покидаю рідні я краї,
Чужину обіймають мої крила,
А на моїй омріяній землі
Стоїть чужинська велетенська вілла ?!
А в ній раби, які там якобінці
Бідніють на очах,
Ще й платять за своє наче якісь чужинці …
І тільки страх …
Знівечені ярмом
За кілька сотень літ
З колін по міліметру
Вставали українці …
Могили по ярах
І камінці у серці,
Стояли на вітрах
По двоє знову в герці* …
А далі буде битва -
Остання вже мабуть.
Напились вже гіркого питва.
І не одного з поля понесуть …
І буде край. І править в нім закон.
Чиновництву наказ, а не поклон …
Суддю і прокурора: шапки геть і на Майдан
І слово мудре видає ТВ – екран …
*Герць — поєдинок українських козаків з ворогами перед боєм, двобій окремих воїнів перед головною битвою

Тебе не бачив цілу «вічність»,
Та що там вічність … кілька днів,
Зима згадала свою сніжність.
Набавила неспокою мені …
В гітари залишились три струни,
Та й ті розстроюються мало не щомиті.
Навіяв сніг такі ж, як він, білющі сни.
Лише думки летять вітрами в житі …
Не знаю кольору твоїх очей.
Ти їх страшенно заховала.
Може, щоб в світлі днів, в пітьмі ночей
Ніхто не бачив, що кохала …
Вже тільки дві. Мелодія проста,
Фантазія - дражлива і зваблива.
Напишу краще я свого листа -
Мелодію дощу. Вона така чутлива …
Одна. Та радісна яка!
Бурхлива, вибухова мов ріка.
В своїх емоціях упевнена, стрімка.
Моя ти подруга дбайлива …
На плечі опускається рука.
Так ніжно. Мов листок злітає з клена.
Шість струн на місці. Ти така близька.
Тепло́. Зима – це тільки сцена …

Чудовий фермер. Рідний син землі
Втішалася тобою Україна.
Цікавило усе. Боліло все тобі …
Тобі раділи друзі і родина …
Найбільше вразило тебе,
Як на землі цій дід загинув
Брудною шторою закрили від небес
Все на десятки літ. Болить все внуку й сину …
Для плану розстріляли чужаки -
Орда, що оповила Україну.
Як виявилось, ці ж самі зірки
На долю твою наплели руїну …
На фермерському полі для розваг
Місцеві глитаї вчинили полювання.
У відповідь на зауваження твої
В хід кулаки пустили. Совість там остання …
А потім прокурор і поліцай
Готові везти селянина в каземати,
Що він один шістьох з рушницями поклав
При цьому встиг собі в’язницю намотати …
Побігли в РДА листи «свідомих»,
Що наче всю округу залякав.
Це добре, що не знали друзі втоми,
Хто не боявся, той з тобою поруч встав!
А далі був Майдан …
Ти не стріляв ні в кого.
Ти ноші ніс і не одного врятував.
А куля снайпера - для чого невідомо?!
Чужак не знав, яку людину він вбивав …
Найкращий друг
Стоїть і гірко плаче,
Лишив мене самого, рідний мій козаче.
Хіба знайду такого ще на цій землі,
Селяни – фермери? Ні. Справжні королі …
Будинок при дорозі. В ньому ключ.
Втомився, подорожній? Тобі раді.
Його зробив Чміленко голіруч
Комусь стояла совість на заваді …
Як дід загинув, так і ти пішов,
А ми щось мабуть ще не зрозуміли,
Віктор Чміленко так життя пройшов,
Щоб очі ми свої хоча б на мить відкрили …

* Вірш присвячено Віктору Чміленку

Дванадцять тисяч років,
Ламаючи всі офіційні строки,
Комусь ти Храм, комусь Могила,
Знання не спраглим не відкрила …

Кому цікаві найдревніші письмена?!
Тут вчилися колись древні шумери.
Описана історія земна,
Початок і кінець нової ери?

Петрогліфами списано стіну.
Налякано вже не одну людину.
Найголовніше сказано давно:
Лиш чисті помисли врятують Україну …

Не раз вже сказано: дивись, а не грабуй,
Як маєш щось додати, будь як вдома,
Як хочеш щось почути, то почуй,
Якщо для тебе цінність – невідоме …

А так, скажи: чого сюди прийшов?
Тут золота немає, тільки сила,
Але якби ти силу цю знайшов,
Вона б тебе, мабуть, самого вбила …

Держава вся як кам'яна могила,
Лише не та, що найдревніший храм,
Фальшиві цінності, діряві крила,
Майбутнє подаровано вітрам …

Чи справжня ти? Чи справжній я?
Ото надумана дилема.
У справжності критеріїв нема.
Тут зовсім неважлива схема …
Я уявляю тебе такою …
І ти такою не є.
Ти уявляєш мене таким.
І це зовсім не єство моє …
У чому цієї прихильності причина?
У багатій уяві? Близькі серця́?
Може, фантазія наша якась злочинна?
Але ж кожен чекає цього неспокою гінця …
Бо інакше квітки з пелюстками ночі,
В них нічого немає - зовсім нічиї очі,
Дні вихідні і дні робочі
Зовсім ніякі. Нічого в такі ти не хочеш …
Твоя несправжність насправді найсправжніша,
Твоя відвертість насправді найщиріша,
Твоє мовчання – найголосніші голоси,
У світі стільки рідної краси …
Чи справжня ти? Звичайно, так.
Чи справжній я? Мабуть, що ні …
В своїй несправжності заради тебе
Згорю, мабуть, я вже у справжньому вогні …
А може, так мені і треба,
Штовхаю землю я від себе,
Злітаю в небо,
Лечу до тебе …
І десь там у польоті поміж хмар
Ми заблукаємо з тобою серед чар.
Несправжнє унизу. Ми летимо …
А ти все думаєш, що ми спимо.

Я працюю клоуном,
Я роблю життя смішним,
Від блюзнірства несе холодом,
Я ж хочу, щоб усе було живим …

Надуті й ображені,
Байдужістю заражені,
Над-справами обтяжені
Просте роблять складним …

Даю себе образити,
В сценарії так сказано,
Якщо цим можна вразити,
Комусь протипоказано …

Ти дивишся і плачеш.
Ну що то за невдача.
Якийсь потворний треш.
Та й доля ця бродяча …

У світі успіх в тих, хто топ і хто з мечем,
Не в тих, гріє сміхом і плачем …
Здається так. Все інше - середовище нікчем?
Де ж тут зустрінешся із вдячним глядачем?

Ти розсміявся над ілюзіями світу,
Не зрозуміли твоїх жартів діти,
Прогнали з трупи. Але в нагороду
Овацію отримав за свободу …

Дивуєшся? Він зовсім не смішний.
У гордості своїй він чарівний.
І топ колишній карлик поруч з ним.
Не бачила ти? Завжди був таким …

Ви так сміливо говорите,
Ви кажете: немає вибору.
Людської гідності стандарти тво́рите,
Повага й оплески такому автору …
Ця роль не комедійна …
А нам здавалось, що для вас інших нема.
Серйозна роль під назвою Людина,
Коли ціла країна – це тюрма …
Під час спектаклю сиплються погрози,
Давно б раділи, якби утекла.
Та ця неповноцінна проза
Не може знищити актора ремесла.
Кидають непокірних в автозаки,
Набухли камери російської тюрми,
Людей шматують новочасні вовкулаки,
Зростає прірва між вони і ми …
Колись навчала всіх ходити рівно,
На каблуках. Було це жартома.
А виявилося, що ходити гідно,
Ви вмієте також. Що для країни дивина …

Сто сорок три сантиметри
І сорок три кілограми.
І до землі десятки метрів.
Завмерли всі
В очікуванні циркової драми …

Яка звичайно ж неминуча,
Якщо не в двадцять, то в тридцять дев’ять …
Ліліан Лейтцель – кокетлива і блискуча
Нею захоплюються.
Про неї всі говорять …

А публіка рахує обертання.
Десь там високо, без страховки, у повітрі …
Завмерло боязке чекання.
Вона сміється …
У передчутті овацій, квітів …

Щось обіцяла своєму чоловіку,
Що теж літає над манежем ...
Трапеція зірвалась - кадр публіки німого крику,
Схилились журналісти над гарячим репортажем.

Ще сіла в поїзд,
Стільки сили було в жінці.
Останній переїзд
Закінчився на проміжній зупинці …

Ти є.
Ти просто є.
Це так багато в цей зимовий вечір.
Це знову прагнення нового,
Викидаючи старі і непотрібні речі …
Ти була.
Ти завжди була.
Я просто тебе не помічав у цій колотнечі …
Я не бажав нічого нового,
Я не виходив за буденність і не бажав утечі …
Ти будеш.
Ти завжди будеш.
У твого тепла немає кінця …
Як багато світла у твоєї душі …
До неї у просторі вже послано гінця,
Зіграно симфонію, написано вірші …
Чи була любов завжди?
Чи міг хтось її створити?
Хіба можна сказати іди
Тому, хто не вміє ходити ?!
Так виходить, вона - сенс всього,
Хіба можна сенс комусь створити?!
Його можна тільки зрозуміти,
А щоб розуміти, треба зберегти …
Бажано своїм життям, а не чужим,
Бажано своїми мріями, а не чужими,
Тоді ображений не буде злим,
Буде втішений, оточений Своїми …
Це значить, що вона у нас живе завжди,
Потрібно очі ши́роко відкрити,
Щоб побачити пройдені світи,
Де я уже мав щастя тебе любити …

Життя у шахах -
Така реальність.
Фігури в ковпаках і капелюхах
Доводять впродовж гри свою старанність ...

Стоїть пішак. Далеко королева.
Корона в неї металева,
Їй нецікава поруч ця мала фігурка -
Дерев'яна і дешева ...

Але у нього є єдиний шанс,
Якщо не буде збитий офіцером,
Якщо зуміє втримати баланс ...
Якщо домовиться з сусідом зліва - каскадером ...

Непросто шахматній фігурі
Змінити все ...
Позаду сотні кілометрів,
З досягнень - блискавка - есе …

Сьогодні королівська роль в мадам Клавіатури.
Крокують пішаки - ламаються структури
Емоції, переживання - рудименти ...
Долають простір електронні документи …

Гостями стали ми в новітній емоційній креатурі …
Згоріли мрійники.
Принесені у жертву на догоду режисурі
Якоїсь нео – культури …

Пробачте той жахливий світ:
Годинами дивитись в очі
Шалена маячня … І сни посеред ночі,
Прогулянки удвох,
Тримаючись за руки,
Який коефіцієнт раціональності у розпачі розлуки?

А може буде спеціальний чіп.
Потримав мить, відчув наплив кохання,
Якщо якийсь шалений віп,
То може навіть і дозволено страждання …

Чергові двоє знов ламатимуть той світ,
І двоє принесуть йому загибель.
Знайдеться одинокий зореліт,
Знайдеться їм обитель …

Пішак дійшов,
Дійшла й колега справа.
А на фігурки білий сніг пішов.
До шахів підійшла мадам Духмяна Кава ...

Під куполом цирку він тримає її з останніх сил,
Вона вмовила його, щоб без страховки.
Що? Вона думає, що у неї двоє крил?
І не зважає на вічні його відмовки.
Вона знає, що він боїться й мовчить.
Вона знає, що він боїться за неї.
Тож навіщо вона його злить.
Без поясу не врятують жодні феї …
Із задоволенням немов ядро
Закинув б він кудись оцього імпресаріо́,
Чорніє все його нутро,
Йому б лише побільше того ажіо́ …
Вона ж все слухає його,
Переживає за постійне місце в трупі.
Як ми досягнемо вершини купола свого,
То все піде як у нон – стопі …
Вчергове повен зал і глядачі …
Настроєно вчергове видошукачі.
Якесь дитя чогось так гірко плаче,
А хтось ловитиме в руках удачу …
І перший раз, і другий все як слід,
Позаду небезпечний перехід,
Він, як завжди, її міцно впіймав,
Щоб дотягнутись, щось не врахував …
В останню мить подумати ще встиг,
Що залу крик якось наче застиг,
Глядач йому завжди добра бажав,
Останні оплески з собою він забрав …
Нема проблем в новітніх тих бариг,
Нова вже трупа валиться вся з ніг.
Усе заради бариша ...
Озвалось на "гальорці" серце глядача …
Портрет сміливця просять винести на біс,
І тої, кого він в останньому польоті ніс,
Злякались глядачів. Останній не формат
Ти заслужив на це, бунтар і акробат ...

*під враженням від долі Альфредо Кодона і Ліліан Лейтцель, але сюжет дещо спрощений

Я знову слухаю тебе, Шопен,
Ця музика твоя - якась безмежна.
У ній немає слів,
Не чути в ній імен,
Вона така необережна …

Мабуть тому, що в мені теж живе любов,
Як та, яка тебе так надихала,
В мені ти свого слухача знайшов …
Так як і ти скажу: якби ти знала …

Якби ти знала,
Як чудово уночі,
Коли зірки – думок і мрій вивідачі,
Ти б мене мабуть тут внизу не упізнала …

Якби ти знала, як в дощі
Нас небеса наповнюють любов’ю,
З-за хмар крилаті посланці
Втішаються своєю роллю ...

Кудись лечу далеко, аж за край …
Наздожени мене, прошу́, впізнай,
Осіннім вальсом все наповнено й його дощем,
Під ним стоїть любов з своїм програвачем …

Мені ти стільки підказав, Шопен,
Такої ніжності немає в музиці ні в кого,
Мільйон скерованих у небеса антен,
Ніколи б не зробили так багато всього …

Блукаєш в замку
Людям і собі самому
До глибини душі
Відразливо страшний …
Ці чорні стіни
І життя такого втома
Пробігла тінь
Летюча миша - рідня твоя відома
Ця вже вдома …
За що покара ця?
Нам це знайомо.
Ніхто не пробачав сліпому …
Що не побачив
Від руки своєї зла …
Тепер чекаєш,
Що сюди прийде Вона
І визволить тебе
Беззахисна, безкорисна, зовсім одна?
Попався її батько у тенета,
Пообіцяв віддати найдорожче
І те, що любить він найдужче.
Мабуть не бачив взагалі нічого крізь свого лорнета …
Красуня та звичайно врятувала
І батька свого, і чудовисько оте,
Поки околиця вся пліткувала,
Немов за гроші продала
Молоде тіло і лице …
Так, знову вдалося когось спасти.
На біс виходили щасливі персонажі.
Немає лиш того, з ким була би щаслива ти,
Не прийняті в казках подібні епатажі …

Пекучий здогад пропалив свідомість:
Той світ навколо – то людська душа.
Якщо душа в темряві, то і світ навколо чорний,
Така … не варта мідного гроша …
Якщо ж душа як вечір над рікою,
Весняний ранок у саду,
Одразу робиться і світ такий навколо,
Тоді життя все схоже на весну …
Той самий світ, та різні очі,
Не кожен може бачити, що хоче,
Не кожен зрозуміє, де добро, де зло,
Бо зовсім різне світу тло …
Бо душу не наповнювали музика й вірші,
Бо перед очима тільки бариші,
Бо дружба у дитинстві поруч не пройшлась
Кохана не шукалась. Тому і не знайшлась …
Один глянув у світ і бачить весни цвіт,
Дівчата як зірки, веселі дітлахи,
А інший вкрасти де, і потім як втекти,
Що є там в душі, це й бачиш різний ти …
Скільки тих душ, багато так світів,
Світи ці всі то в мирі, то в війні,
Світи буває так переплелись,
Один без одного вже не підуть кудись …
Рідні світи на допомогу кличуть всі.
Дороги ці буває, що прості, прямі,
Буває, що не знайдеш вже шляху
Ну як знайти таку - глуху, сліпу?!
Коли здавалось чорне все кругом,
Прогнавши із думок усе пусте,
Все те, що видавалось урочистим,
За справжню мить змінити можна все,
І світ навколо раптом стане чистим …