Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Гористеп Іван Кирчей (1964)
Математик - дослідник, інколи в хвилини сингулярності душі, коли її дотичний вектор прямує в нескінченність-небуття, наснагу до зміни його напрямку знаходжу в поезії...





Поеми

  1. Гірська дорога.
    Покинута гірська дорога…
    Шлях серпантином повний небезпек
    Чи приведе до рідного порога,
    Чи десь загубиться поміж смерек?

    Ішли ж цим путем над рікою,
    Що берег рвала щовесни,
    Горяни стомлені ходою,
    Та з вірою за дня дійти.

    А шлях збігав пасочком звивистим
    З гори до бистрої ріки.
    Між скелею і берегом обривистим
    Затиснутий у два боки.

    Ріка, мов горда бойківчанка,
    Була з характером складним.
    Часом дзюркоче тихо зранку,
    Під вечір – ревом голосним

    Важкими хвилями товклась,
    Як в ревнощах у скелю гнівно, -
    Гора ж дощем бо обнялась.
    Б’є пристрасть блискавками грізно.

    Та пройде кілька днів погідних,
    І знов вздовж скелі мирно лине…
    А шепіт річки – спів лагідний
    Від гір луною в небо синє…

    Коли не пройдеш шляхом цим –
    Сил суперечних полігон.
    Туман рікою – герцю дим.
    Неспокій хвиль об скелі – сон…

    Душа припавши відчуттями
    До витоку правічних сил…
    Натхнення й істини сльозами
    Омиє серце, й мов вітрами,
    Напнеться міць жаги – вітрил.








    II

    Якось весною, в час війни,
    Коли Карпати гомоніли,
    Що бойки глуму не знесли
    І опором ворога стріли…
    Дорогою везли повстанця,
    Літа ще в нього молоді.
    Мов не живого везли бранця
    На кузові, з ним вартові.
    Лежав він смирно, непорушно.
    Здавалось й серця біг затих.
    Молився Богу він беззвучно
    І готувавсь до нових лих.
    Дививсь на гори, мов в останнє…
    А день буяв у всій красі!
    Враз – спомин, як косив він зрання
    На полонині, по росі…
    Зібравши босими ногами
    Нектар духмяний на траві.
    І сходу сонця над плаями,
    Спіймавши промінь на косі…
    Згадав, всміхнувся, й ворухнувшись,
    Відчув, що сила повернулась.
    Весни розмаєм надихнувшись,
    Надія в серце зазирнула.
    На ворогів він озирнувся:
    Безпечно самогонку п’ють,
    Й так лаються, що й чорт жахнувся б,
    Хоч знак його чолом несуть.
    На нього й погляд не кидають, -
    Вважають вже його мерцем,
    За борт зі страхом поглядають
    В весняних вод тривожний щем.
    Натхнення гір, чужинцям скрите,
    Жахає прірва повна вод.
    Свій страх горілкою залити
    І совість, звик безбожний люд.
    Зібравшись з силами, повстанець
    Зіп’явсь на ноги й в річку скочив.
    Так швидко втік з-під носа бранець,
    Що вартові лиш звели очі…
    Шукали кулі надаремно
    Утікача по мутних хвилях.
    Врешті рішили – він напевно
    Розбивсь об дно, в гострих каміннях…
    Заскочивши в машину хутко
    Солдати смертю й воскресінням
    Залякані, лиш прагли швидко
    Втекти і забутися сп’янінням…
    А наш повстанець не загинув…
    Ріка, мов сина понесла.
    Він же ж довірливо поринув
    В її обійми, щоб спасла.
    Ще й хвилями прибила корінь
    Сухого дерева до нього.
    Від ворогів прикрився воїн
    Гілляччям, що зросло розлого.
    Коли ж затих гуркіт машини,
    Енкаведистів п’яний гамір,
    Повстанець захисток покинув,
    І зморено присів на камінь.
    І вп’явши погляд в хвилях річки,
    Черпаючи у ній наснагу,
    Він в голос, хоч не мав в те звички,
    Став виголошувать присягу.
    Він присягав водам священним,
    Що хрестять береги Вітчизни,
    За кров дітей її, вбієнних
    По вбивцям справить помсти тризну.
    Він присягав високим горам,
    Що доки б’ються серця вірні
    За них їм не пізнати сором:
    В бою незламні – духом сильні.
    Він присягався полонині,
    Дорозі, що вела вздовж скелі,
    І квітам, встеленим в долині,
    І хатам, де відчинять двері…
    Свій край Карпатський – Бойківщину,
    Куточок рідної Вкраїни.
    Він обіцяв, що не покине.
    Не дасть змести його в руїну.
    Допоки жив… Тут Божа воля…
    Повстанець тихо помолився.
    І в ліс до братства припустився.
    Він йшов дорогою вузькою,
    Де сонця відблиск від ріки
    Пустуючи грався з горою.
    І було, й буде так віки!















    III

    Кінця віків шалений гін
    Прискорень, мов в кінці падіння.
    У автострад неспинний плин.
    З салону світ – мерехкотіння.

    В асфальтово-бетоннім руслі –
    Потік з пустого у порожнє.
    Суєтність поглинає душі.
    Спинися вічність придорожня!

    Зійти б у трав спокій глибокий,
    Поринути в їх сон пахучий,
    Підняти зір до гір високих
    На полонини їх квітучі.

    І вслухавшись у шепіт річки,
    У таємничий лісу гомін,
    Почути в їх розмовах вічних
    Подій прадавніх славний спомин.

    Не спиниться! Нас мчить тривога
    Й безумства звичка в дальній путь.
    Забули шлях до рідного порога,
    Не приведе й до храму ця дорога.
    Із замкнутого кола не звернуть…


    2010



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --