Коли печалей чорний павучок
почне снувати павутинку чорну
в моїх думках,
світленький літачок
покличу спогадів. І він проворно
ту павутинку розірве, за мить
ще й намотає на крило уміло,
щоб засріблилось.
Радість забринить
в свідомості.
Вже й щастя прилетіло
з далеких днів. Всміхається мені
тим неповторним усміхом єдиним,
який послали зорі навесні.
Лечу в твою любов, думками лину
за літачком у найсолодші дні,
де тільки ми в обіймах ніжних неба.

Про щастя спогад –
дивна сила в нім!
А павучок? Чи ж в ньому є потреба?!

Серпневі ночі щедрі зорепадом.
Пірнає погляд в темносиню вись.
Чарується небесним вічним ладом.
Не надивитись, скільки не дивись.

Та раптом, стрімко, ниттю золотою,
мов блискавиця, зірка пролетить.
Зворушливо-тендітна, щемна мить
осяє, мов прощання, нас з тобою.

Бажання б загадати. О, дарма...
Ми у світах, у зорях. Нас нема...
І тільки вічність навкруги безкрая.

Злилися з нею, зтанули думки.
Вселенський спокій душу обіймає.
Завмер у серці... Падають зірки...

2016

Спішать урізнобіч мої стежки
в різномаїття, що дарує світ.
Та хмарками – усе частіш думки:
а що віддам душі в її відліт?

Ми всі у владі сил: добро і зло.
Споконвіків ведем тяжкий відбір.
У Заповідях Небо нам дало
високе вчення. Зрозумій і вір.

Душа зове – не озирайся, йди.
Учись лишати праведні сліди
в гармонії зі світом і собою.

Малюй доріжку пензликом митця.
У вогнищі правічного двобою
любов’ю лийся у любов Творця.