Крутиться повагом Коло Свароже,
день приростає опісля Різдва.
Сонця народження – свято Дажбоже,
Велес у променях, інші дива!

Три калачі на столі у світлиці,
поряд узвар і пшенична кутя.
Дідух з обжинків на чільному місці,
пам’яті предків і символ життя!

Далі Великдень – весни рівнодення,
літо, Купала і Сонцеворот.
За Світовидом й осіннім натхненням
знов Колядою віншує нас Род.

Чом полишили ми рідні пенати?
Вкрав Корочун чарівну Коляду?.
Варто прадавнє своє пам’ятати,
аби не ковзати, як на льоду!

Крутиться, крутиться Коло Свароже…

На Соборній, у парку, на вході,
прилягли боязливо царі…
Зустрічають бастарди природи
миколаївців ще на зорі.

А колись, за завісою часу,
як довкілля величні сини,
біля входу палацу Аркаса
на сторожі лежали вони.

І собор Адміральський напроти,
та Миколи у іншому сіль –
він писав не історію флоту,
а його України-Русі.

Бо народу пісенні перлини
виявляв, не блукав навмання,
Кобзаря видатну «Катерину»
оперив у музичне вбрання.

Жаль, не доста ходилось по світу.
Відійшовши у розпалі жнив,
він краянам народну «Просвіту»
окрім левів своїх залишив.

І вартують не перше століття,
надивились вони дивини…
Не лякає їх віку лахміття,
бо нетлінні обоє вони.

Все міняється в мареві часу,
та аркасівський дух не зачах,
і усмішку Миколи Аркаса
в мармурових їх бачу очах!

Чумацький шлях – дорога соляна
усім Великим степом, аж до Криму.
Воли – тягло не тільки на ланах,
вони – брати солоним пілігримам!

На захід сонце і обоз ожив,
жара спадає, знову у дорогу…
Риплять колеса повної мажі,
міхи із крамом – на звичайних дрогах.

Ідуть бики, поскрипує ярмо,
під неба край дорога простяглася
і «соп-цабе» для чумака – кермо.
На сотні метрів валка розтяглася…

А зверху сяє зоряне шатро…
Усе вперед, які вночі привали!
Розсипане по небу серебро –
Чумацьким шляхом в давнину назвали.

Від діда чув, тривало довго так,
аж доки збудували залізниці,
і завжди їжа мала справжній смак,
бо сіль була чумацька у крамницях!

На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
шугає балабан, хоробрий сокіл,
але уже не стрінете скопу…

Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
а вихідців із древнього Мілету
повільно час із пам‘яті стира…

Але монети з ликами дельфіна,
теме́нос із агорою, зорять
і нам несуть легенди про Афіни
та греків, скіфів, Скіла, їх царя…

А у Гомера доста ще сюжетів
про звички їх, культуру і уклад,
та Буребісті з племенами гетів
завадити не зміг і Мітрідат…

Колише вітер ковилу у полі,
яке топтали в глибині віків
баскі сарматські і еллінські коні,
відносячи у вічність сідоків.

Стрімкі завмерли у задумі схили,
схилили пасма чемно до води,
ховаючи у череві щосили
ольвійської минувшини сліди…

Де во́ди рік Дніпра і Бугу
та мо́ря чиста бірюза –
через віки пливе фелюга,
містичний острів Березань.

Ще Борисфеном називали
той клапоть суші в давнину.
Через шторми у десять балів
свою несе він таїну…

На острові останню зиму
провів славетний Святослав
і ореол його незримо
витає між Дніпра заплав…

У плескіт хвиль вплітали струни
бандури думи козаків,
а вікінгів германські руни
занурять в глибину віків…

Сармати, скіфи, турки, греки,
слов‘яни там лишили слід.
По черепках мілетських глеків
ішов останнім шля́хом Шмідт…

Музей історії, не острів,
і хвиль безкрая бірюза…
Жалкує навіть Каліостро,
що не відвідав Березань!

Перун із громом темні хмари навпіл
розрізав вогняним своїм мечем.
Відомий здавна громовержця нахил –
він небо, коли сердиться, січе.

Насупилося все над головою,
ось-ось на землю злива упаде
і стріли полетять сами собою –
то військо бог грози своє веде.

Ударить блискавицями могутньо
і схилить велет-дуб густе гілля…
Спитає хтось, згадавши сірі будні,
чому Перун, а не святий Ілля?

Щоб відповіді дать на ці питання,
вернути треба в древній свій чертог.
Перун, як свідчать нам старі подання –
наш історичний давньоруський бог!

Долаючи з Батурина дорогу
на Крим турецький й Запорізьку січ,
стрів біля річки кобзаря старого
козацький сотник Дума віч-на-віч.

Сидів сліпець на березі крутому
і піснеслів наспівував сумний.
Давно старий не мав сім’ї і дому,
тож душу укладав в переказ свій.

Перебирав співець бандури струни
і над обривом линули слова.
Співав про ліс, полів зелені вруни,
як не була ще сива голова…

Приліг ота́ман поряд, пісню слухав,
думки снували в буйній голові.
Ще плескіт хвиль доносився до вуха
та коник вторив старцю у траві.

Дивився то на Вовчу, то на луки,
на Бурханів підкову вдалині
і згадував кохану, що розлуку
не витримала з милим в чужині.

Пригадував козацьких побратимів,
з якими Україну захищав.
Чув клекіт бою, барабанних ритмів
і вогник у очах його блищав.

Родився в цих краях і тут він виріс,
та юнаком подався геть, на Січ,
бо зненавидів хлопця, його щирість,
старий поміщик, клишоногий сич.

Його Оксану той віддав татарам,
і тим свободу лях собі купив.
Душа козацька вимагала кари –
тому сича минулоріч убив.

У пам’ять про Оксану, побратимів,
про всіх, що полягли за рідний край,
він вирішив, як вернеться із Криму –
то закладе на Бурханах їм гай.

Та не судилося, бо й сам загинув Дума
із турками в нерівному бою,
і не дає мені його задума
забути про історію свою.

На згадку про Оксану чорноброву,
про Думу, всіх загиблих козаків
все ж хочу насадити гай-діброву,
щоб пам’ять збереглася на віки.

А кожен дуб беріг козацьку душу
і буйні крони пам’ять всім несли,
перетворивши в рай закляклу сушу,
та українство, сам народ, спасли.

Хай бережуть козаччини основи
і по землі розносять предків цвіт!
Такою у майбутньому діброву
я бачу через сотні довгих літ.

Поміж річок русинських повноводних,
серед полів безкраїх і лісів
людей стрічалось досить благородних
із давнини і до нових часів.

З Галичини пригадую Данила,
русинів князя, навіть короля,
його авторитет, військову силу –
таких не часто нам дає земля.

Од татарви щита хотів створити,
в Європи допомоги попросив,
а та, панянка жадібна і сита,
не стала витрачати власних сил.

Та непорядність просто не минає,
дісталось всім гостинців від Орди.
В наш час Європу чи не те ж чекає?
Лишилися б від неї хоч сліди!

Князь будівничим був зело великим,
заклав і Холм, і Крем’янець, і Львів.
Даниловим чеснотам бракло ліку,
про нього літописець говорив:

Король Данило мудрим був і добрим,
усім тим славу князь собі здобув,
розсудливий і з норовом хоробрим –
по Соломоні другим мужем був!

Його ім’я гриміло в повну силу,
та якось сумно й болісно мені –
чи думав, чи гадав наш князь Данило,
що буде спати вічно… в чужині.

Не раз, не два ми чули древнє „Слово“
про Русь і Київ, Ігоря полки…
Народ говорить, що слова – полова!
Все більше це дається нам взнаки...

Чому рукописи старі і стародруки
зібрати Катря повеліла всі?
Аби звільнити борзописцям руки
і фальшувать історію Русі?

Згоріло чом єдине древнє „Слово“,
Кутузов як столицю запалив?
Кому потрібна байка про основу
слов’ян – говорить нині часу плин.

Чом знаний Ігор рвав окремо жили,
на половців ходив лише один?
Об’єднані чом не підтримав сили,
якщо Русі він київської син?

До кого так звертався літописець,
як „браття“ в „Слові“ древнім написав?
Фальсифікатор він чи борзописець,
а може князь, подій учасник сам?!

Було б незайвим також розібратись,
чом найцінніші фонди не спасли –
чому в Москві рукописи лишались,
як значно менші цінності звезли?!

Тому й „Задонщина“, написана пізніше,
для „Слова“ стала першоджерелом –
царизм в історії копав для себе нішу,
у цій меті ідучи напролом.

А сумніви малі про автентичність
карались жорстко і при СРСР –
то орки штучно будували вічність…
Себе поводять так вони й тепер!

Чехізмати рябить підробне „Слово“,
росіянізмів – ліку в нім нема.
Та де предмет, дослідження основа,
коли відсутня пам’ятка сама?!.

Повідав що нам ти, Бояне віщий,
хто спонукав тебе оте зробить?
Мовчить історії старої попелище,
бо вічним сном той незнайомець спить…

Людина п’ять десятків тисяч років
існує у Європі на загал,
але сучасної історії уроки
спростовують весь попередній шал.

Від кого ми, сучасні українці,
хто наші предки – кельти-вояки?
Куди поділись арії, трипільці,
всота́ли їх минувшини віки?

Назад десятки тисяч років тому
із Африки попав сюди народ,
та льодовик діставсь нового дому
й безжально заморозив всіх заброд.

На зміну їм прийшли вже інші люди –
це землероби древні із Балкан.
Заполонили вільні землі всюди,
але і їх безслідно згинув клан…

Хто ж, кроманьйонці чи неандертальці?
Ні ті, ні інші – ми із цих країв!
Тут народились ми, тут наші шанці,
що вистояли в тисячах боїв!

І заселили предки всю Європу,
згубивши з часом значення своє…
Чому так сталось, наслідки потопу?
На ці питання відповіді є?

Минуле значення завжди велике має,
та попусту не варто голосить,
а щоб Вітчизна стала справжнім раєм –
колиску ту потрібно відновить!

13.07.2018

Віками Україну мордували
її одвічні, кляті вороги.
Брехню за правду часто видавали,
історію кували в ланцюги.

Зі зрадників все витязів ліпили,
героям Неньки – ставили ж тавро.
Старалися лишити її сили,
аби назу́спіт повернув Дніпро.

Споруджували пам’ятки наймитам,
давали їхні ймення городам.
Вінки до їх підніж носили, квіти
й наказували те робити нам.

Історію у творах вивертали
назовні хутром ніби той кожух.
Най істини невільники не знали,
аби згасити геть бунтарський дух.

Синів, Вітчизні відданих, гнобили,
тримали в тюрмах, дальніх таборах.
Сибіром їх усіх розпорошили,
мов Калнишевського гноїли в Соловках.

Історію потрібно відновити –
кажу і ще казатиму не раз.
Лиш істина дорогу нам освітить,
вона в майбутнє всім дороговказ!

Дивлюсь історії у вічі

Народ-бідняк… Чому така в нас доля?
Черствий окраєць лютої біди…
Віками як тонка билина в полі,
поміж Європи й хижої Орди.

Зі споконвіччя ми «З варяг у греки»,
поміж ковадлом й молотом віки.
Не завжди нас спасали обереги,
як насувались ворога полки.

А їх було у всі часи удосталь,
хто прагнув хліба, меду і землі,
Повзла на землю-матінку короста
з усіх усюд… Великі і малі!

Себе у найми часто віддавали,
аби життя дітей своїх спасти,
та сюзерени нами торгували –
ярмо і внукам випало нести.

А ворог нині, він буває різним,
не завжди той, що зброю й лати вдів.
Але підступний, з вигляду не грізний,
у вишиванці і вінку зі слів.

І зараз ми вже вкотре продалися
за обіцянки щастя і добра
чужим вождям, а ті мерщій взялися
на наших спинах будувати храм.

Одначе свій! Не наш, не український…
Фундаментально, міцно – на віки.
А куполи замість хрестів чужинських
вінчають інші – їхні теж зірки!

Хрести перекочовують на цвинтар,
куди простий переселяють люд.
Народ-бідняк, народ-жебрак і митар,
а що йому чекати від іуд?!.

Чекати нічого – історія все знає.
Пильнуй, щоб не лишитись за бортом.
Побудувати рай у власнім краї
у змозі бідні люди лиш гуртом!

Історії Вітчизни гляну в вічі
і бачу нелегкий, тернистий путь.
Її переписати можна й тричі,
але життів – ні разу не вернуть!

Перед очима кам’яне Побужжя –
краса земна, емоцій феєрверк!
Вода і камінь, мов якесь подружжя,
прадавній лик і досі не померк.

Звисають над водою грізно брили,
тече дзвінка вода на перекат.
Уява стрімко розправляє крила –
тут скіф стояв на скелі і сармат…

Відтоді і води спливло немало,
в ній зір скупався не один мільйон.
Історія без сліду не пропала –
все пам’ятає Актовський каньйон!

Над ним лунала запорозька слава,
чого вартує лише Бузький Гард,
де починалась воля і держава…
Цивілізація колись тут брала старт!

Одне з семи чудес у Україні,
парк каменю, реліктів і води.
То чому ж утопити хочуть нині,
паланки Буго-гардської сліди?

Історія в гранітних обладунках
сама собою вздовж ріки живе
і варто зазирати за лаштунки,
аби відкрити часом щось нове.