Небо квилить клином журавлиним,
хмарами укрившись де-не-де,
молода приваблива феміна
берегом замріяно іде…

Легіт ніжно пестить її коси,
хвиля легко котиться до ніг,
та весну уже змінила осінь,
ледве літо гулькнуло за ріг…

Стелиться по тихій гладі моря
невагомий вересневий бриз,
супроводом чарівній «love story»
лине оксамитовий каприс.

Надвечір’я магії картину
сповнює руладами цикад,
ночі кароокої куртину
осипає зорями Плеяд.*

Не переношу бою кришталю,
те брязкотіння дико серце крає…
Я не співаю, просто розмовляю,
про те, що чую, бачу і люблю!

Як дихав поряд з вами, бачив вас,
тепер мені надовго є чим жити.
Ті очі, що волошки в спілім житі,
не скоро зітре невблаганний час.

Прошу лише пробачити мені,
що сподівання ваше не збулося.
Яка потреба в сивому волоссі
і погляді сумному у вікні…

Запізно ми зустрілися, на жаль.
Одрокотали вже весняні грози,
укрили скроні сріблом не морози
і грає чардаш не для нас скрипаль…

На каву тишу запрошу,
давно смакую каву з тишею.
На гущі я не ворожу,
тебе не уявляю іншою…

Легка, повітряна, як сон –
така у думах і лишилася.
А у очах атракціон,
де наше щастя загубилося…

До танцю тишу запрошу,
вона кохана і порадниця.
Це рандеву без куражу,
щодня у мене чорна п’ятниця…

Я лише вигадав тебе
із усіма твоїми цнотами…
Це розумію я тепер,
коли смакую тиші нотами.

Пливуть думки у веремії часу,
як за водою пущені човни.
Ілюзії античного Парнасу
перетікають у Морфея сни.
Причалюють і падають безладно
на дно осінніх довгих вечорів.
А вибратись уже буває складно –
бракує ранкам теплих кольорів.

І тоне день у мряці листопада,
дощами плаче прямо на ріллю.
Запалить вечір Місяця лампаду
і скрипку налаштує скрипалю.
Та віоліна додає зажури,
підтримує її сумливо альт.
Мелодія звучить крізь часу мури
і зорями стікає на… асфальт.

Нещадний часе, монстре неупинний,
куди несеш ілюзії мої?
Десь їх чекає вже причал нетлінний
і мовчазні сновиди-солов’ї…
Та я прямую на зарінок долі,
аби не чути ту невтішну гру.
І лиш борвій у ковиловім полі
весняних мрій зриває машкару…

Кришталь хлюпоче біля ніг
і діамантом грає хвиля.
Піском цукровим берег ліг
у жовтня вишуканім стилі.

Осіннє лагідне тепло
милує тіло, море, сушу…
Усе лікує, навіть тло,
і гоїть серце, та не душу!.

Так буває в житті… Так буває –
щось пішло не туди чи не так.
Не співає душа, не співає,
і зібгалося серце в кулак…

Стиснув зуби, човпеш манівцями,
зльодяніло усе навкруги…
Лише думи снують горобцями
і укутують душу сніги.

Десь поблискує тьмяно свічадо,
пробиваючись через імлу…
Полюбляю писати ночами,
у планиди сховавшись в тилу.

Але буде весна, я це знаю,
і проміння розтопить сніги.
Коли серце шалено кохає,
це йому, зазвичай, до снаги!

Так буває…

Любов – не лише антураж:
зітхання, квіти, поцілунки…
Побачиш не один пасаж,
коли заглянеш за лаштунки!

Зустріти мріяв все життя
одну лише – ту, рідну, душу.
Але кінчались каяттям
бажання оросити сушу…

Отак минув любові час,
утихнула пора зітхання…
Пора підводити баланс
душевним потягам кохання.

Ти завжди прагнув почуттів
солодких, як медовий трунок,
шукав небачених світів,
а натрапляв – на розрахунок…

У чому філософія життя,
як у душі лунають срібні струни?
Під стрілами всесильного Перуна
із громовиці зріє почуття…

Воно підносить у захмарну вись
і легкістю наповнює нам груди.
Попереду уже тріскучий грудень,
але нову шукаємо ми вісь.

Тобі це своєрідний «Paradise»…
Колеса доль єднає те осердя,
хоча тебе моя планида сердить,
а ще – обом нам сяє… власний Віз.

Ідуть в минуле поспіль, кожну мить,
усмішки, голоси, зітхання, взори…
Уже нізащо їх не зупинить,
як не впадуть дощу краплини… вгору.

Відходить світ, який любили ми,
а з ним і ті, кого ми так кохали,
та хочеться троянд серед зими,
залишених морозам на поталу…

Охолоділи парки і двори,
а плетива стежок – не упізнати…
Не чутно гамірної дітвори,
яку до хати пізно кличе мати.

Тікає щастя, лише б зберегти
тепло душі, хоч крихту щиросердя.
Перед очима ти, одна лиш ти,
і кинуте «така я» спересердя…

Кривавий місяць знову угорі
ховається зрадливо у хмарину,
під ноги стелить плетиво доріг,
лукаво визирає зі шпарини…

Ти потушила мої очі
страхами сумнівів своїх.
Я ж копирсатися не хочу
між дат, подій пустих і віх…

Зсушили душу фемінізми
давно розкручених цитат,
що пломеніли через призму
апокрифів твоїх утрат!

Приречено упало небо,
на брук розсипались зірки…
Уже не тягнеться до тебе
мій погляд зжурено-гіркий.

Я так любив!. Чи хто наврочив?
Але кохання не збулось.
Ти потушила мої очі…
Тобі це, люба, удалось.

А опівно́чі ви черешню їли?
Із дерева! При місячнім промінні,
утриматись уже не мавши сили...
А кісточки́ плювали як лушпиння?

Поміж чере́шень ви гуляли садом,
п’яніючи щораз від того дійства?
У червні любувались зорепадом
в казковому саду свого дитинства?!.

Заглянемо нарешті до театру?
Подивимось «Кохання на межі»!
Шаленою прихильницею арту
тебе зробили не мої вірші…

Ми найдемо в антракті вільний столик
подалі від куліс і мізансцен,
а замкнуте обставинами коло
горням еспресо, може, розірвем…

Лежать квитки у портмоне самотньо,
летить неумолимо-стрімко час
і зупинить його не можуть жодні
події, сили, люди…
окрім нас.

Танцює осінь танго з листопадом,
кружляє листя в вальсі чарівнім
і зорепадом сиплеться по саду,
де сумно трохи й радісно мені.

Радію зорям в неосяжнім небі
і розмаїттю теплих кольорів,
та сумно, що цей день минув без тебе,
хоч довго ще над обрієм зорів…

Час неупинно котиться до ночі
і серце від непевності щемить.
Твої глибокі і сумливі очі
мене не полишають ні на мить…

Хризантемно в моєму саду,
опадає з дерев жовте листя.
Їй черлене також до ладу,
цій панянці в платку золотистім.

Осінь знов, несподівано так,
завітала до нас на гостину –
бурштино́во-солом’яний смак
розмішала у склянці цитрину.

І смакує янтарністю чай,
і лимонна на часі вже тема…
Казку осені ти зустрічай –
я приніс чарівні хризантеми.

Хризантемно в моєму саду
опадає з дерев жовте листя.
Я крізь осінь до тебе іду,
замітає сліди падолистом.

Гадали ми, що щиро покохали,
що інше почалося в нас життя,
та одного ми зрештою не знали –
минувшини не вмерли почуття…

Ті, самі перші, що ввійшли у звички,
заповнили собою весь наш світ,
що сонце перетворюють на мжичку,
безжально нищать навіть суперхіт…

Ми магії минувшини не знали,
вона нас не лишала ні на мить,
за дійсність лиш уяву видавали,
але природу – не перехитрить!..

Рожеві фламінго
пливуть у рожевім промінні,
мінору рожевого линуть
рожеві пісні –
на крилах рожевих
у неба рожевім склепінні
рожеву несуть вони біль*
у рожевому сні.

Рожеві фламінго –
рожева прийдешнього мрія,
рожевої квітки пелюстка,
рожевий листок,
рожевими ранками
завжди нехай рожевіють,
дарують повітря
із запахом ружі ковток!

Рожеві фламінго
в рожевому мареві часу
долають невпинно
рожево-густу далечінь,
надії рожевої вічно
рожеву окрасу
підносять рожевими пасмами
у височінь!

02.07.2019

* Яскраво-білий колір; білість.

Дивлюся в запорошене люстерце,
у гості завітавши в отчий дім,
і тепло спомин огортає серце –
себе у ньому бачив молодим.

Перед очима мама, її руки,
що вишивають хрестиком рушник.
Звучить минуле нотами розпуки,
у грудях тоне мій безмовний крик.

Сльоза зрадливо застеляє очі,
дитинство в лету кануло давно
і дзеркало вже юність не пророчить,
бо часу повернути не дано…

Нагадають про неї лиш світлини,
що з часом пожовтіли на стіні,
та і вони життя мого третину
назад вертають тільки уві сні…

Життя-життя – то безперервна школа,
а кожен день – завжди якийсь урок…
Хоч за плечима й досвіду стодола,
та ризик є зробити хибний крок.

Усе на тім шляху не прорахуєш,
бо верх беруть частенько почуття.
Ступнув лише, а за спиною чуєш –
помилочка! Таке воно життя…

В дорозі різних вчителів багато –
хороших і лихих (буває все).
Частенько попадаються загати
і не завжди повз неї пронесе…

Отак попав негадано в заплаву
гірський ручай, життя мого потік.
Мороз перетворив на сніжну лаву,
на вічний спокій той струмок прирік?

Та ні, не спорудили ще затори,
лунає в серці пісня солов’я,
бо десь там вдалині чекає море!
Кохання море, вчителько моя.

Як сиро й пусто на душі,
немов прийшла остання осінь,
і не спасають вже вірші,
і музика не лине зовсім,
і серце крають лемеші…

І знову хочеться за руль,
й колеса просяться в дорогу,
і вкотре доля креслить нуль…
Невже усе в догоду Богу?
Невже набив я мало ґуль?..

Чи все то невимовна гра,
котру не в силах я збагнути,
а на очах – лише мара
і душу оповили пута?!.
Чи з цим кінчати не пора?
Що скажеш, Господи?
Пора?!

Зустрілись ми тоді по волі Бога,
та іншого і статись не могло.
Всевишнього потрібна допомога
мені була, бо смуток вкрив чоло…

Про тлінне бесіди звичайні і про вічне,
добро і зло, ненависть і любов…
Мирське поволі, не теологічне,
проникло щось в мою холодну кров.

Перегорнув життя свого сторінку
чи біс облюбував моє ребро?..
Вразливу у тобі розгледів жінку,
світилась що як сонечко добром.

Своєю неземною добротою
ти в душу непомітно увійшла,
позбавила жаданого спокою
і серце у полон моє взяла…

Тепер проси у Бога серцю тишу,
щоб край поклав Господь тому жаху
і стрілася таки, як можна швидше,
за тебе краща на моїм шляху.

Що почуття й твої весь час лоскочу,
чи є у тім якась моя вина?!.
Та кращої не бачу і не хочу,
зориш для мене – лише ти одна!

Чому мені сумливо на душі,
коли тебе побачу чи згадаю?
Не знаю…
І пишуться такі ж сумні вірші,
і серце пошматоване ридає…

Навіщо, люба, доля нас звела
в осінній час, журливим листопадом?
Випадок?
Своя доріжка кожному лягла,
чи подолає всяк із нас розпадок…

Куди моя стежина приведе,
що губиться ген-ген, за небокраєм?
Не знаю,
чи взагалі тебе зустріну й де…
Нічого, Боже праведний, не знаю!

Давай поринемо у осінь,
у золото її дібров,
у прохолодну неба просинь,
де причаїлася любов.

Давай зануримось в багрянець
і бронзу вікових гаїв.
Так хочу бачити рум’янець
і очі чарівні твої!

Давай відкриєм наші душі
коханню чистому усе ж.
Любові справжній вік байдужий –
вона не знає, люба, меж!

Давай полинемо до сонця
під осені чарівний блюз
і візьмем Бога охоронцем.
Господь освятить цей союз!

Не тратьте час на тих, хто вас не любить,
кому ви збайдужіли вже давно,
хто вас не приласка, не приголубить,
кому дорожчі друзі чи вино…

Пройшла любов, кохання вже минуло,
розбіглись діти, внуки підросли
і ваша пам’ять тягне вас в минуле –
туди, троянди пишно де цвіли…

Де серце билось, музика лунала
хотілось в небо птахом полетіть.
Пісні давно дзвеніти перестали,
скінчилась почуттів високих мить.

А поряд десь існують інші люди
і в когось серце ніжністю щемить…
Не тратьте час на тих, хто вже не любить,
є досить тих, хто хоче ще любить!

30.10.2018

Не плаче, не ридає сильна жінка,
а на обличчі – спокою стіна.
Ніколи і нізащо – ні сльозинки!
Із пам’яті вже стерто імена
отих, колись що завдавали болю,
і тих, що ще беруть на язики…
Ніхто не зломить нежіночу волю!
Та все одно даються узнаки
і нинішні незгоди, і минулі,
безсонні ночі й непроглядні дні.
Свистять над головою мовби кулі
невтішні часом спогади, сумні…
І посмішку величну на обличчі
вона постійно з гордістю несе,
немов своїй гіркій планиді кличе,
що сильній жінці до снаги усе.
Та серце лиш на вигляд скам’яніло,
бо все ж заниє інколи на мить,
коли впіймає погляд чийсь несмілий…
Вона ще може й хоче полюбить!
Вона ще може віддано кохати,
віддати серця й тіла свого жар,
як в юності невтомно дарувати
любові шквал і пристрастей пожар!

04.10.2018

Звичайний чоловік, дорослі діти,
з котами квіти, книги, власний дім…
Для неї щастя сонцю порадіти –
тож не чекала на осінній грім!

Життя земного більша половина
уже минула шпарко у обох,
та осені змінилась якось днина,
коли їх душі познайомив Бог!

Так, саме душі! Не серця, не долі,
не власну справу, спільний інтерес…
Як присмак нерозрадженого болю,
як щемно-невимовний досі стрес.

Навіщо їм оці випробування,
спокуси юних, вже далеких днів,
примарні на майбутнє сподівання
і спогади п’янкі солодких снів?!.

Хоча вони причин іще не знають,
але назустріч манить все ж обох
і душі їх так віддано кохають,
що ту любов послати міг лиш Бог!

Не бійтесь говорить „Люблю!“
близьким і дорогим вам людям,
за щастя хай вам завжди буде
їм дарувать любов свою!

Її потрібно захищать,
себе не втративши при цьому,
і, незважаючи на втому,
учиться щиро все прощать!

Не бійтесь втратити себе,
даруючи живу усмішку,
зробіть зусилля, зовсім трішки,
хай навіть візаві цабе.

Немає в часу вороття…
Тож хай яркий любові промінь
запалить в серці щастя пломінь
і не згасає все життя!

29.09.2018

Під тином щедро мальви зацвіти,
дівчатами на сонці запишались,
а в лузі чутно тихий гул бджоли –
з моїм дитинством все оте змішалось…

У вітті дуба листя шелестить,
а поряд, як тендітні дивокізки,
шепочуться і линуть у блакить
стрункі, з корою білою, берізки.

Волошками розважливих очей
пшеничний лан стрічає із-за лісу.
Гадав, оте нікуди не втече,
але тепер чешу макітру лису…

Давно не чути співу солов’я
із прохолодою чаруючого гаю,
та слухаю уперто тишу я,
коли село дитинства пригадаю.

Вже килим неба всипали зірки,
пастух-рогач гуртує їх у стадо.
Та котрась утече і крізь хмарки –
шубовсть у став, угледівши свічадо.

Духмянять луки свіжим чебрецем –
життя вирує, не стоїть на місці.
Перед очима все твоє лице
і посмішка над первістком в колисці…

Усе для щастя є у мене:
ось книга, ручка і листок.
Сухе ось жовте листя клена
і ружі купка пелюсток.

Ось недопита чашка кави
і навіть чарка коньяку.
Ось небокрай, на нім заграви.
Що треба ще на цім віку?..

Ось сад, який ховав від жару,
достатньо лиш ступити крок.
Ось темне небо і Стожари,
та сотні, тисячі зірок.

31.07.2016

Сльоза – мов тихий зойк душі,
який словами важко передати, –
так у дитинстві научала мати,
читаючи Тарасови вірші…

Сльоза – то вранішня роса,
що омиває щедро спрагле серце,
в потоці із десятків, сотень терцій
підносить душу прямо в небеса.

Сльоза – дзвінкий, рідкий кришталь,
що згодом застигає у алмази,
змиває смуток та гіркі образи
і ніби масло ріже навіть сталь.

У філіжанці чаю заварю,
замінить він мені сьогодні каву.
Дивитимусь на вранішню зорю
і пригадаю знов тебе ласкаву.

Життя, на жаль, дається тільки раз,
та зі смаком його потрібно пити.
Як невблаганно пролітає час…
Чи варто без кохання, власне, жити?

У метушні, серед подій і віх,
любити треба душу, потім тіло.
Воно предмет всього лиш плотських втіх,
зробити як би інше не кортіло.

Над урвищем сидів, ногами вниз.
Багряна куля схилу добігала,
а поряд догорав тріскучий хмиз,
ховались у золу гарячі жала.

Полинуло нажаль за небокрай
багато молодих і незмужнілих.
Життя тих закінчився дивограй,
що мали і жагу до нього, й силу.

Мене уже й самого кинув страх
попасти на гостину до Аїда…
На стоптаних чоботях – пил і прах,
а в торбі – кусень хліба й „Енеїда“.

Стемніє, як багаття догорить,
і землю непроглядна ніч укриє.
Вечірні думи линули в блакить,
нездійснені ще майоріли мрії…

У моїм південнім милім краї
осінь золота прийшла в гаї,
землю рідну щедро напуває,
під нові готує врожаї.

В ріки зазирає і озерця,
засіває луг рясним дощем,
проникає сумом в кожне серце
і туману накрива плащем.

Вже холодний вітер все частіше
одинокі тормошить стіжки,
верби стали над ставком сумніші
і затихли з трелями пташки.

Сіре небо землю придавило,
розгулялась мряка у полях –
так природа набирає силу.
Хай спочине матінка-земля.

А зима уже не за горами
з блиском діамантів й серебра,
та чомусь їй відчиняти браму
осінь не спішить… Ще не пора.

07.10.2017