Десять років пролетіло вже, по сотні другій:
увійшла війна у силу, силиться наруга…
Таки справдилися, батьку, ворожі погрози,
не рятують Україну твої гіркі сльози…

Дожилися ми, Кобзарю, до самого краю –
знову власні яничари Неньку розпинають…
Вибирали, обирали – та перемудрили
і немудрі всіх премудрих скопом одурили…

Захопили юди владу, одяглись панами,
привели війну у хату, заправляють нами.
Пожинаємо ми лихо, що сіялось рясно –
од байдужости і ліні усім тепер жасно…

Зажурились над водою Славутині кручі,
за синами Батьківщини вже реве ревучій,
бо недовго наша воля у Дніпрі вмивалась,
не пішла на краще доля, як тобі бажалось…

«А тим часом перевертні» підросли, окріпли
і загнали аж під лаву поспільство осліпле,
розтягнули по кишенях народні багатства
і голоту научають розуму та братству…

Твої степи «запродані жидові»… У поті
лишилося працювати зранку на роботі,
гнути спину до вечора за гріш-копійчину,
віддавати урожаю більшу половину…

Розтинають небо дрони, хижо вітер свище,
як гриби ростуть у полі нашім кладовища.
Котрий рік бомбить агресор, стогне вся країна,
гинуть діти, сльози з кров’ю ллються на руїнах…

На «нулі» стріляти нічим і харчів немає –
на складах гуманітарку миші ж доїдають…
Не стає не те що танків – бронетранспортерів,
та лихі винять у всьому світ, не мародерів…

А навіщо виробляти нині власну зброю,
як дешевше відспівати тисячі героїв.
Не тому воно змінило усіх командирів?
Залишилося просити у убивці миру?.

І віддати рідну землю під ворожий чобіт,
бо один тепер у зелі залишився клопіт –
дуже боязно паяцу, що «величність» меркне
і домовленість оманська злине на поверхню…

В мегафони марафони добивають вуха!
Я не знаю, хто ще досі ті «помиї» слуха…
Втікачі зі сходу мужньо туляться у хижах,
а у них – нова бруківка, «автозаки» свіжі!.

Не тому сидять у тюрмах наші патріоти?
У тяжкі часи військові їм нема роботи?!.
Чи для них вони не люди, а овець отара,
і зразок для українця – з Єрмаком Татаров?!.

А оті – такі підступні, прислужити раді,
бо на пагорбах печерських картопельку садять,
та і те усе минеться, є усьому міра –
десь очікує потвору то́чена сокира.

Не віками ж панувати ненаситним юдам,
упаде з очей незрячих бісова полуда
і пробудиться козацтво від Сяну до Дону,
попрохає усю нечисть на вихід із дому!

Доборолась Україна до самого краю,
але іншої Вітчизни не було й немає…
Тож згадайте і вставайте – кайдани порвіте
та вражою злою кров’ю волю окропіте!

Роби, що належить,
хай буде – що буде!
Умовностей межі
придумали люди…
Кайдани свободи
їм руки скували –
моралі і роду
не стримать навали…

Роби, що належить,
і буде – що буде!
Ростуть ніби вежі
людські пересуди,
прокльони і крики,
але те минеться,
а слово – навіки,
воно не зітреться!

Вечірнє сонце, дякую за день,
за перший промінь із-за небосхилу
і за вінок заливчастих пісень
на жайворини тріпотливих крилах.

Спасибі щире, сонце золоте,
за усмішку твою широколику,
утіху – щебет слухати дітей,
окрилення відчути, честь велику!

За вчора, що зорею одцвіло,
і змогу знов у завтра зазирнути,
що щедро проросло душі тепло
у серці ревнім пелюстками рути.

Ще за приємність радощів життя
і навіть за минулого судоми,
що інколи кінчались каяттям…
Вечірнє сонце, дякую за втому!

Буває – втомлений, убитий,
забутий Богом і людьми,
як у бенкет в часи чуми,
волаєш «Геть!» несамовито…
У відчаї, змарнілий весь,
ти повертаєшся додому,
клянеш буття свого судоми,
живим лишившись ледве днесь.

Тебе знесилив лютий треш,
лише напівживий віднині,
укрив чоло і вії іній –
обличчя геть не розбереш…
Та зачекай хоча би мить,
поринь у благодатну тишу
і віднайди завітну нішу,
душа якою здавна снить.

У мить оту розтане сніг,
любов розтопить серця кригу,
і ти побачиш неба книгу –
найкращу книгу поміж книг!
І де б не був у час нічний,
ішов ти вулицею, парком,
ступи під зір небесну арку
і вийди з марева завій!

Усе благословиш тоді,
коли життя відчуєш серцем,
не схилиш голову у герці
та не поко́ришся біді.
І не страшний нещадний треш,
розтанеш в благодаті Бога,
збагнувши суть життя другого.
Душею, серцем осягнеш –
життя людське не має меж!.

Ніч оксамитова погляд лохиновий
вперла у купу руїн.
Тихо… Укутаний в саван сатиновий,
сумно тече часоплин…
Місяць-сновида у сутінок плетиві
склепом небесним пливе.
Скрипка кленова, як вирок поетові,
душу бере за живе…

В мешти елегії струни рогозові
час упліта зазвичай.
Мрії поезії істини прозою
гріє прийдешнього чай.
Крила лелечі – як присмаки кавові
мороку стомлених мрій.
Мешканця пустище часу кульгавого
жде на руїнах надій.

Камінний замок із баштами-шпилями
зводив натхненно весь вік.
Шторми поволі мінялися штилями,
змінам тим втрачено лік.
В небі блакитному пісню самотності
раптом заводить борвій.
Знову дарує псалом високосності
кляштор несправджених мрій…

«Вчора» забутого гості непрошені,
вип‘єм солоне вино.
Лебеді білі, в сніги запорошені,
вже відлетіли давно…
Досвід життєвий – ознака епічності,
сивої мудрості злет.
Завтра що? Свято народження вічності…
Думає думу поет.

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала... Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
відкрили кургани
славних прадідів великих
правнукам поганим
щиру правду про свободу,
про славу і волю,
щоб здобути для народу
нині справжню долю.
Щоб вернути в Україну
справжній дух козацтва
відродити сплюндровані
честь святу і братство,
запросити тії цноти
до рідної хати…
Годі вже їм по могилах
марно пропадати!

Віднині осінь вже не золота
і літо відтепер уже не тепле,
а красень-дуб – відстій і блекота?!
Калина, жито, льон, пшениці стебла…

Це та подібне втрапило під ніж
маститого, із досвідом, поета –
дивися, насолоджуйся чи їж
гарячий спіч естета-римоплета…

Тож чорнобривцям мами у житті
і Україні-Неньці вже не бути?
Червоні мальви, верби золоті
кайданами навік уже прикуті?!

Для молоді ці «штампи» вже табу,
бо їх маститим геть не вистачає?
Баріста, селфі, руфер, марабу…
Отак ми рідну мову і втрачаєм!

Полюбив я твій стан і голос,
за твій кожний боровся волос.
Ти з чужою ж жила душею
і була та душа з іржею.
Та любов говорила гнівно, –
Зчищу ту я іржу все рівно!
Буревії були, пожари
і роздори тяжкі, і чвари…
Все ж стерпіти було несила –
в тій пожежі любов згоріла,
бо лишилась іржа іржею
із чужою, як ти, душею…

01.03.2017

Якби ж ті знали павичі,
про що народ простий мовчить,
то беззаконня б не творили
та не пушили хвіст і крила,
в джерело влади плюючи.
Коли б те знали «палачі»…
За що, не знаю, називають
мою країну тихим раєм –
народ в ній мучився колись,
рікою сльози там лились,
криваві сльози! Я не знаю,
чи є таке у світі зло,
щоб в ній і зараз не жило.
Ми ж безпорадно споглядаєм,
жиріє як нове хамло!.

Не називаю її раєм,
країну ту, що дику зграю
перевертнів пригріть змогла.
Багатства всі їм віддала
і панахиду відспівала
своїм синам, яких немало
загинуло у тім раю…
В краю донецькім їм свою
покласти голову – то доля?
Тяжка робота – мов неволя,
а заробити не дають…
Там віру в майбуття мою
чужинці підло у могилу
із обіцянок положили.
Батьки там, плачучи з дітьми,
а ті голодні, босі й голі,
спили украй лихої долі
у власній хаті!. Бідні ми
розлізлися межи людьми,
хто до Іспанії, хто в Польщу
на заробітки… Стид і страм!
Другі в Московію ходили,
охоту доки не відбили…
Заробітчани, горе вам!
Не справдились рожеві мрії!
Для чого в світі живете?
Життя у наймах ваше тліє,
у наймах голови сивіють,
у наймах, чемні, й помрете!

Мені аж страшно, як згадаю
ту Україну, що була!
Невтішні й нині в нас діла –
ми скніємо у ріднім краї,
на праведній своїй землі
усі, великі і малі!
Нового ката обираєм
і з ним тихенько живемо,
лани за безцінь оремо,
сльозами й потом поливаєм,
а що робити і не знаєм…
Чи знаємо, та мовчимо?!
Нас окрутили підлі пси,
тримають у новій неволі,
а ми їх терпимо сваволю,
такі у нас тепер часи…
Сміються вороги над нами,
вони зробилися панами
і правлять всими! Он дивись:
золотоверхий похиливсь
і нечисть з храму виглядає…
Та нам блаженним все одно,
ліси карпатські вже давно
ті за кордон переправляють…
Занепадає любий край,
а все чому – себе спитай,
чом животієм в ріднім раї?!
Хто ж допоможе бідним нам,
якщо сами цього не зробим?
Хто відсіч дасть отим катам
чи з материнської утроби
нас поведе черговий хам?
Свого немає в нас пророка,
на українській всій землі?
Як ці не виправим пороки,
то згинемо раніше строку,
розтанемо в густій імлі…
Усі – великі і малі!

„Так ніхто не кохав!“ – говорив нам поет
у минулому тисячолітті.
До небес підіймать стрімко дум своїх лет
не спиняло його лихоліття.

Почуттям своїм оду натхненно співав,
увімкнувши шалену уяву –
тихий місяць і зорі він свідками брав,
в "тумані́" розчинивши "синя́ву"…

„Так ніхто не кохав!“ – хизувався поет
і душею кривив безсумнівно…
Хоч любов – то емоцій невиданий злет,
та упевненість дещо наївна.

Бо духмянить кохання трояндами всяк
чи пливе чебрецем за водою,
в нім конвалій букет, полину навіть смак,
та не тхне юна кров лободою!

„Так ніхто не кохав!“ – віршував же колись
той "співець робітничої рані"…
„Як напився, мужик, то іди похмелись“
і вертай до навушниці Мані!

Колись один художник-жартівник,
що потішатись над загалом звик,
відчувши в коштах немалу потребу,
рішив – черговий жарт створити треба.
Писав митець на грані аферизму
і все те називав супрематизмом.
Мистецтво він порівнював з верблюдом,
нав’юченим усім невмілим людом:

Із Персії царями і Єгипту,
одалісок вінком і манускриптів,
принцесами з собачками і без,
й венерами-блудницями з небес.
Він не вважав художників митцями,
звав філософії ганчірок їх знавцями.
І живопис не був йому секретом –
на череві товстухи лиш корсетом.

Блукаючи поміж воріт і тином,
таки створив «знавець» свою картину.
В ній велич хисту, думки глибина,
інтриги згусток, темна таїна,
повії карі та глибокі очі
і битва негрів прямо серед ночі.
Ну, геній просто, біс йому не брат!
За ніч родив у муках свій квадрат…

Для арту не написано закону,
та куншт цей не вартує й пів лимона.
Ним любуватись можна тільки рачки,
ціна в базарний день: на долар – пачка.
У чому суть усе ж цього памфлету?
Немає тут великого секрету:
«шедевр» модерну зберігав інтригу –
сторіччя він висів угору дриґом!..

12.02.2018

Тобі убогому судити про Любов,
коли душі нема, а в голові бедлам,
про те, що хвилювало юну кров?!.
Банкрут духовний ти чи просто хам?

Коли душа пуста мов барабан,
коли кохання сексом підміняєш –
і золотий палац лише обман,
Любові справжньої не знав ти і не знаєш!

Свою „любов“ по сірих куренях
ти пізнавав, баштанами блукавши,
в гуртожитках „поров“ якихсь дівах,
округлі форми хтиво обійнявши.

Таких „співців кохання“ вже орда
і з кожним днем стає все більше й більше.
Причина ж, на їх погляд, тільки та –
не так жили, а далі буде гірше…

Та корінь зла зовсім в другій біді –
ціну собі вони так і не склали,
бо люблять серцем літні й молоді!
Вони ж – статевим органом кохали…

15.12.2015

Ні, ти не сон, не забуття,
не казки жахів лик туманний –
страждання усього життя,
що ще не згоїлася рана.

Глухим я буду до обману,
та тільки хай твоє лице
зорить мені безперестанно
й життя не сповнює свинцем.

Щоб поряд із тобою бути
готовий всі пісні забути,
земні назад вернути ріки.

Та розуміє все ж поет,
що на землі знайшов тебе,
щоб тут же втратити навіки.

18.08.2017

Час не лікує й ран не зашиває,
він просто накладає нам бинти.
Від них про рани часто забуваєм,
та ненадовго, бо із темноти
пошкодження про себе нагадають –
злетить пов’язка і садно кровить.
Поганий лікар час й усі це знають,
бо серце знову ниє і щемить.
Одначе незважаючи на те
число нових пов’язок лиш росте…

09.08.2017

* За мотивами творів Еріх Марія Ремарк.

І де береться в тебе стільки сили,
щоб змореною владувати мною.
Моїм очам вже білий світ немилий,
в мені обман панує сам собою.

Чому не має меж чарівність зла,
де владу гріх з упевненістю звив,
що чорні я прощав твої діла,
як цноту у тобі його любив?

Усе бридке, що інші відкидають,
в моїх грудях лиш ніжність викликає.
Люблю я все, що люди проклинають,
та строго не суди мене, Данає.

Достойний щирого кохання той,
хто недостойну любить ніби гой.

29.05.2017

Чия ж вина, що милий образ твій
до ранку не дає зімкнути очі,
пари́ть, мов ангел, в мене в голові
і тихо про кохання все шепоче?

Твій подих відчуваю в тишині.
Мої думки з ділами ти звіряєш?
Обман відкрить силкуєшся в мені,
підрахувать все й вимірять бажаєш?

Твоя любов все ж не така міцна,
щоб просто в голова́х у мене встати.
Моє кохання не здола вона,
на варті вдвох ми. Тож не будем спати!

Не можу я забутись навіть в сні,
бо інші поряд, та ген-ген мені…

12.06.2017

Одних кохати – кара, хрест,
а ти і без ума прекрасна.
Звабливості твоєї перст –
життю розгадка одночасна.

Удача – чути шерхіт снів,
думок чи істин шарудіння.
Мовчи! Прошу, не треба слів!
В них мало шансів на спасіння.

Прозріти важко в одну мить,
сміття повикидати з серця
і далі вже без бруду жить.
Таке не часто удається!

І вічний бій! Нам спокій лише сниться
крізь кров і пил…
То степова злітає кобилиця
і мне ковил…

І знову бій, і спокій лише сниться,
тернистий у поета завжди путь –
то Бродському у сиву ніч не спиться,
бо лаври Блока спати не дають.

08.08.2017

Щастям, люди, щастям дорожіть!
Помічайте, мрійте, бережіть
сонця промені у світанковий час,
бо вони лише для вас, для вас, для вас!

Якщо ж казкове чудо пропустити,
тоді на білім світі як нам жити?!
Усе, що мимо серця пролетіло,
назавжди віхола вкриває біла.

Трепетне коли почуєш слово –
радуйся, не вимагай другого.
Не спіши і час не підганяй,
порадій, полинь за виднокрай.

Скільки пісні випало тривати?
Вже давно пішла на небо мати,
лист спадає під могутній в‘яз...
Та чи ж буде все те сотні раз?!

В сутінках палахкотить у вічі
стрій тополь, немов вечірні свічі.
Насолоджуйся, постій і помовчи,
як заповнити вже пустку нічим.

Грім гримить, немовби канонада,
дощ періщить по верхівках саду.
Душу що теплом не зігріває,
облетить додолу листопадом.

Хворі й суперечності облиште,
ви на потім все оте залиште.
Постарайтесь в цей нелегкий час,
щоб вони не хвилювали вас.

Вслід бубнять хай скептики уперті,
не губись в життєвій круговерті.
Радощів, ну як там не крути,
злим очам, хоч лопни, – не знайти!

Добрих і привітливих очей
не торкають заздрощі і муки.
Радість вам сама простягне руки
і вантаж спаде з сумних плечей.

Хто красу розгледить у звичайнім,
в ручаї розлив побачить рік.
Хто радіти вміє, як востаннє –
дійсно той щасливим буде вік.

Хай співає птах над головою,
ліс квітує і волошки в житі.
Не дружіть з проклятою журбою.
Щастям, люди, завжди дорожіте!

Щастям, люди, завжди дорожіть!
Помічайте щастя кожну мить:
ранки, зорі, роси, весен час.
Радуйтесь, цінуйте – все для вас.

16.01.2017

* За мотивами твору Едуарда Асадова „Дорожите счастьем, дорожите!“

Не стало і Євгена Євтушенка,
уже завершив шлях земний поет.
Не був він для Росії вороженьком,
та у Америці скінчив життєвий лет.

Великі помирають на чужині…
А де ж їм бідолахам помирать,
коли Росію-матір бідну нині
окупувала кровососів рать!

Пихатий карлик чваниться на троні,
під себе пише віру і закон.
Він при грошах, при скіпетрі й короні.
Вже імператор, цар чи фараон?!.

Обличчя прикриває завжди маска,
амбіціями плеще через край.
А кожний виступ – то чергова казка,
обіцянки, що завтра буде рай.

Таким як Євтушенко, Солженіцин
немає місця зараз у Москві.
На жаль там балом правлять урки ниці,
таке життя настало, се ля ві…

ГУЛАГами Росію знов укрили,
історія іде черговим колом.
Чи вистачить її народам сили
тюрму зламати й захистити волю?!.

02.04.2017

День чарівний, на диво тепленько,
мабуть є у природи ресурс...
Ну і, як це буває частенько,
на ліричний лягаю я курс.

Серце б‘ється – як п‘яний мертвецьки.
Випив літр і скінчуся за мить –
цілу дюжину кав по-турецьки...
Ось воно бідолаха й болить!

Але стільки я пити не раджу,
як не раю вам навіть любить,
бо пронира миттєво докаже,
що, існуючи, можна й не жить...

Жити можна і треба, й багато:
ревнувати, страждати, любить,
а як плентать і час марнувати –
то вже краще співати і пить!..

Бо натомість мигнути не вспієш,
а вже нюхати ладан пора...
Засумуєш з нудьги, порадієш
перспективі у ящик зіграть.

Жити так треба, щоб перед смертю
ти безмірно себе не картав,
а сказав, сміючись з коловерті –
пив, любив, ревнував і страждав!

Ні, природа насправді багатша.
День який! Словеса – маячня!
Втім, Висоцький писав би інакше:
„Царство навпіл! Мерщій! За коня!“

Думи мої, думи мої – лихо мені з вами…
Ви приходите частенько уночі зі снами.
Бачу в них усе частіше Кобзареву кручу
і Тарасови питання, хай простить, озвучу:

Діти мої, українці, вже немає сили
споглядати, як ведете Неньку до могили!
Чом гризетесь як собаки кожної години
чи утратили надію ви на кращу днину?!

Чом до влади ви обрали підлих і продажних,
чи майбутнє України вам уже не важно?!
Чи однаково, як будуть діти ваші жити,
що прийдеться їм сердешним скніти і тужити?

Чому ж, браття-українці, за ці довгі літа,
виконать не спромоглися мого «Заповіту»?
Чому носите кайдани із чужої мови,
не набридли вам, блаженні, московські окови?!

Чи уже вас не лякає доля гайдамацька
і закінчила у жилах кров текти козацька?
Чом надієтесь, братове, досі на чужинців
і чекаєте даремно ви від них гостинців?

Чом танцюєте під дудку зайдів без упину,
глитаїв, яким байдужа доля України?!
Чом народ у власні руки все ж не візьме владу
й Конституції своєї не здійснить укладу?!

Запитання, запитання вільну душу крають…
Але відповідей чомусь до сих пір немає.
Вже немає в мене сили на все це дивитись,
так і хочеться воскреснуть та в Дніпрі й втопитись.
І вражою злою кров’ю перед тим умитись!

Отрутою просякло кожне слово,
вам давить груди невимовна лють.
Махровим шовінізмом віє знову –
то юди у Дніпро старий плюють.

Жовто-блакитний стяг, козацька слава,
про незалежність довгождана звістка,
Мазепа, Орлик, Калнишевський та й Полтава
застрягли в горлі ніби гостра кістка.

Пробачити не можуть українцям,
що в решті-решт своїм шляхом пішли.
Не зрозуміти вам, простим ординцям,
чому ми спекались улуса кабали.

Та нарізно пішли не випадково,
у нас доволі і своїх проблем.
Як можна зрадити того, хто рідне слово
топтав, цькував, гнобив мечем й вогнем.

Ще тюрмами і голодом морили
дзвінкої мови гордих носіїв,
та потяг до свободи все ж не вбили
в дідів, батьків і наших матерів.

Не здатен той почути добре слово,
хто ще з народження, із пелюшок, оглух;
хто вкрав історію русинів, навіть мову,
народ хто братній нищить в прах і пух.

Отрута сотні років вже сочиться
із ненажерливих, оскаженілих пащ.
Спокійно їм не п‘ється і не спиться,
не можуть вибратись одні зі своїх хащ.

Ви всі учились, та нажаль потроху,
чомусь, як-небуть, ліньки, аби-як…
Ми ж топчемо вперед свою дорогу
в своє майбутнє й нам то добрий знак.

Ступайте з Богом, москалі прокляті,
давіться куркою як і своїм рублем,
обрубком гривні. Московитські таті,
могилою вам стане рідний кремль.

Шляхом кривавим йдіть самі у прірву,
куди нечистий вперто тягне вас.
Ми – українці, ми здолаєм вирву,
бо з нами честь, свобода і Тарас!
Так, з нами правда, воля і Тарас!

2016, 2017

Дивитись любиш, як вмирають діти?!.
То хто ти — кат, убивця чи упир?
Та як на тебе тільки сонце світить
і хто таких потвор пускає в мир?!

А забавок ти кращих не придумав,
аніж гроби на вулицях гортать?
Достойний кандидат, хоч зараз в Думу
сміливо депутатом обирать!..

Перепалив чи перепив, поете,
що і собор уже затанцював?..
Хоч без падінь і не буває злетів,
та що так низько – я і не гадав…

Христа також ти не чіпав би всує,
щоб з цеглою затим не говорить.
Кинджал твій і копійки не вартує,
а душу бісу можеш подарить.

Бо виродків таких останнім часом
удосталь у Росії розвелось.
Владики знатні вийшли з богомазів,
але сліпим прозріти не вдалось.

Та я надію маю, що у світі
все ж грянуть переміни немалі
і глядачам, як помирають діти,
замало буде місця на Землі!

Я розумію відчай твій і гнів,
як хіть перед жіноцтвом хизуватись,
коли й полеглим у страшній війні
убивцями ти радиш називатись.

Тут все залежить, як, коли, кого
життя безцінного й навіщо позбавляє,
а ще причини і обставини того,
хто і навіщо інших убиває.

Скажімо, люди, можна осудить
солдат, які життя свого ціною
спасли Європу (вдумайтесь на мить),
з фашизмом ставши в Світову до бою?!

А скільки серед них було жінок,
які в руках тримали автомати…
Для захисту життя прийшов бо строк,
самі вбивали й не морились помирати.

А що робить з насильником і катом,
який дитину зґвалтував і вбив?!
Тут не потрібно навіть буть солдатом…
Своєї доньки вбивцю ти б любив?!

Ну, і нарешті візьмемо Донбас,
коли „брати“ приперлись в Україну.
Нам що тепер, дивитися на вас,
коли ви розриваєте країну?!

Складні питання, як саме буття.
Їх ставлять люди вже давно, віками.
Та тих осіб, хто позбавля життя,
в народі кличуть ще й захисниками!

17.05.2017

Ми не забудемо Батурин і Полтаву,
та й Карла дорогим не називаєм.
Це пам‘ятай, створіння ти гаркаве.
Тому, що честь і гордість свою маєм.

Прапорознавець просто нікудишній,
в геральдиці – великий, але гном.
Громадянин орди по духу, вже колишній,
тризуб русинський стане вам хрестом.

І мовознавця з тебе теж не вийшло,
бо й близько української не знав.
Вертів кацапською жидівське своє дишло,
то краще б на івриті вже писав.

Ви триста років лицемірили й брехали,
та підло кроїли історії халяви.
Щоб ми забули і повік не знали
ні волі, ні Мазепи, ні Полтави…

Ти мову про яке ведеш коріння?
Нічого спільного з благословенним краєм!
В Московії росте з орди насіння,
там дійсно бугаї і вертухаї.

Тамбовськії „брати“, ступайте з Богом,
й парадні одягніть свої мундири.
Хай скатертиною вам стелиться дорога,
та все ж на сраках прикривайте діри.

Пархатий жиде, не чіпай Дніпро,
не плюй в ріку життя, освічений мужлане.
Коли не в силі зупинить святе добро,
то не старайся й плямувать, презренний пане.

Жуй мовчки в пеклі свою курку із борщу,
яку ти вкрав, мандруючи по світу.
Я в свою голову вже більше не впущу
цю писанину нобель-неофіта.

Ущербним, кате, жив ти і помер,
бо в серці все носив гидку заразу.
Хай пазурами рідну Неньку дер,
та не торкайся навіть імені Тараса!

А час покаже, хто з нас був правий,
лад наведемо й відбудуємо руїни.
Всю нечисть поскидаєм в чорторий –
не лізьте ви з мечем на Україну!

2016