Налляй-но, друже, в келих синяви
і спомини мої ти оживи
про те, що вже зневажене й забуте,
або закуте часом в молитви́.

Налляй за те, що темряву пройшов,
свою дорогу поміж скель знайшов,
за путь життєву аж до сліз сутужну,
за місяць, що над хмарами зійшов.

За те, що не скотився під укіс,
свого хреста смиренно й гордо ніс.
Ще за рясні поля троянд черлених
і за друзяк хороших цілий віз.

Згадаймо побратимів дорогих,
багато з них немає між живих.
За тих, хто ще мандрує терниками
хитросплетіння різних дат і віх.

Можливо пригадають нас колись,
спитають – де і звідки ми взялись.
Життя своє нам так прожити треба,
щоб люд за нами плакав і моливсь.

Хай світить срібний місяць угорі
і хилить вітер віти яворів.
Як Бог відчинить нам небесну браму,
ми віддамо данину цій порі.

Полине шлях угору поміж хмар,
де нас чекає кожного вівтар.
Серця свої на нього покладемо,
та душі вбережемо від почвар.

Навколо друзі – мов старе вино,
йому десятки, а то й сотня, років;
як вишивки яскраве полотно
зі стразів, що зоріють на всі боки.

Вина того іскристого бокал
мені примхлива доля дарувала.
Один – рубін, а інший мов опал,
але вони – то суть всього загалу…

Із тим бокалом йду шляхом своїм,
роблю ковток як радісно й сутужно.
За смак і колір вельми вдячний їм,
спасибі щире вам за вашу дружбу!

Усім спасибі: поряд хто в цей час,
кого у колі зараз цім немає,
а особливо тим – що від образ
їх заздрість і досада розпирає.

Останнім, як не дивно, вдячний теж,
хоча й завжди тримали у напрузі.
Не має булим моя дяка меж,
що вчили цінувати справжніх друзів!

02.09.2018

Той спів підніс увись, на Небеса!
Так линув голос твій чарівно, мило.
І почуттів вся неземна краса
мою зболілу душу полонила.

Спасибі Господу за ці щасливі дні,
за те, що не лежу я у знемозі,
що ти усе ж зустрілася мені
на нелегкій життя мого дорозі!

03.12.2017

Є люди – хоч до рани прикладай,
воно завжди улесливе й привітне.
Від нього компліментів водограй
і посмішка завжди на "фейсі" квітне.

Цукеркою старою пригостить,
зі святом риторично привітає,
а інколи мізерний борг простить,
та вигоду свою не забуває.

І буде добре усе до тих пір,
як поклади розтануть ваші срібні.
Допоки ви король, хоча би Лір,
йому лиш доти й будете потрібні…

Коли ж ота потреба відпаде
через хворобу, пенсію чи інше –
воно ущербне миттю пропаде
і слова привітання не напише.

Та є на світі інші диваки,
усе мовчать, а інколи кивають.
У душу лізти ті – не мастаки,
але добра такі не забувають.

Вони вас не підставлять, не здадуть,
хоч правду-матку скажуть прямо в вічі.
Тернистий з вами разом пройдуть путь,
себе прохати не заставлять двічі.

Зустріти їх у світі – просто дар,
нас доля ними балує не часто.
З такими в воду можна, на пожар,
такого друга мати – справжнє щастя!

Хотілося, щоб знову повернулось
те, пригадати що завжди приємно,
і нас доправив у студентську юність
старий трамвайчик, номер п’ять напевно.

Хоч бачу, друзі, вас уже не часто,
для мене ви такі, як і тоді,
коли буяла юність, квітло щастя
і мчали наші роки молоді.

Перед очима матінка Одеса,
її проспекти, вулиці, сади…
Таїрова, Котовського, Пересип –
я з вами пам‘ятатиму завжди.

Бульвар Французький, „Глечик“ біля моря,
пансіонати, тисячі вітрин.
Проспект Шевченка з рестораном „Море“,
Гагаріна, завод шампанських вин…

Яхтклуб з „Дельфіном“ там, а поміж ними –
наш „Дикий пляж“, де влітку ми жили,
та не лякали нас одеські зими,
бо завжди всі засмаглими були.

Там кіностудія на розі причаїлась,
гуртожитків студентських ціла рать
і гастроном з пекарнею як милість,
і місце зустрічі уже не помінять…

В Шевченка парку шпиль у небо рветься,
як пам‘ять всім матросам на віки.
В маяк, ще Воронцова, хвиля б‘ється,
тримають курс на нього моряки.

"Пасаж" і Дерибасівська, "Гамбринус",
бульвар Приморський, Дюк і морвокзал,
а Тещин міст дугою вигнув спину
і з юністю нас міцно пов‘язав!

Коханих як ми сходами водили,
коли фунікулер відпочивав…
Любов завжди нам додавала сили,
а Дюк хитренько зверху поглядав.

Великого Петра і "Холодильник"
опанували шукачі пригод.
Відкрили ми Садову, "Новий ринок",
"Соборку", "Чумку", і "Канат-завод"…

Хімічна, "Молдаванка" і "Слобідка" _
для багатьох із нас не просто звук.
Десь кожен лебідь мав свою лебідку,
та гризли всі гуртом граніт наук.

Минули, схлинули і просто пролетіли,
студентська юність, університет…
Вже сизим снігом голови накрило,
хто батько з нас чи дід, юрист, поет!..

Всього лиш сорок, що там говорити,
дивіться сміло, друзі, в майбуття.
Бажаю всім – любити і творити,
творити і любити все життя!

Згасають друзі, час летить спонтанно,
і тут не вберегтися від біди.
Одні ідуть на Небо невблаганно,
а дехто з інших – просто в нікуди́…

Найбільший ворог дружби завше заздрість,
вона зламала не одне крило.
Як успіхи товариша не в радість,
то й натяку на дружбу не було…

І правда завжди димом очі ріже,
бо, зазвичай, ламає хибний круг.
Та хто вам скаже чесно слово свіже,
як не старий, надійний, вірний друг!

А у житті, на жаль, всього буває,
лише Господь не робить помилок.
Говорять не дарма, що оживляє
в біду нас дружби вірної ковток.

Коли у цім скінчилася потреба,
а око шилом коле правда щира,
якщо старої дружби вже не треба –
прощай, не дру́же! Йди собі із миром…

Говорять, що за потиском руки
людський характер можна прочитати.
Не всіх людей, а лиш чоловіків.
Жіноцтво – справа інша, що й казати.

Особа щира – міцно, зазвичай,
і другу, й незнайомцю тисне руку.
Людину цю – умри, а виручай,
вона розділить радісті і муки.

Багато руку стримано дають,
їх потиск, скажем, так собі, нейтральний.
Він ніби каже – ось моя вам суть,
не дуже щирий, та і не брутальний.

А дехто власну руку вам дає
так велично, немовби скарб дарує.
Себе він любить, лише я своє,
йому у світі інших не існує.

У чоловічім потиску руки
душа мов визирає з-за лаштунків.
Не поважаю тих чоловіків,
що руку подають, як для цілунку.

Він потайний, товариш мій,
сам у собі і сам не свій.
Закрив він кришкою в недузі
всю темну глибочінь нудьги.
Та думи в кришку дико тузять
і розбивають кулаки.
Нікому він про них не скаже
й не виплаче їх у жилет,
бо все навскіс у ньому ляже
і може вибухнуть поет.
Немає вибуху, лиш видих,
немов сумний жіночі крик.
Як в бурю ревний моря вигук,
мов відчайдушний тигра рик.

Раніше був я всім відкритий,
не здержував себе ні в чім,
та долею не раз був битий
і не дивуюсь вже нічим.
Бо заморився і знітився,
ще й посміхатись перестав.
Я рибою об лід все бився,
та сам собою вже не став.
Усе навскіс, немає сліз,
а тільки гарячковий схлип.
І ось привіз турбот лиш віз
й торішній пух змарнілих лип.

Старий мій, нелюдимий друже,
давай посидимо удвох.
Ми за життям уже не тужим,
воно дістало нас обох…

12.03.2017

Життя міняється, на жаль, не в кращий бік,
багато друзів перейшли в розряд знайомих.
Десятки років був звичайним чоловік,
та з’ясувалося – не всі ще в нього вдома…

Чи може розум ненароком заблукав,
чи розлютила його друга поведінка,
та півстолітню дружбу вмить порвав,
як не сподобалась йому якась картинка.

Навіщо по життю ходити кругом
й відтак собою та особа що являє,
коли під час розмови в чаті з другом
свою частину переписки видаляє?!.

Якщо зненацька давня дружба зникла,
ще не найбільше то в житті, повірте, зло,
бо справжня б дружба з часом не поникла б,
те означає, що її і не було…

Як взагалі немає друзів у людини –
вона не просто прожила життя своє.
Та значно гірше може бути лиш єдине –
коли вона упевнена, що є!..

червень 2017

Я утону в твоїх очах,
що глибиною полонили
і тугою мене сповили
за братом меншим...
Просто жах!

Як тяжко і душа щемить,
тебе вже більше не побачу.
І що воно – життя собаче?
Як гуркіт грому, просто мить.

Я чую твій басистий голос,
перед очима ти стоїш,
улюбленець всії сім`ї,
гориш промінням ніби колос.

Твій смух – багаття з молоком.
Статечний красень як з картини,
безстрашний норов, незупинний
боєць, гроза, зірвиголов!

Неправда, стрінемося знов –
не в цьому, так у іншім світі,
бо вічна лиш одна любов...
Її ми подихом зігріті!

Я утоплюсь в твоїх очах,
назавжди в душу ляже смуток,
тебе довіку не забути
і твоє ім`я на вустах...

жовтень 2015