Іду... Іду один вперед по полю,
до фінішу життєвого шляху.
І ти одна... Одна у моїй долі,
твій голос і донині на слуху...

Твоє волосся, конопляно-русе,
зелені очі з-під чарівних брів
і усмішка, з вустами разом в русі,
як і тоді, коли тебе зустрів...

Сіє кришталь сутінковий
арфа вечірня дощу.
Часу лунають підкови,
місячний вітер ущух…

На перехресті печалі
сяйво небачених зір
маревом душі вінчає,
кинувши в пристрасті вир…

Темних небес колісниця
гулко несеться удаль.
Може усе лише сниться?
Зоряно сяє кришталь…

Якщо душа порине у зажуру,
укриє серце галактичний пил –
усесвітом тоді подорожую,
поміж великих і малих світил.

Зігріюся у променях квазара,
крутезний осідлаючи болід,
провірю пульс у парного пульсара
і знов-таки продовжу свій політ.

Аби напитись місячного трунку,
смакуючи коктейлем із комет,
і метеорів світлі подарунки
прискорили натхнення мого лет.

Занурюся у казку дивограю,
полину у омріяні світи…
Та в космос свій нікого не пускаю,
аби зірок чарівність зберегти!

Дише… астралом мертва тиша,
у всесвіті лиш я…
Тиша… Ум запитання пише –
У чому суть моя?

Сокіл… у небесах високо
долає тугу й біль.
Поки… прострація, а спокій –
у практик вища ціль.

Віхи… занурюють у вихор
думок моїх і мрій.
Тихо… пиху́ здираю, з лихом
веду в астралі бій.

П‘єса… Постійні біль і стреси
знецінюють буття.
Престо… лунає неба меса,
як пізні каяття…

Діло… Нове астральне тіло
пливе у товщі хвиль.
Сміло… страху здолає силу
медитаційний стиль.

Тісно… Меча стискаю міцно
надземного ефес.
Вісті… несу усьому місту,
простую до небес!.

В магічну Ве́лесову ніч
жахи блукають між хата́ми
і марять іншими світами
в палахкотінні зоресвіч.

То душі предків кожен рік
з небес приходять на гостину,
даруючи себе частину
й благословінь гірський потік.

Бо Коло року Білобіг
вже вкотре вручить Чорнобогу
й ворота з «Наві» для Сварога
відкриє наче оберіг.

Чарівну музику віків
зіграє Велес на сопілці,
а частування на тарілці –
залишмо душам прабатьків.

В сакральну Велесову ніч,
страхи здолавши підсвідомі,
здобудем силии і в содомі
та скинем тягарі із пліч!

Тендітну, в су́кенці шкільній,
із бантами у косах,
зустрів з країни юних мрій
тебе русоволосу!

У білих гольфах, каблучки
та фартушок ажурний,
і оченята-світлячки –
увесь "прикид" гламурний...

У літні ці, поважні, дні
назвав би те я шалом,
та саме з юності мені
наснилась на Купала.

Давно не відчував весни
на дні душі своєї,
але я знову бачу сни,
часів весни тієї…

Не знаю навіть, як те сталось,
Творець сам вийшов з вівтаря
і помахом руки, здавалось,
вернув на землю Кобзаря.

Підняв поета з домовини,
назад його вернувши путь,
щоб глянув той на Україну,
як люди зараз в ній живуть.

І полетів Тарас під хмари,
немов архангел Гавриїл,
загладить щоб минулі чвари
і вічних суперечок пил.

Полинув батько над землею,
понад Карпатами, Дніпром,
над Україною всією
зі сподіванням на добро.

Та вгледів села він забуті,
все в бездоріжжі, геть екстрим,
наш Дніпр парканами закутий,
горить Донбас, в чужинців Крим…

На Умань не забув поглянуть,
на Гонту із Залізняком.
Живі тут квіти хоч не в’януть,
та чути кожний рік „шалом“.

Щоосені тепер хасиди
святкують свій тут новий рік.
Уже й Черкащина під жидом,
в наш час змінився й Бога лик…

Поглянув з сумом на столицю,
на олігархів-держиморд,
які жирують по світлицях,
в хлівах тримаючи народ.

Хіба про це тоді він мріяв,
коли писав славетний „Сон“?
Невже таку судьбу леліяв
в палючих думах наш Ясон?!.

Та й повернув пророк на Канів,
туди, де вічний його дім.
Наклав свою печатку Каїн
на Україну? Горе всім,

якщо пророцтво те здійсниться.
Невже приречені всі ми
і щастя буде тільки сниться?
Рішить повинні це сами!

Спустився на Чернечу гору,
схилилась в батька голова,
відсторонив юдейську Тору
і вимовив такі слова:

„Запам’ятайте, українці,
у книзі цій семітська суть.
Лиш гої ви для тих чужинців
і дітям гоями лиш буть!

Тримайтесь купи, сестри й браття,
бо сила в єдності жиє,
і українства хай багаття
майбутнє ваше осяє!“

Сказавши ці слова пророчі,
Кобзар розтанув, мов почив.
Проснувся я, продерши очі,
і сон мерщій свій розповів.

28 – 30.05.2018

Мені приснився сон, страшний і темний.
Я заблукав у місті зла і тьми.
На троні – посіпака, пес нікчемний,
сидів бундючно і читав псалми.

Я бачив Попелюшку всю у чорнім,
та кукіль вибирала із вінця.
Чернець, що «Марсельєзу» грав на горні,
невинності зразком був для ченця.

Пусту колиску ненька колисала,
дитину вже поховано давно.
«Титаник» сива хвиля підіймала,
він виринав і знову йшов на дно.

Згустились хмари, потемніло море,
а вітер заревів як у сурму.
Проснулися гармати із «Аврори»
і сполохи розрізали пітьму!.

Мені приснився сон, страшний і темний.
Я нетрями блукав у місті тьми –
шукав дорогу вийти, та даремно…
Як довго ще блудитимемо ми?.

Дивитися люблю різдвяні сни –
у них зоря вечірня в небі сяє.
Дарують раю миті нам вони,
де на порозі матінка стрічає.

Де Матір божа разом з немовлям
вдивляється із древньої ікони,
у душу прямо взором промовля:
«Лунають вічно хай різдвяні дзвони!»

Святвечір. Вся родина за столом,
ще доля не взяла невтішну требу.
І марево сніжинок над селом,
і пил зірок, розсипаний по небу…

Вночі побачив я тебе,
такою рідко ти бувала,
і молодим згадав себе,
як серце пристрастю палало.

Змогла його ти підкорить
якими чарами, не знаю.
Усе було, та лише мить
судилось існувати раю.

Куди поділась мила дівка,
в яких краях вона сховалась?
Людмила К., із Снігурівки,
свого ти принца дочекалась?

12.02.2016

Одну тебе я бачу в снах,
торкаюсь пліч п‘янких вустами,
за обрій лину ніби птах,
милуюсь синіми очами.

Вдихаю ніжний аромат
твого волосся, запах тіла,
що зводить так мене з ума.
Роблю усе, що ти хотіла.

Всю ніч палаю у вогні,
та пізно ж бо мені спасатись.
Тебе я бачу уві сні
і вже не хочу прокидатись!

27.12.2015

Ми кращі роки разом провели,
вивчавши спільно не одну науку,
весь час в однім гуртожитку жили,
але чомусь не взяв тебе за руку…

Студентські роки схлинули рікою,
лиш стихли звуки чарівного балу –
усі пішли вздовж лінії прибою,
в життя ступивши з випускної зали.

Украв тебе як ружу з квітника,
що пелюстки так ніжно розпустила.
Взяла в полон краса твоя п’янка
і втриматися вже було несила.

Схопив на руки й враз поніс у ніч,
таку манливу, гарну, загадкову,
і запалали раптом сотні свіч,
коли сказала ти прості три слова.

"Тебе я хочу" прошептала ти
і хвилею ураз мене накрило!
А музика лунала з висоти
і все було так палко, невміло…

Я побував з тобою у раю,
а потім до зорі сиділи разом.
Південну слабкість ту свою, твою
я згадую у снах останнім часом…

Цієї ночі ти мені приснився
в старенькій курточці і з течкою в руці;
вже з тиждень мабуть не голився,
у шапці в'язаній, щетина на лиці.

Чого б це, друже? Думаєш про мене?
У гості так неждано завітав…
Хто знає, може просто кляті гени,
бо я про тебе навіть не гадав.

Такий же худорлявий і веселий,
ще й клопоти у тебе, як завжди.
Зустрілись у якійсь тісній оселі,
якісь дороги, люті холоди…

Можливо, як говорять, сон той „в руку“,
ймовірно він важливе значить щось.
Життя – то непроста звичайно ж штука,
нам снів побачить в нім немало довелось.

Нехай біжить собі, бо так давно ведеться,
не відслідкуєш всіх життєвих схем.
Не кожну ніч дивитись сни вдається,
та в них ми творим, думаєм, живем…

20.11.2016

По чорному небу хмарина біжить
у срібному місячнім сяйві.
Тихенько навкруг і природа вже спить,
жоржини, фіалки і мальви.

По темному небу хмаринка пливе
у місячнім сяйві нічному.
Навкруг все затихло, вже спить все живе,
лиш місяць мандрує додому.

Усипаний зорями весь небозвід,
дорогою стелить під ноги.
Закрила хмарина весь місяців світ,
сховались у мороці й роги.

І враз потемніло, хоч око коли,
навпомацки пройде не кожний.
Знімай покривало й перину стели,
бо вдіять нічого не можна.

Пірнемо під ковдру, прилину до тебе
і будемо спати до ранку.
Ось ніч промайнула, зажеврів край неба…
Скоріш відхиляй-но фіранку!

Без світла не можна ні вдень, ні вночі,
воно нас усіх окриляє.
Як тухне зненацька проміння в душі,
то й сенсу в житті вже немає…

28.07.2016

Зимна ніч, аж ломить кості,
за вікном пітьма.
Я зайшов до себе в гості,
а мене нема…
Заблудився мабуть знову
посеред доріг.
І потрапив помилково
не на свій поріг.
Заблукав посеред поля,
бо навкруг пітьма.
І тепер шукаю долю,
а її катма.
А вона мене шукає,
але зась найти.
Все сердешна нарікає…
Так і до біди
недалеко. Дуже близько,
зовсім рядом вже.
Під ногами мокро, слизько,
лише кінь ірже…
Заблукав я не на жарти,
вже бракує сил.
Допомоги мені варто
в когось попросить.
Та нема навкруг нікого,
жодної душі.
Лиш одна пуста дорога
у нічній тиші.
Що робить? Куди подітись?
Як же далі буть?
Плакати чи веселитись?
В чому вища суть?
І така біда частенько,
дістає пітьма…
Що ж робити доле-ненько?
Чом мовчиш, німа?!.

Я знову відшвартую свій вітрильник
і тихо попливу до царства снів.
Не стане на заваді мій будильник,
бо я його завчасно зупинив.

Піднявши простирадло ніби парус,
на середину ліжка запурхну,
а там на мене книжка зачекалась,
я з нею грань уяви перетну.

І помандрую так на хвилях мрії
до ранку світом, доки не проснусь.
В цій подорожі справдяться надії,
за хмари з вітром легко підіймусь.

Полину над гаями чи над морем,
над пасмами із глибини віків,
над щастям, біллю, радістю і горем,
над тягарем минулості років.

Ширятиму з минувшини в майбутнє,
на сотні літ в космічну далечінь.
Загляну в незначне і дійсно сутнє,
шугну в безодню й знов у височінь.

Сновидою пройдусь понад ланами,
відкрию таємницю майбуття…
Отак подорожую завше снами
і пропливаю всім своїм життям.

Яка магічна річ корабель-ліжко,
які у царстві снів живуть дива.
Яка ласкава й чарівна усмішка,
до себе кожний вечір зазива!

Мандрівки ці все більше до вподоби,
під враженнями їх, коли проснусь.
Отак колись, щоб оминуть хвороби,
із подорожі зовсім не вернусь…

Укотре уночі мандрую снами,
пливу старим човном життя рікою,
подорожую часу полюсами,
душею лину в кожну мить спокою…

То човен серця, дно крихкого скла,
до нього зазирають срібні риби
як сніг холодні. Вже нема тепла,
лиш музика тече мов льоду глиба…

Вітрило не тріпочеться від вітру,
безсило висне в темряві нічній,
та музика як неземна палітра –
чарує слух і зве у світ надій…

А кожне сниво нібито верблюд
пустелею бреде душі моєї.
Щось волохате, вовни сірий жмут,
картатий твід для осені тієї…

Бреду оазою, якої вже нема,
до пальми, що давно уже зрубали.
Напитись хочеться з криниці, та дарма –
її засипали сміттям і затоптали…

Плетуся руслом вічної ріки,
що висохла під полуденним вітром.
Мій дім згорілий тлітиме віки,
із пам'яті його не скоро витру…

Сліпе дитя – пожива для щурів,
риплять подерті ясеневі двері
в чистилище. Весь світ – великий хлів!
Де рай, де пекло в грішнім інтер‘єрі?!.

Уяви якір – у пісок буття
і мушлі дум з лагуни існування!
Сновидою-човном у небуття
пливу й не полишаю сподівання…