Ховає сон у хмари туги
апатії густий туман
і марні розуму потуги,
як душу сковує зима.

А холод сіється байдуже
на уповання килими.
Біля труни надії тужить,
сльота космічної зими…

І час тече до небокраю,
його уже не зупинить,
але оте лиш серце крає…
Усе життя – єдина мить!.

Життя – ідилія комфорту,
коктейль природи і чеснот,
короною морського форту
уже веде на… ешафот

Ніколи не шкодуйте добрих слів,
назустріч кроків, дружніх поцілунків.
Не зчувся – день у вчора полетів,
у вечора сховався за лаштунки…

Обіймів не жалійте, милих фраз,
а співчуття чи участі – хоч дрібку.
І уникайте грубощів, образ –
даруйте доброзичливості скибки.

Діліться усмішкою, щирістю, теплом,
на ввічливість скупитися не варто.
На вулиці, удома, за столом –
додайте ще і людяність у кварту.

Ніколи не шкодуйте доброти,
а гарний настрій – то приємне зілля.
І будете зі щастям ви на «ти»,
від цього не трапляється похмілля!

А сонце сяє для усіх,
один усім нам вітер віє.
Через десятки дат і віх
усіх веде завітна мрія…

Вона у кожного своя:
мала, велика, заповітна…
Кохання, слава чи сім‘я,
а загалом – п‘янка і світла!

І зоресяйні промінці
милують душу, тішать его,
амбіції у всі кінці
летять, немовби обереги…

А сонце сяє для усіх,
дарує кожному надію
і гори золота до ніг,
але… не всякого зігріє.

Машина часу форми квітки
під стрілок лагідний танок
пливе в нікуди із нізвідки
у вічнім мерхоті зірок…
Чарівний вечір, тихо, тепло,
а так буває уві сні,
й годинник тікає нестерпно,
і тануть мрії вдалині…

03.04.2018

Два яблука дитя тримало,
на вигляд гарних і смачних.
Гостинець де воно дістало,
не відав я, та то не гріх.
Звернувся щиро до малого, –
Одне дай яблучко мені.
Поглянув той з-під лоба строго,
примружив очі враз ясні
і понадкушував нечуло
обидва яблука мерщій.
Ділить не хоче, промайнуло,
малюк смачний добуток свій.

Але хлопчина зиркнув знову
із-під своїх пухнатих вій
і, не говорячи ні слова,
мені простяг дарунок свій.
– Беріть оце, воно смачніше, –
спокійно вимовив малюк
і лише в цілковитій тиші
лунав сердець шалений стук…
Не поспішайте засудити
по перших проявах чогось,
навчити можуть навіть діти,
жаліти щоб не довелось!

Дніпро застиг у панцері льодовім
під тоннами замерзлої води,
та крижаний полон долає повінь –
уникнути б великої біди…

Ураз, як грім серед ясного неба,
могутній долинати тріск почав.
Проснулася ріка, скресати треба,
здригнувся лід, поповз, поплів, помчав!

Стальні крижини з гуркотом і ревом
гризуть тугі гранітні береги,
як сірники ламаються дерева –
їм гори шліфувати до снаги.

Одна на одну лізуть сірі брили,
під мостом шеретуються в затор…
Загату динамітом ледве збили
і знову залунав льодовий хор.

Несе вода той лід у синє море,
безперестанку суне льодохід.
Хай Україну з ним покине горе,
від нечисті розтане навіть слід!

За хвилею хвиля, то па́діл, то гребінь,
і пусто на милі окру́г.
В пучину безсило і знову до неба
злітає життя мого струг…

Шторми, урагани, цунамі і шквали
чатують його на шляху.
Вітрила не раз і не два шматували
вони в лютовій і пургу.

Та лише долине мелодія скрипки,
озветься за нею кларнет –
упевнено знову мілини і рифи
долає вже справжній корвет!

Я ображався на Творця,
що не було чобіт,
не здибав доки молодця
в його сімнадцять літ.
Він їхав тихо на візку,
бо зовсім ніг не мав,
а зупинившись на містку,
ще й пісню заспівав!
І я нарешті зрозумів,
що чоботи – мара.
На думку спало кілька слів:
життя – велика гра!
Можливо виграти усе,
а можна – навпаки…
Одного течія несе,
а іншого – зірки.
Один ногами по піску
біжить, лишивши слід,
а інший – їде у візку
в свої сімнадцять літ…

Життя людське – феєрія струмка,
що дзюркотить униз в'юнким потічком.
Джерельце обертається на річку,
сестру зустріне – і уже ріка!

Тече бурчак, не знаючи спочинку,
як те дитя, що тільки-но пішло.
Уже тримає міцно річка спинку,
вона що пташка – стала на крило.

А далі – чинно лине між ланами,
дугою вигинається в гаях,
мов композитор пише власні гами,
нотуючи помітки на полях…

Тут береги покриті осокою,
там густо верболозом поросли.
Не зчулися отак і ми з тобою –
до моря наші ріки допливли…

Жага життя і мною обуяла,
стрімка завирувала течія,
поплескалась і біля греблі стала.
А може то всього лиш печія…

Ти одинокий пілігрим,
завжди самотній подорожній,
і у пилюці придорожній
лежить уже природній грим…

Торуєш ти безлюдний шлях,
оточення тобі – пустеля…
Величчя храм, твоя оселя,
а кусень хліба – у полях.

Ти клоун, блазень, арлекін,
сумний паяц із чулим серцем,
що калата у ритмі терцій.
Усе поставлено на кін…

Талан у тебе – як сума!
Іще від отчого порога
отак лягла тобі дорога
і іншої уже нема…

Не вмію вити я по-вовчи,
ну хай там що, ну хоч кричи.
Най гори золота пророчать
і найпухкіші калачі.

Не вмію ворога простити,
коли душа вогнем горить.
Брехнею рота як мастити –
смолу гарячу краще пить.

Не вмію вити я по-вовчи,
хоча до лісу звик ходить.
Вже як собі ті звірі хочуть,
та з ними все ж мені не жить.

Таким я був завжди, хоч трісни,
таким уже й скінчу свій вік.
Хай краще ногу чобіт тисне,
ніж руку підлий чоловік!

22.05.2018

Ми старієм не від того,
скільки прожито років.
Бо забули ми про Бога,
від образи і гріхів.

Від чекань, що не збулися,
від кохання в маятті.
Від проблем, які сплелися
як клубок тугий в житті.

Ми старішаєм не тому,
скільки пройдено доріг,
а від смутку і від втоми,
як від сонця тане сніг.

Ще від клопотів численних,
від безвиході й нудьги.
Від турбот-морок даремних,
що здавались до снаги.

Може ці відомі гасла
це й не тема для вірша…
Ми старіємо дочасно –
бо пустішає душа.

27.02.2017

Не все продати можна і купити,
не купиш щастя, горе не продаш.
Сніговика, хоч плач, не зліпиш літом
і на льоду не облаштуєш пляж…

На все завжди існує час і місто,
для всього розмір є свій і фасон.
Не тішить форма, як немає змісту,
і не зворушить гра не в унісон…

Себе пізнати – мудрість то велика,
а підкорити ще й удачі ріг,
як досягнути апогею, піку…
Бо інь та ян у цьому – оберіг.

15.07.2018

Зростають у ціні, коли зникають,
картини, люди, навіть почуття…
Ця участь і кохання не минає,
таке сумбурне нині в нас життя.

Трапляються чому ці парадокси,
що пророкують нам загибель мрій?
Таке буває часто, мов у боксі –
один нокаут й програно весь бій.

Як не замінить журавля синиця,
так кожен бій в житті лише етап.
А вічний спокій щоби нам снився –
над прірвою постелимо ми трап!

Як загубився в нетрях непролазних
й хитросплетіннях власної душі,
в вервечці днів пустих і невиразних –
для нових вражень віднайди рушій.

Зміни умови власного дозвілля,
до зорь далеких думами полинь,
гони нудьги гнітючої засилля,
перебори безсилля й власну лінь!

Поринь у щось нове чи закохайся,
втони у водоспаді почуттів,
не хнич, а більше щиро посміхайся
і не шкодуй нікому теплих слів.

Змирися з тим, що нині уже сталось,
минувшині немає вороття,
хай що б тобі там знову не здавалось,
бо рух постійний – то і є життя!

Я сяду за кермо свого авто
й порину у романтику дороги.
Ніщо вже не бентежить і ніхто,
усе я залишаю за порогом.

Асфальтова ріка біжить удаль,
мелькають за вікном дорожні знаки.
Упевнено я тисну на педаль,
бо рух в наш вік – то добра все ж ознака.

Дружище вірний, мій автомобіль,
удвох доріг здолали ми немало.
Ділили навпіл радощі і біль,
долали неприступні перевали.

Весна прийшла, звучить пташиний хор,
та й зі здоров’ям – дякувати Богу!
Тож запускаю вправно я мотор
і знову вирушаю у дорогу.

Життя коротке, ніби щастя мить,
і марнувати нам його не варто.
Вперед, вперед, поки воно горить,
поки не згасла ця яскрава ватра!

06.04.2018

Погане забувати – то наука,
я зараз говорю не про склероз.
Забути вчасно стрес – це гарна штука,
то краще, ніж лягти в анабіоз.

Забути горе, сумніви, печалі,
війну, утрати, ревнощі чи біль –
все ж краще ніж безсонними ночами
кімнату мірять й поправлять постіль.

Із пам’яті стирати весь непотріб –
майстерності ознака, вищий клас!
Зробити краще скопом це ніж в роздріб,
але оте залежить вже від вас.

Учіться все недобре забувати,
незгоди, болі і подібний „хлам“.
Не зможете у цьому ради дати –
альцгеймер хутко допоможе вам.

Зміню життя, як рукавичку,
пірну у паралельний світ
і запалю погаслу свічку
чи кину непотрібно звичку,
полину думкою в політ.

Здолаю космосу висоти,
наперекір всього буття,
розвію гіркоту скорботи,
і упиватимусь польотом.
У тім польоті все життя!..

02.04.2018

Життя – театр, а ми лише актори, –
відверто написав колись Шекспір.
І доказів тому існує море,
але змінився з того часу мир…

В комедію перетворилась драма,
а та у фарсі віднайшла свій шик.
Звучать слова ці, ніби епіграма,
що радше схожа у житті на цирк…

Давно іду стежиною вузькою –
усе вперед, до цілі, до мети!
І думи заплелися у сувої
вперемішку зі світла й темноти.

Попереду лежить долина предків,
позаду – частокіл скелястих гір.
Минув немало різних осередків,
та йду вперед усім наперекір.

Не знаю, завтра що мене чекає:
презирство, осуд, завидки чи сміх,
та завжди тепло й затишно буває
в країні світлих спогадів моїх.

Стежина ця для мене незабутня,
лише вперед, немає вороття.
Постійно між минулим і майбутнім –
по лезу бритви на ім’я «Життя»!.

Нам радості не завжди вистачає
і не стає нам щастя зазвичай.
Але чому таке в житті буває,
коли настане негараздам край?

Виною усьому́ одна потвора,
страшний повзучий триголовий змій.
Він джерело всіх наших бід і горя,
заклятий ворог світлих дум і мрій.

Що перша голова тої тварюки –
постійне за минулим каяття.
Довбешка друга підлої зміюки –
тривога за непевне майбуття.

А третя навіть гірша ще за інших,
вона з рідні гордині із гординь –
бажання мати неодмінно більше,
невдячності постійна чорна тінь.

Живі батьки, брати, здорові діти!
Чому не привід дякувать Творцю?
Що зранку в мирнім небі сонце світить,
що ти живий і бачиш казку цю…

Топтати землю здатен ще ногами
і досить добре голос чути свій…
Як справишся з отими ворогами –
сконає враз і триголовий змій!

Зникають друзі непомітно,
все рідше зустрічі, дзвінки.
Ми почуваємось самітно,
та що робити – невтямки.

Нема у цьому дійстві винних,
життя прискорює ходу.
В минуле дивимось невпинно,
та часто бачим пустоту.

Все менше сили вечорами,
все більше хочеться гулять.
Бентежать нас життєві драми,
як інші солодко вже сплять.

Вже багатьох не пам'ятаєм
і так же забувають нас.
Ми друзів на свята вітаєм,
та знов самі лиш пройде час.

Можливо те цілком нормально
і так трапляється у всіх,
а може, як не тривіально,
то просто плата за наш гріх.

Все більше й більше розумієм –
в житті нам мало що ділить.
Все більше ми чого умієм,
та сил немає все зробить.

Зникають друзі поступово,
лиш найвірніші не здадуть,
бо їх шляхи невипадково
все ж перетнули нашу путь.

Поки живі, все можна справить,
щось усвідомити, простить,
не мстити люто, не лукавить,
надію виплекать, зростить…

Поки живем – спинитись можна,
на вірний повернути шлях,
та від безодні неспроможна
спасти нас доля і у снах.

Пробачити когось не встигли
й самі прощення попросить.
Комусь не вистачило світла,
щоб зберегти кохання мить.

Хтось крок зробив у вічну тишу,
не встиг промовити: "Прости".
Життя частіше повість пише,
де замість літер вже хрести…

Тьмянішають з роками фото,
де ми веселі, молоді.
Нас побут поглина, робота,
ми просто тонем у житті.

Вже поглядів не помічаєм,
бо лише плями від облич,
і все частіше од печалі
у церкві ставим сотні свіч.

За те, що вчасно не сказали,
або сказали щось не те,
що сумніви весь час терзали,
за все мілке в житті, пусте.

Ми просимо у тих прощення,
хто нас давно уже простив,
й картаємо себе дощенту,
як дивимось на їх хрести…

Колись таки настане день і час,
що Світ без нас продовжить існувати.
І Сонце теж вставатиме без нас,
без нас воно научиться згасати.

І тільки мертва тиша в кожну мить
перебуватиме завжди у парі з нами…
Так повсякчас впродовж тисячоліть
життя людське текло під Небесами.
 
Щоб хтось з живих же на святій Землі
з теплом про когось міг із нас згадати –
усі, великі люди чи малі,
добру повинні вірно слугувати.

Щоб нас живі забути не могли,
в своїм житті нам треба зовсім мало –
щоб ми комусь потрібними були
і нас комусь із них не вистачало.

01.08.2017

Змінюються цінності із часом,
як і все навкруг із року в рік,
бо міняємось самі ми разом,
тільки поступово, весь свій вік…

І колись, проснувшись, зрозумієм –
плин буття немов гірська ріка,
що раніш здавалося важливим –
зараз ніби забавка якась…

Згодом надаємо перевагу
теплоті та щирості стосунків,
більшу приділяємо увагу
сказаним словам ніж поцілункам…

Істини алмази ми навчились
відрізняти від дешевих стразів,
день життя сприймаємо за милість,
як дарунок, не порожню фразу…

26.12.2015

Забувайте всіх, хто зрадив вас
і стирайте з пам‘яті рішуче
телефон, адресу, день і час,
де зустрілись й інше все болюче.

Затамуйте серця гострий біль,
з часом заживуть криваві рани,
зарубцюється, мине утрати хміль,
хоч і не позбутися вже шрамів.

Не тримайтесь ви тих вертихвісток,
що не цінять істинної дружби,
кому успіх ваш – у горлі кістка,
суть взаємин – користь лиш чи служба…

Відпускайте ви такі створіння
й не давайте наближатись знову,
бійтесь цих майстрів хитросплетіння
і не вірте жодному їх слову!

Забувайте всіх, хто зрадив вас,
без таких життя лиш буде кращим
вдвічі, втричі… Ні – в десятки раз!
Парком стануть непролазні хащі.

Зайві сльози, навіть просто щем,
не тримайте в серці зло, образу.
Викресліть – і будь-яких проблем,
видаліть з свідомості заразу!

07.01.2016

Хто покидав – того обов‘язково кинуть,
нехай не завтра, навіть роки минуть…
А хто дурив – того чека обман,
хоч як би він не напускав туман…

Тримає злобу хто для відомщення –
повіки не отримає прощення.
Бо бумерангом все повернеться із часом,
усе отримає назад, але з запасом.
Усе повернеться, та тільки із запасом!

26.01.2016

Хвилюючись за стан душі,
ти робиш мудро дуже.
Частіше пишуться вірші,
коли ти чесний, друже.

Ну що ж тут, люди, за дива,
теорія надійна –
в нас варить добре голова,
коли душа спокійна.

Коли ти з совістю в ладах
і сумніви не точать,
то й думка лине ніби птах
та майбуття пророчить.

Хоч лицемірити й кортить,
та в чистоті існуйте.
Брехнею совість не брудніть
і душу не плямуйте!

20.05.2016

У душу глянь, побачиш там багато:
там біль і бруд, і пил других світів.
І те, чому навчили мама з татом,
а ще усе, що сам зібрав в житті.

Твоя душа, як океан безмежна.
У ній вміститься неозорий світ.
А чим вона наповнена сердешна
і з тим усе ще здатна на політ?

У очі глянь, вони все ж менше брешуть,
в наш час цього не можна виключать,
ще поміркуй і визнач свою межу,
лише тобі нести оту печать!

До краю прірви тяжко підійти,
немов лягти до строку в домовину. 
Зроби свій крок в безодню і… злети,
та віднайди лише свою стежину.

Торкнися серця і воно розкаже,
чого його варту́є волода́р.
Воно одно все без прикрас покаже,
коли його господар раб чи цар…

Послухай серця, серце не обмане,
хоча очей та вух не закривай.
Коли йому хтось до вподоби стане –
то і в душі настане справжній рай.

Щасливий той, допоки хто не втратив
захопленість і заздрість переміг,
хто здатність любуватися не розміняв на злато,
безпосередність й щирість хто зберіг.

Щасливий той, хто молодий душею,
життям крокує, не бреде в імлі,
не тяготиться долею своєю
і добрий слід лишає на землі.

Щасливий той, хто вірності не зрадив,
любов і щирість не жбурнув у сніг,
хто ні далеких, ні близьких не ранив
і звіра лютого в собі збороти зміг.

Щасливий той, хто годен говорити
у вічі правду без обиняків,
хто научився так у світі жити,
щоб пломеніти з глибини віків.

січень 2017

В людини справжнє, істинне лице
побачить можна лише уві сні.
І це не красне, просто так, слівце,
стрічатись з цим доводилось мені.

Забувшись уві сні людина кожна,
стає сама собою хоч на трішки.
Лиш уві сні побачити ще можна
нелицемірну, ангельську усмішку.

Найкращі миті власного життя
в звичайнім сні людина проживає,
з лукавством не оббріхує буття,
а саме головне – не убиває!

Знімає сон з людини сіру маску,
коли в своїх обіймах колисає.
Він нам чарівну, безтурботну казку
як мама у дитинстві промовляє.

Тому, коли вам туга серце стисне,
коли вже не під силу звеселиться,
забутися в глибокім сні корисно,
якщо ще взагалі хоч трішки спиться…

11.09.2016

Надія завжди окриляє нас,
її ми відчуваємо турботу.
Вона потрібна кожен день і час –
як сон вночі чи крила для польоту.

Ті крила виростають не у всіх,
хоча літати мріє чи не кожний.
Злетіти – що переступить поріг…
А далі полетіти ти спроможний?

Над долею полинути – вже шик,
піднятись над химерою обставин!
Із того може вийти лише пшик,
коли пари́ти витримки не стане…

Ми часто проти совісті грішим,
землі тяжіння раптом подолавши,
але пусто́ти у своїй душі
заповнюємо, лиш на землю впавши!

Прощення попросити кожен має,
бо кожен з нас у чомусь завинив,
а ненависті той лише не знає,
хто у житті ніколи не любив.

Прощення треба лише вам самому –
очистить душу це, добавить сил.
Промовити „Прости“ – усім відомо,
насправді важко, мов лишитись крил.

Й прощати вміння має з нас не кожний,
це як благословення, Божий дар.
Лиш добрі люди на оте спроможні,
що не пізнали ще бісівських чар.

26.02.2017

Я думу за чужі світи
іще із юності лелію.
Машину часу віднайти –
життя мого рожева мрія.

Співає птаха угорі
і жайворина пісня в‘ється
поміж високі явори.
Вона сумує і сміється.

Кує зозулиця літа,
та щиро років не жаліє,
і тане парою ота
мого життя рожева мрія...

Купаю ноги у росі,
усе пливу буття рікою,
та шальок часу терезів
не дотягнутися рукою...

Життя – дорога, йдеш чи їдеш ти,
а то летиш чи плинеш за водою.
Воно – картина зла і доброти,
страждань і радощів, приємностей і болю.

Життя прожить – не поле перейти,
народна мудрість так про нього бає.
Тут можна втратить все і все знайти,
й сховатись можна – моя хата скраю.

Свій кожен обирає шлях в житті,
який долає вперто крок за кроком.
Як кольори у доленосному шитті
і кожна помилка стає гірким уроком.

Життя людське, воно не на віки,
бо міра нам дається тільки Богом.
Як виплисти з життєвої ріки
і щастя не лишити за порогом?

Питання всіх людей у всі часи,
не всім воно стражденне по зубах.
Тут не важлива кількість голосів,
бо рішення приймає кожен сам.

Напружуватися все ж нема потреби,
але скажи, осмислюючи дійсність –
що ти залишиш, друже, після себе
нащадкам, крок зробивши в Вічність…

Ми капітани власного життя,
судно ведемо по ріці буття.
Пливемо навмання життєвим морем,
назад уже немає вороття.

Вітрильник наш складається зі слів,
ще відчуттів, думок і віщих снів,
а навкруги гуляє долі вітер
У парус я усе його ловив...

Ми бавимось словами ніби діти,
вперед вони допомагають плити,
та інколи назад, а то – в безодню.
Перш думати потрібно, ніж робити.

В дорозі парус розриває вітер,
його шматки розносяться по світу.
У непогоду з курсу щоб не збитись –
за компасом вести потрібно кліпер.

Ріка – не море, завжди є кінець,
Життя ми проживаєм нанівець.
Веде ковчег свій шкіпер в бухту щастя,
якщо він тільки зовсім не сліпець.

А щастя що? У кожного своє!
Його хтось в лотерею виграє,
а інший все життя штурвал стискає
і весла трудить, доки сила є.

Від долі все ж ніколи не втечеш,
вкруг пальця ти її не обведеш.
Якщо не втонеш навіть у дорозі,
до берега все рівно припливеш...

Як серце палко вільним птахом не тріпоче
та із грудей увись полинути не хоче;
як знепритомніла душа твоя в спокої
і схолодніла вже й до прикрості чужої;

якщо тобі уже байдужий стан дівочий
і ліньки пасмами мутні вкривають очі;
коли весняний ліс з ранковою росою
уже не манить неповторною красою;

як за реальність ти сприймаєш маячню,
а рештки гордості вже стерплять і брехню –
хоча ще дихаєш і ходиш дотепер,
те означатиме, що ти уже помер…

19.11.2016

Життя завжди у кожного своє:
один співає, інший – вовком виє.
Один уповні щастя пізнає,
другий – про нього уві сні лиш мріє.

Життя прожить – не поле перейти,
про те в народі мовиться віками.
Один спромігся долю віднайти,
другий – згубив, ще й власними руками.

Усе в житті свій має день і час:
то місяць світить, а то сонце ясне.
Дивує несподіванками нас,
але воно було і є прекрасне!

19.11.2016

Немає честі більше в світі –
Вітчизні все життя служити.
Любові то найвищі миті –
життя за друзів положити.

Найблагородніше в природі –
за волю воювать народу.
Немає більше насолоди –
повітрям дихати свободи.

Міцнішої немає сіті
за біль вперемішку з журбою.
Нема вершини вище в світі,
ніж взяти гору над собою.

30.01.2017

Життя людське – багаття край дороги,
в пітьмі безмежній, дякувати богу,
то жевріє тихенько, то горить.
А те собі на всесвіт запалає,
але надовго дров не вистачає –
зоря засяє на одну лиш мить…

Затухне ватра – все поглине мла,
життя людське згорить умить до тла,
не випадає на віки світи́ть…
Лиш попіл по степу безкраїм,
поміж гаїв і аж до небокраю
розвіє вітер… він же не горить.

Пожежище укриється травою,
сад виросте немовби сам собою,
підніметься колосся золоте.
І бавити їх буде той же вітер,
віками так було на білім світі –
він знов життя роздує молоде.

Ніхто й нізащо нас не переможе,
як животіти не захочемо в ярмі.
Забрати честь повік ніхто не зможе,
якщо її ми не утратимо самі.

Зі слів не варто городить рогатки,
бо вчинки скажуть красномовніше за нас.
Якими будуть пам’ятати нас нащадки,
покаже остаточно тільки час.

15.06.2017

Життя мінливе, як зимовий день,
ще зранку сонце, та сльота надвечір.
У метушні турбот – не до пісень,
не помічаєм очевидні речі!

Мелькають миті, місяці, роки…
Як мало ціним все, що нам дається.
Немовби попереду ще віки,
немов усе з минулого вернеться.

Неначе можна поміняти все,
всі помилки і похибки поправить.
Та течія ріки життя несе
туди, де вічність завше балом править.

Немов усе ми можемо забуть,
усе начати заново, спочатку,
утрачене кохання повернуть,
як у мороз вдягти свої пальчатки.

Немовби варто лише побажать –
усе потоне в веснянім розмаї
і врунами укриє сіножать
та барвами веселки вмить засяє.

Невідворотно все ж настане час,
коли ми зрозуміємо – все тлінне.
Як не крути, життя навчає нас –
воно коротке, надто швидкоплинне.

Давайте зберігати і цінить
усе, що небесами нам дається.
Буття тендітне, як тоненька нить,
а там, де тонко, зазвичай, і рветься.

Тож пиймо, друзі, божий дар щодня
і будьмо вдячні щастя покривалу,
аби не поглинала метушня,
а вдома – лише радощі чекали!

Кожен має свій вир і вершину,
є у всякого звір* і гора.
У одних усього в три аршина,
в інших – з пік, ніби чорна діра…

Кожен сам обирає дорогу,
що його поведе в майбуття.
А яка вона буде, лиш Богу
те відомо – таке в нас життя…

Та чим вище залазиш нагору,
тим загроза упасти росте,
тим невпинно густішає морок
і все далі летіти у степ…

07.06.2017

* Звір 2, звору, ізвір, ізвору, чол., діал. яр. http://sum.in.ua/s/zvir .

А час іде, не знає він зупинку…
Бува летить, а то відпочиває,
але не віда втоми й на хвилинку.
Так день за днем, за роком рік минає.

Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу, 
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Із митей тих складається життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря!
За нею вже немає вороття,
за нею часто лиш заключні титри…

Хоча й палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!

28.05.2017