Крест фонаря на хмуром лбу окна,
там вдалеке среди холмов
усталый
неизвестный
беглый
высматривает знак.

Чем гуще мрак,
чем ближе, чётче
штрихи его промокшей робы,
тем мельче сердца дробь.
Я дирижёр его шагов между болотных кочек.
Я музыка в предчувствии синкопы.

За рядами ряди.
Поперед кроків сліди.
Вигуки з мороку років – іди!
Збутися кожній помилці знову і знову,
Знаючи броду – у ту саму воду!
Бо немає інших шляхів,
Бо сходи із льоду –
Ті, що були, вже розтали,
А інші повстануть
Аж тої чудової миті
Коли кості і вірші твої - білі,
А, може, бліді,
Ще, може, не мертві,
Але вже перемиті
Сухими руками ченця,
Що сходи спирає об небо байдуже,
Забуті давно устами пристрасної долі,
Все ж засяють для чогось вгорі,
І небо, нарешті, заплаче від болю.

Я здесь и там.
Я мачеха и мать.
То в пост скоромное,
То вдруг, молясь, рыдаю.
То змеями сползают с языка,
А то как жемчуг их из уст роняю –
Свои слова.


(Авторский перевод с чешского)

Ти кликав - я бiгла, летiла до бою
Нiчого не бачачи перед собою.
Бо ти наказав, щоб було, як у казцi:
Нi пiшки, нi возом, нi взута, нi боса,
Мов та перепiлка по жовтих покосах -
Нi гола, нi вдiта скакала по лiтi.
I навiть всерединi не похололо,
Як гостра стерня раптом ногу вколола.

Я бiгла вперед, очi навстiж, як вiкна.
Лиш лiто закiнчилось так непомiтно,
I сили мене почали залишати,
А ти був все далi, засипаний снiгом,
Мовчазний, як небо затягнуте димом.
I вже не було куди так поспiшати.
Без глини не можна лiпити горняти.
Нi взута, нi боса, нi вдiта, нi гола
Я вперто та довго полову молола,
Горiла, як купина, та не згоряла,
Уже не жила, але ще не вмирала.

...По небi й по полi блукаю, шукаю
Води на безвiддi i дна у безоднi.
Вже ранок траву пiд ногами гойдає.
Якi ж божi роси сьогоднi холоднi...

Сжимаю левую в кулак
Сжимаю правую
Я форт, я цитадель
В осаде
Я – цель
Летящая в закатных облаках
Не промахнись

Пусть туман
По мне как по равнине
Ползёт
Его посередине
Разрежет утро
Молодым ножом
Безжалостно и скоро.

Жизнь пашет ниву сердца плугом боли,
А мы за ней руками загребаем,
Не внемля, погруженные в нытье,
Как с ласковым цинизмом бытие
Тихонько в борозды нам зёрна подсыпает.

Лiто шепоче:
Пиши про шипшину,
Про сердите шипiння шипiв та бiло-рожеву шалену пiну суцвiть
На хвилях темно-зелених блискучих,
Пиши про живучу i непереможну багрянiсть гiлок запашних,
Пиши про червонi як пристасть плоди,
Про їхнi вуста соковитi,
До котрих перстiв не клади,
Бо вiдгризуть аж по лiкоть
Зубами,
Бо пишна шипшина моя
I недоторканна.

Сквозь белую ночь чёрного снега
Плети.
Раздувает проклятье стихов и ворон
Ветер.
Мы съели любовь, мы выпили слёз
Литры.
Нам стонать на чужом языке - не нужны
Титры.
Мы считали, что так. Оказалось совсем
Эдак.
Мы искали покой, а попали в сады
Бреда.
Ничего целиком. И даже не на
Половины.
Добродетели все нам засчитаны здесь
В вины.
Мы зажгли сердца, а от них – ни тепла,
Ни света.
Умер наш бог. Не оставил в камнях
Завета.