Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Руслан Лиськов (1976)



Художня проза
  1. Пригоди отця Нікодима. Справа зниклих монахів.
    - Благословіть, Ваше високопреосвященство!
    У просторий і світлий кабінет митрополита Кам'янецького енергійною ходою зайшов худорлявий, по-юнацьки стрункий, священик, коротко вклонився, не зводячи уважних зелених очей з владики. Священик не був таким вже й молодим - він розміняв п'ятий десяток. Та тіло його було ще сильне і міцне, а в очах було щось таке невловимо юнацьке, якась енергійність і допитливість, то, що відрізняє старого чоловіка від молодого.
    Владика Клімент, височенний, широкоплечий, схожий на бика, підсліпувато жмурячись, підняв погляд від широкого стола, та враз впізнавши відвідувача, приязно посміхнувся, показуючи міцні білі зуби.
    - А, це ти отче! Заходь, заходь!
    Голос його був під стать зовнішньому вигляду - низький громоподібний. Немов у архідиякона,- завжди приходило на розум отцю Никодиму.
    Архієрей крехтячи піднявся, широко розкинув руки, ніби хотів обійнятись, та потім, ніби згадавши чин, лише благословив і перехрестив гостя.
    - Добре, що ти приїхав, отче. Сідай!
    Священик обережно опустився на широкий і м'який, мов перина шкіряний диван.
    - Дякую, ваше високопреосвященство.
    - Може чайку вип'ємо? У мене гарний чай є!
    - Я з задоволенням,- м'яко відповів священик.
    Владика подзвонив у срібний дзвоник і у кабінет одразу зайшов секретар - безбородий сухий монах, старий і згорблений.
    - Принеси нам чайку, дружочок, - сказав владика,- і медку з Бакоти обов'язково поклади.
    Повернувся до священика:
    - Який медок мені з Бакотки привезли! Як мана небесна!
    Отець Нікодим ледь помітно посміхнувся - він пам'ятав звичку владики пом'якшувати слова. Та коли треба - владика Клімент міг бути як грім, це отець Нікодим також знав і не раз чув.
    Секретар нічого не відповів, лише постояв, дивлячись собі під ноги, ніби обдумуючи, що ж то сказав владика, а потім все ж поклонився і тихо вийшов. Коли двері за секретарем зачинились, владика повернувся до священика і заговорив.
    - Радий тебе бачити, отче. До сих пір згадую тебе у своїх молитвах. Добре ти допоміг мені того разу у Почаєві. Можна сказати, що виручив. А та справа була дуже делікатна.
    Владика подивився у вікно, задумався, напевно згадуючи перипетії тої останньої справи.
    - І я вас також радий бачити, ваше високопреосвященство.
    Владика важко зітхнув і наче прокинувшись, повернувся від вікна, сів.
    - Не буду ходити по колу, ми давно один одно знаємо. Ось тепер знову є до тебе діло, отче.
    Двері заскрипіли, відчинилися, зайшов секретар. В руках його був підніс з паруючим чайником, склянка меду і тарілочка з горіхами і копченими сливами. Владика замовчав. Монах поклав підніс на стіл.
    - Іди Пафнутій, я далі сам. Дякую.
    Секретар ще дужче згорбившись, вклонився і вийшов.
    - Ти знаєш наш Преображенський монастир?
    - Той, що за мурами Кам'янця, на Білій горі?
    - Так, так, саме той. Там настоятелем вже більше десяти років ігумен Сільвестр. Ми ще з ним у бурсі вчились, так що я його давно знаю, пам'ятаю ще безбородого . Так ось, через три дні у монастирі престольне свято. Буде багато гостей. І з Києва, і губернатор, ну ти сам розумієш..
    - Так, розумію.
    - Так ось, вже три дні, як у монастирі пропали два монахи.
    Брови отця Нікодима піднялись уверх.
    - Так, пропали. На вечірній трапезі ще були, а зранку на службу ні один, ні другий не з'явились. Щезли. Я не хочу поки що звертатись до жандармів. З ними, як то кажуть, кашки не звариш. Тільки шкандалик буде на все Поділля.
    Владика поки говорив, наповнив фарфорові філіжанки чаєм і обережно посунув одну до отця Нікодима.
    - Пригощайся, отче.
    - Дякую.
    - І медок обов'язково попробуй- дуже ароматний. Відбірний медок!
    Священик зробив ковток і посміхнувся.
    - Смачно.
    - Так ось отче, тепер в мене на тебе одна надія. Поїдь туди і розберись, що ж там відбувається.
    - Ігумен Сільвестр про мене знає?
    - Знає. Знає і чекає. Але тут політика..,- владика голосно засьорбав гарячий чай.
    - Яка політика?
    - Ну... у крайньому випадку, заважати він тобі не буде. Але часу в тебе три дні. Треба до престольного свята це питання вирішити. Знову свого цигана з собою візьмеш?
    Священик посміхнувся.
    - Візьму. Як і останнього разу візьму. Він у мене добрий помічник. А удвох і праця легше.
    - Ну, то так. Бери, якщо на то твоя воля. Ще я тобі листи дам для ігумена - що буде тобі потрібно - кажи, він допоможе. Але все ж більше розраховуй на свої сили і на свою кмітливість. І їдь якомога швидше.

    Вже через кілька годин після тієї зустрічі, легка бричка отця Нікодима, запряжена одним підстаркуватим, але ще міцним і швидким коником, якого у минулому році вибирав на ярмарку Гожо - молодий чорноокий циган, помічник і служка отця Нікодима, котила по околиці Кам'янця, в сторону Білої гори, туди де знаходився Преображенський монастир. За бричкою стелився густий сизий кур'ян, але повітря було приємне і свіже - декілька днів тому пройшла сильна злива, на Руських фільварках навіть на деяких хатах сильним вітром зірвало солом'яні дахи, були навіть підтоплення. Та вода доволі швидко спала, земля вже встигла підсохнути і кропива по обочині дороги рясно розрослась і буяла, пахло чимось терпким і приємним.
    Гожо правив, а отець Нікодим задумливо дивився на нечасті білі хатки по краю дороги і думав про доручення владики. Гожо знав, що у такі хвилини краще не докучати отця питаннями і розповідями, тож мовчки правив і дивився перед собою.
    Думки Гожо були про залишений борщ, густий і наваристий, з часничком і свіжим кропом. Ех, не дав отець навіть попробувати – поїхали - поїхали, в монастирі тебе нагодують. Ага, нагодують. Знаю я ті монастирські різносоли, особливо у піст. Від таких думок, рот наповнився слиною і Гожо сплюнув на дорогу.
    - Що це ти, Георгій, плюєш на світ Божий? Про борщ згадав?
    Отець Нікодим завжди називав хлопця Георгієм, по-християнськи, хоча насправді він був Гожо - що означає красунчик, звичайне циганське ім'я. Гожо і був циганом - високим, з густою і темною, наче смоль чуприною і тоненькими парубоцькими вусиками. Борода в нього ще не росла - було йому всього сімнадцять. Батьки його померли від холери сім років тому. І він би помер, але отець Нікодим врятував його, виходив і Гожо вирішив залишитися при священикові. Він вирішив, що буде з отцем Нікодимом до кінця життя і так віддасть борг. Хлопець думав, до всі священики такі, як отець Нікодим, але чим більше часу він проводив поруч з ним, тим більше починав розуміти, що то є незвичайна людина. Гожо прикипів до свого спасителя, він вже сприймав отця Нікодима, як батька і як старшого товариша.
    - І звідки ви ото знаєте, про що я думаю? - здивовано спитав Гожо священика, - ви вмієте думки читати?
    Священик посміхнувся.
    - Усі твої, Георгій, думки у тебе на обличчі написані величезними буквами.
    Гожо провів долонею по щоці, та побачивши лукавий погляд отця Нікодима, зрозумів, що той шуткує і сам посміхнувся.
    - Ну справді, звідки ви взнали про борщ?
    - Це насправді дуже просто. От якби усі загадки можна було так легко розгадувати, як цю. По-перше ти любиш попоїсти - згоден?
    - Ну, а хто не любить?
    - По-друге, ти сьогодні не встиг у повну міру насолодитися цією страстю, бо ми спішно виїхали. Так?
    - Яка ж це страсть? Я голодний як Сірко тітки Ориськи - з самого ранку окрім пиріжка у роті нічого не було.
    - Бачив я той пиріжок, - засміявся отець Нікодим, - розміром з добру курку. А зараз піст.
    - Я молодий, мені потрібно добре харчуватись.
    - Ну а втретє - коли ми проїхали хуторець, де криниця біла, там буряком вареним запахло, ось тоді ти і почав слину ковтати і мріяти про борщ.
    Дійсно, все було дуже просто, думав Гожо, треба тільки трохи уважності і тоді все стає на своє місце. Але у нього самого не було тої уважності, вічно думки його скакали, наче молодий лошак - з одного предмета на інший. Треба навчитись отій увазі, яка була у отця Нікодима. Тоді і Гожо зможе так само дивовижно робити правильні висновки.
    За розмовами вони вже майже доїхали до пункту призначення.
    Преображенський монастир розміщувався на околиці Кам'янця, на високій горі, яку місцяни називали Білою. І справді, у ясний сонячний день голі скелі, на яких майже не було рослинності, здалеку здавались білими, ніби вкритими снігом. Будівлі монастиря ніби виростали з каменю, і здавалось, що ніхто їх не будував, а все то було тут завжди, навіть тоді, коли ще не було самого міста.
    Бричка неспішно котила догори вузькою дорогою, священик і його помічник ще здалеку побачили круті мальовничі схили Білої гори і сам Преображенський монастир. Деколи вони зустрічали вози, які їхали з монастиря. Селяни знімали солом'яні капелюхи і вітались, Гожо завжди вклонявся у відповідь, потрясаючи своєю густою чуприною. Отець Нікодим піднімав капелюха, вдивлявся у обличчя селян, ніби намагаючись когось впізнати.
    Коли бричка нарешті зупинилась перед високими ворітьми монастиря, сонце вже потроху, неохоче почало сповзати на захід. Починався довгий літній подільський вечір.
    До них вийшов високий згорблений монах, він підозріло нахмурився і мовчки дивився з під косматих сивих брів на прибульців.
    Отець Нікодим зіскочив з брички, потягнувся, потім неспішно підійшов до монаха і привітався.
    - А що, брате,- сказав, священик, чи є настоятель?
    - Може і є. А може і ні,- буркнув собі під ніс монах.
    - Бачу, що є.
    - А ви звідки знаєте?
    - Бачу, що ігумен десь з годину тому повернувся до обителі.
    Отець Нікодим невинно посміхався, а у монаха його косматі брови повільно поповзли угору. Він вже дивився на священика здивовано, навіть трохи з острахом.
    - А ви звідки то знаєте?
    - То не хитра арифметика. Піди, брате, повідом отця настоятеля, скажи, що приїхав отець Нікодим - мене чекають.
    - Так,так, я зараз.
    Монах швидко почимчикував до будинку ігумена.
    Як тільки він відійшов, Гожо тихо спитав у священика:
    - Отче, і звідки ви знаєте, що настоятель повернувся годину назад?
    Отець Нікодим поглядом вказав кудись вперед, за ворота.
    - Дивись - он там, лівіше конюшня. Бачиш?
    - Так.
    - А коло конюшні карета.
    - Так, бачу.
    - Ну тож ясно, що це карета настоятеля. Хто ще у обителі на кареті їздить? Виходить, що ігумен точно у монастирі. І коні он запряжені. Бачиш?
    - І точно.
    - Час післяобідній. Тож кучер як приїхав, пішов спочатку пообідати, а вже потім піде коней розпрягати. Зрозумів? Тож виходить, ігумен повернувся коло години назад. То ж усе просто.
    - І дійсно просто, - Гожо почесав потилицю і засміявся.
    Тим часом прибіг назад монах. Він низько вклонився отцю Нікодиму.
    - Настоятель чекає вас, отче,- переводячи дихання, сказав монах. Заходьте, будьте ласкаві, я вас проведу.
    Настоятель Преображенського монастиря ігумен Сільвестр, спираючись на посох, вийшов гостям на зустріч. Він був худий і високий, наче жердина. Його довжелезна густа сива борода була схожа на грозову хмару. Впалі бліді щоки були майже до самих очей покриті волоссям. Блакитні, глибоко посаджені очі уважно розглядали гостей. У погляді отця ігумена було щось таке, ніби він ось-ось повинен був гримнути до землі своїм посохом і грізно відчитати гостей. Та коли він почав говорити, голос його, високий, майже жіночий, прозвучав м'яко і майже лагідно.
    - Чекаю вас отче. Давно чекаю. Проходьте до мене.
    Ігумен повернувся до монаха, який привів гостей.
    - А ти брате Тит, поки відведи хлопчину на кухню - хай пообідає і потім скажеш брату Іоні, щоб відвів його до гостьових кімнат, там наші гості зупиняться.
    Монах низько вклонився.
    - А ми, - настоятель повернувся до священика,- вип'ємо чаю у мене, прошу вас, отче, проходьте,- настоятель взяв отця Нікодима під лікоть і повів по кам'яним сходам у будинок.

    - Думаю, владика, розповів вам суть справи?
    Ігумен вилив чай у широке блюдце і пив, посьорбуючи.
    - Так. У самому загальному вигляді.
    - Ми чули про ваші здібності, - ігумен на коротку мить прищурився і його блакитні очі ніби засвітились іскорками,- тож дуже надіємось на допомогу. Через три дні у нас престольне свято. А те, що з обителі кудись ділись два благопристойних монаха, при тому, що через ворота вони не виходили... Ви розумієте, підуть слухи, недобрі слухи, а це для древньої шанованої обителі...
    - Я розумію.
    - От і добре. Якщо вам щось буде потрібно - сміливо звертайтесь до мене.
    - Для успішного виконання доручення владики,- отець Никодим говорив неголосно, але кожне слово промовляв чітко і ясно,- мені потрібно буде говорити з насельниками і послушниками.
    Ігумен стверджувально кивнув.
    - Окрім того,- продовжував священик,- треба буде заходити за потреби в усі приміщення.
    Ігумен знову кивнув, але незадоволено скривився, ніби у блюдце з чаєм йому залетіла муха.
    - Звичайно ми у всьому вам будемо сприяти, але.. але все ж ви повинні розуміти, отче, що у монастирі свої правила, свій статут, своє життя...
    У двері обережно постукали. І одразу після цього вони прочинилися і в кабінет тихо мов кіт увійшов невисокий повний монах. Він став коло входу, поклонився і опустив очі долу.
    - А ось і брат Лукіан,- ігумен вказав на монаха довгою як палиця рукою.
    - Він буде вас супроводжувати і допомагати у нашому ділі. Він розкаже усі деталі справи ну і покаже за потреби те, що вам буде потрібно.

    Отець Нікодим не став засиджуватись у настоятеля. Діло йшло вже до вечора і треба було хоча б познайомитись поближче з монастирем.
    Коли отець Нікодим і брат Лукіан вийшли від ігумена, священик попросив розказати про зниклих монахів.
    Священик і брат Лукіан неспішно йшли по території монастиря і монах тихо розповідав:
    - Брат Фома має послух столяра. Он у нас майстерня,- монах очима вказав на невелику кам'яну прибудову зовсім поруч з конюшнею. А брат Лука несе послух у бібліотеці. І той, і інший прийняли постриг у нашому монастирі ще років п'ятнадцять тому, не менше. Брат Лука трохи старший - йому майже п'ятдесят, а брат Фома років на сім молодший.
    - Вони товаришували між собою?
    Монах потиснув плечима.
    - Ні. Я і не бачив ніколи, щоб вони спілкувались між собою..
    - А щось дивне у їх поведінці останнім часом було?
    - Не знаю...Не було напевно нічого дивного. Брат Фома часто їздив у Довжоцький скит, трудився на будівництві. А брат Лука останнім часом переписував труди Іоанна Златоустого для нашої бібліотеки. Деколи працював в Архієрейській бібліотеці в Кам'янці..
    - А де вони жили? Покажете мені їх келії?
    - Так, звичайно.
    Брат Лукіан повів священика до трьохповерхової будівлі, яка була поруч з невисокою старою дзвіницею. Вони піднялись по сходам, потім зайшли у вузький і довгий коридор з десятком дверей по обидва боки.
    - Ось тут знаходяться келії монахів. Брат Лука мешкає от тут, у цій кімнаті,- монах вказав на перші двері, з лівого боку.
    -А брат Фома, он там, його келія в кінці коридору, ми знайдемо туди пізніше.
    Отець Нікодим почув скрип половиць і побачив, як з другого поверху до них спускається монах.
    - Мир вам.
    - А ось і брат Міна, він несе послух чергового в келійному домі.
    По дерев'яним сходам спустився невисокий повний монах. Очі його, великі і витріщені, налякано дивились на прибульців.
    - Я нічого не бачив,- випалив раптом брат Міна.
    - Чого ви не бачили? - тихо але чітко спитав священик.
    - Нічого!
    - Зрозуміло. Покажіть мені будьте ласкаві келії зниклих монахів.
    Монах налякано подивився на брата Лукіана, той неприязно скривився, та все ж махнув головою.
    - Ось келія брата Луки.
    Монах дістав велику зв'язку ключів, знайшов потрібний ключ і почав відкривати.
    - Після того, як брат Лука пропав, хтось заходив у келію?
    - Ні! Я тільки заглянув через двері один раз, коли шукали зниклих братів, і все. Ніхто більше не заходив.
    Двері відчинилися, і всі троє зайшли до кімнати. Невелике вікно, ліжко коло стіни, стіл і стілець, куточок з іконами і невелика шафа, поділена на дві частини- одна з одягом, інша з невеликою кількістю книжок. Священик спочатку все уважно оглянув, не проходячи всередину, потім підійшов до ліжка, обережно підняв подушку, навіть понюхав її. Далі він підійшов до вікна і став уважно роздивлятись раму і підвіконня. Він довго і уважно розглядав вікно, нарешті, ніби прокинувся, подивився на монахів, які мовчки стояли і спостерігали за діями отця Нікодима. Священик посміхнувся монахам.
    - Брат Міна, допоможіть мені відкрити вікно.
    Монах підійшов, попробував смикнути за гачечок, та він вже був знятий. Як тільки брат Міна доторкнувся до ручки, вікно легко і беззвучно відчинилось.
    - Дякую!
    Священик висунув голову у відчинене вікно, яке виходило у внутрішній двір монастиря. Та всеж через те, що будівля знаходилась на скелі, з вікна, далі через мур відкривався живописний вид на Кам'янець. Місто було зовсім недалеко, охоронні башти розташовувались майже в один рівень з монастирськими мурами, тілько трохи далі, за скелями.
    - Після того, як ми подивимось іншу келію, мені треба буде уважно оглянути будівлю ззовні.
    - Добре, отче. Ви тут усе?
    - Так, тут я усе що мені було потрібно оглянув.
    - Ну як, є щось цікаве?- спитав брат Лукіан, коли вони йшли коридором.
    - Ну так, може і є.. Але говорити поки що рано.
    Брат Міна відчинив келію брата Фоми. Вона була дуже схожа на першу, але тут не було такого порядку. Ліжко не було застелене, подушка чомусь лежала на підлозі. На столі лежали оплавлені свічки і невеличкий ніж, який використовується для відкриття листів. Священик одразу пішов до вікна, обережно смикнув за ручку - вікно без зусиль відчинилось. Отець Нікодим все ретельно оглянув, потер долоні - він завжди так робив, коли у нього був гарний настрій.
    - Ну що ж , давайте вийдемо на двір, мені потрібно оглянути будинок ззовні.
    Келійний дім мав три поверхи. Скоріше за все, третій поверх був добудований пізніше, бо відрізнявся і вікнами і кладкою. Вікна келій частково виходили у внутрішній двір монастиря, а частково у сторону Довжоцького лісу.
    -Ну так що ви не бачили?- звернувся священик до монаха Міни, який ледь встигав за енергійною ходою отця Нікодима.
    Брат Міна почервонів і сопів немов ковальські міхи.
    - Я немічний недостойний монах, отче. Не дуже придавайте уваги моїм словам. Я буває, таке щось ляпну, що потім навіть сам дивуюсь собі.
    - Двері до келійного дому вночі зачиняються?
    - Так. Я і зачиняю.
    - А є інші входи у будинок?
    - Ні, немає.
    - А якщо немає і двері зачиняються,- священик уважно подивився на брата Міну,- то як два монаха вийшли зі своїх келій? Чи може вони туди не заходили?
    Монах перелякано глянув на брата Лукіана, ніби шукаючи підтримки.
    - Усі заходили. Точно заходили! Я рахую всіх монахів, коли вони розходяться по своїм келіям, а потім зачиняю вхідні двері.
    Священик нічого не відповів, а став уважно оглядати будівлю ззовні.
    - То виходить, що ось це вікно - то келія брата Фоми, а он то - брата Луки?
    - Саме так,- відповів брат Міна, обтираючи хусточкою спітніле обличчя.
    Вікна знаходились на висоті не більше трьох ліктів. Під ними проходила вимощена камінням доріжка, а далі був невеличкий квітник.

    Священик повернувся, ніби щось відчув і точно - через площу до нього швидко прямував Гожо. Вигляд у того був задоволений. Коли він підійшов ближче, то став поруч і почав моргати до отця Нікодима - явно хотів щось сказати. Та священик коротким і непомітним жестом показав, щоб той мовчав.
    Коли вони обходили будівлю і вже дійшли до дальньої стіни, як раптом на дзвіниці протяжно задзвонив дзвін. Скоро починалась вечірня.
    - Отче, нам треба вже йти,- поклонившись, сказав брат Лукіан.
    - Так. Я вам вдячний за допомогу.
    - Ви приєднаєтесь до нас на вечірній службі?
    - Якщо встигну - у мене ще є деякі справи.
    - Якщо буде потрібна допомога - я буду у храмі.
    Монахи ще раз вклонились і пішли.
    - Що ти скачеш навколо мене, ніби молодий кінь?- тихо спитав священик у нетерплячого Гожо.
    - Отче! Поки я обідав, я дещо взнав цікаве, до речі я заніс до вашої кімнати вечерю - там і рибка смажена, і хліб свіжий, печені овочі...
    - Ну так що ти взнав цікавого? - перебив хлопця отець Нікодим.
    - З тими монахами, що пропали не все так чисто. Тут у монастирі є один послушник, звати його Семен. Він, правду кажучи, якийсь трохи того..
    - Чого того?
    - Ну якийсь.. з мухами у голові трохи. Але все ж він мені сказав, що бачив у ніч, коли монахи пропали, біса обжерства, який ходив по монастирю..
    - Кого бачив? Ти Георгій сам здається з мухами.
    - Та ні! Послухайте, отче! Той Семен каже, що вийшов у ту ніч, десь коло півночі до кухні. Каже, його біс обжерства повів туди за хлібом і медом. Так ось, коли він вже повертався назад, побачив, як під стіною, у бік комори прошмигнула фігура. Семен налякався, думав що то біс обжерства, почав хреститись і десь коло колодязя біс щез. Каже - то він хресного знамення злякався.
    - Чекай-чекай! І не галасуй так Георгій. Де та комора?
    - Я вам покажу. Ідемо.
    Комора розташовувалась недалеко від кухні. То було невисока кам'яна будівля, одна зі стін якої була прибудована до широких мурів монастиря. Вхід до комори, широкий і напівкруглий, закривали масивні дерев'яні двері. Пара вікон, по двом бокам дверей були закриті кованою решіткою. Прямо перед входом знаходився широкий старий пень, а далі вздовж стіни росло з півдюжини старих тополь. Коли отець Нікодим і Гожо підходили до комори, як раз під'їхала підвода і послушники під керівництвом низькорослого широкоплечого монаха, заносили мішки всередину.
    - Ось ця комора. Степан божився, що бачив біса обжерства ось тут, під тополями. А сам Степан був он там - Гожо показав пальцем на кухню, яка була зовсім недалеко, одразу за колодязем.
    - Георгій, я ж сто разів просив тебе - не тикай пальцями. Це вже зовсім по-мужицьки. Просто покажи очима, ну у крайньому випадку долонею.
    Гожо опустив руку і винувато потиснув плечима.
    - Але ти молодець. Зараз тут усе перевіримо.
    Ще раз задзвонили дзвони до вечірньої. Сонце поступово схилялося, ніби зморившись, до кам'яного муру західної сторони. Повітря пахло лісом і пізнім літом. Було тепло і затишно.
    Отець Нікодим разом з Гожо неспішно йшли вздовж стіни, потім зупинились під одним з дерев. Священик озирнувся.
    -Келії знаходились за дзвіницею, відносно недалеко,- тихо бурмочучи собі під ніс роздумував він,- якщо йти під стіною у тіні тополь і кущів, то не тільки вночі, навіть у сутінках ніхто не побачить. Добре. Але ж куди йти?
    -Що? Що ви сказали отче?
    -Не звертай уваги, то я сам до себе?
    -Аа. Зрозуміло.
    Вони пройшли далі, обійшли пень і підводу, дійшли до колодязя. Колодязь був вимурований каменем, висотою з людину і доволі широким, з віконцями з усіх боків. Коло колодязя була стара дерев'яна лавка з великим відром на ланцюгу. Священик обійшов колодязь.
    - А це що? Затримався він коло непримітних маленьких дверцят під одним з вікон.
    - Якийсь лаз, чи що,- задумливо сказав Гожо.
    - А ну попробуй відчинити. Тільки обережно. Видно, що дверцята старезні.
    Гожо смикнув за край дверей і вони відчинилися напрочуд легко.
    Гожо засунув голову у отвір.
    - Що там? Обережно, не впади,- нетерпляче спитав отець Нікодим.
    - Нічого не видно. О, та тут є драбина!
    - Добре. Зачини двері назад. Ми сюди повернемося трохи пізніше.
    - Давай ще трохи пройдемося, а потім вже підемо до служби.
    - А коли будемо вечеряти?
    - Ще встигнемо. Тим більше, що після служби буде трапеза.
    Вони обійшли колодязь і рушили далі вздовж муру. Далі знаходилась трапезна, головний храм і за ним починались гостьові будки.
    Почалась вечірня служба, людей на подвір'ї монастиря майже не було і отець Нікодим зі своїм супутником спокійно пройшлися по усьому монастирю. Але нічого цікавого вони не побачили. Тож вирішили йти до вечірньої.
    У храмі було темно, пахло воском і ладаном. Хор, який складався з чотирьох монахів, тихо співав піснопіння вечірньої, читець тримав товсту свічку і згорбившись над книгою, читав високим неприємним голосом. Решта монахів сиділи у стасидіях - хто читав записки, хто слухав службу, а хто і куняв, схиливши голову на груди. Гожо сів у вільну стасидію, а отець Нікодим став коло кам'яної колони, недалеко від притвору. Звідти йому було видно усіх присутніх. Ось він побачив брата Міну, той співав у хорі. Лівіше, зовсім недалеко від входу в вівтар, сидів брат Лукіан. Недалеко від притвору, майже поруч з отцем Нікодимом стояла невеличка група, скоріш за все то були послушники. Вони постійно хрестились і клали поклони. Деколи з вівтаря виходив монах у дияконському вбранні і кадив здоровенним бронзовим кадилом.
    Раптом отець Нікодим відчув, ніби хтось на нього дивиться. Він повернув голову праворуч і побачив дві іскорки очей, які уважно дивились на нього. То був старий монах, з довгою сивою бородою. Руки його неспішно теребили чотки, а погляд маленьких близько посаджених очей був направлений на священика. Коли їх погляди зустрілись, монах опустив очі. Але протягом усієї служби отець Нікодим не один раз ловив на собі ці короткі ціпкі погляди старого монаха.
    Коли нарешті вечірня закінчилась і усі монахи мов бурсаки, швидкою юрбою попрямували до трапезної, отець Нікодим трохи відстав і йшов позаду, вишукуючи непосидючого Гожо серед юрби. Раптом хтось ціпкими пальцями смикнув священика за лікоть. Отець Нікодим обернувся і побачив того самого старого монаха.
    - Шукаєш правди?
    - Перепрошую?
    - Шукаєш правди! А ти знаєш, що правди на цьому світі немає?
    - Ви можете мені допомогти? Ви щось знаєте про зниклих?
    - Це треба вже у чортів питати, а не в мене.
    - Чому у чортів?
    - Бо то чорти відповідають за блудні діяння.
    - Ви знаєте де зниклі монахи?
    - Знаю!
    Очі старого монаха ніби світилися зсередини. Світилися якимось недобрим вогнем.
    - І де вони?
    - У пеклі!
    - Чому у пеклі?
    - Бо таскались до жінки. А жінка для монаха- то шлях у пекло.
    - До якої жінки?
    - До Ванди!
    Старий став часто хреститись і попльовувати то ліворуч, то праворуч. Отець Нікодим хотів ще щось спитати, але монах почав юродствувати і більше не відповів ні на одне питання.
    Після трапези отця Нікодима покликав до себе настоятель.
    - Ну що отче, як справи? Є хоч якісь результати?
    Священик потиснув плечима:
    - Поки відповідей немає. Знайомлюсь з цією шанованою оселею.
    - Ну добре. Якщо щось буде потрібно- одразу заходьте. А зараз ідіть відпочиньте.
    Настоятель важно повернувся і пішов, постукуючи посохом. За ним слідом засеменив брат Лукіан.

    Отець Нікодим ліг на постіль, підклавши під чоботи стару кам'янецьку газету. Треба було трохи відпочити перед нічною вилазкою.
    - Георгій, приготуй ліхтар і свічки. Вирушимо коло опівночі, думаю у цей час в монастирі буде тихо і нам ніхто не буде заважати.
    - То ми що, поліземо у колодязь?- спитав Гожо дістаючи з портфеля невеличкий ліхтар "летючу мишу", півдюжини свічок, склянку з олією для лампи.
    - Так. А ти що, боїшся?
    - Ні. А ось собак я боюся - це я щиросердно признаю. Колись у дитинстві мене собака вкусив, ось с тих пір я і побоююсь.
    - Ну, надіюсь собак там не буде. Так... ще приготуй мотузку - може потрібно буде. На всяк випадок.
    - Так ви щось побачили чи взнали, отче?
    - Де що я вже знаю. Але треба все ще прояснити до кінця. Ванда, Ванда... хто така та Ванда..
    - Яка ще Ванда?
    - І я хочу взнати, хто така та Ванда і яке відношення вона має до наших зниклих монахів.
    Коло опівночі отець Нікодим і Гожо тихо вийшли зі своєї кімнати. У гостьовому будинку крім них, більше нікого не було, так що їм ніхто не заважав. Вони деякий час постояли коло входу для того, щоб очі звикли до темряви. Ніч була ясна і тепла. Десь внизу за мурами, коло річці стрекотали жаби. Зорі на небі, чисті , яскраві і привітні ледь тремтіли. Священик підняв очі і залюбувався на нічне небо. Він не рухався і прислухався до нічних звуків. Коло храму вздовж вимощеної доріжки неяскраво світили ліхтарики на стовбчиках, у деяких вікнах келій також дрижали вогники. І лише коло будинку настоятеля було більше світла, але для діла то зовсім не заважало - будинок був далеко. Священик зі своїм супутником тихо рушили до колодязя. Вони йшли під деревами, ближче до монастирського муру, м'яка трава робила їхні кроки зовсім беззвучними.
    Коло колодязя, у невеликій ніші, також горіла лампада, так що шукачам пригод для того, щоб не опинитись у її неяскравому світлі, треба було оминути колодязь і зайти з іншого боку, що вони і зробили.
    - А ну, давай обережно відчиняй,- прошепотів отець Нікодим.
    Гожо присів і намацав дверцята. Потім потягнув їх до себе.
    -Відчинив?
    -Так!
    -А тепер запали ліхтар, але запалюй всередині колодязя, що світла не було видно. Давай, я тобі допоможу.
    Через деякий час внутрішня частина колодязя освітилась, вони побачили грубу внутрішню кладку і залізну драбину вниз, в колодязь.
    Священик поклав руку на першу скобу і смикнув її- здається тримається міцно.
    - Давай я полізу першим,- прошепотів священик,- даси мені ліхтар, а потім ти лізь слідом за мною. І не забудь зачинити за собою дверцята.
    Отець Нікодим звісив ноги, міцно схопився за драбину, вчепив ліхтар на руку і почав потроху спускатись. Гожо слідував за ним. Вода десь хлюпала унизу, пахло сирістю і ставком. Отець Нікодим намагався триматись міцно, бо драбина від вологи була слизькою. Коли отець Нікодим спустився десь на вісім чи дев'ять ліктів, раптом ліворуч він побачив темпий отвір у стіні колодязя.
    - А ну чекай,- схвильовано прошепотів священик,- тут здається є прохід.
    - Де? - шепіт Гожо луною відбивався від стін і здавалось, що звук йде знизу.
    Порівнявшись з отвором, священик побачив непримітні металеві сходи на які можна було стати і безпечно перелізти до самого отвору.
    Отець Нікодим обережно переліз на сходи і ступив на кам'яну підлогу. Він опинився у доволі великій ніші, тут можна було стояти у повний ріст. Посвітивши перед собою, він побачив у декількох кроках дерев'яні двері. Руки мілко дрижали від напруги.
    Отець Нікодим висунув назад у колодязь ліхтар.
    - Георгій, давай сюди. Тут двері!
    Гожо переліз до священика, світло ліхтаря освітило бліде обличчя хлопця.
    - Все добре?
    - Так. Але не люблю я лазити по колодязях, особливо вночі.
    Священик освітив двері, взявся за металеву ручку і обережно потягнув на себе. Двері беззвучно прочинились.
    - А ну, потримай,- отець Нікодим протягнув ліхтар Гожо.
    - Посвіти сюди!
    Він пальцями доторкнувся до кованих масивних петель, потім понюхав пальці.
    - Змащено дьогтем і зовсім недавно.
    - Це щоб не скрипіли!
    - Напевно. Пішли.
    За дверима був доволі вузький прохід, який вів далі у темряву.
    - Ми не заблудимось? - стривожено спитав Гожо.
    - А ти, Георгій, чого так хвилюєшся? Тут собак немає.
    - Та ні, я так. Куди ж ми вийдемо?
    - Кудись вийдемо.
    Деякий час вони йшли вимощеним цеглою коридором, нарешті вони знову отинились перед дверима.
    -Тепер тихо.
    Отець Нікодим приклав вухо до дверей і прислухався.
    - Що це? Ти чуєш?
    - Здається вода. Ніби струмок дзюрчить.
    Священик став відкривати двері, але на цей раз було важко.
    - Георгій, допоможи.
    Вони удвох натиснули плечима і двері повільно почали піддаватись. Одразу через проєм почала текти вода. Не дуже багато, та ноги по кісточки вже були мокрими.
    - Що це?
    Отець Нікодим посвітив перед собою. Вони опинились у вимощеному цеглою тунелі, по дну якого текла вода з намулом. Пахло чимось затхлим і неприємним.
    - Це щось схоже на стару каналізацію, і мені здається, що веде вона до міста.
    - У Кам'янець?!
    - Так, у Кам'янець. Пішли.
    Вони почали спускатись.
    - Чим це так тхне?- Гожо скривився і затулив долонею ніс.
    - Може пацюки? Цей намул під ногами- напевно він тут після останньої зливи. Дивись!
    Священик підняв ліхтар- на цегляних стінах майже під самою стелею був чіткий слід від води.
    - Ось куди вода доходила під час зливи. Добре, що зараз немає дощу, а то нам би тут було неперелюбки. Їдемо.
    Вони пішли далі. Ехо відбивалось від вологих стін і Гожо постійно здавалось, що хтось переслідує їх. Хлопець постійно обертався, намагався триматись ближче до отця Нікодима, який, здавалось, зовсім не хвилювався. Він йшов вперед, присвічуючи собі дорогу ліхтарем і уважно все оглядав.
    Йшли деякий час, нарешті вони опинились в просторому залі. По периметру залу були кам'яні помости, а посередині стояла вода.
    - Що це? - сказав Гожо,- тут щось плаває. Підсвітіть отче.
    Священик теж побачив щось темне у воді. Він обійшов по периметру залу, підійшов ближче і сів навколішки. Рука з ліхтарем опустилась і вони побачили тіло людини. Це був потопельник. Голова і ноги були під поверхнею води, а згорблена спина виглядала з води, наче чорний острівок.
    -Господь милосердний!- здавлено прошепотів Гожо.
    Отець Нікодим перехрестився, рука з ліхтарем на мить здригнулась.
    - Треба витягнути тіло з води.
    Гожо нічого не відповів, лише підійшов ближче до священика.
    - Тримай ліхтар.
    Отець Нікодим передав ліхтар хлопцеві, а сам заліз у воду. Тут було не дуже глибоко- вода доходила майже до поясу. Він обережно потягнув тіло до себе, потім виліз із води і став затягувати потопельника на сухе місце. Тіло було важке, мокра і слизька одежина робила роботу ще важчою. Та через деякий час потопельник був вже на сухій підлозі. Священик витяг задеревенілі ноги з води і обережно перевернув тіло.
    То безумовно був один зі зниклих монахів. Чорна довга борода заліпила роздути обличчя, у відкритих мутних очах застиг жах, мокрий підрясник задерся, відкриваючи худі, жилаві ноги.
    - Так. Одного зниклого монаха здається знайшли.
    - Що з ним сталось? Його вбили?
    Отець Нікодим обережно перевірив розпухлі руки, шию потопельника, потім провів долонями по тілу. У кишені підрясника щось було. Священик дістав згорток, який був перев'язаний навхрест мотузкою.
    - Так, а це що?
    Священик потягнув за кінець мотузки, потім розвернув мокру тканину. Всередині була розбита пляшка вина, копчені груші, добра жменя цукерок вперемішку з роздавленими і розмоклим вергунами.
    Священик піднявся, обличчя у світлі ліхтаря було блідим, але очі блистіли.
    - Тут усе зрозуміло.
    - Що зрозуміло?- спитав Гожо,- особисто я нічого не розумію. Хто його втопив? І як він тут опинився?
    - Пішли далі, пізніше все тобі поясню. Підлий олії у ліхтар.
    Гожо дістав склянку з олією і коли заправив ліхтар, вони рушили далі.
    Та пройшли вони зовсім недалеко. Коридор скоро закінчився стіною. До стіни була закріплена металева драбина, яка вела кудись вверх. Під ногами були купи густого в'язкого намулу.
    Тіло священик і його супутник спочатку не помітили, воно у сутінках було схоже на одну з куп намулу. Та побачивши мертве бліде обличчя з відкритим ротом, Гожо голосно крикнув, відсахнувся назад.
    Це був другий монах. Тіло лежало у невеликій калюжі, ноги і руки були підібрані, неначе небіжчик хотів стрибнути.
    - Я так і знав,- тихо вимовив священик і перехрестився.
    - Хай Господь простить гріхи рабу Божому і прийме його у садах Небесних.
    - Амінь, - ледь чутно вимовив Гожо.
    Священик обережно перевернув небіжчика на спину. Перевірив кишені, оглянув тіло, згодом піднявся і важко зітхнув.
    - Ту усе зрозуміло. Посвіти мені, я полізу догори.
    Отець Нікодим передав ліхтар Гожо і поліз по драбині. Зверху драбина закінчувалась металевим люком. Священик пробував зсунути люк з місця однією рукою, але у нього нічого не виходило. Нарешті він що є духу натиснув головою і плечима і люк почав потроху піддаватись. У щілину дмухнуло свіже повітря. Священик натиснув ще раз, потім допоміг собі рукою. Він обережно висунув голову- це був Кам'янець. Отець Нікодим знаходився серед пустої нічної вулиці міста і виглядав з люку для дощових стоків.

    Владика все підливав отцю Нікодиму чай у широку фарфорову філіжанку і розпитував деталі діла- хотів усе знати, навіть самі мілкі подробиці. Перепитував по декілька разів одне і те саме, і тільки витріщав очі на священика і прицмокував губами, коли той неквапливо розказував.
    - Ну і як ти здогадався, що небіжчики, згадай Господи їх грішні душі, були у тім підземеллі?
    - Ваше високопреосвященство, я лише йшов по їхньому сліду, ось і все.
    - По якому це сліду?
    - Тут усе просто- коли я оглянув келії брата Луки і брата Фоми, я одразу побачив, що пішли вони самі, ще й вночі, коли усі спали. Вікна що в одній, що у іншій келії були не зачинені, а лише прикриті ззовні. На підвіконні і під самим вікном лишилися сліди того, що сюди перелазила людина і не один раз. Тож висновок був такий- загиблі не раз користувалися цїєю сумнівною дорогою для своїх справ. Вони не дуже приховували сліди у келіях, бо скоріш за все надіялися, що ніхто ніколи не взнає про ці відлучки.
    Тобто я зробив перший висновок- загиблі не один раз, а можливо і регулярно вночі користувались вікнами, як дверима для того, щоб таємно відлучатися зі своїх келій кудись.
    Ну а далі, від вікон я пішов слідами і опинився коло старого колодязя. Там ми з моїм помічником Георгієм знайшли лаз. Петлі дверцят зовсім недавно були змащені дьогтем, явно для того, щоб безшумно користуватись тим ходом. Я тоді нічого не став казати шановному ігумену про знахідку, бо не знав- чи дозволить він далі йти по слідам. Тож як тільки стемніло і у обителі все стихло, ми відправились у пекельну подорож тими підземними коридорами. Коли ми йшли підземеллям, я побачив сліди великої води і одразу згадав, що напередодні, коли виявили що монахи зникли, була сильна злива. То ж коли ми знайшли тіла загиблих - усе стало на свої місця. Загиблі відправились вночі напередодні зливи у місто таємних ходом, але у підземеллі їх застала негода. Вода в такі моменти дуже швидко прибуває. У загиблих не було шансів на спасіння.
    Лишалось тільки два питання: перше-чи йшли загиблі разом і друге - куди саме вони ходили.
    На перше питання я відповів собі так- загиблі не шли разом. Більше того - брат Лука, якого ми виявили у воді, тільки йшов у місто- в його речах ми знайшли подарунки комусь - вино і солодощі. А брат Фома чи пішов раніше, а може вже повертався назад..
    На друге питання у мене є можливі варіанти відповіді, але з дозволу вашого високопреосвященства, я не буду про це казати- через пікантність справи і для того, щоб не зганьбити пам'ять загиблих духовних осіб. У свою чергу, беру на себе працю молитися за нещасних і за те, щоб Господь дарував їм прощення.
    Владика слухав отця Нікодима з відкритим ротом. Струмочки поту стікали по його м'ясистому обличчі. Владика обтирав мокрого лоба хусточкою.
    Коли священик закінчив свою розповідь, владика перехрестився і важко зітхнув.
    - Дивні і страшні справи твої Господи!
    Потім піднявся, підійшов до отця Нікодима.
    - Отче,- сказав владика,- дякую тобі за те, що прояснив це темне і страшне дільце. Я не помилився у твоїй кмітливості - ти вкотре допоміг мені і я твій боржник.
    Деякий час він мовчав, потім продовжив:
    - Дуже прошу тебе, хоча я знаю, що ти і так все розумієш - німувати про цю справу.
    Священик кивнув головою.
    - Дякую тобі за розуміння.
    Владика піднявся і отець Нікодим теж одразу встав.
    -Ось, прийми від мене оцю скромну допомогу за твої труди.
    Владика протягнув священику невеликий шкіряний мішечок.
    Отець Нікодим взяв мішечок и поклонився.
    - Далі ти куди, отче?
    - Поїду до себе, у Красноставці. Зачекалися напевно мене мої прихожани. Благословіть, владико.
    - От і добре, от і добре. З Богом!
    Владика перехрестив отця Нікодима, той вклонився і поцілував м'яку теплу руку.

    Гожо чекав отця Нікодима коло брички. Побачивши, як той спускається разом з владикою по широким кам'яним сходам, хлопець зіскочив на ноги, поправив свитку, і пригладив долонею непокірний чорнявий вихор.
    Владика не став спускатись до самого низу і лише перехрестив священика на дорогу. А коли бричка рушила, ще довго стояв і дивився їй услід, аж поки вона не сховалась за поворотом.
    -Не спіши, Георгій,- сказав отець Нікодим, коли вони їхали через турецький міст.
    Священик роздивлявся строкату юрбу міщан, серед яких були і русини, і ляхи, і вірмени, і жиди. Але найбільше було звичайних селян, які несли на ярмарок городину, яйці, молоко. Бричка проїхала повз Фортецю, потім догори через Підзамче і Довжок. Нарешті вони виїхали на широку дорогу через поля і неспішно покотили в сторону дому.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Тінь
    Древнє, величне, найкраще на землі місто тепер ніби затягнуло чимось липким слизьким і напівпрозорим.
    Моє місто захворіло і почало помирати. Рідні вулиці, колись близькі, свіжі і яскраві, тепер, без світла, місцян, без миру почорніли, наче обабились, зробились чужими і непривітними.Холодні, завітрені будинки дивляться пустими мертвими очницями вікон. Брудні тротуари, після бомбардувань і артобстрілів густо засипані склом, і здається, що настав кінець світу і з неба на прокляте Богом місто падає скляний сніг.Вивернутий гусеницями бронетехніки асфальт, спалені автівки, повалені дорожні знаки і дерева- ось як виглядає тепер окуповане місто. Інколи то тут, то там, гуркочучи, проносяться броньовані монстри окупантів, залишаючи по собі клуби сизого диму, запах солярки і смерті. Безперервно з неба сипе мілка сніжна крупа, вкриваючи усе тонким сірим шаром- землю, свіжі дерев'яні хрести у дворах будинків, голі дерева, дахи, роздавлені автомобілі. Сніг тане і знову і знову терпляче, невпинно, безповоротньо усе покриває, так, ніби хоче все те страхіття сховати. Я довго стою у густій тіні під'їзду і вслуховуюся у неясні тривожні звуки міста. Два дні я нічого не їв, а вчора у мене закінчилась вода. Треба йти на пошуки їжі.Я порозсовував по кишеням мої останні скарби- світлодіодну стрічку і розрядженний павербанк - може вийде обміняти все це на щось їстівне. Але требу було бути обережним- окупанти час від часу проводять облави і забирали чоловіків- свіже поповнення для свого проклятого війська. А можуть і забрати "на підвал", звідки, як правило, ніхто не повертається.Своїх я встиг відправити з міста ще два місяці тому, до окупації- чудом посадив, на, здається, останній потяг, але сам так і не встиг виїхати. Ось тепер і доводиться переховуватись по порожнім квартирам розбитих, спалених будинків. До своєї квартири я не ходив- по перше, після прямого попадання ракетою, половини нашої шіснадцятиповерхівки вже не існувало, а по-друге- зовсім близько знаходився колишній відділ поліції, де окупанти облаштували собі штаб. Тож лишатись дома було занадто небезпечно. Лише одного разу якось уночі, коли небо затягнуло сірими хмарами і йшов нескінчений льодяний дощ, я пробрався додому - хотів забрати деякі необхідні речі,але квартира була розграбована і вдалось знайти лише складний туристичний ніж, ліхтарик без батарейок, розрядженний павербанк і мою стареньку невеличку Біблію у м'якій обкладинці. Світлодіодну стрічку, я одірвав від шафи на розтрощеній сусідській кухні. Тоді я ледь не попався. Десь поруч, у сусідніх квартирах, впав кусок стіни, це почув патруль. Солдати почали стріляти по вікнам. Кулі наче божевільні шершні свистіли зовсім поруч. Я впав на гострі уламки цегли, думав, що вже прийшов мій час, але все ж не розгубився і швидко поповз до сходів- там стіни були ширше і там було безпечніше. Я знав свій будинок дуже добре, тож у повній темряві я побіг по сходам догори, надіячись, що солдатам буде лінь підійматись на шістнадцятий поверх. Так і вийшло. Перечекавши до наступної ночі на горищі, серед вологого холодного мотлоху і знахабнілих пацюків, я у сутінках тихо пішов з будинку геть і більше додому не повертався. Я знайшов собі тимчасове житло у пустій кав'ярні- там було тихо і відносно безпечно, а головне- приміщення мало два виходи- на бульвар і у внутрішній дворик. Це давало змогу швидко піти при небезпеці, чим я вже зовсім скоро мені довелось скористатись. Я дрімав у плетеному кріслі, накрився знайденим шерстяним пледом, який чудом залишився тут майже цілим і яким колись огортались відвідувачі хіпстери, коли було прохолодно- так я фантазував, щоб не зійти з розуму. Я принюхувався до шерсті і мені здавалось, я відчував запах арабіки і дорогих парфумів. Я ніби бачив там, за розбитою кулеметною чергою стійкою, барісту- молодого худорлявого хлопчину у окулярах і з довгою доглянутою бородою. Він неспішно робив мені допіо і питав під тиху заспокійливу джазову мелодію з аудіосистеми- чи мені з цукром..Ні, то все мені здається. Цього не було насправді. Ця кав'ярня пуста і мертва, і баріста теж мертвий- його розстріляли за татуювання п'яні окупанти тут, зовсім недалеко..Ні! І цього не було!Так, кав'ярня мертва, але хлопець устиг вчасно піти звідси і тепер він з нашими, тепер він у теробороні живий і здоровий, він скоро знову буде тут, а окупантів не буде..Я прокидався і не розуміючи де я - наче дикій звір завмирав і спершу прислухався до темряви, а вже потім, коли розумів, що небезпеки немає- згадував, що я у пустій розбитій кав'ярні і коло мене нікого немає. І знову починав дрімати. І знову все те повторювалось- і сни, і видіння, і вслуховування у темряву.На другий день була облава. Спочатку я почув тріск автоматних черг, потім крики людей і п'яний сміх. Шум був з вулиці. Я встав і швидко пішов до дверей. Але перед тим як відчинити їх- я завмер на декілька секунд. Цього достатньо, щоб попросити Бога про допомогу і прислухатись, чи є по ту сторону дверей загроза. Притримуючи двері, я вийшов на свіже повітря. Я старався пересуватись ближче до стін, маже автоматично запам'ятовуючи місця на шляху, до можна лягти, сховатися у випадку непередбачуваної ситуації, куди можна тікати, якщо буде переслідування.Облава почалась на сусідній вулиці правіше, ближче до площі, там де колись знаходився торговельний центр. Я, не обертаючись, швидко пішов геть.Після блукань по пустим вулицям міста, нарешті я знайшов нове місце проживання - відділення банку, яке розташовувалось на одному з невеличких провулків, зовсім недалеко від метро. Банк займав увесь перший поверх старезного облупленного будинку. Вхідні двері були завалені поламаними меблями. Я відсунув шафу і залишки дивану, що знаходились на проході, проліз через наполовину одірвані двері усередину. Обережно переступаючи через розтрощені банкомати і термінали, я спочатку обійшов усі кабінети - треба було переконатися, що немає мін, розтяжок і людей. Здається, усе було чисто. Одне з вікон виходило у двір, але на ньому були міцні грати, тож скористатись цим вікном як аварійним виходом не вийде. Але була і хороша новина- у довгому темному коридорі я знайшов двері, які виводили прямісінько до квартир першого поверху. У банку я залишався два дні. І ось тепер, коли закінчилась їжа і вода, я наважився вийти у місто.

    Я завмер перед металевими дверима, і дивився, наче у дверне вічко, у дірку від кулі на пусту вулицю. Треба було йти продавати чи міняти свій крам.Натягнувши заскорублу флісову шапочку майже на самі очі, я швидко пішов вулицею, якомога ближче до будинку і намагався не озиратись. Кілька разів зустрів перехожих, але вони мов сірі тіні, швидко прошмигнули геть, не підіймаючи на мене очей. Я і сам силувався не дивитись на них. На площі, коло закритого входу у метро стояло десяток- другий людей, в основному літніх жінок, які продавали свій крам. То був імпровізований ринок. Нечасті перехожі підходили і питали про речі, які їх зацікавили, торгувались, мінялись. Я пристроївся коло невисокого діда усього сивого, але з гарними чорними, ніби пофарбованими вусами. Дід розклав на землі старі ножовки, слюсарний інструмент, викрутки, ще здається радянського часу, стояв, переминаючись на коротких кривих ногах і усе намагався підкурити цигарку. Але чи то сірники були негодящі, чи то набрали вологи, але підкурити усе ніяк не виходило.- Не буде вогника?,- нарешті спитав він, уважно оглядаючи мене з ніг до голови, зовсім при цьому не сором'ячись. - На жаль, не палю,- я повів плечима і попробував посміхнутись. - От чортівня!- дід в серцях сплюнув і сховав цигарку назад до пачки.- Клята волога- зовсім сірники порозмокали. Я дістав павербанк і світлодіодну стрічку, поклав перед собою на більш- менш чистий край тротуару і став чекати покупця. -То що в тебе таке? - спитав дід.Я попробував пояснити, але вже на другому реченні зрозумів, що старий нічогісінько не розуміє з того, що я кажу. Попробував зайти з іншого боку.- То така батарейка спеціальна і лампочки.Дід почесав потилицю і махнув рукою - Курити хочеться...Раптом я почув звук мотору. Я повернув голову у сторону звуку. По вулиці швидко промчав позашляховик і щез за поворотом. З відкритого вікна лунав шансон.- От бандити,- тихо сказав старий, - людей убивають, а їхні машини собі забирають. Але нічого, буде і вам кара. Він повернувся до мене і сказав:- Ти знаєш, що у місті діють наші партизани?Я лише потиснув плечима. -Вони ріжуть тих клятих окупантів. Уже і їхнього губернатора,- старий кивнув у бік, куди поїхав позашляховик,- відправили до кобзона. Але є серед наших один особливий. Кличуть його Тінь. Чув?-Ні, не чув.-Отой хлопець особливий. Він знає місто, як свої п'ять пальців і може підібратися навіть до командувача отієї орди. А потім чик - і вже немає командувача. Присилайте нового. Зрозумів?Я кивнув.До мене підійшла жінка середнього віку, невисока, світлоока, одягнена у чоловічу спортивну куртку, почала розпитувати за світлодіодну стрічку. Сторгувались на трьох сотнях гривень. Жінка відрахувала змяті банкноти і сховала стрічку до рюкзака.От і добре- на обід я вже заробив. Ще би павербанк продати.. Але не судилося. Зненацька почалась облава. Як тільки я почув шум авто і неясні крики, я схопив павербанк, засунув його до кишені і, ні на кого не звертаючи уваги, швидко пішов геть, по вулиці, у сторону дитячого садочку. Я чув за спиною, як військові почали кричати до людей, почув одинокі постріли, але не побіг, лише прискорив крок. Порівнявшись з металевим парканом, я різко скочив на нього і одним махом перестибнув на інший бік. Опинившись на території дитячого садочку, я вже не стримуючись, побіг між деревами і невисокими яскраво крашеними будівлями. Я чув за спиною окрики, але вже не звертав на них увагу. Я забіг за кут будинку - тепер мене не достанеш навіть пострілом. Але радіти і святкувати перемогу було рано. Не звертаючи увагу на біль у правому боці від бігу, я перескочив через паркан з іншого боку садочку і побіг вздовж вузької вулиці вгору. Я відчував, не чув, а саме відчував, що мене переслідують. Тримати темп я не міг- все ж я не їв доволі довгий час і був ослаблений, тож як тільки я побачив двері, смикнув їх на себе і коли вони неохоче піддались- одразу ж пірнув у темряву під'їзду. Я завмер на декілька секунд, намагаючись відновити дихання і одночасно вибираючи маршрут втечі. Дорога роздвоювалась- широкі затерті сходи вели догори на верхні поверхи, а також був інший шлях - вниз, здається у підвал. Роздумував я лише мить. Я побіг догори. Але зупинився майже одразу- перед вікном між поверхами. Я потягнув засув донизу- багаторічні шари фарби на рамі і на замку не давали змоги одразу відчинити вікно, та всеж воно потроху почало піддаватися. Бити скло я не хотів- багато шуму, ще й можна поранитись- ні, лише у крайньому випадку. Протиснувшись у напіввідчинене вікно, я подивився униз- до землі зо два метри, можна скочити. А далі куди? Вікно виходило на задні двори і далі, за стоянкою автомобілів починалась якась промислова будівля- чи то фабрика якась, чи ще щось подібне. Вчіпившись руками за підвіконня і міцно притиснувши ноги у колінах і кісточках для того, щоб не отримати травму - я скочив. Приземлився я у багнюку, яка колись була цвітником. Перекотившись через спину, я швидко піднявся і побіг через двір. Коли я заліз через розбите вікно до великої будівлі, я переводячи важке дихання, опустився на холодну підлогу, прислухався. Здається відірвався від переслідувачів. Коли очі звикли до сутінків, я почав оглядатись- деж я опинився. То був порожній, покинутий скоріш за все вже давно, цех якогось заводу. Мені раптом подумалось - тут і у футбол можна було б зіграти- величезна і пуста територія. Я повільно піднявся і пішов оглядати приміщення. Намагався не шуміти- хто його знає, хто тут крім мене може бути. Ліворуч була висока арка, яка вела кудись у темряву. Ще лівіше знаходились металеві сходи, які вели на другий поверх. Під сходами біліли двоє дерев'яних дверей, з невеличкими, зафарбованими сірою фарбою, віконцями. Я смикнув ручку перших дверей потім інших- двері зачинені. Але замки були простими, я дістав складного ножа, просунув лезо у шпарину і натиснув на язичок. Двері скрипнули і відчинилися. Я зазирнув - це був напевно кабінет чи то бухгалтерії, чи то відділу кадрів. Під стінами стояли чотири стола з моніторами. Дивовижно- окупанти сюди ще не встигли завітати. Під столами були старі системні блоки, на сейфі стояв покритий пилом принтер. -Сейф! Я повернув металеву ручку. Десь всередині клацнуло і дверцята повільно відчинилися. У сейфі було дві полички і ще окремий відділ на замку. На нижній поличці стояла пляшка кон'яку і три плитки шоколаду. Оце скарб! Серце заколотилось від хвилювання і відчуття близької вдачі. Я обережно дістав кон'як- пляшка була непочатою. Оце так вдача!Розгорнув першу плитку шоколаду неслухняними пальцями і почав їсти.Як же смачно! Одну плитку я з'їв за мить дві інші засунув у кармани куртки.На верхній полиці була картонна коробка з копійками і печатками. Я відчинив окреме відділення сейфу- там невелика пачка якихось документів і зв'язка ключів. Ключі я взяв. Від чого вони? Треба було знайти від чого ті ключі. Я почав роздивлятись, але нічого цікавого не знайшов. Добре. Треба було перевірити інший кабінет.Я так само лезом ножа відчинив двері. Це скоріше за все було робоче місце начальника - навпроти входу стояв великий стіл, до якого буквою Т було приставлено два столи меншого розміру зі стільцями. За кріслом начальника теж стояв сейф. Я одразу пішов до нього. Смикнув за ручку- зачинено. Почав підбирати ключі. Один, великий, підійшов! Дверцята відчинилися. У цьому сейфі також було дві полиці і окреме відділення. І тут пляшка! Я дістав, роздивився- віскі! Більше на поличках нічого не було. Я відчинив дверцята окремого відділення - там була металева коробка. Я дістав її і поклав на стіл- важка. Обережно відкрив кришку і серце моє на мить завмерло- у коробці знаходився чорний новісінький пістолет і дві запечатані пачки набоїв! Зброю я не тримав у руках років десять- з тих пір, як звільнився з армії. Я взяв у руки важкий холодний пістолет і підійшовши ближче до невеличкого віконця, почав роздивлятись. Це був радянський ПМ- я одразу його впізнав, саме такий був у мене, коли я проходив військову службу. Натиснув на важіль і зняв магазин- він був пустий. Я розпечатав пачку з набоями і почав по одному закладати у магазин. Вісім набоїв. Діслав патрон у патронник, поставив пістолет на запобіжник. Тепер у мене була зброя. Тепер я міг захистити себе. Я сховав пістолет у кишеню джинсів, патрони склав у карман куртки. Потім ще раз уважно передивився сейф, але там нічого більше не було. Я підійшов до стола і потягнув шухляду на себе. В ній лежали сигарети, запальничка і попільниця. Знову вдача! Хоч я і не палив, але такі речі завжди будуть у пригоді. Можна обміняти на щось цінне, або продати. Я опустився у широке зручне крісло начальника, відкрив нову плитку шоколаду і назад почав неспішно насолоджуватись делікатесом. Як добре! Як мало людині потрібно для щастя. Я дістав пляшку коньяку і зробив маленький ковток. Взагалі до алкоголю я відносився не дуже добре, у мирний час майже не вживав, може інколи полюбляв випити келих, не більше холодного пінонуар. Але ось тепер, коли я уже кілька місяців був напівголодним, змореним, у мокрому одязі- алкоголь - це саме те, що треба. Я ще раз зробив ковток і почав їсти маленькими шматками шоколад. По стомленому тілу розлилось приємне тепло, у голові легко загуділо. Я відкинувся у кріслі, закрив очі і майже одразу задрімав.Мені наснилося, що я після довгої розлуки іду тополями до рідного села, до батьківського додому. Розквітає раннє літечко. Чисте синє небо, ласкаве сонце десь вгорі, за густою кроною дерев. Я іду і мені так легко на серці, так радісно, що хочеться плакати. Мені нікуди спішити- ціла вічність попереду. Ось я зупиняюся коло невисокої рясної вишні, яка росте серед розлогих старих осокорів і зриваю молоді ще кислі, але такі смачні ягоди. Опускаюсь на траву і довго дивлюся на широку долину, вкриту сонячним світлом, наче наречена вкрита фатою, на привітні світлі хати, на темну тінь лісу коло небокраю, на безкрайні зелені поля..Але раптом я відчуваю щось нове, якийсь дивний ледь помітний запах. Що це? Я принюхуюсь- може здалось? Ні, той запах стає сильнішим. Що це? Я відчуваю, неначе запах мазуту чи смоли... Звідки тут запах мазуту? Чи щось розлите по траві? Той неприємний запах бентежить мене, вселяє у серце тривогу. Я перестаю посміхатись і уважно оглядаю себе і все навколо, але нічого такого не бачу, та запах відчувається усе сильніше. Я швидко піднімаюсь і від цього у мене паморочиться у голові. У очах темніє і я падаю. Я провалююсь кудись у пустоту... І раптом я прокидаюсь. Я задрімав і у ві сні впав з крісла. Я перелякано піднімаюсь на ноги, обтріхуюсь від бруду і пилу і розумію, що запах, який мені наснився- так пахнуть оці цеха, цей кабінет, усі ці речі.Пальці лягли на рукоять пістолета - він на місці, і отже все добре. Я вийшов у цех, пішов до залізних сходів, піднявся на другий поверх. Там були лиш пара кабінетів, велика роздягальня, душові і туалет. Я знайшов коло душових обмилок і заховав у кишеню- мило це цінна річ по теперішньому часу і обов'язково стане у пригоді. Ні на що не сподіваючись покрутив кран- і чудо- з гусака потекла вода. Від несподіванки я відкрив рота і так стояв, дивився на рідкісне явище- воду з крану. Я вмив лице і руки. Ще би випрати речі! Але згодом- тепер требу все обстежити. У кабінетах через вибиті шибки на підвіконня насипало снігу. З вікон було дуже добре видно вулицю. Я обережно подивився вниз- здається усе було чисто, ні автівок, ні людей. От і добре. Вузький коридор другого поверху закінчувався металевою драбиною, привареною до стіни. Драбина вела у невеличкий люк, напевно на дах. Я піднявся догори і дійсно опинився на даху з металевими стовбчиками, з'єднаними між собою поперечинами. Зверху на стовбчиках були прикріплені листи з профнастилу, погнуті, мілко посічені уламками скоріш за все під час артобстрілів чи бомбардувань. Ліворуч, ближче до вулиці, знаходилась невелика цегляна пристройка, чи то ліфтова, чи ще щось подібне. Я обережно підійшов ближче до неї і раптом побачив чоловіка. Рука сама полізла у кишеню за пістолетом. Чоловік лежав на шматку целофану лицем донизу і не рухався. Поруч коло нього знаходилась коротка снайперська гвинтівка, бінокль і невеличкий тубус, скоріш за усе гранатомет. В ногах - рюкзак і невеличкий металевий термос. Чоловік був мертвий. По целофану розповзлась велика бура пляма. Я опустився на живіт, щоб мене не було видно з вулиці і підповз ближче. Обережно торкнувся стиснутої у кулак руки- мої пальці відчули холод мертвого тіла.По кольору одностроя, нашивкам, взуттю я зрозумів- то був наш хлопець, скоріш за все партизан чи розвідник. Я обережно піднявся на ліктях і подивився за огорожу даху- навпроти через вулицю, десь через п'ятдесять- сімдесят метрів, знаходилась школа. Прямо навпроти мене, у школі на четвертому поверху світились великі вікна і було видно якийсь рух. Я узяв бінокль і подивився уважніше. То скоріш за все була актова зала. Шкільні парти були зсунуті у величезний обідній стіл у букві П. За столом, повним усякого їдла і напоїв, сиділо до сотні чоловік. То були окупанти. Вони іди і випивали, говорили і сміялись. Ось один, невисокий повний, з рожевими, наче у дівчини, щічками, у болотного кольору однострої, встав, підняв бокал і почав щось говорити. То точно був якийсь банкет.

    -От чорти!Я опустив бінокль і ліг поруч з вбитим. З хвилину я лежав, не рухався і усе обмірковував. Серце моє колотилось так, що мені здавалось, стук чутно внизу на вулиці. Я почав глибоко і розмірено дихати, намагаючись заспокоїтись. І через деякий час мені це майже вдалося. Я обшукав тіло- знайшов пістолет і три магазини з набоями. У рюкзаку була пара гранат, консерви, хліб, невелика радіостанція зі складною антеною, чотири повні магазини з набоями до гвинтівки. Я ще раз подивився у бінокль - там пили і сміялись. По зірочкам на пагонах я зрозумів- за столом були одні офіцери і переважно старші. Я взяв у руки гранатомет і почав його розглядати. То був "Джміль"- ще совєцька штука. Я такі бачив під час військової служби. Навіть стріляв з них- нічого складного То був не зовсім гранатомет- скоріше ручний вогнемет, який випалював усе , куди потрапляла його ракета. Я важко видихнув і обережно відкинув рукоятку. Я все для себе вирішив. Я закінчу ту роботу, яку не зміг закінчити оцей хлопець. Я зроблю йому такий подарунок, я собі зроблю такий подарунок- хоч на сьогодні, хоч на цей час, на цю хвилину я стану Тінню.Я піднявся на коліно, підняв вогнемет на плече, зняв його з запобіжника. Прицілився у велике вікно актового залу. Коли я натискав на спусковий гачок, я бачив, як за столом весело сміялись окупанти, піднімаючи повні бокали. Віддачі майже не було, ракета з шумом вилетіла з труби і через мить увесь актовий зал перетворився на пекло. Я поклав пусту трубу поруч з вбитим, взяв термос, застебнув лямки і закинув рюкзак собі на плечі. Потім перекинув ремінь рушниці через плече, і швидко пішов до драбини. Думки, прості і чіткі, немов вогняні спалахи самі по собі виникали у голові.- Спуститись вниз. Сховати зброю. Собі залишити один з пістолетів і гранати. Знайти місце для відпочинку, якомога далі звідси. Коли все стихне- повернутись і забрати зброю. Знайти наших і діяти. Діяти. Діяти.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Снігова оповідь
    З самого ранку мете. Увесь світ засліпило білим. Пусті самотні поля, ліси, Жванчик- невеличку річку, яка неквапливо тече цими краями, хати по хуторам, дорогу між похилими горбами- усе накрив сніг. І вже незрозуміло- де небо і де земля. Вітер кидає гострим снігові прямо у очі.
    Старий корчмар Йосип ростопив у корчмі пічку і одразу стало тепло і затишно. Попробував почистити доріжки до хліва і до воріт, але те все марно- хуртовина за декілька хвилин знову замітала усе снігом. Накинувши на плечі кужух, неквапливо пішов і долив масла у скляну лампаду коло воріт і запалив її- може хто і завітає у таку непогоду. Гострі сніжинки впивались у очі так що важко було дивитись. Драбина усе норовила і прокотити Йосипа по свіжому снігові, та старий ще міцними вузлуватими пальцями вчіпився за ворота і обережно спустився донизу. Відніс драбину до хліва і тільки потім пошкандибав до корчми.
    Хазяйнував він сам- ні жінки ані дітей у нього не було. Вірніше була колись жінка, але померла років двадцять тому, коли намагалась вродити довгождану дочку. Дитина також недовго затрималась на сім світі- тихо померла через п'ять днів після народження.
    Але Йосип якось звик жити сам. Деколи йому навіть здавалось, що у нього ніколи не було дружини і все те йому приснилось чи надумалось за келихом медовухи.
    Жінку йому привели батьки- а батьків треба слухати. До того ж як іудею без дружини- хіба він назорей якийсь? Дружина повинна бути і ще повинно бути багато-багато діточок. Але не склалося ..
    Запаливши ліхтар, ворота Йосип не став зачиняти- лише прикрив і підпер каменюкою. Може хто і прийде на вогник.
    Добре мете, давно вже такої хуртовини не було у Красноставцях.
    Йосип підкинув дрів до печі. Вогонь запалав весело та приязно. Потім корчмар підійшов до віконця, протер його рукавом свитки, став вдивлятись у хуртовину.
    - Ох і мете. Так до ранку усю корчму замете до самої стріхи.
    Та раптом ніби щось темне промайнуло серед білого марева.
    - Що це? - тільки і встиг подумати, як двері у корчму з гуткітом відчинились. До корчми ввалився чоловік, увесь засліплений снігом.
    - Мир вам, пане господар.
    Чоловік зтягнув з голови шапку і почав нею чистити одежу від снігу.
    То був невисокий худорлявий чоловік, з густою чорною бородою до грудей і сальним довгим волоссям, акуратно зібраним у хвіст.
    - Пане священик? - спитав Йосип, уважно вдивляючись у прибульця.
    - Так, пане корчмарю. Я отець Арсеній з Оринина. Думав, що згину серед поля. То якась кара єгипетська напала на нашу землю. Добре, що побачив вогник серед завірюхи- тільки тим і врятувався. Да ще і молитвою Божою.
    Священик широко перехрестився і витягнувши з нагрудної кишені латунний хрест, поцілував його і оглядівшись, сховав назад.
    -Багато вам гріхів Бог простить за отой ліхтар на воротах, пане господарю.
    -Йосип. Мене зовуть Йосипом. Та ви заходьте і сідайте, отче. Куди путь тримаєте?
    - Дякую, пане. Додому їду з Кам'янця. По справам їздив- прав'ячий Архиєрей викликав до себе. У мене там коник на подвір'ї - так ви, будьте ласкаві, найдіть для нього місце та вечерю. Бо то творіння Боже і теж воно милості потребує.
    - Добре, добре. Ви тут грійтеся, а я ось тепер все владнаю.
    Йосип накинув на плечу кужуха і вийшов у заметіль. А отець Арсеній став ближче до пічки, протягнув задубілі від холоду руки до приємного тепла. Пальці одразу неприємно закололо, та все ж отець рук від тепла не відсторонив.
    Через деякий час корчмар повернувся та не один. З ним зайшла заліплена снігом жінка. Миловидне та ще зовсім не старе її обличчя розчервонілося від морозу. Побачивши священика, вона одразу ж склала руки для благословіння. Отець Арсеній благословив її і відчув на руці холодні мокрі м'які губи.
    - Думала що вже настав мій час, отче, - весело сказала жінка, притулившись спиною до пічки.
    - Я ще такої хуртовини на своєму віку не бачила. Ніби кінець світу наблизився. Я з ярмарку їду..
    - З Кам'янця?- спитав корчмар.
    - Та ні. З Городку. І ось повертаюсь у Зарічанку.
    - Сама? - здивувався корчмар.
    - Так сама, - засміялась жінка, - я так завжди, ні на кого не надіюсь- лиш на себе і на Бога.
    - Зовуть мене Катерина- торгівлею я займаюсь.
    Отець Арсеній здивовано прицмокнув язиком.
    - А чоловік ваш де?
    - Немає чоловіка, - Катерина усміхнулась, - я сама справляюсь.
    - Що не кажіть, але важко людині самій, - Йосип зітхнув. Потім ніби пробудившись, схопився на ноги.
    - Поставлю до пічки вечерю. Підсмажу яєчню, ще і карасі є гарні. А ви поки відігрівайтесь. Корчмар почав поратись коло печі.
    За стінами так завивала хуртовина, наче чорти пустились у танець. Катерина розмотала хустку, знала кожушкок, підійшла до маленького заркальця і пригладила мокре волосся. Отець Арсеній також зтягнув верхню одежину. Пригладила бороду, потягнувся. Не зважаючи на негоду- настрій у нього був пречудовий. Добре, що усе так владналося і він натрапив на корчму, на тепло. Тут можна буде і повечеряти, і перечекати негоду, і навіть заночувати. А ранком може і розвидніється.
    Скрипнули двері. Усі одразу повернули голови до входу. У теплу хату увірвалась завірюха. Спочатку здалося, що це сильний вітер одченив двері, але через мить до корчми разом з клубами снігового туману ввалилися два чоловіки. Усі вони з голови до ніг були заліплені снігом. З великим зусиллям зачинивши за собою двері, обоє стомлено опустились на підлогу.
    Корчмар залишив роботу і поспіхом підійшов до людей.
    Але один з чоловіків уже піднімався на ноги, прокашлявся, витер мокрою рукавицею білі від снігу вуса. Потім почав чистити верхній одяг.
    - Ось пану допоможіть, а я сам.
    Йосип допоміг піднятися і другому чоловікові. То був невисокий повний, з круглим розовощеким як у дитини лицем. Очі його, з густо заліпленими снігом віями розгублено і навіть здивовано дивились на корчмаря. Йосип допоміг йому, висадив на лавку.
    - Думав, що пропадемо, - весело розсміявся перший чоловік, очищаючи одежину від снігу. То був немолодий уже чоловік з сивими густими вусами, рясно заліпленими снігом. Коли він стягнув з себе залатаного кожуха, то усі побачили стару, також залатану, військову форму. То був старий відставний солдат, яких багато бродило Україною у ті часи. Солдат розвішав кожух на лаву сушитися, а сам притулився спиною до печі і почав відігріватися.
    - Думав, що вже зостанусь серед поля до самого ранку, - сказав другий чоловік, високим голосом,схожим на жіночий, - дякувати Богові- натрапили на корчму. Коник мій і йти вже відмовлявся у таку негоду. Я до Оринина їхав, по справі одної шановної особи з нашого містечка, але через цю скажену хуртовину вже зовсім загубив дорогу. Але мій Марко видно почув житло і припустив сюди. Дякувати Богові, що цього пана зустрів по дорозі, - він вказав на старого солдата- він і поміг мені доїхати. Там кінь у дворі..
    - Добре, пане- я все владнаю з конем.
    Йосип почав знову надягати кожух.
    - От спасибі, пане....гмм
    - Йосипом мене кличуть. А вас, панове, як величати?
    - А я Юхим Ілліч. Ось служу нотаріусом у Кам'янці. А мого спасителя здається Іваном звуть.
    - Так, - промовив той, - Іван. Відставний солдат. Ось іду зі служби до дому.
    - А де дім ваш?- спитала жінка, яка грілась коло груби.
    - Під Почаєвом.
    - Гарні місця там,- сказав священик, - і який боголепний монастир!
    - Так. Місця там пречудові. Але не був я там уже більше як 25 років. Забрали мене молодим хлопцем, а ось повертаюсь уже дідом.
    Солдат невесело зітхнув. Але через мить уже посміхнувся, почав приводити свій одяг до ладу.
    Корчмар вийшов у двір і споро владнав усе з конем. Розпряг, завів у стійло, підсипав вівсу і сіна.
    У дворі снігу вже було вище колін. Вітер не вчухав. На два кроки вперед зовсім нічого не було видно.
    Повернувшись назад до корчми, Йосип підкинув свіжих дрів і продовжив готувати вечерю.
    Гості приводили себе до ладу- сушили одяг, взуття, вмивались, готувались до вечері. Усі швидко перезнайомились. Вже навіть почали шуткувати- ніби і не було пригод у завірюху. Після переживань важкого дня, коли все вже закінчилося добре і гості опинились в теплому затишному місці- напруга та тривога почали потроху спадати. А коли по корчмі пішли приємні запахи від печі, в усіх гостей роти наповнились слюною.
    Катерина весело і дзвінко сміялась над жартами Івана і над трохи незграбним Юхимом Іллічем. Навіть отець Арсеній, втягуючи ноздрею аромат яєчні, жареної цибулі і ковбаси з часником, посміхався у бороду.
    В усіх був гарний настрій.
    Та нарешті корчмар покликав до столу. Загриміли лавки. Усі поспіхом помолилися. Священик перехрестив їжу і почали вечеряти.

    Вечеря усім здалась дуже смачною. Усі їли неспішно і з задоволенням. Нахвалювали господаря. Корчмар посміхався і лише поводив плечима- не знаю чого, мовляв, ви так мене хвалите- їжа як їжа, нічого особливого. Але в душі був Йосип був задоволений тим, що вгодив гостям.
    Пічка гуділа від морозу. Хуртовина кидала охапки снігу у шибку невеличкого віконця. На дворі вітер так звіявся, що здавалось, ніби хтось колотить кулаками о стіни.
    Наївшись і напившись, поступово гомін за столом притих- кожен думав про своє, але усіх їх думки були дуже схожі.
    Старий Йосип думав про те, що він схожий на Ноя, який проноситься по водам потопу на своєму затишному і надійному ковчезі. І ззовні є лише морок і темрява, а ось тут тепло і спокійно.
    Іван задумливо крутив кінчик сивого вуса і йому здавалось, що він на полі бою і що усі солдати- і свої і ворожі загинули. І ось лише купка людей дивом вціліла, і ховається тут, в тихому і спокійному місці.
    Юхим Ілліч дивився на вогник у пічці і липив маленьку фігурку з хлібної м'якини. Йому на мить здалося, що він маленький хлопчик, і ось він сидить у своєму ліжку. Він прокинувся зі сну, а усі дорослі міцно і безпробудно сплять. А навкруги так тихо і ось ось йому відкриється якась страшна і велика таємниця. Ще мить і він пізнає щось таке, від чого дух зводить і хочеться плакати.
    - Яка велика і страшна таємниця- увесь цей світ і як до болю у животі хочеться його пізнати, - думається йому. Але та думка мов маленька іскорка проноситься через серце Юхима Ілліча, він хоче вхопити її, зберегти і пестити як маленьку дитину.
    Катерина задумливо дивиться на старого корчмаря і їй на мить здається, що то її давно померлий батько. Чи то душа батька, що втомилася десь у чорноті холодної ночі і прийшла сюди, до вогника погрітись. І ось доторкнулася до старого чоловіка і на якусь мить той чоловік став її, Катерини батьком.
    А отець Арсеній куняє за столом після вечері. Вії стали важкими, голова повільно опустилась донизу і от уже корчма не корчма, а якась престара і незнайома церква десь у Києві. І пахне не шкварками і жареною цибулею, а ладаном. І масляний каганець коло вікна перетворився на лампадку перед неясним таємничим образом якогось незнайомого святого. І отець Арсеній сидить у стасидії, і йому дуже хочеться молитись, але він забув усі молитви. Навіть не може пригадати початок Отче наш. І все силиться вимовити хоч одне слово, та у нього нічого не виходить. Він чує тихі піснопіння десь збоку і вже лишає спроби згадати молитви і починає вслуховуватись у слова... Та вмить він прокидається. Таємниця відступає у темряву. І знову він у корчмі. На підвіконні потріскує каганець, вітер ззовні м'яко б'ється у дерев'яні стіни. Але священик відчуває на губах ледь відчутний аромат ладану. Облизується.Потім піднімається для того, що розігнати залишки мороку. Лавка скрипить і усі, повертають голови до священика.
    - Не засну я напевно до самого ранку, - задумливо каже отець Арсеній.
    - І мені отче теж не до сну, - зітхає Катерина, - іноді здається, що того ранку і не буде зовсім.
    - Не журись, - весело промовляє солдат і неспішно набиває трубку, - нас не буде, а дні так само будут змінюватись ночами і після зими прийде літо.
    - Не літо, а весна, - задумливо каже корчмар.
    - Ну так. Звісно весна,- посміхається солдат і пускає клуби сизого диму.
    Юхим Ілліч дивиться на солдата, на те, як неспішно і з задоволенням той курить свою трубку і сам дістає з кишені олов'яну коробочку з тютюном. Просипавши трошки тютюну на ніготь великого пальцю- він підносить його до носа і різко втягує. Потім кілька разів смачно чхає.
    - Та напевно ніхто у таку ніч не зможе заснути,- каже він, обтираючи спітнілого лоба, - то щоб нам не було з часом нудно- у мене є така думка- давайте по черзі розповідати цікаві історії , які сталися колись з вами. Так ми і ніч вкоротимо та ще й нудьгу відженемо.
    Усім ідея чиновника сподобалась.
    - Але цур казати лише правду і не підбріхувати, - сказав солдат, - ми, панство, до цього часу не зустрічали один одного, той може вже після цієї ночі ніколи більше один одного не зустрінемо- то навіщо нам небелиці розказувати.
    - Згода. І я за це,-промовив чиновник.
    Усі закривали головами, погоджуючись.
    - А хто почне першим розповідати?- спитала Катерина.
    - Та хто завгодно, - відказав Юхим Ілліч, - можу і я. Та, думаю, хай отець Арсеній вирішить- він особа поважна і як то кажуть при усіх регаліях.
    Священик кашлянув, почесав чоло і промовив:
    - Як то ваша ласка- хай першим почне пан корчмар. Він господар цієї благословенної оселі, тож йому і першому Бог у поміч.
    Усі повернули голови до Йосипа. Той на мить ніби розгубився, але одразу ж посміхнувся і сказав:
    - Чому б і не розповісти. То діло гарне. Але спочатку піділяю вам, панове, свіжого меду у кварти, і потім розповім одну історію з мого життя.

    Я народився у Кам'янці.
    Прадавні темно-сірі камені, які пахнуть полином і сонцем. Стіни будинків, які за тьми віків ніби виросли з тих каменів. Неширока річка Смотрич, яка неквапливо тече десь внизу на дні глибокого каньйону. Густі зарості кропиви і такі ж густі вологі тіні. Старі похилі верби бо берегам...
    Я ніколи не був у Ієрусалимі-на землі яку Бог обіцяв моєму народові, але мені завжди здавалось, що та земля і те Святе місто схожі на Кам'янец.
    Такі самі вулички- вузькі і запилені. Так саме там як і тут спішать кудись по своїм справам люди- жиди, вірмени, турки, а може і русини з ляхами. І Смотрич- ніби відображення у таємничому божому зеркалі святої річки Йордану. Мені завжди здавалось, що води Йордану така ж як у Смотричі- кольору глини і піску...
    Батько мій був кам'янецьким ребе. Але бути ребе- то лише поклик душі і крові, а не професія. Ви ж знаєте, що ребе не здатен прогодувати ні себе ні свою сім'ю духовним пошуком і толкуваннями Тори і Талмуду. Тож йому доводилось чимось заробляти на життя і годувати себе і нас.
    Ребе повинен вміти заробити на хліб своїми руками. І тато мій не був винятком.
    І я вам скажу, що він таки був знатним чоботарем. Міг такі черевики справити- на вік вистачить і не зносяться. А як відпаде каблук чи підошва попросить каші- то він все зробить так, що буде як нове, а то навіть і краще.
    Все місто, тай навіть околиці- від Підзамча до Голоскова знали мого батька- Сивого Йосипа і поважали за майстерність і добру вдачу.
    Нас у батька було троє- дві сестри Лія, Малка і я наймолодший. Мама наша, Марія - була на перший погляд жінкою суворою. Та то була не суворість зовсім, а якась рідкісна прямота і безхитрісність. Малознайомі люди її побоювались за гостре слівце, бо вона, бачуть небеса, слова у кишені не тримала. А ось ті, хто її хоч трохи знав- любили і поважали. Нас, дітей вона дуже любила і пестила. Такі пироги зі смотрицькими ковблями готувала, що до сих пір нічого смачнішого я не їв.
    Ще з нами жив дід Алон. Якось він приїхав до нашого дому і с тих пір став жити разом з нами. То був дядько мого тата. Він був дуже старим, але сильним, високим і кремезним. Сивий густий чуб спадав йому за здорового бугристого носа. Цілий день він сидів на дворі і щось стругав своєю сокирою. Бувало, як попросиш його, і мені вистругає гарного дерев'яного меча чи шаблю, а сестрам по ляльці.
    Усе в нас було добре. Але на жаль до певного часу.
    Коли мені було років десять - одинадцять, по всій Україні почались хвилювання. Спочатку доходили лише неясні чутки. До тата приходили його друзі і вони довго про щось говорили. Потім мама почала на вечір зачиняти усі двері і вікна.
    По місту чути було нове слово- гайдамаки. Малим, я не розумів що відбувається. Мені навіть подобалася якась таємничість.
    Але одного разу, коли ми з товаришами грались поміж напівзруйнованих стін Старої фортеці, хтось з старших хлопців почав розказувати про Умань, про погроми і про гайдамаків. Про те, як по Україні ті гайдамаки різали панів, ляхів і жидів. І про те, як ті злі гайдамаки пили кров людську.
    Я слухав і серце моє переповнювалось жахом. Слухав мовчки.
    Та все ж згодом не витримав і спитав старшого товариша- чому ж люди не боронять себе і не вбивають гайдамаків?
    - Бо то нечиста сила. А проти нечистої сили нічого не можна вдіяти. Вони продали дияволові душу, а за те отримали владу над людьми.
    - І зовсім не має ніякого способу проти тієї нечисті? -моєму відчаю не було меж.
    - Чесні люди майже нічого не можуть подіяти. Але ось у жидів є помічник і він їх рятує.
    - Який помічник?
    - Голем.
    - Що то є?
    Я вперше почув те слово.
    Голем то є не людина, але і не привид. То є страшна істота яка створена з землі і глини жидівськими чаклунами для захисту. Голем убиває усіх, хто робить шкоду жидам...
    Але такі розмови про страшне між дітьми постійно відбуваються.
    Багато про що діти балакають між собою...
    Вже наступного разу ми обговорювали русинських відьом і вовкулаків і про те, як відьму чи чорта можна впізнати серед людей на ярмарку.
    Дуже скоро усі ті розмови забулись.
    Та одного разу, я все ж згадав про них.
    Якось жаркого літнього дня, після обіду, батько зібрав усю сім'ю і сказав, що ми на деякий час повині поїхати з Кам'янця до його брата -дядька Лейби. Дядько мешкав у Оринині, недалеко від нашого містечка.
    Батько сказав, що сам він лишиться вдома по справам, а ми всі прямо зараз мусимо якнайшвидше їхати.
    Я дуже зрадів- у дядька Лейби було два сини Міша і Яків і мені вже не терпілося з ними зустрітись.
    А ось мама чомусь заплакала і з нею заплакали мої старші сестри.
    Батько лагідно заспокоював їх. Сказав, що у Кам'янці почались хвилювання.
    -Народець гуляє- казав він, тому залишатись дуже небезпечно.
    - Перечекаєте все те у Оринині- містечку невеликому і спокійному, а як все стихне- повернетесь до дому. Тай, дякувати небесам, і я до вас скоро приїду, так що не журись- все буде добре.
    Батько підбадьорював усіх, але все ж поспішав нас випровадити у дорогу.
    Пожитки були з поспіхом зібрані і вже через годину ми рушили.
    Їхали ми на старенькій критій бричці, запряженій двома підстаркуватими кониками. Правив дід Алон, а ми розмістились позаду, під шкіряним навісом. Я, було, хотів сісти коло діда, та той суворо заборонив.
    Коні йшли неспішно, та все ж споро ми виїхали з міста, проїхавши через височенний кам'яний міст, через Підзамче і нарешті покотили по дорозі на Оринин. Спочатку я з цікавістю розглядав усе навкруги, та коли ми проїхали села і почались одноманітні широченні поля і не часті урочища- я задрімав.
    Прокинувся від того, що бричка різко здригнулась і коні стали. Мама і сестри налякано дивились на мене і мовчали. Я висунувся подивитись, що сталось.
    Ми зупинились на орининському повороті.
    На дорозі стояв чоловік и тримав коней за поводи.
    З лісу у нашу сторону йшло ще двоє. Коли вони підійшли зовсім близько, я побачив що вони обоє якось недобро посміхаються.
    - Хто тут у нас? - весело сказав один з них і близько підійшов до діда.
    Дід мовчки сидів і хмуро дивився. Раптом чоловік зробив різкий рух рукою і дід почав сповзати з брички на землю.
    Серце моє ніби завмерло.
    Більше за все мене вразило те, що ті чоловіки так і продовжували привітно посміхатись.
    - О, у нас тут цілий скарб. Жиди зібрались на прогулянку, - сказав один з чоловіків з кривим оком, заглядаючи у бричку.
    - Тут на всіх вистачить, - голосно зареготавши, показуючи нечисті зуби, сказав він своїм товаришам.
    Сестри налякано заплакали.
    - Не скавуліть. Ми ж вас не збираємось ображати. Навпаки..
    Всі троє підійшли до нас і почали розглядати сестер і маму, ніби прицінюючись до товару. На мене вони уваги не звертали.
    Я ніби скам'нів не то від жаху, не то од відчаю.
    Щось було у їхніх обличчях таке... якась масляна поволока на очах..що таке, від чого мені хотілось схопити камінюку і розбити їм голови. Такої ненависті до людини я більше ніколи у житті не відчував, небеса хай будуть мені свідком.
    Та раптом позаду чоловіків промайнула якась тінь. Ніби птах на мить закрив крилами сонце.
    Я побачив, як у одного з чоловіків посмішка на його не небритому обличчі раптом стала маскою мерця. Чоловік ойкнув, з носу потекла темна кров. Чоловік повільно сповз на землю. Інші двоє здивовано глянули на свого товариша. Та знову тінь чорною іскрою пройшла зліва направо і вмить я побачив, як тіло другого чоловіка, того, що раніше тримав коней, стоїть без голови. Ось була голова і раптом її не стало. Через мить кров фонтаном потекла з шиї, залила все навкруги. Третій, той що з кривим оком, почав несамовито кричати. Та той нелюдський крик жаху зненацька обірвався і перетворився на клекіт.
    Що було далі я не дуже добре пам'ятаю. Мама моя і сестри кричали і плакали. Плакав од страху і я.
    Та пам'ятаю, як дід Алон тягнув за ноги розтерзані тіла тих розбійників у лісову чащобу, як всадив усіх нас до брички і ми поспіхом поїхали до Оринина.
    Коли ми були вже у садибі дядька Лейби і він і його товста дружина тітка Марія заводили маму і сестер до великого будинку, я підійшов до діда Алона, який поравська з конями. Сіра жилетка та сорочка на його животі зліва була розпороті. Але крові не було. Він подивився на мене і посміхнувся. Потім тихо сказав:
    - Лише чиркнули мене. Ось, одежу зіпсували, бачиш.
    Я протягнув руку і обережно доторкнувся до діда. Пальці відчули не м'яке тіло, а щось тверде і тепле,наче глиняний глечик.
    ..Вже через два дні дід сам поїхав за батьком. Батько приїхав до Оринина через неділю, але приїхав один. Коли я спитав його за діда, батько сказав, що старий лишився у Кам'янці по справах.
    Ще через місяць до Кам'янця зайшли урядові війська і хвилювання гайдамаків було придушено.
    Невдовзі і ми усі повернулись до нашого міста.
    Але діда Алона у нашому домі я більше не бачив.
    Мені сказали що він повернувся до себе до дому в Сатанів і там невдовзі помер від старості.
    Але я точно знаю, що дід не поїхав і не помер. Багато разів мені здавалось, що я бачив його серед вузьких вуличок Кам'янця. Декілька разів я помічав його згорблену і широкоплечу фігуру серед торговок і натовпу місцян на ярмарку. Я біг за ним, хотів догнати, та ніколи так і не зміг те зробити.
    Я точно знаю, що дід Алон і був тим самим големом.
    А створив його мій батько- кам'янецький ребе і чоботар старий Йосип.

    Усі мовчки сиділи і слухали. У печі потріскували дрова. Було тепло і затишно.
    Корчмар ще деякий час сидів мовчки, ніби додумуючи свої думки. Потім, ніби прокинувшись, одним махом допив мед і гримнув кухолем о стіл.
    - А підігрію я вам зараз свого вина, - голосно сказав він.
    - То все буде за рахунок закладу- невеличкий подарунок. Може старий жид зробити подарунок? А то така ніч особлива- ніби кінець світу настає.
    Він пішов до прилавку, і став поратись з глечиками. Налив вина у невеликий баняк, кинув жменю духмяних трав і поставив те все на вогонь.
    - Чого тільки не буває на світі, - задумливо сказав Юхим Ілліч і перехрестився.
    Катерина заохала і теж перехрестилась.
    - Так. Чого тільки не буває на світі Божому..,- задумливо промовив отець Арсеній.
    Старий солдат неквапливо дістав кисет, відсипав тютюну, підійшов до печі і від тоненької щепи розкурив трубку. Пустивши клуби диму він так само неквапливо повернувся на своє місце за столом.
    Тим часом корчмар вже розливав гаряче вино по келихам.
    - Пийте, панове, на здоров'я. А хто захоче ще- черпайте собі з баняка.
    Усі почали дякувати Йосипові і випили за його здоров'я.
    - А тепер хто розкаже свою історію?-спитала Катерина.
    Усі подивились один на одного.
    Старий солдат кашлянув, пригладила сиві вуса, витягнув трубку з рота і пустивши клуб густого диму сказав:
    - І у мене на віку було теж багато цікавого. Можу, коли ваша ласка слухати, і я щось розказати.

    Забрали мене у солдати що зовсім молодим хлопцем. Хоч Бог і не дав мені гренадерської статі, та все ж природна сила і спритність і у мене були. Бувало почнемо з товаришами задля жарту боротися між собою - то майже ніхто не міг зі мною справитись. Міг я одразу запримітити слабкість свого супротивника- цьому я не вчився, то була така моя вдача. Усі бачили- ось проти мене здоровенний богатир, але я бачив дещо інше- повільного неповороткого здорованя. Іншого разу проти мене виступав силач з сильними, мов кліщі коваля, руками, але я бачив слабку спину і слабкі коліна. Та найголовніше- умів скористатись тими слабкостями мого супротивника. Я немов той вуж, вмів вчасно вислизнути з більш сильних рук, схопити суперника чи то за шию, чи за ногу і так звалити на землю. Там де не вистачало сили- брав кмітливістю.
    Спочатку служив я у пушкарях, та якось до мене підійшов незнайомий, увесь засмаглий немов циган унтер офіцер, і запропонував перейти до пластунів.
    - Це тобі не вози разом з кіньми тягати, - сміючись казав він, - у нас усі молодці верхи їздять і без важкої зброї. А запримітив я тебе давно- бачив, як ти у корчмі пики місцевим силачам товк... Не силою брав, а хитрістю, розумом і спритністю. Такі нам і потрібні...
    Зацікавила мене та служба і з часом усе владналося і почав я служити пластуном.
    А пластуни, я вам скажу особлива служба. Нас у команді було десяток людей- два офіцери, два унтери і шість солдатів. Молодці як на підбір. А коли йшли у вилазку- то усі були рівні- що простий солдат, що офіцер. Їл з одного котілку і з одного ножа, пили з однієї фляги. А деколи доводилось і спати під одним кожухом. Усі стояли один за одного. Були ми між собою немов брати.
    Ехх, але ж багато з нас і не поверталися з вилазок- гинули хлопці серед чужих земель і серед чужинців і ворогів..
    У солдата важка робота, але і у нього інколи буває відпочинок. Та не в нашій команді. Коли військо на відпочину- у пластунів як раз і починаються маневри.
    Чи то день, чи то ніч, а ми все ходимо, бігаємо по полям, по лісам, у воді пливемо, по горам повземо. Ми як ті звірі- зовсім здичіли, але саме того від нас і хотів наш командир- пан капітан Кондратюк, або як ми його між собою називали Сіромаха. А називали ми його так, бо хоч і зовсім молодим він був, але чуприна і вуса у нього були зовсім сивими, як у діда. Нам він дозволяв себе називати Сіромахою, але тільки на вилазках, коли усі свої. Серед чужих- на витяжку і Ваше благородіє. Бо то є служба і без субординації ніяк не можна.
    Одного разу, під час турецької кампанії, були ми з загоном у Чорногорії- це така земля серед балканських гір, де живуть наші брати православні християни і яких турок завжди хотів прибрати собі під каблук. Тож пішли ми у ту землю, аби помогти нашим братам християнам захиститися від проклятого турка. Військо наше стояло табором у підніжжя високих гір. Наш загін облаштувався у невеличкій хаті єгеря трихи вище, на схилі гори. Місця ті були дикі і майже безлюдні. Лише невеличкі нечамті містечка і одинокі напівдикі хуторці серед високих непривітних гір.
    Неприятель отаборився по іншому боці гірського кряжу, ближче до моря.
    Ми знали, що скоро наш загін відправлять у розвідку, тож поки був час -ми приводили себе, свій одяг, зброю до ладу. Валько- земляк мій з Красилова- знатний куховар і неперевершений майстер безшумного зняття вартових, готував вечерю, я точив ножі, хтось з хлопців чистив мушкети і пістолети, хтось натаскав води і чистив та прав обмундирування, а хтось і сам полоскався у великій діжці.. Короче кажучи, усі були зайняті ділом. Та раптом я почув стукіт копит. До нас прискакав, підіймаючи кур'ян, посильний від командувача. Поспіхом переговорив з нашим Сіромахою і поскакав назад. А наш командир, нахмуривши сиві брови, почав поспіхом збиратись.
    - Терміново викликають до ставки, - буркнув невдоволено капітан. Анатолій Іванович, ти за старшого,- кинув він прапорщику Вашкевичу- молодому роками, але відчайдусі і знатному стрілку з рушниці. Той повільно кивнув.
    Усі зрозуміли, що скоро буде якесь діло. І точно, коли Сіромаха повернувся через кілька годин, вигляд у нього був задумливий і стривожений. Спочатку він про щось тихо розмовляв з Вашкевичем. А ми усі займались своїми справами, та лише час від часу кидали на них короткі допитливі погляди.
    Через деякий час черговий кликнув унтера Азатовича, Валька і мене до командира.
    Серце моє зачастішало у грудях - так завжди було, коли починалось якесь діло.
    Сіромаха зібрав нас до себе, подивився на кожного з під своїх сивих брів і почав тихо говорити.
    - Коло перевалу, там де тече річка, є невеличке містечко, називається Чорний млин. Зовсім маленьке. Останнім часом там жило коло п'ятнадцяти сімей, не більше. Так ось наші передовий загін зупинився учора вечером у тому селі. Та вночі там щось сталось. З передового загону, а це тридцять бійців ні одного не лишилося. І коні усі зарізані. Так, ніби їх вовки рвали.
    - А що місцеві? Вони ж наші, православні?- спитав прапорщик.
    - А з місцевими теж саме, що і з нашими- ні одного живого не лишилось.
    - Пастухи гнали отару до води, зайшли у містечко, а там ні одної живої душі, лише мерці.
    - Матір Божа.., - Азатович перехрестився,- хтож то міг бути?
    - А це нам і треба з'ясувати. На збір- півгодини. Їдемо тільки ми четверо. Ще з нами провідник. Друга команда, також з чотирьох чоловік буде готова вирушити завтра в після полудня нам на допомогу, якщо ми не повернемось. Завдання у нас наступне - провести розшук, хто вчинив те все у Чорному млині. У бойове зіткнення по можливості не втупаємо- бо то вже не наша справа.
    - По нашому війську вже пішли шкідливі чутки, тож нам треба не багато не мало- привести до ладу бойовий дух усього війська. Зрозуміло?
    Ми мовчки закивали. Здається все було зрозуміло.
    - Тож вперед. Через півгодини вирушаємо. Сіромаха піднявся.
    У дорогу ми вирушили майже нічого з собою не беручи- лише зброя, запас води,порох та невеличкий похідних казанок. Їжу планували роздобути вже на місці.
    Дорогу нам вказував провожатий- хлопчина пастух Драко, один з тих двох пастухів, які були у Чорному млині і на свої очі все бачили. Валько посадив його на запасного коня, та повод тримав сам, не довіряючи хлопцю.
    Спочатку їхали ми долиною, та вже зовсім скоро дорога пішла під гору. Деінде по схилах зустрічались невеличкі хатки пастухів. Але ні людей, ні тварин ніде не було видно.
    - Люди поховалися в гори, - ніби читаючи наші думки, тихо сказав Сіромаха. Його блакитні, ніби вицвівші на сонці очі, уважно неспішно оглядали схили. Я сам, повторюючи за ним, стежив за місцевістю, старався не послаблять уваги.
    Хлопчина щось забелькотів по своєму, вказуючи між двох осокорів.
    - Там є стежка, - сказав унтер, покручуючи рудий вус.
    - Коротка дорога?- голосно спитав Сіромаха у пастушка, - коні пройдуть?
    Хлопець показав вказівного пальця і потім на кожного з нас, і знову щось забелькотів.
    - Ну то зрозуміло, - каже, що по одному проїдемо,- більше здогадався ніж переклав унтер.
    Ми вишикувалися в колону і повернули на ледь примітну стежку. Дорога лишилась праворуч, а потім і зовсім пропала за кам'яними насипами та густими заростями кизилу. Ми повільно їхали поміж величезних валунів, які то тут то там нависали над головою. Хлопчина замовк і лише налякано озирався на кожний звук.
    Попереду їхав Валько, за ним в поводу у Валька пастушок Драко, потім Азатович, за ним я, а у хвості загону, трохи відставши Сіромаха. Для кожного з нас атаман вибрав сторону, за якою ми повинні були спостерігати. Я дивився праворуч, туди, де лишилась дорога. Тепер по моїй стороні були лише густі зарості і прозоре синє небо. У нас на Поділлі не таке небо- у нас більше синього. А тут небеса ніби вигоріли від щедрого сонця.
    Я їхав і згадував батьків і рідні край, та уваги не послабляв. Очі і вуха робили свою роботу, пальці гладили теплу рукоять шаблі.
    Через деякий час вузька стежка трохи роздалась, крутий підйом поступово став більш пологим. Попереду із-за гори вдалині я побачив глиняні дахи невеличких, точно намальованих будиночків.
    Хлопчина став тикати пальцем:
    - Црні млин, Црні млин!
    Містечко тіснилось між двома високими кам'янистими горами у невеличкій долині.
    Стежка вивела нас на дорогу, а потім на вузький кам'яний міст. Десь внизу шуміла річка. Попереду, за мостом починались городи, а вже за ними невеличкі, гарні кам'яні будинки з вузькими, мов бійниці, вікнами.
    Не знаю чому, але ці місця мені одразу не сподобались. Щось тут було таке... Не знаю як сказати.. чогось ніби не вистачало.
    - Валько, а спитай но у хлопця, - промовив Сіромаха, - чи є ще якісь дороги з цього містечка, окрім тої, по якій ми їдемо?
    - То як його спитати, якщо я по їхньому ні бельмеса? Гей, чорнявий- Дракон, іди но сюди.
    І Валько почав розмахувати руками і голосно, ніби пастушок був глухий, втолковувати запитання, а хлопчина так само голосно щось відпрвідав йому.
    Усі лише посміювались, та Валькові не заважали. І точно- вже через деякий час, Валько з задоволеною усмішкою під'їхав до командира.
    - Каже, що доріг більше немає, але можна пішим пройти стежками зі сторони перевалу. Валько показав рукою туди, куди вже починало клонитись сонце.
    Коли під'їхали до першого будинку- усі спішились. Вузькими мощеними вуличками лише розгулював вітер. Ні людей ні тварин не було видно. Я дістав пістолет і товкнув двері. Унтер йшов із саблею трохи позаду. Як тільки я ступив на поріг- я все побачив. У сінях ничком лежав чоловік у темній калюжі крові. Над ним вже гуділи жирні мухи. Обережно обійшовши тіло, я пройшов далі у кімнату. Коло вузького вікна за столом сиділа стара жінка. Очі її були відкриті, але в них застигла смерть. Придивившись, я побачив, що частини шиї зовсім не було, кров залила усю спідню сорочку. Я відкрив віконце, щоб хоч щось розгледіти у напівтемряві кімнати. Серце моє колотилось у грудях, та я намагався глибоко і спокійно дихати, щоб заспокоїтись. І поступово серце стало битись рівніше і спокійніше.
    Унтер зайшов за мною у кімнату, нахилився до тіла:
    - Що її убило?- задумлив сказав він,- на неї ніби дикий звір напав.
    Ми поступово обійшли усі будинки- добре, що їх було мало. То тут то там ми знаходили тіла людей і домашніх тварин. По вулицям лежали розтерзані солдати і коні. Усі вони були вбиті не вогнепальною зброєю, не зарублені шаблями, а їх ніби биті ціпками з гострими зубами. Декілька разів на подвір'ях я бачив тіла собак, які були розірвані на шматки. Ніби ті, хто все це вчинив, особливо ненавиділи цих тварин божих.
    Сіромаха у будинки майже не заходив. Спочатку лише уважно оглянув декілька хат, а потім став ходити по вулицям, дивився на стіни і огорожі, на двері і вікна будинків, показав на колінах по дорозі- взагалі робив щось дивне, але ми йому не заважали, бо знали- кращого слідопита немає в усьому війську. Пастушка він тримав коло себе.
    Все те я вже згадував згодом, коли пройшов деякий час, а в той момент душа і серце мої ніби завмирали від жаху і люті. Хто міг таке вчинити? Це мертве містечко було повно тіл чоловіків, жінок, дітей, старих, багатих і жебраків, по дорозі і у хлівах лежали розтерзані тварини - нікого не оминула смерть. І над всім тим вже гуділи рої мух, а по вуглах вже шаруділи пацюки.
    І ось ми, пришлі чужі люди, ходимо тут і дивимся на вулиці мертвого міста, міркуючи, хто міг те все зробити.
    Після того, як ми обійшли усі будинки, Сіромаха зібрав нас на центральній площі, біля кам'яного фонтану.
    Після побаченого настрій в усіх був так собі. Але саме діло заставляло триматись бадьоро і не розкисати.
    Сіромаха дивився на усіх нас з під лобу.
    - Ну що, є якісь думки та ідеї?
    Хлопці деякій час мовчали, лише дивились на командира, згодом, не витримавши, тихо заговорив унтер.
    - То ніби лис увірвася до курника.. Нікого не лишили живих- то ніби якась емблема..Той, хто це все вчинив- ніби хотів щось нам сказати. Чи нас налякати?
    - Як думаєте- скільки їх було? - спитав Валько,- мені здається, що десяток точно..Працювали- одними ножами чи то ціпками..
    - А як вони зайшли? Пішки? Є сліди лише від коней передового загону- більше слідів я не бачив...- я і сам вголос роздумував.
    - Правильно, слідів і не має, - схвально сказав Сіромаха. Помовчавши, промовив:
    - Тут якісь дивні речі. Мені здається, що тут був всього один або декілька людей і зайшли він сюди без коней.
    - Як таке може бути,- унтер здивовано подивився на командира.
    - Не знаю як, але я не побачив слідів коней- то є факт. Але знайшов я ось це- Сіромаха підняв руку. Між пальцями був жмут бурої шерсті.
    - На огорожі, коло церкви знайшов. Там зарості терену.
    Усі уважно стали роздивлятись. То був великий жмут шерсті чи то з вивернутого кужуха, чи то від якогось кудлатого звіра.. колір був чи то брудно сірий, чи то бурий..
    - Ніби цап пробирався через терен,- сказав Валько.
    - Цей цап перетнув горло он тій старій бабі, - Сіромаха показав на тіло, яке лежало на кам'яних сходах церкви.
    - І ще подивіться сюди.
    Сіромаха пішов до жінки.
    Ліворуч, коло сходів були невеличку грядки з квітами. Командир показав рукою на спушену землю. Уся придивились уважно і серце моє йокнуло. На землі чітко було видно слід. Слід від величезної, розміром з мою долоню вовчої лапи.
    - Що це? - унтер підняв здивовані очі на командира.
    - Це слід вовка.
    Помовчавши трохи, ніби розмірковуючи, чи треба ще щось говорити, згодом він тихо сказав:
    - Це слід вовкулака.
    - Як таке може бути? Може то величезний пес який..?
    Сіромаха зморено усміхнувся.
    - Може і пес.
    - Але пес хіба міг порізати півсотні людей? Валько не моргаючи дивився на слід.
    Я сам відчув, як волосся на голові почало падійматись. То був якийсь тваринний первісний жах. Такий жах, який неможливо перебороти. Я швидко обернувся, відчуваючи, що на мене із-за темних вікон будинку хтось дивився. Але там нікого не було- лише вітер колихав фіранки у відкритому вікні.
    - Що будемо робити, вашбродь? - спитав я хоч щось, аби вийти з того стану жаху.
    - А що нам лишається? Попробуємо вполювати ту нечисть.
    І ми почали готуватись до полювання. Валько як міг, розпитав пастушка про навколишні села і дороги. Виявилось, що найближче містечко Тридуб'є за перевалом - там, де вже хазяйнували турки. Верхи їхати- увесь світовий день. Туди ще є гірська стежка, але там пробратись зможи лише піший. Тією стежкою до Тридуб'я йти пару годин. Сіромаха одразу ж наказав показати ту стежку. Пастушок спочатку не хотів- видно було, що дуже хлопчина переляканий, та Валько дав легенького стусана постушкові і той одразу ж повів показувати коротку дорогу. Ми вийшли до старого цвинтару, за церквою. За покритими мохом хрестами, здавалось, була лише скеля, та підійшовши ближче, ми побачили вузьку стежку, яка вела між заростями до непримітної тріщини у скелі. І там, на густих колючих гілках кизилу я знову побачив ту буру шерсть. Шерсть вовкулаки.
    Унтер обережно зняв пальцями буре пасмо і подивився на командира
    - Так. Та нечисть саме тут і йшла.
    - Все, повертаємось.
    Командир не обертаючись, швидко пішов назад, у сторону церкви. Ми усі здивовано переглянулись, але сперечатись ніхто не став. Один за одним пішли за Сіромахою- значить йому видніше.
    Ми сіли коло колодязя, недалеко від церкви у круг.
    - Завдання у нас - розібратись, хто те все вчинив. Але те діло таке...делікатне, словом, якщо я доповім по начальству про вовкулака- думаю, то буде моє останнє завдання.
    - І що ж нам тепер робити? - запитав Азатович.
    - Влаштуємо полювання. І приб'ємо ту нечисть- скільки невинних християнських душ у землю лягло! Піду я в ту тріщину між скелями сам і попробую виманити вовкулаку...
    - Як це сам? - знову не втримався унтер.
    - Питання будут пізніше, а тепер слухайте уважно. Я піду і лише виманю його сюди. Ви розкладете дрова на кладовищі у нпівкруг і як почуєте свист- підпалюйте. Іван, - Сіромаха подивився на мене,- ти будеш у засідці на дзвіниці, он там,- він вказав рукою на віконце зверху, якраз навпроти кладовища.
    - Твоє діло- вцілити у того, хто вийде з тих скель.
    -Валько і Азатович- ви повинні підпалити дрова і швиденько відступити до церкви. Ваше завдання- вогонь. У ніякому разі ви не повинні вступати у двобій. Зрозуміло? І ще одне діло на вас- лишити на виході з тріщини хомут.
    - Який хомут? Кінський?
    Валько здивовано подивився на командира.
    - Так. Саме кінський!
    - А знаю для чого! - я згадав, як чув від старих людей у Почаєві, - якщо вовкулака переступить через хомут- то обернеться з вовка на людину.
    - Не знаю, допоможе те все, але спробувати треба. І тримайте пістолети і шаблі наготові. Та все ж надійтеся не на зброю , а на кмітливість і швидкість.. Зрозуміло? Але ти, Іване, - повернувся Сіромаха до мене,- ти саме надійся на свою рушницю. І хлопчина хай буде коло тебе. Питання?
    - Вашбродь, я як це ви один підете туди, - запитав унтер, протираючи потилицю.
    - Це моя справа як. Але того нелюда я сюди витягну- будьте певні. Головне- щоб ви свою справу чітко зробили.
    Сонце вже починало клонитись на захід. Валько споро приготував юшку, я допомагав йому- обійшов кілька погребів і приніс копченого м'яса, хліба і овочів. Хлопчина вився коло мене.
    Азатович з командиром довго ходили коло кладовища і про щось тихо говорили. Та коли смачно запахло від невеличкого похідного котла- і вони підійшли пообідати. Я, було, приніс глечик вина, який знайшов в одному з погребів, але командир так глянув на мене, що вино я хутко заховав. Помолились і почали трапезу. Їли мовчки, кожен думав про своє.
    Після обіду- я одразу ж пішов облаштовувати своє місце на дзвіниці. Притягнув стола, розклав рушницю і пістолети, порох і набої.
    Азатович і Валько тягали дрова, складали їх напівкільцем навпроти тріщини. За ними бігав пастушок і допомагав їм.
    Сіромаха зняв китель і лишився в одній сорочці. Він не став брати з собою пістолети- лише на ремені залишив свою угорську шаблю з широким верхів'ям і сховав за халяву короткий ніж. Побачивши, що я з дзвіниці за ним стежу- він махнув мені рукою і посміхнувся.
    Сонце невпинно схилялось на захід, ховаючись за гострі скелі. Повіяв легкий вітерець. Тіні загострилися. Наближався вечір.
    Я облаштував собі гніздечко коло вікна на дзвіниці. Хлопчина піднявся до мене і куняв після обіду в кутку на сіні. Унтер і Валько сиділи коло дверей церкви і пускали дим своїми короткими трубками. Дрова були розкладені і политі олією.
    Недалеко від тріщини у скелі, Валько також підготував дві купи дрів- коли почне смеркатись- можна буде розпалити багаття для того, щоб хоч щось було видно у темряві. Сіромаха пішов годину назад. Шмигнув у тінь тріщини, як пловец пірнає у темну воду, щез, ніби його ніколи і не було.
    Ех, відчайдуха, а не командир. Зовсім не має він страху. Але і сперечатись і відмовляти його від того, що він задумав ніхто ніколи не наважувався.
    Через деякий час, коли почало темніти, Валько розпалив вогнища на кладовищі. Від вечірнього вітру тіні від хрестів і дерев дрижали на стінах скелі. Здавалось, що то мерці постають зі старих могил і повзуть по темній траві, по стінах. Хоч я багато побачив на своєму віку, але чесно признаюсь, було тоді мені моторошно. Хотілось подалі бігти з того проклятого місця. Я перехрестився, ковтнув вина зі своєї шкіряної баклаги, та раптом почув відчайдушний свист.
    То був умовлений сигнал від нашого Сіромахи. Серце моє заколотилось несамовито. Я прицілився у сторону тріщини і бачив боковим зором як Валько і Азатович бігають з факелами між кам'яних хрестів і підпалюють дрова. Коли вони вже бігли у сторону церкви, раптом тінь, немов чорна блискавка, кинулась зі сторони скелі. Все те було так швидко, що я не встиг зреагувати. Палець смикнувся на спусковому гачку, та все ж я не вистрелив.
    То був величезний чорний вовкулака. Він скочив у сторону Азатовича. Унтер встиг зреагувати, повернувся і встомив факел у темну тінь . Я відчув як піднімається волосся на моїй голові. Пролунало нелюдське виття того страшного звіра. Напевно Азатович встомив палаючий факел туди, куди треба. Але через мить я вже чув хрускіт, немов хтось наступив на сухе гілля.
    То був хрускіт кісток унтера.
    Факел відлетів у сторону. Я вистрілив у вовкулаку. Я бачив, що куля попала у ціль. Чорна тінь здригнулась, голова вовкулаки повернулась і я побачив палаючі червоні очі, які шукали мене. Мої руки самі по собі швидко перезаряджали рушницю. Та сам я не зводив очей з вовкулака. У мене на очах, одним коротким рухом він одірвав голову унтеру і голова покотилась по землі немов гарбуз. Валько тим часом був вже коло дверей. Спасіння було поруч. Валько схопився рукою за двері та одним стрибком чорна тінь наздогнала і його. Я вистрілив ще раз. І знову попав, та це лише більше розлютило вовкулаку. Той схопив Валька за ногу.
    Нещасний намагався відбиватись, але то було марно. З нелюдською силою, ніби граючи, вовкулака відірвав ногу і навідмаш вдарив Валька у груди. Я лиш почув короткий крик, який одразу обірвався. Страшний звір знову підняв голову догори і став шукати мене. Я прицілився між червоних палаючих очей і вистрелив у третій раз. Куля попала прямо у ліве око. Вовкулака взревів од болю і став кидатись між могил, вивертаючи хрести. Але не міг перестрибнули через багаття, яке горіло з усіх боків. І тут я побачив ще одного звіра, вовкулаку- трохи меншого, усього сивого. Той звір одним стрибком скочив на плечі раненого і з несамовитою люттю став його дерти і кусати. Почалась смертельна битва. Вовкулаки виривали один у одного шматки м'яса. Вони качались по землі, по палаючим дровам, по камінню. Я бачив, як сивий вовкулака почав брати верх. Його супротивник почав відступати в сторону тріщини.
    Одна думка засіла в моїй голові. Я не відчував страху. Я схопив правою рукою заряджений пістолет, а лівою кінський хомут і кинувся по сходах вниз. Пробігаючи, лише крикнув хлопчині сидіти тут, та той мене не чув- обома руками він закрив вуха, сидів в кутку і дрижав од страху.
    Я вибіг на двір і кинувся навпростець до тріщини. Я випередив раненого вовкулаку на кілька кроків. Кинувши перед тріщиною хомут, я почав задкувати у пітьму між скелями. Ранений вовкулака переступив через хомут, зробив декілька кроків і упав на землю. Сивий звір наздогнав його, підняв величезну лапу і хотів встромити свої гострі пазурі у жертву, та раптом по його тілу ніби пройшла хвиля тремтіння. Він опустився на без сил поруч зі своєю жертвою.
    Щось почало відбуватись. У пітьмі я майже нічого не бачив, чув лише тріск кісток і зубний скрегіт. Мені вже самому на мить здалось, що я мертвий і знаходжусь у самому пеклі. Смертельна туга увійшла у моє серце і живіт.
    Я не скільки бачив, а відчував всім своїм єством темні тіні, які звивались по землі наче величезні змії.
    Та ось тіні застигли і враз настала тиша.
    Лише потріскували дрова на кладовищі. Виставивши руку з пістолетом перед собою, я став повільно наближатись до темних фігур які застигли на землі.
    Коли я підійшов ближче, я побачив двоє людей.
    Наблизившись майже впритул і готовий у будь яку мить вистрелити, я опустився на одне коліно. У примарному світлі полум'я, яке ледь пробивалося через зарості навколо тріщини у скелі, я впізнав одного- то був Сіромаха, наш командир. Інший був чорнявий, стрункий молодий хлопець з темною короткою борідкою. То був турок- їх я бачив багато і сплутати не міг. Обоє були без одягу. Тіла були вкриті страшними ранами. Я доторкнувся до скрученої руки командира і відчув холод мертвого тіла. Потім доторкнувся до руки турка- той самий холод. Я опустив курок і засунув пістолет за ремінь. Обережно за руки я витягнув тіла через тріщину на кладовище, ближче до світла. Потім пішов до дзвіниці і перевірив- як там пастушок. З ним здається все було добре. Т
    Переляканий, але головне цілий.
    Я махнув йому, щоб він йшов зі мною. Спочатку хлопчина упирався і несамовито тряс головою, але після стусана він одразу почемчикував за мною униз.
    Разом ми обережно відтягнули тіла до порогу церкви.
    Я приніс води і пообтирав обличчя Азатовича, Валька і Сіромахи. Турка я не чіпав.
    Ось поряд, на холодній кам'янці плиті, перед дверима церкви, лежали жертви разом зі своїм вбивцею. Я вдивлявся у їхні обличчя. Молодий чорнявий турок. Мій командир Сіромаха- хоч і сивий, але він вже ніколи не стане старим. Розсудливий Валько, мій товариш і знатний кулінар. І Азатович, поважний унтер офіцер, один з помічників Сіромахи. Я ніби хотів їх усіх закарбувати у своїй пам'яті. Мені здавалось- скільки я буду пам'ятати ці обличчя- стільки вони будуть жити. Не звичайним життям, а якимось іншим, потойбічним, та все ж життям.
    І я запам'ятав їх усіх.
    Я стояв там і вдивлявся у проклятого турка і нещасного Сіромаху. Що ж таке з ними сталось, що вони стали звірми? Один став звіром для того, щоб все навколо себе знищувати з нелюдською жорстокістю, а інший став звіром, щоб протистояти тій чорній силі, тому страшному мороку.
    Вже стільки часу пройшло з тих пір, мені іноді здається, чи не привиділось все те мені? Чи не вигадав я те усе? Не знаю, що вам відповісти.. Та ні- все те я бачив власними очима і Господь допоміг мені пережити ту страшну ніч. Багато чого я після того бачив страшного, багато чого пережив, але події тієї навіки закарбувалося на моєму серці.
    Якось я зловив себе на думці, що вже зовсім не пам'ятаю облич своєї мами і тата- зовсім не пам'ятаю! Та мертві обличчя тих людей завжди у мене перед очима.
    Ось такі справи.
    Старий солдат якийсь час сидів мовчки, опустивши голову, ніби намагаючись щось ще сказати. Але лише важко зітхнув і опустив голову, ніби опустив важку ношу. Потім дістав трубку і почав неспішно набивати її тютюном.
    Усі дивились на нього і мовчали.
    Згодом отець Арсеній делікатно кашлянув, засовгався на лаві. Потім промовив хрестячись:
    - Хай Господь і Божа матір приймуть душі убієнних до садів небесних.
    - Хай приймуть..,- задумливо повторив Іван і важко зітхнув.
    - Боже, які жахи бувають на білому світі,- мілко хрестячись сказала Катерина.
    Корчмар піднявся і пішов до печі. Підкинув дрова і знову поставив на вогонь невеликий баняк з вином. Підлив води, кинув пучок духмяних трав і додав кілька ложок меду.
    Коли повернувся, став розливати гаряче вино по келихах.
    - Пригощайтесь, вельмишановне панство.
    Усі випили. Та ще деякий час сиділи мовчки, роздумуючи над дивною історією старого солдата.
    Потім заговорив Юхим Ілліч, звертаючись до священника:
    - Отче, бачу що ви дуже поважна духовна особа. І напевно багато спілкуєтесь з різними людьми. Дуже хотілось би і від вас почути якусь душеспасительну історію.
    Отець Арсеній подивився на Юхима Ілліча, посміхнувся і обережно поставив на стіл олов'яний келих з паруючим вином.
    - Напевно можу і я щось вам розказати... Зараз на вулиці така завірюха і холод, а мені ось пригадалась одна дивовижна історія, якої я по божому промислу, був свідком у теплій, зігрітій щедрим південним сонцем землі. Це та земля, по якій ступав своїми ногами сам Господь Бог. Назва їй- Палестина.
    - Отче, то ви були на Святій землі!?
    Катерина сплеснула руками.
    Усі здивовано подивились на отця Арсенія.
    -Так, довелось бувати,- скромно посміхаючись сказав священик. Потім прокашлявся і промовив:
    - Тож, коли ваша ласка, слухайте мою історію.

    1.3.Історія священика
    - Шість років тому покликав мене до себе один поважний і багатий чоловік. Звали того чоловіка Олекса Тихий. Хоч прізвище і було у нього лагідне- сам же він, упокій Господи його душу, був за життя, чесно кажучи, ще той галабурдник. Люди його побоювались- бо був він крутого нраву. Сусіди хоч і вітались з ним при зустрічі, та все ж обходили стороною. Бо, не дай Боже, підпадеш під його гарячу руку- можна було і без голови лишитись. І всі знали, що те зійде йому з рук. З жандармами та начальством той Олекса міг домовитись- чи грошима, чи подарунками, чи ще чимось, але усі походеньки завжди сходили йому з рук.
    У молодості, кажуть, міг він і на лісовій дорозі роздягнути людину до нитки, а то і ножа у хід пустити..
    Та ось минули роки, став Олекса старим та хворимим. Не міг вже він більше займатися своїми темними справами. І видно, потроху став задумуватись про свою грішну душу, про те, що чекає його на тому світі. І ось -то монастир одарить щедрими дарами, то допоможе у ремонті каплички..
    І от одного разу, у передвечірній час, під'їхала до нашої церкви бричка Олекси. Правив бричкою найближчий його слуга- одноокий Тарас.
    Тільки но закінчилась вечірня і я збирався потрапезничати.Але загриміли двері і у сіни важкою ходою зайшов, поблискуючи єдиним оком Тарас. Коротко вклонився і просив мене якомога швидше їхати до свого хазяїна.
    Я, було, почав віднєкуватись, та Тарас узяв мене за руку і наблизившись впритул, тихо промовив:
    - Пане отець, їдемо невідкладно, бо не доживе до ранку пан Олекса. А перед смертю дуже він хоче побачити вас.
    І так блимнув на мене тим єдиним оком, що я, незважаючи на пустий живіт, швидко зібрався, узяв у алтарі Святі дари і ми відправились у дорогу.
    Олекса Тихий лежав на широкому ліжку у подушках, важко дихав і стогнав . Побачивши мене він дуже зрадів. Важким рухом руки випровадив з кімнати усіх домашніх і ми лишились двоє.
    На сповіді він задихаючись розказував про свої страшні гріхи. Але хіба є у Бога щось неможливе? Любого найгіршого грішника Бог приймає у свої обійми, якщо той щиро кається. Тож думаю і цього грішника Господь прийняв до райського саду бо каявся Олекса нелукаво і відверто.
    Після сповіді, коли я вже почав збиратись, Олекса раптом сказав мені:
    - Отче, гріхи мої дуже великі і боюсь я, що не пустить апостол Петро мене до райських воріт. Тож у смертний час прошу вас поїхати у Єрусалим до Голгофи і там служити молебень по моїй грішній душі.
    Я лише відкрив рота і навіть не знав що казати. Де я і де той далекий Єрусалим. Я ж далі Почаєва і не був ніколи. Як поїду туди, за які кошти.. Та не став слухати мене Олекса. Махнувши рукою, щоб я замовк і важко дихаючи, сказав мені, що гроші і все що потрібно на дорогу він дасть. Мені ж, після його похорону потрібно буде вирушити у далеку дорогу.
    Кликнув свого слугу Тараса, управляючого Кочергу, і у їх присутності вимагав, щоб я Богом клявся у тому, що виконаю його останнє прохання.
    І я погодився.
    Тієї ж ночі Олекса Тихий преставився. А ще через сорок днів, відслуживши панихиду, я відправився у дальню дорогу до Святої землі.
    Спочатку шлях мій пролягав до самої Одеси. А там, з іншими паломниками, я сів на великий корабель, який відправлявся до Палестини.
    Я був наче у ві сні. Усе своє життя окрім Кам'янця і Почаєва- нічого більше я не бачив. А тут величне приморське місто Одеса, Чорне море, якому немає ні кінця ні краю. Я дивився на все те і лише як міг, молився за новопреставленого раба божого Олексу і за свою долю.
    Ех...
    Та молитися- то важкий труд. Один великий святий казав- молитися зі іншого- це те саме, що кров проливати.
    Через три дні наш корабель вирушив до Святої землі. Шлях наш був до Яффи- приморського містечка вже на Палестинському березі.
    У довгій дорозі я перезнайомився з багатьма паломниками- простими селянами, місцянами, поміщиками, монахами, священиками та архієреями, які так само як і я направлялись до Святої землі.
    І коли наш корабель дістався до Яффи- у мене навіть вже були друзі- моя землячка з Кочубіїва Олена- вдова сільського старости і відставний солдат Микита з Кодими, який хотів стати монахом у монастирі Герасима Йорданського.
    По прибутті, коли паломники кинулись з корабля на довгоочікувану землю. Усі хрестились, галасували, озирались в усі боки, роздивляючись чужу землю.
    Усіх чудес, які ми побачили своїми очами- годі і розказувати. Я молився за душу Олекси Тихого у Єрусалимі коло Гробу Господнього, служив молебень на Голгофі, цілував камінь, на якому Мироносиці помазували тіло Христове, пірнав у річку Йордан, там де Іван Хреститель хрестив Господа Ісуса...
    І ось, на третій неділі нашого перебування на Святій землі, відправились ми до Ієрихону- містечка у Іудейській пустелі, коло якого Господь наш Ісус Христос жив сорок днів на самоті серед одного лише каміння і піску, і там спокушався дияволом.
    Пристали ми до групи паломників і рушили у дорогу з Ієрусалимі до Ієрихону. Шлях наш лежав через дикі і безлюдні місця. Світло брунатні розпечені камені, пологі мертві пагорби, яким немає ні кінця ні краю і нещадне сонце від якого нікуди сховатись- ні хмаринки, ні деревця, ні кущика, ні травинки. То і є Іудейська пустеля.
    Ми відстали від паломників недалеко від Ієрихону. Вони пішли у місто, а ми троє лишились у невеличкому монастирі, який ніби вріс у величні круті скелі з піщаника. Нас зустрів коло брами єдиний насельник того монастиря- отець Антоній. Невисокий, худорлявий, з русою густою бородою і світло синіми, ніби вибіленими сонцем очима. Отець Антоній був родом з Закарпаття, справжній карпацький русин! Тож ми одразу порозумілися.
    Він посміхався нам широкою і привітною посмішкою. Коли впізнав у мені священика- склав руки і попросив у мене благословіння.
    Ми зайшли в архондарик і побачили на невеличкому столику тарілочку з солодкими фініками і ізюмом, склянку з прохолодною водою- де тільки він її узяв, коли така спека, а також три невели чарочки, наповнені анісовою грецькою горілкою.
    Ми дуже зраділи, зустрівши земляка у таких далеких краях, а ще більше зраділи його госинності. Ми порозв'язували свої вузлики і дістали хліба, цибулі, сала, але отець Антоній , вибачаючись, відмовився закусити з нами і лише неспішно пропивав воду зі свого олов'яного келиха та посміхався, дивлячись, як ми обідаємо і слухаючи наші розповіді.
    Після нещадного сонця Іудейської пустелі у густій тіні скельного монастиря було затишно і спокійно. Пообідня розмова тихо і спокійно текла, немов вода у Іордані.
    Я розказував останні церковні новини з батьківщини. Олена усе жалілася на морську хворобу під час подорожі на кораблі. А Микита розпитував про порядки у грецьких монастирях Святої землі.
    Отець Антоній просив нас залишитись на ніч, а мене співслужили йому сьогодні. Ми з радістю погодились і на обличчі монаха засяяла вдячна усмішка.
    Після трапези отець Антоній показав нам монастир. Ми ходили по вузьким, вирубленим у скелі переходам, по обидва боки яких знаходились невеличкі келії, також видовбані у піщанику. Вікон було дуже мало, через це внутрішні приміщення монастиря завжди були у густих сутінках. Монах дав нам по великій свічці, а сам ніс перед собою масляний каганець.
    Тим переходам не було ні кінця, ні краю. Мені навіть вже почало здаватись, що ми заблукали. Але отець Антоній впевнено вів нас за собою нескінченими переходами, розказуючи історію древнього монастиря, тож я потроху заспокоївся. Та все ж якийсь черв'ячок тривоги оселився в моєму серці. І навіть коли ті вузькі переходи закінчились і ми опинились в невеличкій церкві - та тривога нікуди не ділась. Я сам себе заспокоював, але в мене було відчуття, ніби я ледь оминув якоїсь великої небезпеки. Я придивлявся до монаха, до своїх супутників- та їх обличчя були спокійні.
    То напевно я зморився від дороги- так заспокоював я сам себе.
    Отець Антоній поселив нас у келіях на другому поверсі. Олену- у самій дальній кімнаті. Мені дісталась невеличка келія, зовсім близько від трапезної. Микиту поселили через п'ять кімнат від мене.
    Зачинивши за собою двері, я кинув свою сумку на невеликий столик, перехрестився на ікону святого Миколая, якак висіла у кутку коло дверей і зморено сів на вузьке тверде ліжко. Коло ікони мерехтіла запалена монахом лампадка. Через те, що було мало світла келія здавалась більшою ніж була насправді.
    Ось я подивився на двері і мені на мить здалось, що ніяких дверей уже немає, а є вкрита густою, мов нічний туман тінню, кам'яна арка, яка веде кудись у нескінчену темряву. Стіни келії ніби розступилися, їх поглинув морок і ось, тільки но зроби крок туди, у пітьму- і опинишся у іншому, незнайомому світі... Спочатку мені було цікаве те відчуття- ніби я сам породив цілий новий всесвіт там, за порогом сутінків. Я спробував довше затримати його у собі. Та раптом десь у коридорі задзвонив дзвоник і пітьма враз відступила. І ось знову є двері і стіни, стіл, стілець, сумка, лампадка і ікони на стінах. Дзвонив отець Антоній- кликав гостей до вечірньої. Я неохоче облачився і вийшов з келії.
    У невеличкій монастирській церкві ми служили з отцем Антонієм, Микита був за чтеця, а Олена підспівувала замість хору. Під час служби декілька разів я бачив, що отець Антоній тихо плаче, рясні сльози котилися по глибоким зморшкам під очима, по бороді. Служба йшла важко- немов смола текла. Я прикладав неймовірні зусилля для того, щоб зосередитись. До голови роєм залітали різні мілкі і непотрібні думки.
    -То напевно втома,- говорив я сам собі, намагаючись не заснути.
    Коли вечірня нарешті закінчилась, я був увесь мокрий від поту і без сил опустився на лавку.
    - Важко? - тихо спитав монах.
    - Є трохи,- чесно відповів я,- Та вам отче самому тут набагато важче.
    Отець Антоній уважно подивився на мене.
    - Якби не Господь - не знаю, як би я був. Самому тут бути неможливо. Та Господь завжди зі мною, а для нього хіба є що неможливе.
    Помовчавши монах сказав:
    - У цих місцях Господь Ісус Христос сорок днів спокушався дияволом. І він вийшов переможцем у тій боротьбі з нечистю і пішов далі спасати світ. Та вся та нечисть до цих пір десь тут залишається- поки Господь не прийде у другий раз і не вимете все те до пекла вже навіки.
    - І що отче, допікає вам дуже та нечиста сила?
    - Трохи допікає, та Господь зі мною - чого ж мені боятись.
    Я перехрестився, але серце забилось сильніше.
    Після вечірньої служби усі зібрались у трапезній, де отець Антоній пригощав нас чаєм і варенням з фініків.
    Микита все розпитував монаха про монастирське життя, ми пили запашний чай і слухали.
    Мені хотілось піти до келії і побути самому, та отець Арсеній не відпускав, підливав чай і неспішно відповідав на питання. Олена вже почала куняти за столом.
    - Піду відпочивати, а то очі закриваються, - нарешті, не витримавши, сказав я.
    - Так так!- отець Антоній піднявся.
    Усі встали, помолились і почали розходитись по келіях. Монах тихо попросив мене затриматись на хвилинку. Коли Микита і Олена пішли, отець Арсеній підійшов ближче до мене і сказав:
    - Хочу вам одне лише сказати, пане отець- тут такі місця... будьте уважні. Навіть коли відпочиваєте- прислухайтесь до всього, прислухайтесь до себе і надійтеся на Бога.
    - Які місця?,-я здивовано подивився на монаха.
    - Дикі і безлюдні, сухі і кам'янисті. Так завжди тут було. Але пам'ятайте про Бога - він буде вам опорою і підмогою.
    Я не до кінця розумів, про що саме застерігає мене монах, тож перевів розмову на інше.
    - І як ви, отче, тут один живете? Не хотіли ближче до людей? Чесно скажу- я б не зміг.
    - Бог зі мною. Тим і спасаюсь.
    Монах низько вклонився мені і побажав спокійної ночі. Я запалив свічку і пішов до своєї келії.
    Зачинив за собою двері, запалив лампадку і загасив свічку.

    Полум'я лампадки дрижить і здається ось-ось згасне. Я лежу на ліжку, прислухаюсь до тиші і дивлюсь на тіні, які повзають по вибіленим стінам, по стелі. Трохи болить голова, я хочу заснути, але не можу. У голову лізуть тягучі, важкі, липкі думки. Я закриваю очі, але жовте світло заповзає під вії і примарними сполохами посилює біль у скронях.
    - Я заморився, мені треба відпочити,- заставляю себе думати раціонально.
    Але сполохи поступово стають тінями, тіні заповзають у мене і немов хробаки звиваються у моїй голові. Б'ються о скроні і викликають біль. Я сильніше стулюю очі, стискаю вії і раптом розумію що ті тіні і є думки.
    Як болить голова!
    Мені здається, що вже пройшла вічність від тоді, як я ліг, що я повільно помираю...
    Але сам собі дивуючись, я раптом сідаю на ліжко і відкриваю очі.
    І одразу стає легше. Біль відступає, але не залишає зовсім. Тіло усе мокре- то липкий і холодний піт. Хочеться роздягнутись і вмитись, але де ж я знайду воду?
    Я пробую молитись, та відчуваю, що лише механічно, з зусиллям, проказую слова молитви- скам'яніле серце не відкликається зовсім.
    Я підіймаю очі і дивлюсь на лампадку.
    Я бачу, як стіни розходяться, ховаються у тінь. І ось я вже не у маленькій келії, а серед нічної пустелі. Я відчуваю, як теплий вітерець торкається мого обличчя. І небо зверху чорне, беззоряне і ніби чуже. Я оглядаюсь- навкруги непрогляднмй морок, а замість лампадки в моїх руках невеличка свічка. Я веду рукою зі свічкою у всі боки, але крім густої темряви нічого не видно.
    Я знаю, я відчуваю, що навкруги мене нескінчена пустеля. І немає різниці - залишатись тут, чи кудись іти. Що б я не робив- все лишиться так, як і було. Темрява, тиша і морок.
    Та ось я відчуваю ще щось. Серце холодіє від жаху. Я нічого не бачу, та тіло моє знає- щось небезпечне наближається до мене.
    Піт заливає очі. Я обтираю чоло, і дивлюсь в усі сторони, та нічого не бачу. Але я точно знаю- тут є ще хтось. Хтось страшний і невмолимий.
    - Що це? Може то смерть?
    - Отче наш....Богородиця діво радуйся...,- я намагаюсь проказати слова молитов, але нічого не пам'ятаю.
    Полум'я свічки майже гасне від вітру. Я закриваю вогник долонею і дивлюсь в усі боки.
    Здається я щось бачу!
    Місце ніби знайоме.. Так! Я стою за старою хатою своїх батьків. Дуже темно навкруги, але я бачу обриси стін, старого саду, а те, чого не можу розгледіти- вгадую.
    Але як я тут опинився? Я ж на Святій землі, у келії монастиря!
    І знову хвиля жаху накриває мене. Зуби цокотят без моєї волі.
    Я бачу, як за хатою пливе щось, немов невелика кругла густа хмара. Воно світиться у темряві ядовитим світло-зеленим світлом. Це воно викликає у моєму тілі і у душі ті хвилі жаху!
    Я відчуваю, як воно дивиться прямо у мене. Мені хочеться тікати, але мої ноги ніби налились свинцем і зовсім мене не слухають.
    Я стою на місці знаю, що помираю. Мене поглинає морок і жах...
    Але раптом я прокидаюсь.
    Я лежу на ліжку. У келії. Серце колотится у грудях так, що я чую той стукіт. Навпроти, на поличці, ледь світиться лампадка. Світло те ледь зеленувате.
    Я с великим зусиллям сідаю на край ліжка. Мені здається, що сили залишили мене. Який страшний сон мені снився!
    Я шепочу молитву Отче наш. Обтираю мокрого лоба хусточкою.
    З острахом дивлюсь на зеленувате полум'я і раптом бачу, що у келії, у темному кутку коло дверей хтось є. Темна тінь повільно повертається і я бачу, що то людина.
    То Микита!
    - Микита, ти що тут робиш?!
    - Я почув, як ви стогнете і зайшов до вас.
    - Я не бачив, як ти зайшов,- я намагаюсь стримати жах, який охоплює моє тіло.
    - То ви спали. А як зайшов- одразу прокинулись. Дуже ви стогнали. Чи не захворіли раптом?
    - Не знаю...мені щось страшне приснилось...
    - Цей монастир сам по собі якийсь страшний. І монах, який тут живе, також мені не подобається.. Чи тут, у Палестини усі такі монахи? Якщо усі такі, то щось мені перехотілося поступати до монастиря.
    Я вдивляюсь у Микиту. Він сидить у кутку на стільці, притулившись спиною до стіни. Обличчя його накриває тінь і лише очі поблискують у слабкому світлі лампадки. Мені хочеться розгледіти його краще, я напружую зір- та марно. Бачу лише обрис, тінь і зеленуваті вогники очей. І чую голос.
    Мені страшно. Здається, що Микита ось-ось наче величезний кіт напружится і скочить прямо на мене, щоб розірвати на шматки.
    Чим ретельніше я вдивляюсь у темну фігуру у кутку, тим більше з жахом я розумію, що то не Микита.
    Хто це?!
    Моя рука повільно підіймається, щоб осенити себе хрестом.
    - Не треба це робити,- я чую злий шепіт.
    - Він шипить наче змія,- проноситься думка у мене в голові.
    - Що не треба робити?
    - Оце. Не треба оце робити.
    І раптом тінь у кутку наче розсіюється, рідшає і через мить зовсім щезає.
    Я бачу лише пустий стільчик.
    - Куди дівся Микита? Хто це був?!
    Я різко встаю. Швидко іду до стола. Наливаю собі повну склянку води і махом випиваю усю воду.
    - Господи помилуй! Який страх!
    І знову наливаю собі ще одну склянку.
    - То напевно нечиста сила хоче мене зі світу звести.
    Мені хочеться бігти як най далі з цього монастиря. Але куди я побіжу?
    Я, було, сів на ліжко, але одразу ж скочив на ноги. Взяв свічку зі стола, запалив її і пішов до дверей. Взявся за ковану ручку і завмер, прислухаючись.
    Та раптом я відчув, як ручка повільно почала опускатись- хтось з іншого боку дверей хотів відчинити двері у келію. Я ледь не крикнув з переляку і відскочив у інший бік кімнати.
    Ручка опустилась і двері тихо відчинилися. У темному отворі була людина. Її не було видно- лише силует.
    - Хто це?
    Я не впізнав свого голосу- чужий, тонкий і водночас хриплий.
    Людина зробила крок уперед і я впізнав незваного гостя.
    То була Олена. Вона була одягнена у нічну сорочку, яка облягала невисоке і міцне тіло майже нічого не приховуючи. Русяве довге волосся лежало на оголених покатих плечах. Олена оборежно зачинила за собою двері і зробила крок до мене. Я відступив назад.
    Олена нічого не кажучи, взала мене за руку і я відчув сухі гарячі м'які пальці. Вона зовсім близько, я відчуваю запах її тіла- терпкий і пряний- наче степ ранньою осінню. Я дивлюсь у її зелені великі очі, бачу напіввідкриті вологі вуста.
    У цю мить я розумію, що я пропав. Я знаю, що те, що зараз відбувається - є смертельною западнею, але в одночас я також знаю, що я нічого не зможу з тим усім подіяти. Я підкоряюсь солодкій погибелі. Я вже не зможу відсторонити від себе гаряче жіноче тіло.
    Але у останній момент, коли я повністю віддався тому відчуттю, пірнаючи у темний смертельний вир- щось у самих глибинах мого єства, десь далеко- далеко, тихим і лагідним голосом проказало:
    - Во ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, Господи, допоможи!
    І раптом увесь світ закрутився у мене перед очима. Стеля ніби опустилась на мене білими холодними іскрами. Я почав падати і за мить до того, як втратив свідомість, побачив люті зелені очі ящірки.
    Прийшов до тями я через три дні. Що було у ці три дні я зовсім не пам'ятаю. Але знаю, що виходив мене отець Антоній.
    Після того, як я прийшов до тями, я пролежав у монастирі ще неділю. На восьмий день я зміг потроху піднятись на ноги. А на десятий зміг ходити.
    Микита з Оленою пішли з монастиря наступного дня після тієї ночі. Отець Арсеній випровадив їх, сказавши, що сам за мною догляне і що я скоро поправлюсь.
    Вже коли я повернувся до України, і взнавав за своїх супутників, знайомі сказали, що Микита лишився у Палестині і таки став монахом у Лаврі Сави Освященого. А Олена повернулась до дому, та через півроку після повернення захворіла животом і скоро померла.
    Все, що зі мною відбувалось тієї ночі, я розказав під час хвороби отцю Антонію. Я переживав, що він не зрозуміє мене. Але монах уважно слухав і у його очах я не бачив ні жаху, ні недовіри.
    - То біси мучили тебе, отче,- тихим лагідним голосом говорив він.
    - Але Господь врятував тебе. Ти обов'язково поправишся і повернешся додому. Та не гріши, отче, щоб з тобою не сталося чогось гіршого.
    І точно- скоро я поправився, ноги мої зміцніли. Отець Антоній провів мене до самого Єрусалиму.
    А там, з паломниками, я відправився вже до Яффи, де зовсім скоро ми сіли на корабель і попливли додому. Усі паломники раділи тому, що побували на Святій землі, що везли з собою сувеніри і християнські реліквії- камінчик з Голгофи, жменьку землі у хустинці з Масличної гори, суху гілочку з оливкового дерева, воду з Йорбану у склянці...
    А я сидів у плетеному кріслі на палубі і мовчки дивився радісних людей, на спокійне синє море, на прозоре і чисте небо і все думав про те, як там отець Антоній. Як він там один у своєму монастирі.

    Отець Арсеній взяв зі стола кухоль і одним махом допив уже холодне вино. Потім підняв очі, подивився на слухачів і посміхнувся.
    - Добрий напій у вас, пане корчмар, - сказав священик і поставив кухоль на стіл.
    - Саме в таку негоду пити і грітися. І як там наші коники? Не замело їх у хліві, не померзли?
    - Все у них добре, - Йосип встав, потягнувся, розминаючи згорблену спину.
    - Хлів теплий. І сіна гарного я їм підклав. Нехай відпочивають.
    Усі гості засовгались на лавах. Теж повставали, ніби попрокидались.
    Солдат розкурив трубку, Іван Ілліч достав кисет, понюхав тютюн і почав голосно і смачно чхати.
    Катерина задумливо розглядала отця Арсенія, ніби побачила його вперше. Все дивилась і мовчала.
    Корчмар підійшов до віконця, дмухнув на него, протер долонею і став вдивлятись у чорноту зимової ночі.
    - Добре позамітало. Якщо до ранку так буде кидати снігом то і хату замете. І не припиняє ж сипати.. ех..
    Він зітхнув і пошкандибав до печі, підкинути дрів.
    -Давно такої завірюхи не було,- обтираючи лоба, сказав Іван Ілліч,-хіба що у моєму дитинстві пам'ятаю були такі сніжні зими. Як одного разу насипало під Різдво, то вже на славу...
    - Не зморилися слухати? - спитала Катерина.
    - Хіба можна зморитися- такі історії. Чого тільки не буває на світі...,- сказав Іван Ілліч.
    - Ну добре. І я можу вам росказати свою історію. Було те давненько, але я все пам'ятаю дуже добре і напевно не забуду ніколи.
    - Розкажіть, будьте ласкаві,- сказав корчмар,- до ранку ще далеко, час і сили у нас є.
    - Ну то слухайте,- сказала Катерина почала розповідати свою історію.

    Батько мій був статний чоловік- високий, чорнявий, синьоокий, з густим чубом, який постійно вибивався з під солом'яного бриля. Бувало, як поїдемо на ярмарок, хоч була я ще мала, але частенько помічала, як, бувало навіть і заміжні жінки заглядаються на нього, посміхаються, червоніють, наче молоді дівчата, коли він вітається з ними, підкручуючи кінчик чорного як смоль вуса.
    Була я у тата одна- ні брата, ані сестрички Бог не дав.
    Мамуся моя була, як казали, дуже хвороблива, і померла скоро після мого народження. Я її зовсім не пам'ятаю. Лише дуже рідко, у ві снах, бувало, приходить до мене. Але навіть у ві снах я її не бачу- лише яскраве весняне сонечко, багато- багато світла і радості. От по тій радості я і розумію- приходила моя матуся.
    Хоч тато і був писаним красенем, та вдача у нього була неспокійна. Не міг залишатись одинаком, та все не везло йому у тім ділі. На селі казали- Гнат Кочедикий, все підженюється- підженюється-, та ніяк не ожениться.
    Кожного разу приводив до дому жінку, та вже скоро випроваджував її зі шкандалем, а деколи і з бійками. Мене у такі дні забирали до себе родичі- слава Богу було їх і нас багатенько і майже усі з радістю приймали до себе сироту, тай вдача у мене була лагідна.
    Ось і того разу, коли мені було років двадцять чи тринадцять, тато привів у хату чергову молодицю, а мене відправив до своєї сестри Секлети, яка жила у Абрикосівцях- невеличкому селі, що на Збручі. Тітку до цього я ні разу не бачила, знала тільки одне- про неї казали, що вона відьма.
    В дорозі, сидячи на возі і роздивляючись на широкі залиті щедрим липневим сонечком лани, я уявляла, що тітка буде старезною бабою с крючковатим носом. Обов'язково злою і нелюдяною- справжньою відьмою, як про них люди кажуть. І як я буду з нею жити? Та коли ми заїхали в Абрикосівці і зупинились на околиці села, коло охайної добре вибіленої хати з широким чистим двором, назустріч до нас вийшла ладна чорнява жінка, ще моложава, дуже схожа на мого батька.
    - Ось твоя тітка, - тихо проказав Петро, один з татових пастухів, дальній наш родич і випивоха, який і віз мене до Абрикосівець.
    - Бог у поміч, - вже голосно привітався Петро до тітки, посміхаючись у вуса беззубим ротом.
    Тітка нічого не відповіла, лише уважно огладала нас, обтираючи рушником загорілі крепкі руки. Її темні карі очі ніби хотіли продивитись мене наскрізь- та може то лише здавалось мені. Бо наслухалась я усілякого від нашої сусідки Палашки перед дорогою про тітку Секлету, ось і понавигадувала собі. Але не було у тому погляді ні злості, ані неприязні- лише увага і цікавість.
    - То ти і є Катерина? - спитала мене тітка, не звертаючи уваги на Петра.
    - Так,- тихо промовила я, і опустила очі.
    - Ну проходь, коли так,- риси її обличчя трохи пом'якшали.
    Вона обняла мене і я відчула ледь помітний солодкий дух лілій, яким пахла її сорочка.
    Тітка завела мене у двір, а Петру, який заніс невелику зв'язану верету з моїми пожитками до хати, винесла кухоль молока. Той скривився, побачивши, що не горілка.
    - Ти, Петре, випив тої горілки вже на два життя вперед. Мені не жалко оковитої, але дивись, шануйся - будеш так пити, то до Великого посту не доживеш.
    Петро лиш почесав сиву потилицю, але у суперечити не став- видно, побоювався Секлети.
    -І на цьому дякую, - сказав він і пригубив молоко. Обтер було шапкою вуса, та знову відпив, здивовано піднявши кудлаті сиві брови.
    - Смачне у вас молоко. Медом пахне.
    - Ось пий молоко кожного ранку замість горілки,- сказала тітка, - і дочекаєшся правнуків, а інакше.. дивись, лише на себе пиняй.
    - І ще.
    Тітка нахилилась до Петра і проказала щось йому на вухо.
    Той почервонів, але потім поклонився і попрощався.
    Спровадивши Петра, тітка завела мене до хати.
    - Ось тут буде твій куточок, - вказала вона на постіль в невеличкій, але охайній кімнаті з віконцем.
    Я розглядала чисту прибрані хату, жмутки висушених духмяних трав під стелею, вишиті великі подушки на ліжку, домашнє приладдя, невеликий стіл коло вікна. Хата мені сподобалась як і сама тітка Секлета. Зовсім вона не була схожа на те, що я собі уявляла.
    Вона провела мене по садибі, показала курник і хлів з чорною як вуглик коровою.
    - Ось, будеш тепер її пасти. Вона не бриклива, кличуть її Брівка.
    Я обережно погладила корову, та скосила на мене своє чорне око, обнюхала мою руку і лизнула.
    - Бачиш,- посміхнулась тітка, - ти їй сподобалась.
    - А тепер пішли обідати, бо скоро до мене прийдуть гості.
    Так ми почали жити разом. З самого ранку я гнала худобу до Збруча, туди, де росла густа соковита трава, а пополудні допомагала тітці по господарству. До неї приходили люди- і з Абрикосівець, і з інших сіл. Бувало, навіть і панночка з міста завітає. Тітка Секлета приймала гостей у хаті, подовгу з ними розмовляла про щось.
    Я знала, що тітка займається знахарством і люди приходять до неї за допомогою- то хворобу від людини чи тварини відвести, то дітей народити бездітній сім'ї, від оковитої відвести чоловіка чи сина, а то і приворожити когось. Бувало, люди приходили взнати майбутнє, або яку шкоду заподіяти суперниці чи супернику...
    Мене у свої справи тітка не долучала, лиш деколи показувала квіточку чи травинку і просила, щоб я у полі, коли пасу худобу, знаходила такі рослини і приносила додому.
    - Ось ця блакитна квіточка допомагає, коли голова болит, а ось цю забирай обережно, бо вона жалить і лишає на шкірі темні плями, але гарно допомагає від язви на шкірі..
    Мені все те було цікаво і я збирала у торбинку трави, які тітка мене просила. Дома вона перебирала зібрані мною квітки і трави, і сушила їх на горищі, щоб потім використовувати у своїй знахарській справі.
    Ось так жили ми собі, і здавалось, усе у нас добре.
    Та одного разу все змінилося.
    Якось, коли я пасла худобу і вже за звичаєм, шукала серед поля і коло річки потрібні трави, я побачила серед верб на березі людину. То була невисока худорлява жінка. Вона стояла і спостерігала за мною. Я подумала, що може якась жінка з Абрикосівець також пригнала худобу до річки. Але корів не було видно. Я пішла до верб, та коли підійшла ближче нікого не знайшла. Незнайомка кудись пропала, ніби її ніколи не було.
    Може мені все те примарилось? Може те все лише тіні та скручені галузи?
    Спочатку я не дуже задумувалась над усім цим, але коли наступного дня я знову побачила незнайому жінку- я злякалась. Я намагалась обережно підійти до неї, але незнайомка знову щезла.
    За вечерею я розказала тітці про загадкову зустріч. Тітка уважно слухала мене і розпитувала різні деталі, але, здавалось, не надто хвилювалась з усього того на відміну від мене. Та всеж пізніше пішла з хати і скоро принесла мені маленький мішечок з землею.
    - Ще раз побачиш незвану гостю- висип між нею і собою цю землицю.
    - І що буде?- перелякано спитала я.
    - Хто б то не був- він не зможе заподіяти тобі ніякої шкоди.
    Я взяла мішечок. Але незнайомки у полі я більше не зустрічала.
    Пройшов деякий час, я почала вже забувати, про той дивний випадок, та якось у неділю, коли ми з тіткою були у церкві, серед юрби селян, я побачила ту жінку.
    Я впізнала її напружену нерухому фігуру. Незнайомка стояла серед люду і уважно дивилась на мене. Серце заколотилось у грудях, руки затремтіли. Я смикнула тітку Секлету за руку і прошепотіла про те, що бачу ту незнайомку. Тітка ніби не звернула увагу на мої слова, але я відчула як сильно вона стиснула мій лікоть. Я подивилась на тітку, а коли повернула голову- незнайомка знову щезла, загубилась серед людей. І до причастя її не було, як я не намагалась розгледіти і знайти ту дивну жінку.
    Після того випадку, більше незнайомку я не зустрічала. І знову усе те почало скоро забуватись.
    Та якось я почала помічати, що ночами тітка Секлета стала кудись пропадати. Одного разу, серед ночі, я пішла випити води - відро стояло на половині тітки. Ліжко тітки було порожнє.
    Я не чула, як вона йшла з хати і не чула, коли вона повернулася. Але зранку, ніби нічого і не сталося - тітка Секлета поралась коло печі, ліжко була застелене.
    Мені стало цікаво, я почала спостерігати за тіткою, прислухатись, що ж вночі відбувається на її половині.
    В одину з літніх теплих ночей, я лежала у ліжку і слухала через відкрите вікно, як співає соловейко десь у садах. Спати мені зовсім не хотілося. В голові крутились різні думки, мрії...
    Та раптом пташиний спів замовк.
    Спочатку я не звернула на це уваги, та раптом я усвідомила, що взагалі усі нічні звуки стихли- не чути було ні пташиного співу, ні гавкоту собак, ні цвіркунів, ні крекота жаб на ставку.
    Я тихо піднялась із ліжка і підійшла ближче до вікна. Зорі у нічному небі мерехтіли і переливались. Через темну густу тінь яблуневого саду було видно вогники села. Я повернулась і тихо пішла у кімнату тітки подивитись, чи є вона.
    Ліжко було порожнім. Я запалила свічку від тліючої лампадки, та раптом побачила, як темна тінь прошмигнула з під тіткиного ліжка до дверей. Я не встигла помітити, що то було. Здалось, ніби чорна кішка, або щось трохи більше за кішку кинулось з хати.
    Мене ніби обдало холодним вітром. Свічка в руках згасла. Лампадка теж потухла. Од страху я хотіла бігти у свою кімнату, та ноги мене не слухали- я лише стояла, завмерши і прислухалась до темряви.
    Все було тихо.
    - Може мені привиділось?
    Руки мої мілко тремтіли, згасла свічка у пальцях ходуном ходила. Я через силу зробила короткий крок, потім ще один. Половиця під ногою зрадницьки рипнула. Я завмерла на мить, стримуючи дихання, а потім обережно пішла на свою половину. Я нічого не бачила і рухалась по пам'яті. Коли нарешті опинилась у своїй кімнаті, зачинила за собою двері і перевела дух.
    Від лампадки коло ікони яка лиш тліла, а не світила, я знову запалила свічку і пішла до ліжка.
    Та коли підійшла ближче- німий крик застиг у мене у горлі. На ліжку сидів величезний чорний кіт. Він умостився на подушці і дивився на мене. У його нерухомих чорних очах відбивався наче від дзеркала, вогник свічки і здавалось, що ті страшні очі світяться червоним світлом.
    Я закричала від жаху, свічка випала у мене з рук. Я вже нічого не бачила і нічого не усвідомлювала- лише невпинний тваринний жах охопив мене.
    Прийшла я до тями тоді, коли лице моє холодною водою обтирала тітка Секлета. Вона обережно підняла мене з підлоги, напевно я втратила свідомість і впала, відвела до ліжка.
    Ніякого кота більше не було. Тітка обтерла мені обличчя і руки, дала випити якогось відвару. Стало трохи легше.
    Тітка почала розпитувати мене, що сталось. Та я нічого їй не сказала- відповіла лише, що мені щось страшне наснилося.
    -Ну добре, доню. Лягай спати, а зранку поговоримо.
    Вона зачинила вікно, але свічку не стала гасити.
    -Добраніч.
    Ранком я знову погнала худобу у поле ніби вночі нічого не сталося, але та нічна пригода справила на мене дуже сильне враження. Я боялася бути у полі, боялась вертатись додому, ще більше боялася ночі. У моєму серці оселився липкий гнітючий страх.
    За вечерею тітка ніби між іншим спитала, що мені снилось. Я, було, почала відмовчуватись, але вона наблизила своє обличчя до мого і тихо, але чітко спитала:
    - Скажи но мені доню, що тобі наснилось цієї ночі.
    - Кіт.
    - Кіт? Який кіт?
    - Чорний кіт. Страшний. Я дуже налякалась у ві сні.
    Тітка встала і весело засміялась.
    - То ти кішки так злякалась?
    Я дивилась на тітку і намагалась зрозуміти- дійсно все що я сказала мало хвилює її чи вона майстерно вдає безтурботність.
    - Не бійся, доню. Наступного разу, як тобі насниться щось страшне -як тільки прокинешся, одразу прокажи:
    - Цур тебе цур! Господь зі мною, а Мара з тобою! І плюнь три рази перед собою. Запам'ятала?
    Я мовчки кивнула.
    Я лежала у ліжку і думала про тітку Секлету. Вона мене любить, жаліє. Мені подобається жити з нею. Але те, чим вона займається лякає мене. Вона ніби торкається чогось такого, якоїсь страшної тайни, того, чого ніяк не можна торкатись. І ось тепер усе те починає торкатися нас. Починає торкатися мене. Я боюся. Я дуже боюся..
    Потупово я задрімала з тими тривожними думками. Не знаю, скільки часу я проспала, та раптом я прокинулась.
    Сон як рукою зняло. Я відкрила очі, лежала не рухаючись і прислухалась до нічних звуків. Ніч була ясною, місяць і зорі на безхмарному небі світили так, що все було видно. Та тільки у примарному неживому світлі місяця усе ставало якимось незнайомим, новим, немов чужим. Усі предмети навколишнього світу треба було ніби знову впізнавати.
    Я повернула голову до прочиненого вікна. Величезний кіт сидів на підвіконні і дивився на мене!
    Моя рука пірнула під подушку, неслухняними пальцями я дістала мішечок, який мені дала тітка. Не зводячи погляду з темної фігури на підвіконні, я розв'язала вузлик і почала сипати землю собі на долоню.
    -Цур мене.., - тільки хотіла проказати я, перед тим як кинути землю перед собою. Та тінь з вікна чорною блискавкою кинулась на мене. Руки мої опалив біль- гострі кігті врізались у мою шкіру. Я несамовито закричала, намагаючись скинути з себе чорну тварюку. До сих пір я пам'ятаю холод , а не тепло, яке я відчула від дотику до тієї страшної кішки.
    Мені здалось, що прийшов мій смертний час. Я хотіла відкинути кішку від себе, та вона впилась у мене кігтями і зуби вже клацали коло мого обличчя.
    - Я вмираю! -промайнула ніби чужа відсторонена думка, так, ніби я дивилась на себе зі сторони.
    Раптом я відчула сильний поштовх. Кішка відлетіла від мене кудись убік.
    Я почула звуки боротьби і тріск падаючого стільця.
    Схопивши подушку і я закрилась нею наче щитом і намагалась розгледіти, що відбувається.
    У місячному сяйві я побачила боротьбу двох тварин, двох кішок. Вони виривали кігтями шматки шерсті і м'яса обна у одної, крутились на підлозі у двобої, трощачи все, що було на їхньому шляху- стілець, глиняний горщик з сухими квітами, невеликий столик. Тварини кусали одна одну, рвали кігтями, били лапами стогнали і завивали.
    Та ось я стала помічати, що одна з кішок починає брати верх.
    Одна з кішок почала потроху відступати до вікна, удари у відповідь почали слабшати. Навпроти, друга кішка все дужче насідала, рик її і шипіння ставало все більш лютим. В один момент , після чергового страшного удару одна з тварюк завила і з останніх сил скочила у відкрите вікно. Дошки повилітали і куски слюди посипались на підвіконня. Друга тварина скочила услід і я почула звуки боротьби вже за вікном.
    Та скоро вони стихли.
    Я стояла на ліжку, закриваючись подушкою і з жахом вслуховувалась у тишу. Мені здавалось, що моя голова ось- ось трісне, наче переспіла диня, від напруження - та тиша була ще страшнішою за шум смертельної боротьби двох істот. Я чекала, що ось- ось вони удвох кинуться на мене з темряви. Я раптом згадала про мішечок, опустилась на коліна і почала шарити руками по ліжку у пошуках.
    Ось він!
    Я висипала залишки землі собі на долоню і повторюючи пошепки закляття, почала посипати ту землю кругом себе. Закінчивши все, я знову завмерла і прислухалась -здається було тихо.
    Я залізла з ліжка, підійшла до вікна і обережно перехилилась, щоб подивитись, що там- але нічого не побачила- лише нічний садок і зорі у небі.
    Я швидко скочила до ліжка, ніби то було моє спасіння і просиділа там до самого ранку не стуливши очей.
    На світанку, коли вже розвиднілось, я наче опам'яталась і побігла на половину до тітки. Її ліжко було пустим- лише ковдра лежала на підлозі. Я підняла її і склавши, залишила на ліжку.
    Я вийшла на двір і тут побачила тітку Секлету-
    вона лежала коло порогу на траві. Я підбігла до неї і схопила за руку, почала плакати. Тітка тихо застогнала.
    Жива! Тільки тепер я побачила, що усе її тіло було як одна суцільна рана, але крові майже не було- лише глибокі бліді порізи.
    Я побігла стрімголов до сусідів.
    Дід Микола і ого син Гриць занесли тітку Секлету до хати, обережно поклали на ліжко. Баба Соломія, жінка діда Миколи прибігла і було почала голосити, але я, сама не знаю звідки у мене взялося тієї хоробрості, прикрикнула на неї і та замовкла.
    Я постійно сиділа коло тітки, пробувала напоїти її, обтирала руки і обличчя, які покривались холодним липким потом. Інколи до хати заходили сусіди, але залишались не на довго.
    Під вечір тітка застогнала знову, відкрила очі. Я наблизилась до неї- може вона хотіла щось мені сказати. І дійсно, тітка ледь чутно зашепотіла. Я приклала вухо до її губ.
    - Прийшов мій час, доню. Прийми до себе мій дар.
    Я зробила крок назад. Я навіть не думала, вуста мої ніби самі прошепотіла відповідь
    -Ні. Я не хочу.
    В очах тітки, сповнений страждання, я побачила ще і благання.
    В хату зайшла баба Соломія і знаками покликала мене на двір.
    - Пропала Марія!
    - Яка Марія?
    - Та, що живе коло сутича. Прибігла Уля, її дочка, плаче і каже, що мама пропала.
    - Ну то що?
    - Як що, тож така відьма,- баба наблилилась ближче до мене і зашепотіла.
    - То така відьма, дуже шкоду людям робила. У неї з Секлетою давня ворожнеча. Тільки Секлета і могла тримати ту, прости Господи, чортову бабу, у вузді. А тепер вона десь пропала, і ось з Секлетою щось сталося...
    - Мені треба до тітки. А ви може би за священником кого б відправили?
    - І те правільно. Добре кажеш, дитино.
    Бабка пошкандибала геть, а я повернулась у хату. Те що я побачила там... таке неможливо забути. Тітка дуже сильно мучилась. Напевно, то був її смертний час. Вона звивались на ліжку наче змія. Тіло її зводило судомою, обличчя спотворювала якась диявольська усмішка, очі були відкриті і в них був один лиш біль і жах.
    Деколи агонія ніби припинялась, тіло безвільно опускалось на ліжко. У ці хвилини тітка лежала нерухомо, лише вуста починали рухатись, ніби вона хотіла щось сказати. Я боялась підійти ближче, та все ж не витримала і знову схилила голову. Слова я могла ледь розібрати.
    - Я допомогла тобі. Допоможи і ти. Припини мої муки- дай свою руку і візьми дар собі.
    Я не могла цього зробити. Щось в мені, те, чого я не можу в собі розгадати до цієї пори, твердо сказало ні. Я зробила кілька кроків назад. Я вже готова була вискочити з кімнати, та раптом зайшла баба Соломія і з нею була дівчинка- невисока, ходорлява, з солом'яного кольору довгим розпущеним волоссям.
    - Скоро прийде отець Климент,- сказала баба захеканим голосом.
    - А це Уля,- вказала баба на дівчинку,- не бійся дитино. Вона сама захотіла прийти.
    Дівчинка посміхнулась мені. Потім повільно підійшла до тітки Соломії і взяла її за руку. Тітка повернула голову до дівчинки і теж посміхнулась. А потім повільно закрила очі, зітхнула і тихо померла.
    Похоронили її третього дня. Після похорону тато забрав мене додому...
    Я все шукала ту дівчинку, Улю. Її також забрали до себе родичі- чи то дядько, чи тітка, бо маму її так і не знайшли. Я хотіла заглянути тій дівчинці у очі. Хотіла побачити, можливо щось таке... Щось таке, що було у тітки Секлети. Та не побачила її більше ніколи. І у тих Абрикосівцях я так уже ніколи і не була.

    -Ось така моя історія, - сказала Катерина і посміхнулась.
    -Нікому до цього не розказувала. А тепер ніби ще раз все те пережила.
    -Чого тільки не буває на світі Божому,- сказав старий солдат.
    Отець Арсеній перехрестився і усі, крім самої Катерини і корчмаря, теж перехрестилась за ним.
    - Скільки людина може нагрішити, але Господь ніколи не залишить грішника, навіть із пекла зможе достати, якщо на то буде його свята воля. Нам лише залишаєть молитись і самим не впадати в оті гріхи.
    - Так, панство,- промовив Йосип після загального мовчання, - зима і хуртовина звела нас разом у цьому місці, це така ніч незвичайна!
    Завтра ви усі поїдете по своїм справам, по домівкам, як у воду пірнете у своє життя і ця ніч забудеться. Та прошу вас- хоч інколи згадуйте цю незвичайну ніч, то один одного у своїх молитвах до Бога, тоді і Бог вас самих не забуде.
    - Діло каже пан господар, - пускаючи дим, промовив старий солдат, - за ці слова і підняти чарку, думаю, буде не гріх.
    - Не гріх, не гріх!- сказав отець Арсеній.
    Йосип розлив вино по келихам і усі випили. Потім на деякий час замовчали - усі думали про своє. Лише чутно було, як затишно потріскують дрова у печі і тихо стогне на вулиці нічна хуртовина. І не було у тій тиші ані суму, ані ніяковості.
    Нарешті отець Арсеній витер хусточкою вуса і сказав:
    - Ось ми всі росказали історії з нашого життя, лише пан Юхим Ілліч ще не розповідав про себе. Напевно і у нього щось є на серці?
    Усі подивились на нотаріуса. Той посміхнувся і обережно поставив келих на стіл.
    - Вельмишановне панство ще не заморилось слухати?
    -Ні, ні!
    Усі разом закивали головами, запевняючи, що вони із задоволенням послухають і пана нотаріуса.
    Юхим Ілліч подивився задумливо у темне вікно, неначе пригадуючи давні і далекі часи. Потім поклав пухкі долоні на стіл і тихо почав розповідати.

    1.10. Історія чиновника

    -Іноді мені здається, що усього цього ніколи не було. Що все те наснилося мені, чи примарилось під час хвороби..
    Я у дитинстві дуже часто хворів- обов'язково два а може і три рази на рік лежав у ліжку з хворим горлом і жаром. Може у такі безсонні, нудні дні і ночі, коли мене палив з середини жар, коли я був між буттям і небуттям- все те примарилось мені?
    Не знаю, не знаю...
    Але все те пам'ятаю, все те я забути не можу, воно сидить в моєму серці як трісочка у пальці- маленька і непримітна, а як болить. Я живу з усім тим. Як Богу молюсь - обов'язково згадаю про те. І в гОрі, і в радості воно зі мною. Воно вже стало частиною мене, а може воно і є я?
    Ехх... Всіляке трапляється з людьми, ось і зі мною дещо трапилось. Щось таке, що змінило мене назавжди.
    Жили ми на околиці Кам'янця, на Біланівці, зовсім недалеко від річки. Частенько хлопцями бігали у Зіньковецький ліс, де росла ліщина, знаходили довгі і рівненькі галузи і робили з них гарні вудки. Накопаємо хробаків на гноїщі і цілісінький день висиджуємо коло води- ловимо жирнючих смотрицьких ковблів і кленів. Був у ті часи в мене товариш- Валько, хоч і трохи старший за мене, та всеж були ми, як то кажуть, не розлий вода. Цілими днями, коли не треба було працювати коло хати, ми чи то ловили рибу, чи діставали руками раків з намулу, а бувало бігали у місто, на Польські фільварки, щоб добре піддати якомусь гоноровому ляшкові за його гонор. Але частіше усього просто вештались по околицям міста і досліджували напівзруйновані башти і укріплення Кам'янця.
    Якось жаркого літнього дня, ми швеньдялись з Вальком коло крутих високих схилів смотрицького каньйону. Там були залишки старих кам'янецьких укріплень і ми шукали з товаришем мушкетні кулі і ядра. Хлопці розказували, що деколи знаходили навіть штики, а то і ножі чи пістолі. Валько сидів верхи на зруйнованій стіні башти, а я копирсався серед каміння і кущів кропиви. Перед нами зі схилів відкривався гарний краєвид на місто і на Фортецю. День був сонячний і жаркий, десь вгорі співали жайворонки, внизу у заростях неквапливо тік Смотрич.
    - Ховайся!,- раптом крикнув Валько і я почув як згори сиплеться каміння.
    Я підняв голову і побачив, що мій товариш швидко спускається зі стіни.
    - Що трапилось?
    - Там ляхи! Я бачив Адамчика Кривого, а з ним ще чоловік шість чи сім!
    Адамчик- то був наш заклятий ворог і атаман ватаги з Польських фільварок. Не раз ми підчікували його десь на вузьких вуличках і давали доброї прочуханки. А бувало що і він зі своїми товаришами вистежував нас- тоді вже нам було неперелюбки. І ось, якщо тепер він йшов зі своєю ватагою сюди, то нам треба було кудись сховатись- двоє проти шести то рахунок, як то кажуть, не на нашу користь.
    - Вони тебе бачили?,- пошепки спитав я, зганяючи з обличчя кусючих мурах, що встигли повилазити на мене з мурашника.
    - Не знаю. Але здається вони йдуть у цей бік. От холєра, треба ховатись!
    Ми чіплялися за довгі галузи і швидко почали спускатись вниз до самої річки. Було доволі високо, якщо зірватись донизу- можна замовляти панихиду. Я вам скажу, що злазити по скелі разів у десять важче, ніж підійматись, тож піт заливав очі і ми з товаришем використовували усю нашу спритність, аби втриматись на скалі і не впасти. Я косився вниз і у голові починали самі по собі з'являтись картини, як я зриваюсь і падаю. І від цього коліна самі по собі мілко трусились і у животі неприємно тягнуло.
    - Ех, принесла нечиста тих клятих ляхів!
    С під ноги у котрий раз посипався щебінь. Я ухопився неслухняними пальцями за невеликий виступ на скелі. Поряд спускався Валько- обличчя його було бордовим від напруги. Десь вище вже було чутно кроки Адамчика і компанії.
    Але раптом краєм зору я помітив, що Валько кудись пропав. Невже зірвався?!
    Я з жахом глянув вниз- лише зарості кропиви і вузька стежка під скелею.
    - Лізь сюди! , - почув я шепіт товариша десь праворуч.
    - Тут є схованка!
    Я чіплявся збитими до крові пальцями за каміння і обережно повз по стіні на голос товариша.
    І точно, коли я огинув кам'яний виступ, то побачив криве дерево, яке росло прямісінько з каменю, а коло нього була непримітна тріщина у скелі. Я вчіпився обома руками за стовбур дерева, піддтягнувся і швидко пірнув у тріщину. Валько був тут і знімав зі скуйовдженого волосся густе липке павутиння.
    - Та тут ціла печера, - прошепотів він.
    То дійсно була печера з вузьким входом, яка поступово розширювалась і далі прохід тонув у густій темряві. У печері пахло сирістю і мишами. Вхід був густо заліплений павутинням, яке Валько вже встиг зібрати на себе.
    Я обережно висунув голову - треба було подивитись, як будемо спускатись. Вниз, до стежки було не меньше чотирьох саженів. Якщо, не дай Боже, зірватись- можна не тільки ноги переламати.
    Ми мовчки сиділи деякий час і прислухалися, чи не помітили нас наші суперники. Але здається на цей раз пронесло. Ну ми ще відплатимо Адамчику за стерті до крові долоні, ще перестрінемо його десь у темному вуглу на Польських фільварках чи у місті.
    Та все ж настрій у нас був непоганий- по-перше вдалось непомітно вислизнути із пастки, а по-друге- знайшли печеру, про яку здається ніхто не знає.
    Оце вдача! Вогню у нас не було, тож ми з Вальком домовились, що про знахідку нікому не скажемо і прийдемо сюди наступного разу зі свічками і кресалом - треба буде усе тут обдивитись і перевірити.
    Були ми коло печери вже через два дні. Валько приніс мотузку від корови і кресало, я узяв дома півдюжини свічок.
    До печери ми пішли кружною дорогою і постійно обертались назад- аби не було у нас ніяких провожатих. Не потрібно, що ще хтось знав про нашу таємницю. Коли опинились на місці- прив'язали до валуна мотузку і вже по ній, чіпляючись за вузли, спустились до входу у печеру. Валько знав спеціальний вузол- як тільки ми опинились у печері, Валько різко смикнув за мотузку і та відчепилась від каменюки і ковзнула вниз. Валько підхопив її і поважно, не дивлячись на мене, намотав навколо поясу.
    - По ній і спустимось вниз,- сказав він.
    Я лише мовчки кивнув, скривившись.
    Валько не відкривав мені секрет того вузла, скільки я у нього не клянчив про це.
    Я чиркнув кресалом до складного ножика, підпалив трут і вже від нього запалив свічку.
    - Ну що, пішли?
    - Пішли.
    Я висунув руку зі свічкою уперед, обережно почав пролазити у вузький прохід і одразу ж зібрав на себе все павутиння. У носі неприємно залоскотало. Я проліз трохи далі - там прохід розширювався, так що через десяток кроків можна було піднятись на рівні ноги. Я піднявся та почав знімати з обличчя липке павутиння. Не витримав і добряче чхнув. Стіни підсилили звук, мені навіть здалося, що хтось крикнув з темряви. Раптом я почув наростаючий шум, немов до мене наближається величезний потік води. Я виставив свічку перед собою і побачив чорну хмару, яка за мить хвилею вдарила мені в обличчя, груди. Я впав назад, свічка вилетіла у мене з руки і погасла.
    - Кражани! - крикнув Валько, притискаючись до каменю поруч зі мною.
    І точно- чорна хвиля, яка збила мене з ніг- то були сотні кражанів, які напевно налякались мого чхання і полетіли геть з печери.
    - Я ледь не помер зі страху, - чесно признався я, вводячи долонями по землі у пошуках свічки.
    - Краще запали нову,- сказав Валько.
    І точно- так буде швидше. Я запалив нову свічку і коли полум'я розгорілось, одразу знайшов ту, що випала з рук. Я поводив рукою у різні боки і роздивився, де ж ми опинились. Вузький вхід у печеру вів у прохід, який забирав управо, потім поступово розширювався і закінчувався доволі великою залою. З високої стелі звисали кам'яні бурульки. Мені спочатку здалось, що вони світяться, але згодом я зрозумів, що то полум'я свічки відбивається у крапельках вологи на гострих кінчиках бурульок. Зал переходив у широкій темний коридор кудись далі, у кам'яні нутрощі скелі.
    Ми з товаришем мовчки розглядали печеру. Такого ні він, ні я ще не бачили. Червоні тіні дрижали на стінах, повзали, мов велетенські потворні ящірки, по стелі. Мені хотілося вище підняти руку зі свічкою, що усе уважно роздивитись. Ми неспішно пішли далі через прохід, та пройшовши зо тридцять кроків, побачили, що тепер шлях роздвоївся. Широкий прохід забирав трохи ліворуч, а праворуч шлях лежав у вузьку тріщину, всеж достатньо широку, щоб через неї пройшла людина.
    - Ну що, куди підемо? ,- спитав Валько пошепки, ніби тут ще хтось був.
    Я почесав потилицю.
    - Аби нам не заблукати... Пішли ліворуч.
    Ми взяли у сторону широкого проходу. Під ногами потріскував щебінь, який потроху осипався зі стелі і стін сотні, а може і тисячі років. Вологі прохолодні стіни були немов покриті кам'яними шипами, один необережний рух- і плече чи стегно починало неприємно боліти, одежина легко рвалась, а на шкірі залишалась глибока подряпина. Я вже кілька разів зачіпився плечем за гострі камені і тепер йшов обережно і повільно.
    Ми пройшли ще через приблизно п'ятдесят кроків і прохід знову роздвоївся. Тепер, що ліворуч, що праворуч тріщини були однаковими.
    - А тепер куди? Знову ліворуч?
    Я обернувся до Валька, який йшов за мною.
    Товариш уважно обстежив тріщини. Потім подивився на мене:
    - Проходи однакові, без міток чи довгої мотузки ми ще заблукаємо...
    - Отож! Ось, візьми,- я дав товаришеві свічку і запалив її.
    - Я піду ліворуч далі, а ти лишайся тут. Якщо буде щось цікаве- покличу тебе, а як ні- повернусь назад.
    Валько сів на невеликий виступ і поклав свічку поруч.
    - Ти тільки голос подавай, щоб я тебе чув.
    - Добре!
    Я пішов далі, кілька разів обертався і бачив вогник від свічки товариша. Та вже скоро дорога почала петляти, так, що світла позаду я вже не бачив. Через деякий час стіни ніби роздались в сторони, прохід став ширше і згодом я опинився у доволі просторій залі, з височенною стелею, так що кінця її я не міг побачити. На стінах то тут, то там були широкі тріщини, які походили на вікна. Я підійшов ближче до одної з таких і зблизька побачив,що то був прохід, більше схожий на велетенську нору.
    - Валько! Валько!,- голосно покликав я товариша.
    Свічка моя вже майже погасла, тож я хутко дістав нову і запалив її. А старий огарок загасив і кинув до кишені- може ще згодиться.
    -Валько! - ще раз крикнув я, повернувся у бік виходу і з криком жаху відкинувся назад, злякавшись блідого обличчя, яке знаходилось майже впритул до мене. Я зі стогоном впав на підлогу, свічка ледь не випала з рук. Вогник майже погас, та всеж втримався малесенькою іскоркою і коли рука моя піднялась догори і завмерла- іскорка знову розгорілась у гарне рівне полум'я.
    - От дурень! Я ледь не убився!,-видихнув я. То був Валько, який тихо підійшов до мене впритул. Він хотів налякати мене і це у нього вийшло.
    Я піднявся на ноги, бурмочучи прокляття на адресу товариша, а він лише весело реготав, задоволений своєю витівкою.
    Врешті решт я трохи заспокоївся, ми удвох почали уважно оглядати велику залу, у якій опинились. Тепер я роздивився, що підлога тут була не рівна, а підіймалася до середини. Праворуч під стіною була темна вода. Я підійшов ближче і побачив, що то була невеличка підземна річка, яка повільно текла кудись під скелю. Я опустився на коліно і доторкнувся до води. Пальці мої обдало холодом.
    - Охх, яка холодна!
    - Дивись!
    Валько підійшов до стіни і покликав мене. Я підійшов ближче - товариш роздивлявся круглі отвори у стіні. Скеля була схожа на велетенську губку з отворами, через які спокійно могла пролізти людина середнього зросту. Я лишив свічку, потім обома руками вчіпився за край одного з отворів, підтягнувся і проліз усередину. Долоні мої відчули щось холодне і липке.
    Я висунув руки на світло подивитись у що я вляпався. З моїх пальців зтікав прозорий слиз. Я підніс долоні до носа- смерділо чи то рибою, чи то старим ставком. Я з огидою витер долоні у штані і попросив товариша подати свічку.
    Валько передав свічку і заліз у отвір слідом за мною.
    - Що за...що це таке?- він також обмастив руки у той слиз.
    - Не знаю, але щось гидке і пахне не дуже.
    Я пригинаючись пішов уперед, товариш мій крокував слідом за мною. Прохід потроху звужувався, стіни і підлога поблискували відбиваючи полум'я свічки.
    Я раптом уявив, що з усіх боків навколо нас один лише твердий камінь і темрява. А білий світ, свіже повітря і люди десь далеко- далеко. Ми одні тут, серед лабіринтів, яким немає ні кінця ні краю. І якщо ми заблукаємо, то нас вже ніхто не зможе знайти у цій споконвічній темряві, серед слизького каменю, який ніколи не бачив сонячного світла. Рука моя мимоволі доторкнулася до скелі і пальці знову відчули холод і слиз. Мене ледь не вивернуло від огиди.
    - Що це? Ти чув?
    Валько раптом зупинився, завмер, шепіт його стривожений і схвильований заставив і мене стати і прислухатись.
    - Здається тихо. Що ти чув?
    Але як тільки я проказав слова, мої вуха вловили ледь чутний тихий свист. Я присів і подивився на товариша. Очі його налякано поблискували.
    - Що це?
    - Здається ніби свистить хтось..
    - Може то вітер дме у шпарину...
    - Не знаю..
    Тихий свист пролунав знову і мені здалось, що звук йшов з тої сторони, звідки ми прийшли- від великого залу.
    Я боявся собі в тому признатись, але мені здалось, що джерело того звуку стало до нас ближче. Мені стало страшно і я вже не хотів нічого обстежувати. Я подивився на товариша, в його очах я також побачив страх. Але мені було соромно першим запропонувати ушиватись з печери.
    І знову ми почули свист. Звук став точно ближче і звучав вже десь за поворотом. Ми обоє повернулись і одночасно протягнули свічки у сторону звуку. Я побачив, як по стіні, по кам'яним виступам у п'яти кроках від нас, там, де починався плавний поворот, повільно тече слиз. Валько теж це бачив і зробив крок у той бік, щоб краще роздивитись, що то таке.
    Та раптом ми обоє сіпнулись назад, крик застряг у моєму горлі- я побачив на стіні пальці, або те, що було дуже схоже на пальці. Довгі, з гострими закрученими темними нігтями, навіть скоріше кігтями, пальці виринали з пітьми, нервово дрижали, обмацуючи каміння на стінах. У світлі свічки я побачив, як слідом за пальцями з'явилась рука -довга наче змія і напівпрозора. З тієї руки по стіні стікав немов мед слиз. Але враз пальці завмерли ніби прислухаючись до чогось. І раптом рука мілко здригнулась і відсапнулась назад у темряву, ніби вогник свічки зробив їй боляче. Далі ми з товаришем не стали чекати, і кинулись геть. Ми пробігли добру сотню кроків і зупинились.
    Нам потрібно було вибратись з печери, але тепер ми заходили ще глибше у нескінчені лабіринти і ось- ось могли тут загубитись. Та ставати здобиччю тієї страшної прозорої істоти зовсім не хотілось.
    Валько швидко запалив свічку від моєї, бо під час бігу вона у нього згасла. У мене в самого було таке відчуття, що вогонь то є наша єдина серйозна зброя і без нього ми тут згинемо.
    - Ти бачив? Ти бачив?, - шепотів мій товариш і я помітив, як дрижить його підборіддя.
    - Бачив! Що то було?
    - Не знаю, що то було, але воно прийшло по наші душі. Господи допоможи!
    Валько швидко перехрестився.
    - Треба вибиратись з цього проклятого місця.
    - Я не знаю, куди йти!
    З хвилину я думав одночасно прислухаючись до звуків навколо.
    - У нас тут тільки одна дорога- йти назад. Тільки так ми виберемось з печери.
    - Я туди не піду! Ти ж бачив! Ти ж сам бачив!
    - А куди нам йти? Воно за нами не пішло.
    Я сів навколішки і почав шукати під ногами каміння. Знайшов декілька доволі великих і порозсовував їх по кишенях.
    - Каменем можна буде жбурнути, якщо буде небезпека. І давай триматись один одного.
    Валько теж позасовував по кишенях каменюки і ми потроху пішли назад виставивши перед собою свічки.
    Ось вже був той самий поворот, де ми побачили руку страховиська. Стіни скрізь були покриті слизом. Ось і другий коридор.
    - Куди далі?
    Валько показав свічкою потрібний прохід. Я і сам знав, але через переляк, у голові у мене запаморочилося і я вже нічого не розумів. Ми повернули у правильну сторону. Стіни тут трохи звужувалися і я усім тілом відчував усю величезну вагу землі, каміння, скель, яка з усіх боків мене обіймала, намагалась сплющити,розтерти, перетворити на ось такий слиз, яким були вкриті стіни. Я раптом уявив, що ми ніколи не виберемося з цієї пастки, не побачимо світу божого, а так і згинемо у цій вічній темряві. Та думка лише одну мить немов іскра промайнула у моїй голові, але і цього було достатньо, щоб коліна мої затремтіли і я відчув смертельну слабкість. Щоб якось скинути з себе відчуття відчаю,я зашепотіла до товариша:
    - Не зупиняйся. Ні у якому разі не зупиняйся, щоб там не було. Біжимо до виходу. Ти пам'ятаєш дорогу? Як опинимось у великій залі, куди нам далі?
    - Я пам'ятаю, я все пам'ятаю!
    Я чув, що товариш мій ледь не плакав. Але всеж стримувався, тож і я тримався.
    - Там буде коридор, перший коло води- ось нам туди. А там недалеко і вихід. Боже, я ж тут помру..
    - Ми виберемось. Не кажи дурниць, але головне не зупинятись. Зрозумів?
    Валько нічого не відповів.
    Ось уже був вихід у велику залу. Ми вийшли на простір. Очі мої шукали воду.
    І тут я побачив ті створіння. Напівпозорі тіла їх повільно сповзали з отворів у скелі. Долоні немов у ящірок, прилипали до каменю і так вони переміщувалися, залишаючи за собою темний слід слизу. Обличчя і очей в них не було- лише великий кривий отвір роту, який постійно був відкритий, неначе тому чудовиську не вистачало повітря. Над відкритим ротом знаходилось дві темні дірки, напевно то був ніс - саме з тих дірок лунав тихий монотонний свист. Чудовиська, мов змії, повзли по стінах, повільно наближаючись до нас.
    Ми з товаришем одночасно закричали від страху, та всеж у нас було достатньо духу кинутись до потрібного проходу коло підземної річки. Краєм зору я бачив, як ті створіння повзуть у наш бік. Вони були людиноподібні, але щось у їхньому вигляді, у їхній суті було від комахи. Щось таке... огидне і неприйнятне для людини..
    Ті кілька десятків кроків до потрібного коридору здались мені вічністю. У кожному кроці був сконцентрований жах, відчай, відчуття близької смерті. Я ніби помирав у ту мить і одночасно воскресав.
    Валько обігнав мене і біг вже попереду. Ось вже ми забігли в потрібний коридор, але раптом світ перекинувся. Червоні іскри зайнялись перед очима. Я зрозумів що я зашпортався і полетів на підлогу.
    Це був кінець. В моїй голові раптом промайнула думка: Я зараз помру.
    Я сам здивувався тому, що та думка була на диво спокійна і виважена- так, ніби я дивився на себе зі сторони.
    Свічка вилетіла у мене з рук і згасла. Я бачив лише якісь короткі сполохи. Кричати я не міг, бо забив при падінні груди і немов риба на березі, хапав повітря відкритим ротом. Раптом я відчув, як щось тягне мене за ноги. Я не тручався, не відбивався, а лише прислухався і чув тихий печальний посвист.
    - Я помираю, - м'яко і спокійно звучало в моїй голові, ніби хтось інший думав за мене.

    Прийшов я до тями тоді, коли побачив світло. Виявилося, що мій товариш почув, як я зашпортався і впав у печері і не лишив мене, а повернувся за мною. Він схопив мене за ноги і потягнув до виходу, який був зовсім поруч. Побачивши світло, я немов та риба,що знову попала з берега у воду, трохи прийшов до тями, стрепенувся і відчув силу у тілі. Але у голові ще гуділо і я погано розумів, що відбувається. Та все ж, за допомогою Валька, я по мотузці якось спустився на дно каньйону. За мною спустився і мій рятівник. Мо побігли геть і спинились вже коло дерев'яного місточка через Смотрич. У річці ми вмились. Вода була прохолодною і такою приємною!
    Валько тягнув мене далі, я плентався за ним, але був наче у ві сні- мало що розумів. Та скоро, вже коло дому, я більш менш прийшов до тями і міг відповідати на питання товариша. Він сам був блідий і переляканий.
    Ми ще раз вмились коло колодязя і тоді дійсно стало легше. Коротко попрощавшись ми розійшлись, домовившись, що нічого нікому не розкажемо. Що то буде наша головна таємниця.
    І ми дійсно стримали своє слово. Ось тільки тепер, через багато років, коли і товариша мого вже давно немає на білому світі, я розповідаю вам цю дивну історію.
    Дивно, але мені і зараз інколи здається, що тоді, у далекому дитинстві я помер, залишився десь там, у темній і вологій печері, з тими страшними прозорими істотами, а це все лише дивний сон. Сон, який все ніяк не може закінчитись.


    Юхим Ілліч замовчав і все задумливо дивився на свої долоні, ніби намагався знайти там відповіді на усі питання. Через деякий час він важко зітхнув, підняв очі, глянув, ніби прокинувся зі сну, на слухачів і раптом посміхнувся. І було у тій посмішці щось таке невловимо легке, щось таке щире і лагідне, немов то посміхнулась дитина. І усі у відповідь теж посміхнулись- спокійно і радісно.
    Поки нотаріус розказував свою історію, за вікном заметіль вщухла. Неспішно починався зимовий ранок. Вітер і хуртовина припинились зовсім і сніг- мілкий і густий тихо сипав, покривав світ Божий і все що в ньому. Позамітало геть усе, неможливо було розібрати- де дорога, де тин, де погріб- все стало білим нескінченим полем. У небі світили яскраві чисті зорі, і зі сходу потроху починало світліти - немов там, далеко за небокраєм горіло велетенське полум'я.
    Корчмар, по дідівськи кряхтячи, пішов підкинути дрів до печі. Старий солдат накинув на плечі кужух, вийшов на двір, розкурив трубку і довго стояв, неспішно пускаючи кільця диму і все про щось думав, позіхав і тихо зітхав.
    Катерина куняла за столом і Йосип приніс подушку, ковдру і постелив їй коло печі на лаві. Потім, немов дитину, обережно відвів Катерину до лави і ласкаво вкрив. Та одразу ж міцно заснула. Юхим Ілліч не захотів лягати, він все сидів за столом, поклавши голову на руки і дрімав. Корчмар і йому запропонував лягти, але той лише мовчки покивав головою і далі продовжив сидіти за столом, опустивши чоло на долоні.
    Отець Арсеній теж не лягав відпочивати. Він учив лице і руки прохолодною водою, дістав з глибокої кишені невеличкий Молитвослів у затертій шкіряній обкладинці, пішов у дальній кут зі свічкою і став тихо молитись. Корчмар лиш інколи кидав короткі погляди з під густих сивих брів на священника, але не заважав йому і намагався не гриміти баняками і відрами.
    Було тихо і спокійно.

    На ранок, коли яскраве веселе сонце почало топити морозні візерунки на вікні, Катерина нарешті прокинулась. У корчмі вже нікого не було. Усі подорожуючі роз'їхались, корчмар на подвір'ї дерев'яною широкою лопатою чистив доріжки від снігу.
    Катерина солодко потягнулась і посміхнулась. Потім сіла. Скоро і їй треба буде рушати у дорогу додому.
    Починався новий день.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Злива
    1.
    Стомлено поскрипують навантажені вози. Воли повільно тягнуть по степовому широкому шляху свій вантаж- сіль та рибу. Десь високо-високо в небі весело безтурботно заливаються жайворонки. Літо перейшло за середину. Терпко пахнуть степ, високе літнє небо, похилі, вкриті вигорілим бур'яном, пагорби, далекий темний ліс- усе навкруги напилося щедрого сонця.
    Остап піднімає голову, намагається розгледіти птахів, мружиться, прикриваючи очі широкою долонею, але полуденне сонце не дає дивитися.
    Остап опускає погляд і раптом помічає на горизонті темну хмарку.
    - А що, панове, здається ввечері дощ буде.
    - Може і буде, - ліниво і не відразу відповідає йому невисокий, широкий в плечах товариш - Микола. Він повільно йде з іншого боку возу, спираючись на палицю.
    З ними їдуть на возах чумаки ватажани- високий згорблений Тарас, літній уже чоловік, з сивою щетиною на впалих щоках та чорними як смоль козацькими вусами і кругловидий рожевощокий Іван-ще зовсім молодий, але знатний куховар. Він міг споро приготувати гарну юшку або наварити знатної каші майже з нічого. Був би тільки шмат сала, цибулина та трохи крупи у полотняному мішечку.
    Тарас та Іван сопуть, лежачи на возах. Вчора на нічному привалі гарненько піддали купленої на ярмарку горілки, а сьогодні майже весь день проспали, похрапуючи і прицмокуючи у напівсні.
    Воли повільно йдуть по дорозі, обмахуючись хвостами і вухами від докучливих мух і оводів.
    Остап йде поруч з возом і роздумує над тим, як увечері вони з'їдуть з дороги, розпрягуть волів, розведуть багаття і варитимуть густий пахучий далеким домом чумацький куліш. Як солодко буде заснути після ситної вечері, накрившись кожухом і довго-довго дивитись у зоряне небо, вслухаючись в скрекіт цвіркунів і п'яніти від солодкого аромату степу.
    -А хмара тепер ще ближче.
    Микола з під лоба вдивляється в бік горизонту.
    -І дивись, вона схожа на ковадло нашого Кало, старого цигана коваля з Ориніна.
    -Ех, корчму б на шляху зустріти, а не спати під мокрими возами ..
    - Остап лише неприязно поглядає на хмару і раптом відчуває, як серед розпеченого степу з'явилося слабке, ледь чутне дихання свіжого вітерця. Ледь помітне, примарне. Та всеж воно тут, воно точно є.
    Воли все йдуть, трясучи довгими вухами. Ліворуч від дороги, далеко за пагорбами темніє ліс. Дорога десь попереду плавно повертає у сторону лісу.
    - Може і зустрінеться нам шинок на перехресті доріг, або який хутір побачимо здалеку та й повернемо до нього...
    Остап задумливо зітхає, зриває високу травинку ковили і жує м'яку солодкувату серцевину.
    Раптом доноситься далекий ледве чутний грім.
    -Гремить?
    Микола насторожився, навіть призупиняється. Потім швидко коротко хреститься.
    -Святий Ілля по небу роз'їжджає у своїй бричці, нечисту силу дістає з чортових нір, щоб чесним християнам не докучала.
    Остап теж хреститься, згадуючи, як в далекому дитинстві, його дід, згорблений і одноокий, якого теж звали Остапом, довгими зимовими вечорами, під тріск дрів у печі, часто розповідав про святих людей, про святого пророка Іллю та його супутнику Єлисея.
    Тарас зітхнув на возі. Потім повільно підвівся, позіхнув.
    -А що, панове, здається ми сьогодні знатно помиємося.
    Тарас ліниво потягнувся і пошамкав тонкими пересохлими губами. Витяг гарбузову флягу і вилив залишок води собі до рота.
    -Чуєш, Іванко? Чи ти до сих пір дрихнеш?
    Хмара поступово затягла півнеба. Вид її був величний, але разом і зловісний.
    Птахи примовкли. Коники і цвіркуни в степу теж замовкли, ніби відчуваючи наближення грози.
    Дорога плавно повернула ліворуч і темна громада лісу стала повільно наближатися. Вітер, ніби вирвавшись із пастки, вільно гуляв по степу. Густі високі трави немов дністровські хвилі, переливалися- то нахилялися, то знову непокірно піднімалися.
    Блиснула блискавка і через недовгий час загримів розкотистий грім.
    Чумаки разом перехрестилася. Остап боязко подивився на близьку темну хмару.
    -Брати-товариші, нам би сховатися десь, та хоч би й в лісі. Тільки б не застав нас цей чортовий буревій серед степу.
    -Ліс звичайно краще степу, та шинок ще краще.Там б і ніч зустріли. І куховарити не довелося б, -Іван задумливо почухав потилицю.
    Але ось піднявся вітер. Впали перші холодні краплі. І відразу ж потемніло все навколо. Немов вечір вже опустився на поля.
    Воли пришвидшили ходу.

    Раптом яскравий спалах блискавки ніби розірвав небо. Ударив такий грім, що позакладало вуха. Остапу здалося, що земля пішла з-під ніг. Повітря разом закінчилось. Він немов провалився у колодязь і падав, падав, не відчуваючи власного тіла. Все навколо нібито вивернулася навиворіт і він виявився зовсім в іншому світі.

    2.
    Йшов нескінченний дощ. На степ опустилися сутінки. Це було схоже на довгий осінній вечір. Навколо було тихо, вітер майже стих, лише хлюпала вода під ногами і розмірено поскрипували колеса возів.
    Остапу здалося, що вони йдуть уже вічність. І начебто поля зовсім інші. Немов він раптом заснув в дорозі або задумався про щось. Про щось таке, чого вже не пам'ятав.
    Остап, підняв очі, озирнувся.
    - Ох як стало холодно, - сказав він і кашлянув.
    - Наче осінь настала.
    Але супутники мовчали. Іван заліз під рогожі і навіть носа не показував.
    Микола йшов по іншу сторону возів, натягнувши на голову солом'яний бриль. А Тарас сидів на останньому возі, накрившись з головою кожухом.
    Дорога вже йшла попід лісом. Від заростей тягнуло прохолодою і терпким ароматом кизилу. Густі дерева захищали подорожніх від зливи. Дорога розмокла, йти стало важко. Воли йшли повільно, лиш ще нижче опустивши свої великі важкі голови.
    Тарас знехотя зістрибнув з возу і босоніж пішов поруч з волами. Змахуючи важкі краплі з вусів, Тарас затягнув тиху пісню. Голос його, на подив чистий і мелодійний, звучав тихо і був схожий на цей нескінченний дощ.
    -Ех, випити б чесному християнину чарку горілки перед сном праведним, - зітхнув Микола, коли пісня стихла.
    -І закусити б її гарячим борщем з пампушками та часником, - розвинув далі мрію Миколи молодий Іван, вилазячи з-під рогожі.
    -Тільки де ж того борщу взяти? - тихо зітхнув Остап, з тугою вдивляючись в сутінки.
    Та раптом за черговим поворотом десь далеко, між сутінків і стіни дощу Остап помітив тремтячий вогник. Втомленому чумаку здалося, що це зірка на небі. Але ні, це точно був вогник десь серед степу.
    - Дивіться, панове- ніяк хутір попереду ..
    - Де, Остапе, де?
    - Тарас нагнав Остапа і став вдивлятися у далечінь.
    - Може привиділось?
    - А, ось і я бачу! І точно вогник. Ніяк хутір який або дай Боже, корчма.
    -Я теж бачу! - збуджено й весело сказав Іван.
    - -Де де? - трохи підсліпуватий Микола дивився не вперед, а на Івана.
    - Та он, дивись, правіше від возів!
    Микола зіщурившись подивився у темряву, намагаючись щось розгледіти.
    - А, сказати по правді, ні чорта не бачу, Микола махнув рукою, - але це нічого, раз три чесних пана бачить, то четвертий їм довіряє.
    Чумаки повеселішали, передчуваючи швидкий відпочинок і ситу гарячу вечерю.
    Воли пішли жвавіше, немов здогадуючись, про що говорять господарі, а може відчули запах житла. Дощ не припинявся. Вже зовсім стемніло і тепер далекий вогник було видно вже чітко.
    Остап поморщився- холодна крапля затекла за свитку і неприємною цівкою побігла по спині. Одяг весь намок, став важким. По дорозі вже текла річка. Тверда як камінь глина перетворилася на рідке хлюпаюче слизьке місиво.
    Вони повільно спускалися з пагорба. Навантажені вози напирали на волів і втомленим тваринам доводилося йти ще швидше.
    Та ось чумаки вже були біля воріт, височенних та трохи перекошених. Це була корчма. Вона знаходилась не перехресті, під лісом.
    Ніхто з чумаків не пам'ятав цього місця, хоча Тарас і Микола чумакували вже років п'ятнадцять. Та й Остап їздив на промисел вже п'ять років. Лише для молодого Івана це була перша поїздка і він уважно стежив за старшими товаришами, ловлячи кожне слово, запам'ятовуючи нові місця.
    Ворота були відчинені і чумаки заїхали на подвір'я. Зморених волів розпрягли і Тарас відвів їх під широкий солом'яний навіс. Там було сухо і затишно. Микола допомагав Тарасові.
    Під навісом вже стояв чийсь кінь. Він непривітно покосився на незваних гостей, принюхався і потряс головою.
    Поки товариші займались волами і возами, Остап з Іваном пішли у світлицю, домовлятися про нічліг.
    Коли чумаки піднімались по слизьким дерев'яним сходам- двері корчми зі скрипом відчинилися, на поріг вийшов, мружачись, корчмар- невисокий худорлявий, з густою, чорною, злежалою бородою та довгим гострим носом. Праве плече його було вище лівого, здавалося, що він щось ховає за бортом засаленої жилетки. Та й сам одяг був немов з чужого плеча- мішкувато висів на худий жилавій фігурі.
    -Будь здоровий, пан корчмар.
    -І ви панство, будьте здорові. Чумакуете?
    Корчмар кинув швидкий погляд на промоклих гостей. І не дочекавшись відповіді продовжив:
    -Чесно і відверто сказати, панство, в таку погоду краще по хуторах сидіти, а не чумакувати. А багато вас?
    Корчмар не зрушив з місця. Примружившись, він подивився у темряву, у сторону навісу, де Тарас з Миколою прив'язували волів.
    -Вас що, четверо?
    - Так, четверо.
    Остап підійшов ближче.
    - Мокрі наскрізь і голодні. Так що пан корчмар, приймай гостей до ранку.
    - Так так, заходьте.
    Корчмар ніби прокинувся і кашлянувши, додав.
    - Мене кличуть Яковом, а ви панове, як називаєтесь і куди прямуєте?
    Іван відповів:
    - -я Іван, а це Остап. А там, з волами Тарас і Микола. Чумакуємо ми, сіль і рибу веземо. А їдемо у Кам'янець. Так ось негода така, що хоч бери і дінься кудись. Уже й не знали, що нам робити.
    Чумаки зайшли у хату. Тут було тепло. Пахло чимось кислим.
    У просторій світлиці по середині стояв великий довгий стіл з лавками по обидва боки. На столі горіло кілька свічок. Та ще за низькими склепінням біля прилавка кадила масляна лампа.
    За столом, ближче до прилавку, сиділо троє людей. Згорблений сивий і кошлатий старий, схожий на жебраків кобзарів, багато яких бродять по Україні. Поруч зі старим сидів хлопчина, років шести, білявий синьоокий, він уважно дивився на прибулих і щось тихо казав старому. Трохи ближче до входу, спершись ліктями на стіл, сидів високий кремезний запорожець з голеною головою і чорними, як смоль, вусами. За вухо був закручений сивий оселедець. Запорожець був вже добре під мухою.
    Коли чумаки увійшли в корчму, запорожець став неспішно набивати свою люльку, таку ж велику як і він сам, поглядаючи на прибулих. В очах його, трохи роскосих, тремтіли вогники від свічки. Остапу навіть подумалося, що очі ці світяться наче у кішки.
    -Доброго здоров'я, вельмишановне панство !, - голосно сказав Остап.
    - І ви будьте здорові, - не зразу відповів запорожець.
    Старий жебрак, не повертаючись, мовчки кивнув своєю кудлатою головою.
    -А що, знатний дощ йде, - прикурюючи люльку і посміючись, промовив запорожець.
    -Так, знатний, - відповів йому Іван.
    - Та такий, що ми немов в річці викупалися.
    -Ви напевно зголодніли? Сідайте.
    Корчмар показав на стіл.
    -Є рибна юшка. Є пиріг з капустою. Яйця. І випити знайдеться. Щоб добре зігрітися.
    -Все неси, - відповів Іван.
    -І рушники принеси, - додав Остап, обтираючи лице мокрим рукавом сорочки.
    В корчму зайшли Тарас і Микола.
    Вода з них текла потоками.
    Чумаки привітались і залишаючи за собою мокрі сліди зразу навправились до печі, грітись.
    Корчмар тим часом кудись дівся і через деякий час повернувся з заспаною чорнявою і худою як тростина жінкою- то напевно була його дружина. Разом вони почали накривати на стіл.
    Дощ і не думав припинятися. Навпаки, припустив з новою силою. Краплі гуркотіли по вікну і стінах, здавалось, наче хтось постійно легенько стукає у шибку.
    Чумаки приводили себе до ладу. Корчмар поклав на лавку великий рушник. Тим часом на столі з'явився баняк з холодною юшкою. Жінка корчмаря, яку звали Ціля, принесла ковбаси.
    Запорожець подивившись на їдло і собі замовив ще медовухи з таранню.
    Чумаки потрохи зігрілись. Свої мокрі свитки, брилі і тютюн вони пороскладали на лавку коло печі, що сохли. Потім сіли за стіл і почали вечеряти.
    Ціля з під лобу споглядала на чумаків, Яків приніс з погрібу кислої капусти і огірків.
    Після першої чарки тепло розлилися по тілу. Одразу ж у всіх піднявся настрій. Іван почав тихо посміхатись, роздивляючись навкруги. Остапа навпаки стало клонити до сну. Микола з Тарасом запросили до столу запорожця, той сів ближче і почав пригощати чумаків тютюном.
    - Бачу, що ваш тютюн змок, то пригощайтесь моїм, будьте ласкаві.
    Запорожця звали Петром. Він і справді їхав з Сечі додому, у Городок.
    - То ми земляки! Бо ми ж з під Кам'янця!
    Захмілилий Тарас по- братськи поклав руку запорожцю на плече.
    Вони ще раз випили за земляцтво.
    Микола запросив до столу і старого з хлопчиком.
    Старий був сліпим кобзарем. Він скромно подякував але відмовився.
    -А я теж під цю кляту зливу попав,- голосно росказував запорожець.
    -Їхав с товаришем додому. З моїм земляком і побратимом Гнатом Однооким. Ось такий козак! Він чотири роки був у басурманському полоні. Але Господь допоміг втекти. Щей доброго коня у одного важного турка зміг поцупити.
    Запорожець весело розреготався.
    -Їдемо ми собі потихеньку, та раптом прямо посеред степу як звіється вітрюган! А степ той, як оцей стіл. Побачили якесь деревце тай мерщій до нього. А вже блискавки спалахують і грім гримить! То ми поскакали до того дерева- заховатись. І десь я товариша загубив..
    Запорожець почесав бриту потилицю.
    -Там яр з урочищем недалеко був- як скакали , то я примітив. Може мій Гнат туди дівся? А потім, як дощ почався, то я потихеньку поїхав та на цю корчму натрапив. Я так міркую- мій товариш теж сюди приїде рано чи пізно. То я вже його дочекаюся.
    Ціля якось дивно глянула на Петра, ніби щось хотіла йому сказати. Та скоро відвела погляд, так що ніхто цього і не помітив.
    Чумаки ще раз випили, закусили. Роскурили люльки.
    Остап все ніяк не міг зігрітися. Підійшов до печі і притулився спиною до теплого каменю.
    Весело потріскував вогонь. За віконцем шумів дощ. Остап накинув кужуха і вийшов глянути, як там воли.
    Під навісом було добре. Воли скубали пахуче сіно. Кінь запорожця покосився на Остапа, тихо і непривітливо заржав.
    -Все добре. Відпочивайте.
    На подвір'ї було темно. Дощ стояв стіною. Десь далеко спалахували блискавки і тоді чорнота на мить підсвічувалась непривітним хрлодним світлом. З темряви на мить, немов з води виринали силуети дерев, тину, хати, холодними зірочками світились три пари очей тварин.
    Остап трохи постояв під навісом, вдивляючись у чорноту, замерз та повернувся до корчми. Тут було тепло і затишно.
    Підійшов корчмар і почав говорити про ночліг.
    - Місця у нас не дуже багато, але щось, думаю, знайдеться.
    - Ось тут, коло печі ляжуть оті два пана- корчмар показав на Тараса та Миколу.
    - Парубок, - корчмар показав на Івана, який сильно захмілілі і щось весело розказував запорожцю, - ляже у сінях на лавці. Там і пан Петро буде відпочивати.
    - А вас, пане, я покладу у хліву. Там будуть спати і дід з хлопчиною. У хліву сухо і тепло, щей багато свіжого сіна. Кужух у вас я бачу є, так що буде все добре. Пішли, покажу де це.
    Корчмар узяв в руку замусолену лампадку, вони вийшли у двір, повернули праворуч. У хліву і справді було тепло. У стійлі дві корови ліниво жували жвачку.
    Ось тут ляжете- корчмар показав у дальній кут з високою купою сіна.
    - Місця тут і на п'ятьох вистачить.
    Вони повернулись до корчми.
    Захмілілі чумаки ще довго розмовляли, але втома брала своє. Потрохи усі стали затихати. Нарешті вирішили йти відпочивати.
    Усі потроху почали вкладатися спати.
    Тарас голосно і часто позівхав у темному кутку під пічкою. Микола тихо та спокійно сопів під кожухом. Захмілілий Іван все ніяк не міг заснути і ще довго про щось говорив з Петром у сінях. Але з часом і вони замовкли.
    Остап поставив на віконце невеличкий каганець, слабеньке полум'я чаділо, та всеж хоч щось було видно у темряві. Потім пішов у свій куток, зробив гніздо у сіні, під голову скрутив свитку, накрився кужухом. Здається вийшло непогано.
    У дальньому кутку лягли дід з хлопчиком.
    Дощ все не стихав.
    Остап швидко заснув, ніби пірнув з головою у темне нічне озеро..
    Та раптом він пробудився. Остапу здалось, що він проспав лише мить.
    Пробудився він від невимовного жаху, який раптом наповнив усе його єство. Остап сів. Від сну не лишилося ані сліду. Холодний піт тік по спині. Остап прислухався до себе- він намагався відшукати причину того страху, та не міг знайти.
    Озирнувся по сторонам. Каганок на підвіконні майже згас, та всеж продовжувати слабо мерехтіти. На дворі було тихо, лише краплі дощу нудно били по землі та вітер шумів у тополях.
    Остап подивився у сторону стійла. Тіні від силуетів корів дрижали на стіні хліва.
    Та раптом Остап побачив що щось. Якусь бліду пляму коло однієї з корів.
    - Що це?
    Остап у всі очі вдивлявся, та ніяк не зміг зрозуміти, що це. Він тихо підвівся і стараючись не шуміти і не зводячи очей з тієї незрозумілої плями, підійшов ближче.
    То був хлопчик.
    Він вчепився руками і ногами до корови. Обличчя хлопчика не було видно, він прихилився до шиї корови, ніби хотів щось їй сказати.
    І тут Остап побачив сповнені тихого жаху очі корови. В тих очах була смертельна туга від якої сам Остап ніби скам'янів. Ноги його підкосились і серце у грудях здається на мить зупинилось. Остап хотів закричати, та зміг лише тихо зітхнути.
    Тіло хлопчика здригнулось. Обличчя відірвалось від шиї корови і повільно повернулося. По дитячому підборіддю текла кров. Очі хлопчика чорними озерами дивились на Остапа. Губи, усі в крові скривила не то усмішка, не то лютий вищір.
    -Він пив кров корови!
    Ця думка наче блискавка спалахнула в голові Остапа і викликала таку огиду і разом з тим лють, що він сам не розуміючи до кінця, що робить зі всього духу кулаком ударив хлопчика. Хлопчик відскочив і вдарився о дерев'яну огорожу. Та за мить він вже став на зігнуті ноги. Спина зігнулась дугою. Руками хлопчик упирався в землю, і був схожий на велетенського страшного павука. Він вищірився і затрясся, з перекривленного рота текла чорна кров.
    Остап відчув, що ще одна мить і ця нечисть скочить на нього. Остап стрепенувся і кинувся до дверей. Він вибіг на двір, схопив заступ, який лежав коло хліва і підпер ним двері. Сорочка одразу намокла від дощу. Тільки тепер Остап помітив, що він був босяка. Та це було не важливо. Серце у грудях так колотилося, що той стукіт віддавав у голову. Остап кинувся до сіней- там відпочивали Іван і Петро. Треба було їх розбудити. У сінях на дерев'яній підставці горіла свічка. Як тільки Остап відкрив двері- полум'я задрижало і ледь не погасло від протягу. Остап підбіг до лавки, на якій лежав Іван і почав того будити. Та Іван не хотів вставати.
    Остап відкинув кожух і побачив широко відкриті очі. Полум'я від свічки дрижало у застиглих очах. Остап повільно відняв руки від Івана і побачив що його долоні усі в крові. То була кров Івана. Остап відсапнувся і повернув голову у сторону Петра. Запорожець лежав під маленьким віконцем на другій лавці. Остап взяв свічку у руки і присвітив собі, щоб краще розгледіти Петра.
    Запорожець лежав лицем донизу. Рука його звисала з лавки, так що долоня торкалася підлоги. З вказівного пальця на підлогу капала кров. Під лавкою уже ростеклась велика бура калюжа.
    У роті Остап відчув привкус металу. Стало важко дихати. Остап підвівся і його одразу ж знудило.
    Після цього стало трохи легше. Він почав думати.
    Спочатку Остап захотів бігти до корчми, та раптом подумав, що душогуб може бути там, а це було небезпечно. Остап завмер і прислухався. Було тихо- лише вітер завивав та дощ гуркотів о стіни хати.
    Остап вирішив безшумно вибратись на двір і заглянути до корчми через вікно. Треба було роздивитись, що там.
    Стараючись не шуміти, він повільно відчинив двері- ті тихо заскреготіли. На мить рука завмерла- задавалось, той звук міг почути увесь світ, та згодом він знову почав повільно відкривати двері. Остапа вийшов у двір, завмер під дощем і став вдивлятись у темряву. Та майже нічого не було видно, лише примарливі тіні від тину, воріт, хліву.
    Остап пішов попід стіною до вікна.
    За склом чаділа невелика сальна свічка, та що робилось у середині зовсім не було видно.
    Чи живі Микола і Тарас, чи живі корчмар та його Ціля.
    На мить Остап завмер і прислухався до звуків із хліва. Там було тихо. Якби то чудовисько у вигляді хлопчика намагалось вибратись- одразу ж все було чути. Заскрипіли б двері, Остап би почув гуркіт. Та здається все було тихо.
    Остап підійшов ближче до вікна та зазирнув у середину.
    Спочатку він нічого не бачив.Лише чорнота та потоки води по склу. Та з часом він почав помічати щось нове, якусь зміну у непроглядній темряві, якісь невиразні тіні. Ось замерхтів вогник. Остап ближе прихилився до шибки і побачив.
    Він побачив лице. Бліде, з загостреннями рисами. То було обличчя корчмаря. Він дивився прямо на Остапа. Вузькі губи скривила посмішка і Остап побачив криві білі зуби. Це точно був корчмар, але обличчя його було наче маска. Там не було ні однієї живої риси. То була мертва лялька, яку хтось смикав за невидимі нитки. Ось смикнули за одну нитку- і маска відкрила мертві очі, ось смикнули за другу- і з'явилась перекошена посмішка мерця, більше схожа на вищір.
    Остап точно знав- то і є вбивця. І там у хаті всі вже давно мертві.
    Невимовний всепоглинаючий жах наповнив усе тіло Остапа. Він сам немов став частиною того світового жаху.
    Остап зробив кілька кроків назад, зашпортнувся за щось і з розмаху упав прямо у калюжу. Та одразу ж скочив на ноги. А ні звуку не вирвалось з його уст. Він не міг ні кричати, ні промовити хоч би слово.
    Остап повернувся до воріт і кинувся геть.
    Він біг кудись у пітьму. Холодні важкі краплі дощу і мокре гілля били його по обличчу, по тілу. Та він не відчував цього. Лише страх. Лише всепоглинаючий жах.
    Десь далеко, за небокраєм поблискували блискавки. Дощ не тільки не вщухав, а здається став ще сильнішим і холоднішим.
    І одинока, одна у цілому світі, охоплена смертельним жахом людина бігла геть, шукаючи спасіння. Бігла прямо у ніч. У непроникну темряву.
    Не відчуваючи свого тіла.

    А може то був зовсім не біг? Може він падав у нескінченний темний колодязь і біла холодна блискавка показувала йому дорогу.

    2021


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Вечір у Лісабоні
    Майже кожного вечора він приходив у це кафе слухати фаду. Він сідав за вільний столик, офіціанти посміхались і коротко кивали йому- вони вже знали його в обличчя, замовляв каву, трошки сиру або айвового мармеладу і склянку холодної води. Ароматна кава гірчила, сир був смачний, а вода завжди теплою.
    Він приходив під вечір. Після спекотного дня ранньої осені. Голова була важкою від сонця. Втома м'яко розливалась по тілу- спробуй ось так цілий попрацювати цілісінький день на будівельному майданчику, прокладаючи електричний кабель.
    Вже два роки як він жив у іншій країні. Він приїхав з Камянця, з невеличкого провінційного містечка в Україні . Приїхав в Португалію. В Лісабон. У велике столичне місто на другому кінці Європи. Приїхав за кращою долею. Йому було сорок два роки. У Кам'янці залишилась дружина і доросла дочка.
    Він довго терпів докори дружини. Спочатку лише важкі погляди і зітхання. Потім слова, ще важчі і, як йому здавалось, несправедливі. Нескінчені тихі монологи від яких серце розривалось.
    Він не може, не вміє, не знає і ще багато багато не.
    Сімейне життя закінчилось. Воно не могло не закінчитись. Через двадцять років разом. Вона докоряла його тим, що він не справжній чоловік, що не може забезпечити їм достойне життя. А він лише дивився на дружину- невисоку, повну сорокалітню жінку, з вічною тонкою сигаретою у пухких коротких пальцях і мовчав. Він заморився шукати відповіді на чужі питання.
    Вони здається і не були бідними. Але й багатими теж не були.
    Він закінчив сільськогосподарський інститут але працював електриком. Йому завжди подобалось щось робити своїми руками. Він монтував електричну проводку у будинках та квартирах і йшов на роботу майже завжди з задоволенням. А пізно ввечері, лежачи на старому але ще міцному дивані, у темряві, ще довго згадував, як обтискав провід, як акуратно закладав його в пластикову комутаційну коробку, як кріпив вимикачі. Йому подобалось, якщо все виходило акуратно.
    Знайомі їхали у Європу на заробітки. Дружина стала йому постійно про це говорити.
    Ось інші їдуть, привозять великі гроші, купляють квартири. Дочка скоро заміж, а у мене навіть гарного плаття не має. І весілля за які гроші будемо справляти?
    І ось він вирішив і собі їхати на заробітки.
    Не за грошами, а подалі з Кам'янця. Подалі від дружини.
    Він ще сам боявся собі в цьому зізнатися. Він заспокоював себе, що так буде краще, що він зможе заробити гроші. Все у них буде як у людей. І весілля доцчі справлять, ремонт у квартирі зроблять, і машину гарну куплять.
    Але якась частина його усе наперед знала і ту частину не можна було підкупити чужими думками. Ту частину до пори ще можна було приховати, навіть від самого себе. Але ненадовго. І одного літнього вечора, коли він стояв коли своєї колишньої школи, дивився на чорнобривці коло доріжок і не хотів йти додому- усі відповіді раптом самі постали у його голові. Ніби впала якась завіса.
    Дочка його вже півтора роки жила зі своїм хлопцем. Як дружина з чоловіком. Здається вона навіть була вагітною- якось підозріло і швидко вона поправилась. Але про це мовчали. Тож весілля, якби воно відбулося- виглядало б дуже дивним.
    І ремонт у двокімнатній квартирі, яку вони отримали у спадок від його тітки, він робив всього лиш три роки тому. Сам проклав нову проводку, сам зібрав кухню, остеклив балкон, переклеїв шпалери, поміняв вхідні двері і вікна... Але дружині цього напевно було мало..
    І машина у них теж була. Старенький, але ще міцний бусик на німецьких номерах. І місця багато- як раз, щоб їздити на картоплю у село до тещі.
    Він стояв коло шкільних грядок і думав.
    Чого дружині не вистачає? Чи ще любить вона його? А чи любить він її?
    Але на ці нові питання йому ще треба було собі самому відповісти. Відповісти чесно, не ховаючись за готовими і простими, придуманими кимось іншим, схемами.
    Коли він сидів з двома земляками в залі аеропорту в Борисполі і чекав на свій літак, він лише тоді побачив відповіді. Земляки пили пиво, їли бутерброди з салом, хміліли не то від пива не то від свободи, а він мовчки дивився на хлопців і ясно бачив, що дружина- то чужа і далека людина. Зі своїми нецікавими йому інтересами, зі своїм, для нього зовсім чужим життям. Йому стало ніяково від усіх цих думок. Невже він такий невиліковний егоїст?
    Пива він не пив, бо не любив цього популярного напою. Йому хотілось кави.
    До посадки на літак залишалось півгодини. Дружина не дзвонила, а йому самому не хотілось дзвонити. Він підійшов до невеличкої кав'ярні і замовив еспрессо.
    Як смачно. Як добре. Він пив маленькими ковтками, смакував ароматний напій і раптом зрозумів, що додому більше не повернеться.

    І ось, через два роки він тихо сидів за столиком кав'ярні майже у центрі Лісабона і слухав фаду. Співак, на ім'я Педру -немолодий, але ще симпатичний мужчина, під акомпанемент двох гітар- класичної і португальської, пронизливо співав про навіки втрачене кохання. Відвідувачі кафе уважно слухали, лиш деколи хтось наливав у келихи вино, стараючись не шуміти. Коли пісня закінчилась, усі почали енергійно аплодувати.
    Він також слухав. І також аплодував.
    Ліричні мелодії фаду щось чіпляли у його серці. Щось приховане і йому самому не зрозуміле, але дуже важливе. Якісь ледь чутні примарні хвилі пробігали через його тіло.
    То він згадував далеке дитинство, то згадувались вже давно померлих батьків, таких, якими вони були у молодості, то згадував сиві скелі Камянця і старі костьоли Старого міста...
    Він пив запашну каву- цей терпкий напій і його аромат також викликав те саме хвилювання як і фаду.
    Знову заграли гітари.
    За два роки він більш менш вивчив португальську мову. Він навіть купив у книжному магазині книжку Жозе Сарамагу Євангеліє від Іісусу португальською. Книжка йому не сподобалась, але всеж він її акуратно прочитав.
    Мову він вивчив майже досконало, і тепер ставив собі за мету повністю викорінити у собі акцент. Хлопці земляки, з якими він працював на будівництвах, завжди дивувались його таланту у мові, але сам він знав- то ніякий не талан- лише велике бажання і природня допитливість.
    Спочатку хлопці навязувались до нього у друзі, запрошували на пиво та на медронью- португальський бренді, схожий на нашу самогону з яблук. Але пити йому не хотілось. Ще меньше йому хотілось слухати п'яні розмови про важку долю заробітчанина та про некрасивих португальських жінок.
    Він відмовлявся, вигадував якісь причини, тільки щоб не йти пиячити.
    Поступово він почав віддалятись від земляків. Хіба що продовжував ходити до Церкви усіх святих- маленького православного храму коло залізничного вокзалу Санта Аполонія. Але хлопці до церкви майже не ходили- лише на великі свята. Зустріти у храмі можна було хіба що туристів росіян, чи земляків, які перебрались у Португалію назавжди. Коли допитливі росіяни хотіли з ним заговорити- він відповідав португальською і стримано посміхався. Проти росіян він нічого не мав, але у нього були питання до самої Росії.
    Люди в залі зааплодували. Педру вклонився і випив води зі склянки. Потім витер краплини поту з чола білосніжною хустинкою.
    Люди посміхались і пили вино. Вечір був чудовим.
    Щось є у цих людей, - думалось йому.
    Якась вроджена інтелігентність. Чому тієї риси майже немає у наших людей?
    Він подивився на годинник- двадцять хвилин дванадцятої. Раптом йому згадалась книжка, яку він прочитав ще у Кам'янці, років десять тому - Ніч у Лісабоні Ремарка. Там герої також сиділи в нічних кафе Лісабона і шукали сенс життя. З тих пір пройшло стільки часу. На світ з'явилось вже не одне покоління нових людей. Та й ці нові люди так і продовжують шукати той сенс. Шукати у нічних кафе Лісабона.
    Фадішта знову почав співати. Люди впізнавши мелодію схвально загукали, але швидко стихли.
    Він допив свою каву, знайшов очима офіціанта, той зразу ж зрозумів, чтого від нього хочуть і коротко махнув головою.
    Розрахувавшись і намагаючись не підіймати шуму, він вийшов з кафе. Вечірній Лісабон дмухнув у лице свіжим повітрям. То була якась неповторна суміш аромату океану і духмяної жикаранди. Хоч була рання осінь, але дерева жикаранди знову почали завітати.
    Він йшов тротуаром у сторону дому. Він точно знав, що то був його дім. Не арендована і чужа квартира, не апартаменти, не будівельний вагончик, а саме дім.
    Він точно знав, що більше не повернеться до Камянця, до дружини, до дочки, до того старого життя.
    Завтра йому требу буде рано прокинутись. Погодувати кішку, зварити собі кави і випити її неспішно у своєму робочому бусику по дорозі на роботу.
    А тихим лісабонським вечером, після роботи, після душу, переодягнувшись у свіжу білу сорочку, він знову прийде у це кафе. Прийде слухати фаду.

    Київ, 2021


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  6. Ангели
    Я чистив рибу коли вони прийшли.
    Так хотів наварити до вечері юшки.
    Стояв, сутулячись над столом і чистив куплених в магазині коропів. На плиті варилася картопля. У двері подзвонили саме тоді, коли я намагався пригадати - все-таки солив я те вариво чи ні.
    Хто це може бути?
    Я роздратовано подивився на свої долоні, мокрі і брудні, з налиплими лусочками. Потім обережно, намагаючись не забруднити баранчик водопровідного крана, пустив воду і вимив руки. Запах звичайно ж залишився. Ну і що? Адже риба до кінця ще не очищена.
    У двері ще раз наполегливо подзвонили.
    Витираючи на ходу долоні рушником, я пішов відкривати.
    Один поворот засувки, другий. Ланцюжок. Тихий скрип дверей.
    Їх було двоє. Високі і стрункі. Худорляві. Темне волосся, світлі сіро-зелені очі. Вони були схожі один на одного як брати.
    Вони одночасно посміхнулися і попросили дозволу увійти.
    Ступивши в сторону, я дав їм дорогу. Вони вдячно вклонилися і безшумно пройшли в кімнату.
    - Перепрошую, я зовсім недавно з роботи. Такий безлад ..
    Один з них тепло, якось по-дитячому посміхнувся.
    - Ми прийшли за тобою.
    Від цих слів я злякався.
    - Як за мною?
    - Він посилає нас тільки один раз.
    Я розгублено посміхнувся.
    - Але як же так? Ви розумієте, як ви не вчасно?
    Інший, в білосніжній сорочці і темних штанах раптом попросив склянку води. Так і сказав.
    - Руслан, можна мені склянку води? Дуже хочеться пити.
    Сказав і посміхнувся. І мені чомусь захотілося принести йому всю воду цього міста.
    - Ми не прийшли тебе просити. Ми прийшли за тобою.
    - Але дивіться самі, - я намагався говорити спокійно і логічно, - у мене маленька донька, я ось-ось закінчу ремонт в новому заміському будинку. Я вже купив всі меблі ...
    Я побачив в їх очах стільки втоми і смутку, що мені раптом стало соромно говорити. Я замовк, сів на диван і тихо заплакав.
    Один з них безшумно підійшов і поклав руку мені на голову. Зовсім як мама. Зовсім як моя мама в дитинстві, коли я не міг заснути.
    - Ти поплач. Нехай ця біль піде з тебе. Нехай вона залишиться тут, разом з недобудованим будинком, неочищеної рибою і недовареною юшкою.
    Трохи помовчавши, додав:
    - Він посилає нас тільки в одному випадку - коли бачить, що людина вже не може залишатись на цій Землі, коли бачить, що душа вже нудиться. Ти ж все прекрасно розумієш. Він допомагає тобі. Він йде тобі назустріч. Він робить так, як буде краще тобі, а не йому.
    Я встав, витер сльози. Мені захотілося підійти до них, стати на коліна і поцілувати їм руки.
    Мені захотілося сказати спасибі Йому, сказати через них.
    Вони, звичайно, бачили мене і знали все.
    Той, який просив води сказав:
    - Поки ти ще тут, скажи спасибі цього світу. Скажи спасибі тим, хто допомагав тобі на цьому відрізку шляху. І постарайся відпустити всіх тих, хто заважав тобі. Ти повинен бути до них поблажливий - вони робили те, що в їх силах. І ще. Попроси вибачення у тих, кому ти заважав йти їхнім шляхом. Нехай і вони відпустять тебе.
    Я підійшов до вікна, відсунув штори, фіранки. Повернувши засувку, я відкрив вікно. Вечірнє повітря проникло до кімнати, приносячи з собою прохолоду, свіжість, шум міста. Я подумки обійняв весь світ - темні тіні дерев, старенький двір з автомобілями, почорнілими лавочками, зі нудьгуючим бабусями, з поспішаючи ми по своїм справам перехожими.
    Я обійняв ту, що далеко.
    Я сказав усім їм Дякую.
    Я сказав Дякую їй.
    Нехай у вас все вийде. Нехай ви врешті-решт зможете знайти свій шлях. І нехай у вас вистачить сил дійти по ньому до самого кінця.
    Я спробував запам'ятати цей світ. Спробував запам'ятати саме таким, яким він є - дивним, непоказним, не дуже логічним. Світ, який пахнув осінньої свіжістю і зимою, яка наближається.
    Повернувшись, я подивився на них. Вони тихо стояли і чекали.
    Звичайно, він має рацію. Він завжди правий. До кого мені прислухатися, якщо не до Нього?
    Мені хотілося сказати Дякую Йому. Мені хотілося поцілувати їм руки, висловивши подяку Йому. Але я відчував, що це збентежить їх. Мені не хотілося їх бентежити.
    Я підійшов до невеликого деревця, що росло з горщика прямо у мене в кімнаті. Опустившись на коліна я поцілував тепле листя.
    - Спасибі тобі.
    Піднявшись, я підійшов до них.
    -Тепер Я готовий. Йдемо.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Дядько Михайло
    Цілий день за вікном мете. Сніжинки прилипають до вікна, повільно тануть і перетворюються в тонкі химерні візерунки. У тьмяному жовтому світлі вуличного ліхтаря проноситься біла пухнаста зграя. Снігу немає ні початку, ні кінця.
    Доріжки, які ще з ранку прочистив червонопикий двірник, гроза місцевих хлопчаків, дід Толя, безнадійно позамітало. Увесь двір перетворився на величезне біле поле.
    Все зникло під снігом - заснули до весни машини, залізні дитячі гірки, дерев'яні пісочниці, ланцюгові гойдалки, сходи до під”їзду.
    Навіть старенькі п'ятиповерхівки з похилими дахами і вузькими, схожими на бійниці вікнами, немов підігнулися під важким тягарем снігу.
    Зимова ніч опустилася швидко, накривши землю темним ковдрою.
    А в кімнаті тепло і затишно.
    Мокрі рукавиці сушаться на облупленній чавуній батареї. Тут же стоять мокрі, в білуватих розводах солі, чобітки. Дві пари. Ті, що трохи менше - Максима, великі широкі, на рифленій підошві - Славки.
    На годиннику двадцять хвилин на дванадцяту. Мама ще на роботі, буде не раніше трьох. Славка, старший брат, зі світлим волоссям, кругловидий, з густими і красивими як у дівчинки віями, давно спить. А Максиму щось не спиться. Він сидить біля вікна, задумливо дивиться на заметіль за вікном, іноді поглядає на годинник - як смертельно повільно повзуть стрілки по циферблату.
    Чекає маму.
    На вулиці ні душі. У теплій кімнаті тихо. Лише розмірений стукіт годинника і ледь чутне сопіння брата.
    Болісно ниє права скроня. Максим тре її, морщиться.
    Ось якби вдома була мама. Вона може все. Їй лише потрібно доторкнутися, провести теплою шорсткою долонею по волоссю, поцілувати хворе місце - і все. Біль відразу ж пройде.
    Мама укладе Максима в ліжко, накриє до самого підборіддя ковдрою, поцілує в чоло і тоді все стане на свої місця. Прийде спокій і довгоочікуваний сон. А біль розчинитися без залишку.
    Але мами все ще немає, хвилинна стрілка завмерла на місці, а скроня болить не перестаючи. Максим на кілька хвилин включив, було, телевізор, але там нічого цікавого немає. Реклама, реклама, реклама.
    Потім взяв з полиці книгу - ілюстрована енциклопедія для школярів, але читати не хотілося. Кілька хвилин Максим розсіяно розглядав картинки, потім втомлено зітхнув і відклав книгу в сторону.
    До приходу мами залишалося три з половиною години. Боже, як довго чекати! Максим вимкнув настільну лампу, знові підійшов до вікна і став дивитися на вулицю.
    Раптом він почув стукіт. Тихий обережний стукіт у двері. Максим завмер, прислухаючись.
    Може почулося?
    Точно почулося.
    Але через хвилину стукіт пролунав знову.
    Максим тихо встав і обережно, навшпиньках підійшов до вхідних дверей. Подивився у вічко.
    Але там нікого не було.
    Порожня сходова клітина, санки біля стіни, старенька сусідська коляска в дальньому кутку.
    Максим обережно, намагаючись не шуміти, опустив на місце пластикову кришку вічка і пішов назад в кімнату.
    Коли він уже підходив до вікна, знову пролунав стук. Тихий, обережний.
    Тепер Максим злякався. Він підійшов до старшого брата і став обережно його будити. Але Славко лише відвернувся до стіни. Ще й натягнув ковдру на голову.
    Максим розгублено дивився на брата і не знав, що робити.
    Стук пролунав знову.
    Може це мама? Але ж у мами є ключ!
    Максим знову підійшов до дверей і подивився у вічко.
    Нікого. Нікого немає.
    Але хто ж тоді стукає у двері?
    Максим завмер в коридорі, прислухаючись. Серце в грудях калатало від переляку і ... цікавості.
    Тук, тук. Тук, тук, тук.
    Тихий, обережний, наполегливий стукіт у двері, туди, де знаходиться замкова щілина.
    - Хто там?
    Голос Максима, тонкий, переляканий схожий на скрип мостини.
    Але у відповідь лише тиша. Бездонна прірва мовчання.
    І знову - тук, тук. Тук, тук, тук.
    Максим обережно одягнув сталевий ланцюжок у паз. Потім повільно провернув засувку.
    Два обороти за годинниковою стрілкою.
    Серце в грудях шалено калатало.
    Рипнули, відкриваючись, двері.
    Максим злякано визирнув у щілину. Він був упевнений, що там нікого немає. Принаймні, там не буде людей.
    Може кішка? Так. Кішка. Замерзла на вулиці і шкребеться у двері ...
    На порозі стояв мамин брат, дядько Михайло.
    Він жив в сусідньому під'їзді на другому поверсі.
    Невисокий, повний. З пивним животом. І широкими долонями, що завжди пахнули соляркою.
    - Максим ...
    Впусти погрітися, а то у мене вдома нікого немає. А на вулиці холодно дуже.
    Тільки зараз Максим зауважив, що дядько Михайло без верхнього одягу - затертий старий светр, мішкуваті штани, черевики. З під розтягнутого коміра безглуздо стирчить куточок сорочки.
    Максим зняв ланцюжок і ступив у бік.
    - Проходьте, я вас чаєм зараз пригощу.
    Це дядько Михайло. Але тривога чомусь не залишала серце.
    Максим спробував заглянути в очі гостеві. Але той стомлено опустився на стілець і відвернувся до вікна.
    - Холодно. Так холодно. Все ніяк не можу зігрітися.
    Дядько Михайло все щулився і тер плечі долонями.
    Максим налив в чайник води і двома руками поставив посудину на газ.
    Потім насипав прямо в чашку кілька ложок чаю.
    - А Славко спить, напевно?
    - Так. Спить. І мама ще на роботі.
    Помовчавши, Максим додав:
    - А ви мене трохи налякали.
    - Не бійся. Ось відігріюсь і піду. Моїх то вдома немає. Стукаю, стукаю - ніхто не відкриває. А я замерз зовсім. Холодно дуже. Холодно.
    Чайник, нарешті засвистів.
    Максим влив в чашку окріп. Дістав цукор.
    - Ось. Пийте, дядько Михайло.
    - Ти такий молодець. Спасибі тобі.
    Вікна прокреслила смуга світла. Хтось приїхав у двір. Ледь чутні голоси. Нічого не розібрати.
    Потім тихий скрип дверей. І знову тиша.
    Він тримав гарячу чашку двома руками, і кожен раз повільно, немов боячись розплескати чай, підносив її до губ. Низький широкий блідий лоб, весь у великих крапельках поту.
    Дядько Міхайло нічого не говорив, але мовчання це не було обтяжливим.
    Коли на вулиці знову пролунали голоси, Максим немов прокинувся зі сну.
    Схопився на ноги, притулився лобом до вікна.
    Біля під'їзду стояло авто, ходили якісь люди. Курили і про щось стривожено говорили. Через хуртовину нічого толком не розібрати.
    - Хто це?
    Максим сказав немов сам собі, але потім раптом озирнувся.
    Дядька Михайла за столом не було.
    Лише чашка з остиглим чаєм.
    Максим вийшов у коридор, подивився у дверне вічко.
    Нікого.
    У сусідній кімнаті, на ліжку тихо сопів Славко.
    Максим знову підійшов до вікна.
    У дворі ходили незнайомі люди. Білі хмарки чи то сигаретного диму, чи то пари відділялися від губ і одразу ж танули в нічній імлі.
    У деяких вікнах спалахнуло світло.
    Голоси. Голоси. Голоси.
    Але нічого не розібрати.
    Раптом в замковій щілині провернули ключ.
    Один оборот. Два.
    Максим всім тілом відчув як опускається ручка дверей.
    Це була мама.
    - Господи, Максим. Як ти мене налякав! Ти чого не спиш?
    - Не хочеться. А чому ти плачеш?
    Мама підійшла до Максима і ласкаво пригорнула до себе.
    - Сьогодні вночі наш дядько Михайло розбився.
    Максим раптом затремтів усім тілом.
    - Поїхав ввечері у відрядження на вантажній машині і перекинувся на трасі. Там міліція приїхала. Його дві години тому тільки знайшли. Кажуть, він після аварії був ще живий. Але його, пораненого, притиснуло машиною. А коли знайшли, він вже замерз.
    Максим мовчав, міцно притулившись до мами.
    Хвилі холоду проходили через усе його тіло.


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -